Рефераты на украинском
Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Українознавство -



багатотомного “Архів Юго-Западной России”, “Актов Южной и Западной России”, польської “Chronici”, різноманітних літописних збірників, “Teraturgema” Афанасія Кальнофойського за 1633 р., “Slovnik geograficzny krolewstwa Polskego”, праці В.Антоновича, М.Максимовича, О.Єфименко[52] та ін.

Наміри продовжити написання історичних нарисів про міста рідного краю в І.Огієнка були, але брак вільного часу не дозволяв реалізувати їх. Більше зусиль у цей період Огієнко докладав до практичних освітніх і громадських справ своїх земляків. Цілком закономірно, що земляки обирають його почесним куратором початкової школи в Брусилові й він енергійно береться за буденні щоденні клопоти: організовує ремонт школи, збирає серед знайомих у Києві книги для поповнення шкільної бібліотеки, дарує їй немало власних книг. Як найважливіший обов’язок для себе сприймає молодий вчений прохання брусилівчан поклопотатися в Києві про відкриття вищого початкового училища, бо то була його давня мрія. Немало урядових кабінетів довелося обходити, а перед тим – зібрати понад тисячу підписів мешканців міста й округа на підтримку цього прохання, оформити десятки всяких документів, поки, нарешті, не отримав на руки урядового дозволу. Перебрав на себе й пошук коштів для викупу достойного приміщення та трьох десятин землі у місцевого дідича Синельникова, а ще – пошук учителів на різні предмети, насамперед, української, німецької, англійської мов.

Початок жовтня 1916 р., завдяки старанням Огієнка в Брусилові позначився справді великим святом: на головному майдані місточка розпочався молебень, після якого велелюдне зібрання попрямувало до приміщення училища для його освячення і відкриття. Івана Огієнка, як організатора і засновника цього вищого училища в житомирській глибинці, обрали почесним куратором.[53]

Брусилівчани і мешканці округи добре знали і щиро поважали Івана Огієнка ще з студентських років за його добру вдачу і працьовитість. Авторитету додало йому й відкриття училища. Він користувався надзвичайною популярністю серед земляків.

Восени 1916 р. евакуйована частина університету повернулася до Києва і в червоному корпусі було відновлено звичний навчальний процес. Приват-доцент Огієнко тоді приступив до читання нового курсу “Історія східнослов’янського наголосу”. На посаді приват-доцента він перебував до початку російської лютневої революції 1917 р.[54], яку він сприйняв з оптимізмом.

В умовах революції, коли переважна більшість викладачів університету зайняла вичікувальну позицію, Іван Огієнко відважився на рішучий громадянський крок, який безумовно загрожував йому втратою і роботи і реалізації подальших наукових намірів. Уже в квітні 1917 р. він одним з перших перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав, без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс – “Історія української мови”.

У драматичний період українського державотворення авторитет Івана Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства. Якраз за час активної боротьби Івана Огієнка за українізацію університету Св.Володимира в Києві організується Церковна Рада, метою діяльності якої ставав лозунг національної організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови демократичним шляхом Української держави. Очолити цю раду як українському патріоту-державнику судилося Івану Огієнку.

Таким чином, суспільно-політичні погляди Івана Огієнка формувалися в надзвичайно складних умовах української дійсності на зламі ХІХ і ХХ століть, коли все, що стосувалося України, зазнавало жорстоких переслідувань з боку царизму. Найважливішими чинниками, що формували його погляди, - це були побожне ставлення до праці, науки і церкви. Під їх впливом у молодого Огієнка формувалися переконання, світогляд і громадянська позиція, його своєрідний і духовний світ. Сувора проза життя доповнювалася ще й тим, що він зростав у багатодітній сім’ї, яка рано залишилася без годувальника. Але його надзвичайна працьовитість, любов до знань, висока духовність сприяли подоланню всіх життєвих труднощів і перешкод.

Важливим етапом у формуванні його світогляду і пробудженні почуттів українського патріота відіграли роки навчання в Київському університеті Св.Володимира, які припали на часи передодня та ходу російської революції і наступу реакції.

Наслідки його студентського навчання та громадської діяльності, перебування в аспірантурі як професорського стипендіата та перші кроки викладацької роботи в Київському університеті Св.Володимира, що відбувалося в умовах Першої світової війни, засвідчували, що уже напередодні української національної революції (1917-1920) І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник, як учений і громадський діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.


Розділ 2. Іван Огієнко і боротьба за відродження

Української автокефальної православної церкви

в умовах національно-визвольної революції (1917-1920)

Українська державність, яка народжувалася в період національно-демократичної революції 1917-1920 рр., мала дати чітку відповідь на нагальні питання, політичного, соціально-економічного життя республіки, серед них – визначення статусу православної церкви та її участі в їх розв’язанні. Ця відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як виразницю інтересів більшості українського населення, що проживало на теренах нашої держави.

На той час православна церква в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Окрім того, що церква як суспільно-організаційна структура була в стані глибокої кризи, ситуацію в Україні істотно ускладнювало національне питання. На початку 1917 р. епіскопат Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні складався з 27 осіб, а двадцять восьма (миргородська) кафедра (вікаріат Херсонської єпархії) лишалася вакантною. Із загального числа єпископів українців за походженням було лише троє: єпископ Канівський Василій (Дмитро Богдашевський), єпископ Уманський Димитрій (Максим Вербицький) та єпископ Катеринославський Агапіт (Антоній Вишневський). Останньому за влаштування урочистої зустрічі С.Петлюрі в Києві заборонили служити, а митрополит Мануїл (Лемешевський) назвав його “фанатиком-українцем”. Ці три єпископи-українці становили лише 11 відсотків від їхньої загальної кількості, великороси – 78 відсотків.[55]

В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні, професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно росіянами. За умов самодержавства церква перетворилася в одне із знарядь обрусительської політики в Україні, що легко простежується на всіх сторонах церковного життя.

На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., зародилася думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було характерно для частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати жорстокий опір церковних служителів, загал яких становили “московські шовіністи”, контрі не бажали ніяких змін у своєму житті.[56]

Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність у їх складі “консервативного елементу” “позбавило рідну державу щирої підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу народу...”[57]

Українізацію української церкви вважала Українська Національна Рада, що виникла в Петрограді на початку квітня 1917 р. (голова о.П.Лотоцький), справою “надзвичайної ваги”. “Адже рідна Церква, душа українського народу, що завжди була його найсильнішою стороною в часи всенародного лихоліття, під важким чоботом московських царів, зовсім втратила свою духовну силу”3.

На єпархіальних з’їздах, на зібраннях церковних громад висувалися пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні автокефальну церкву.

Проте Центральна Рада, її верховне керівництво, як відомо, мали власну точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві і не збиралися від неї відмовлятися. Перший український уряд на чолі з його головою В.Винниченком дотримувався “системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників”[58].

За часів Центральної Ради урядовий кабінет не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи Церкви належали до одного відділу при Міністерстві внутрішніх справ, керівником якого був Никон Беносов, що зрікся свого духовного сану під впливом революційних стихій.[59]

Однак і в цих складних умовах послідовні борці за відродження української автокефальної православної церкви не складали зброї. Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради були зроблені перші кроки в цьому напрямі. 1 листопада 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату було доручено Генеральному писарю О.Г.Лотоцькому “скласти проект установи при Генеральному секретаріатові особливого управління у справах віри.[60]

29 листопада 1917 р. від імені уряду на засіданні Малої Ради він доповів про це і виклав свої міркування про доцільність окремого державного органу, який би координував взаємовідносини між церквою і державою. Але Мала Рада відхилила такі пропозиції та повернула уряду справу для нового опрацювання й вписання доповнень у вигляді “певного законопроекту в релігійній справі”[61]. І цього року справа не знайшла розв’язку – в кінці листопада О.Г.Лотоцького звільнили з посади Генерального як такого, що, мовляв, не виконав доручення про створення особливого управління у справах віри.

Після лютого 1917 р. православному духовенству в Україні певний час не вдавалося утворити власний керівний орган, який би займався справою вироблення статусу церкви в республіці, поскільки, на думку Д.Дорошенка, “молода українська державність... недооцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки”.

Лише на початку грудня 1917 р. Організаційний Комітет по скликанню Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка стала своєрідним “тимчасовим урядом української православної церкви”. Вона мала у своєму складі представників низового духовенства і мирян та “ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам життя”.

Але офіційного статусу Церковній Раді Генеральний Секретаріат не надав. Проте до складу Ради від Секретаріату внутрішніх справ було введено його представника, очевидно, для контролю за її діяльністю.

Проте і це найменша можливість використовувалась послідовними борцями за відродження української автокефальної православної церкви.

В числі таких був Іван Огієнко. У роки української національно-демократичної революції він проявив себе як непересічний діяч на державотворчому полі не тільки в галузі просвітницької, а й релігійної діяльності. Провідним у його житті був принцип: “Служити народові – то служити богові”. Національна церква, мова, народні звичаї та традиції, на його переконання, взаємопов’язані. Втративши національну церкву, народ втрачає свою мову та звичаї і навпаки. Жоден з названих складників не може бути знехтуваний, бо це призводить до створення національної свідомості.[62] Саме ці засади він поклав в основу своєї праці, коли став в ряди свідомих борців за українську справу, будучи студентом, професором, міністром.

У драматичний період українського державотворення авторитет І.Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства. Він схвально і з великим оптимізмом сприйняв створення Церковної Ради. Метою її діяльності ставало гасло національної організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови демократичним шляхом Української держави.

На одному з засідань цієї Ради (грудень 1917 р.) й виникла думка про доцільність створення при ній державного органу, який міг би взяти до своїх рук справу Української церкви, - щось на зразок Генерального секретаріату церковних справ. Рада одноголосно схвалила пропозицію архієпископа О.Дородиця про кандидатуру на цю посаду професора Київського університету Івана Огієнка.1

Намагаючись реалізувати цю ідею, делегація Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), зустрілася у грудні 1917 р. з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який заявив, що він як соціаліст церкви не визнає[63].

Після візиту до В.Винниченка депутатів церковних діячів звернулася у грудні 1917 р. на прийом з цього питання до Голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Проте порозуміння з його боку ця депутація також не знайшла. На пропозицію Київської Всеукраїнської церковної ради призначити Івана Огієнка Генеральним секретарем ісповідань М.Грушевський відповів: “Обійдемося і без попів.[64] Професор Огієнко прийняв це як особисту образу, що в наступному привело до припинення між ними будь-яких особистих зв’язків.

Відмова у створенні державного комітету з церковних справ пояснюється, найімовірніше тим, що сам М.Грушевський офіційно належав до соціал-революційної партії, яка, як відомо, в своїх статутних положеннях самоусувалася від співробітництва з церквою. Та й сама Центральна Рада дещо байдуже ставилася до церкви. Явно недооцінюючи суспільну роль церкви і релігії, вона, на жаль, допускала велику помилку.[65]

Офіційно своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: “Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу.[66] Тому-то за Центральної Ради не було створено Міністерства віросповідань.

Поскільки верховне українське керівництво – Голова Центральної Ради М.Грушевський і Голова Генерального секретаріату Винниченко церкву не сприйняли, то скликано у Києві напередодні старого нового року 13 січня 1918 р., проходив практично без участі держави, без її підтримки. На прохання організаторів Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського університету Іван Огієнко. У своєму викладі доповідач свідомо наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви. Переконливо залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української церкви – безцінні лаврські стародруки – про її існування і боротьбу за самостійність, він аргументував свою думку про необхідність не українізації,а дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Йшлося, отже, про не канонічність приєднання Української церкви до Московського патріархату[67], що сьогодні не хочуть визнавати деякі ревнителі російського православ’я в Україні.

Після досить успішного виступу Огієнка частина духовенства несподівано підвелася з місць і почала співати український гімн “Ще не вмерла Україна”. Його обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка створювалася при постійно діючому робочому органі Церковного Собору.[68]

Налаштований прихильно до дерусифікації церкви, Собор не зміг завершити своєї роботи у зв’язку з наступом більшовицьких військ на Україну та складними політичними подіями в ній у січні-березні 1918 р.[69]

Внаслідок цих обставин Центральна Рада була усунута від влади і їй на зміну прийшла українська держава Павла Скоропадського, який на відміну від М.Грушевського і В.Винниченка був людиною віруючою. І можна було сподіватися, що ставлення до церкви і релігії за гетьманату в Україні зміниться на краще.

Ставлення до релігії гетьман П.Скоропадський чітко висловив у “Законах про тимчасовий державний устрій України”. У розділі “Про віру” підкреслювалося: “Передовою в Українській Державі вірою є християнська православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України, користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри і богослужіння по їх обряду”.[70]

Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також в суспільстві і державі, П.Скоропадський у соборі св.Софії прийняв миропомазання і склав присягу на вірність Україні.[71] Тим самим він протиставив себе силам окатоличення, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву.[72]

Прийшовши до влади, гетьман створив Міністерство віросповідань, вважаючи релігію не приватною справою і надаючи їх суспільного, національного, політичного і державного значення.

Міністерство було створено на весні 1918 р. Дещо змінюючи свою назву, - спочатку воно називалося Міністерством ісповідань, на початку 1919 р. – Міністерством культів, а потім – Міністерством віросповідань, - воно проіснувало до кінця 1922 р. В різні часи міністрами цього міністерства були І.Липа, В.Зінківський, М.Воронович, К.Мирович. З 1919 по 1922 рік його очолював І.Огієнко.

Створене за гетьмана П.Скоропадського Міністерство ісповідань являло собою державний орган, який мав спрямовувати церковно-релігійне життя з точки зору його відповідальності законам і інтересам Української держави.

Керівник міністерства та його заступники мали бути православного визнання. Міністр ісповідань здійснював верховний державний нагляд над “суміжною з цивільно-політичними інтересами стороною життя всіх церков та віросповідань громад”. Крім того, щодо Православної Церкви міністрові належали права присутності особисто або через уповноваженого на засіданнях найвищого органу управління Православною Церквою в Україні[73] та ін.

Ці та інші завдання, права й обов’язки урядовців були сформульовані в “Положенні про Міністерство ісповідань та органи Міністерства ісповідань на місцях”.[74]

Програмою гетьмана для Української православної церкви була автокефалія. Відвідуючи 6 липня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор, він наголошував на цьому так: “Щоб усі діла української церкви рішалися тут, у нас, в Україні”.[75]

Першим міністром віросповідань став В.Зіньківський – фахівець своєї справи, науковець і професор Київського університету. Справу Української православної церкви він провадив, підготовляючи її до автокефалії. Праця складалася з двох етапів: перший – підготовчий, автономний, другий – автокефальний. Вже через півтора місяця після приходу П.Скоропадського до влади було скликані перший Всеукраїнський Церковний Собор (20 червня 1918 р.). Міністерство ставило за мету почути голос Собору в церковних справах, зокрема, щоб церква в Україні мала своє вище управління на засадах автономії. Це вище управління, хоч воно і на засадах автономії, мало стати підвалиною і початком для наступного відділення української церкви від Москви в самостійну, автокефальну церкву. Про це потрібно було довести до духівництва і народу через Собор та прийняти на Соборі відповідну постанову. На Соборі міністр Зіньківський зачитав декларацію, якою проголошувалося:

Церква в Україні не повинна бути відділена від держави;

Уряд не втручається в життя церкви;

Уряд бажає допомогти церкві в її потребах і справах, але сподівається знайти з боку церкви опору для державних завдань;

Уряд може встановити автокефалію української церкви своєю власною владою, що дає йому право церковна історія;[76]

Уряд не поспішає з автокефалією, а дає спершу розвинутися релігійним силам країни і церковній єдності усієї України;

Не допустимо, щоб окремі єпископи зносилися безпосередньо з Москвою;

Церковні справи вимагають негайного організування вищої Управи Церкви в Україні на основах автономії.[77]

Отже, уряд свої стосунки з церквою встановлював на засадах співпраці.

Щодо ставлення офіційних кіл Української держави до автокефалії православної церкви, то воно було висловлене на засіданні Кабінету міністрів 13 листопада 1918 р., коли за відповідною доповіддю міністра ісповідань уряд вирішив: “Визнати, що православна церква на Україні повинна бути автокефальною і просити міністра ісповідань викласти точку зору на це питання Собору”. За цей документ голосувало 8 міністрів, 5 – проти, 1 – утримався.[78]

Через п’ять місяців після першого собору було скликано другий Всеукраїнський Церковний Собор за гетьманщини. Міністром віросповідань тоді був О.Лотоцький. На цьому Соборі (12 листопада 1918 р.) він твердо і рішуче поставив питання автокефалії української церкви і оголосив соборові декларацію: “В імені Уряду Української Держави, маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною. Автокефалія Української Церкви це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації”[79]. Проте цю справу довести до логічного завершення за гетьманату не вдалося, поскільки в листопаді почалося антигетьманське повстання, внаслідок чого П.Скоропадського було усунуто від влади.

Замість монархії до влади прийшла Директорія, яка відновила УНР (грудень 1918 р.). Одним з її перших законодавчих актів був “Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”, проведений як декрет нової державної інституції. В ньому підкреслюючи незалежність національної церкви, вказувалося, що вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Собору.

Для керування справами УАПЦ передбачалося утворення Українського Церковного Синоду. УАПЦ з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріархату не стояли.[80] Звичайно намічене в цьому законі здійснити Директорії вдалося лише частково.

Проте, цим кроком по наданню українській православній церкві автокефалії чинився надзвичайно сильний опір московських церковнослужителів. Український народ поступова почав розкушувати їх облуду. Він почав уважніше прислухатися і придивлятися до їхніх слів і чинів. Він почав ледве-ледве проявляти активність в церковних справах, що вилилося в другій половині 1919 р. в могутній релігійний рух в Україні і воскресило стародавню, традиційну, святу українську церкву. В цьому заслуга тільки народу... , - підкреслював старший ад’ютант С.Петлюри в своїх спогадах “Літопис Української революції” Олександр Доценко, - а не представників державної влади, не представників політичних партій та угруповань.[81]

На кінець літа 1919 р. ситуація в УНР значно погіршилася, зростали непорозуміння в середовищі її керівництва, що викликало досить часті зміни уряду.[82] Внаслідок чергової реорганізації уряду УНР восени 1919 р., з 15 вересня Міністром культів став Іван Огієнко[83]. Обрання його на цю посаду в складі уряду І.Мазепи затвердив С.Петлюра, а 14 жовтня І.Огієнко склав присягу на вірність Україні.[84]

З придушенням Міністром ісповідань професора І.Огієнка активність державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він розпочав свою діяльність з вирішення мовних проблем та українізації (дерусифікації) церковного життя.

Ставши Міністром ісповідань, І.Огієнко особливу увагу приділяв організаційній стороні справи в галузі церковно-релігійної діяльності. При очолюванім ним Міністерстві ісповідань було створено колегіальний дорадчий орган – спеціальна Рада міністерства.[85] При її формуванні Огієнко покладався насамперед на власну інтуїцію, найбільше цінуючи в людях компетентність, освіту, витримку, відданість справі. Рада, що складалася з фахівців, допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні поточних, злободенних проблем, визначити пріоритети у діяльності відомства тощо.

За час існування Ради її членами були декан богословського факультету Кам’янець-Подільського університету професор В.Біднов, віце-міністр закордонних справ професор О.Ейхельман, протоієрей богословського факультету Кам’янець-Подільського університету В.Липківськпий, професор і доцент університету П.Неселовський, Ю.Сіцінський, П.Табінський, В.Чехівський, віце-директор міністерства ісповідань П.Сікорський, віце-міністр юстиції В.Цівчинський та ін. Посаду секретаря ради в різні роки обіймали Ю.Грох-Громальський, П.Клепацький, Л.Кенсицький, І.Левицький та П.Табунський. До участі в обговоренні окремих питань залучалися відповідні спеціалісти і зацікавлені сторони. На кожному засіданні розглядалося від одного до восьми питань щодо українізації церковної служби, розбудови та визнання законодавчого оформлення автокефалії національної православної церкви, налагодження та розвитку міжконфесійних і міжнародних взаємин, допомоги співвітчизникам-емігрантам, військовополоненим[86] та ін. Так, протягом 17 вересня 1919 – 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку денного. Серед них 66 разів Рада поверталася до обговорення церковного життя та автокефалії, 10 – становища українізації служби Божої та діловодства духовних установ, 6 – духовної освіти та ін. Зокрема, на першому засіданні 17 вересня 1919 р. Радою вирішено перейменувати “міністерство культів” на “міністерство ісповідань”, “бо слово культ” як чужоземне, є малозрозумілим для широких кіл населення і менше відповідає обставинам нашого життя, ніж слово “ісповідання”.

На цьому ж засідання І.Огієнко повідомив про своє рішення звернутися до архієрейства, духовенства й усього народу України з закликом обєднати зусилля для дружньої роботи на користь православної Української автокефальної церкви.[87]

В своєму листі-наказі 17 вересня 1919 р. до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні він повідомив про своє призначення міністром ісповідань і просив архіпастирських молитов для допомоги в його “благочинних начинаннях” і щоб Бог направив його стопи “по путі правди на славу Божу і користь України”. Далі в листі читаємо: “Ласкаво прошу Вас допомогти зберегти в чистоті стародавні наші українські церковні звичаї і обряди. Служба Божа по старому нашому звичаю має правитися з українською вимовою, Святе Євангеліє най читається українською мовою, най невидимо Спаситель благовістить до змученого народу нашого рідного йому українською мовою! Проповідь церковна най провадиться українською мовою пастві на користь, Богові на славу!”... Далі міністр звертає увагу на страждання, матеріальне незабезпечення та моральне пригнічення духовенства і що “все церковне життя, увесь церковний устрій вимагають великих негайних реформ” та що “необхідно також підганяти духовенство в очах народу морально і матеріально.

Огієнко як міністр ісповідань просив також про упорядкування церковного життя в Україні, про допомогу розпізнати негайні потреби духовенства і дійсні правдиві потреби змін у церковному житті. Найголовніше мав передати на вирішення Всеукраїнського Церковного Собору. Просив скликати з’їзди духовенства, щоб воно голосно і щиро сказало правду про свої потреби.[88]

17 вересня 1919 р. Міністр ісповідань І.Огієнко звернувся до народу. У програмному листі-зверненні “До українського народу від міністра ісповідань”[89] Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в збудуванні нашої Народної Української Республіки і її автокефальної Церкви. Він нагадував, що “коли вся Україна, а з нею й Українська Православна Церква були вільними і ні від якої чужої влади не залежали”, “тоді українська воля і українська державність міцно будувалися і на церковному грунті”. Церковну працю вело тоді все українське громадянство, гуртуючись у церковні братства (селяни, міщани, робітники) і утворюючи великі культурно-освітні й благодійні вогнища, що підносили і зміцнювали самосвідомість українського народу. Українське духовенство працювало на користь України, йшло разом з народом, жило його мріями, страждало його стражданнями. Активну церковну працю проводило й козацтво, що міцно захищало православну віру і Боголюбиву Україну. Але тяжкі обставини громадського й церковного життя під московським пануванням зовсім знищили автокефальну українську церкву і всенародну церковну працю в Україні.

І.Огієнко закликав український народ до церковної праці. “Відновімо ж, браття, - закликав він українців, - старі завіти нашої рідної автокефальної української церкви і однодушною церковною працею з’єднаймо різноманітні сучасні течії громадянства”.

Звертаючись до пан-отців, Огієнко просив їх святих молитов і благословення на свою працю, підкреслюючи: “Голосно заявляю Вам, що я віддам всі свої сили, аби збудувати на Вкраїні різне Українське церковне життя на славу Божу і на користь Україні”.[90]

Огієнко, звертаючись до українського православного громадянства і вояцтва, закликав їх стати міцними лавами до Церковної праці, до відбудови православної Автокефальної Української Церкви, не цуратися України, своєї віри, бути лояльним до чужої віри. З’єднання всього українського народу, на його думку, будування Соборної України вимагає звернути увагу і на Церкву західних українців, на греко-католицьку Церкву. Він підкреслив: “Я буду служити й українському громадянству греко-католицької Церкви, потреби їх зустрінуть з мого боку щиру пошану і допомогу”.

“Де нам знайти загальний грунт загартувати в міцну сталь всю людність на Вкраїні? – запитував у зверненні міністр. І сам відповідав: “Бог один, а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій Любові до незалежної Боголюбивої України і до її Автокефальної Церкви. З’єднаймося в непохитній вірі, що ми її будуємо...”2

Уже 18 вересня 1919 р., Огієнко звернувся до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні з наказом, в якому читаємо:

“Ваше Преосвященство Милостивий Архіпастирю!

По закону Директорії Української Народної Республіки від 1-го січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні єсть мова українська.

Тому:

Все діловодство по всіх церковно-державних установах, все діловодство й офіційне листування благочинних і приходських священників, всі записи метричні, всі резолюції і написи на офіційному листуванню повинно провадитися виключно державною українською мовою.

Всі написи на установах духовного відомства, на вивісках, бляшках, штемпелях і печатках, всі бланки метричні і инших церковних документів повинні бути виключно українською мовою, і, де слід, з державним українським гербом.

Плакати і всі світські написи в церквах, як знадвору, так і всередині і всі світські написи на річах в церкві також повинні бути українською мовою, і тільки ті російські написи на церковних річах або стінах можуть залишатися надалі, знищення котрих для заміни запису українською мовою загрожувало б попсуванням самих річей чи стін, або порушенням їх з художнього боку.

Всі офіційні видання церковного відомства, періодичні й неперіодичні, видаються виключно мовою українською, і лише твори наукового змісту в виданнях вищих духовних шкіл тимчасово допускаються мовою автора.[91]

Для вирішення цих завдань відводиться один місяць, церковні печатки мали переробити протягом трьох місяців. На відповідних посадових осіб покладався обов’язок простежити за своєчасним і повним здійсненням цих розпоряджень. Попереджувалося, що за їх невиконання винуватих буде позбавлено їхньої посади і притягнено до судової відповідальності.[92]

Щоб подолати шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І.Огієнко розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю цих єпархіальних органів[93], які згодом було перетворені в Церковні Ради.[94] За наполяганням міністра ісповідань 22 вересня 1919 р. було оголошено наказ Подільської Духовної Консисторії до духовенства про переведення діловодства на українську мову.[95]

Наказом від 24 вересня 1919 р. міністр ісповідань пропонував, щоб Святе Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з благословення російського Синоду в 1906 році, щоб проповіді в церквах виголошувалися обов’язково державною українською мовою, а виголошення промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з Міністерством Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як було на Україні довгі роки.

В наказі було подано правила та приклади вимови.

Міністр ісповідань просив Преосвященства надалі рукополагати й призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що знають українську мову. Усі духовні школи – вищі, середні і нижчі – повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні слов’янського письма і в церковних співах на українську вимову. Закононавчителі по школах Міністерства освіти повинні були дотримуватися тієї ж вимови. Українську мову мали “заводити поступово й лагідно, і сама вимова повинна бути милозвучною”. Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле, позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності.[96]

І.Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов’язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за відродженням Української церкви.[97] Створення його передбачалося декретом уряду УНР від 1 січня 1919 р.

Після відповідної підготовчої роботи було складено текст універсалу про заснування Синоду. За поданням І.Огієнка 7 жовтня 1919 р. Директорія своїм декретом сповістили про заснування Українського Священного Синоду як найвищого органу управління українською православною церквою.[98]

Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів міністр ісповідань приписував, щоб “всякі призначення і переміщення осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього тільки в порозумінню зі мною” (тобто міністром ісповідань).[99]

Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері. Не було того, хто б ці накази реалізовував. А “слуги церкви” говорили: “начхать мы хотьели на такие приказанія”.[100] Ворожа агітація й надалі проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду.

Особливо активно цю діяльність проводив Кам’янецький єпископ Пимен, переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження української влади, рукополагав в священики офіцерів утікачів – п’янчут та царських “держиморд” – з денікінської армії. Разом з ними єпископ ретельно і діяльно підготовляв денікінський переворот в місці осідку українського уряду – Кам’янці.

Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію, покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав прийняти рішення про відродження Української церкви.

Напередодні його скликання, 7 жовтня 1919 р., було прийнято Декрет Директорії Української Народної Республіки.[101]

Піклуючись про найкращий стан Української Святої Православної Церкви, уряд УНР цим декретом підтвердив виданий 1-го січня 1919 р. закон, що православна церква Українська автокефальна, ні від московського, ні від якого другого церковного уряду незалежна. Вищою Православною Церковною Владою в Українській Республіці визнавався лише Церковний Собор Української Православної Церкви. Декретом передбачалося скликати Український Синод не пізніше 14 жовтня 1919 р. Повний устав Синоду мав виробити сам Священний Синод разом з Міністром Ісповідань і керувати ним до Всеукраїнського Церковного Собору.[102]

14 жовтня 1919 р. відбулося відкриття Священного Українського Синоду. При відкритті Синоду було зачитано згаданий Декрет Директорії УНР та її універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування цього органу.

Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській церкві св.Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало духовенства і мирян. Серед них були С.Петлюра, Ф.Швець і А.Макаренко. Молебень правив протоієрей В.Липківський, який говорив про необхідність церковної реформи в Україні, поскільки канони втратили своє значення.[103]

Після молебня в кабінеті ректора (І.Огієнка) обговорювалося питання про роботу Святого Синоду. До його складу мали війти: один єпископ, два священники, один диякон і троє мирян. Єпископ Пимон, якого запропонував І.Огієнко, як архієрея Кам’янця, відмовився, посилаючись на не канонічність Синоду. Відмовився і вікарій Амвросій, єпископ Вінницький. А тому вирішили розпочати роботу Синоду без єпископа в такому складі: протоієрей Юхим Сіцінський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни – В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов (Кам’янецького державного університету). Секретарем Синоду обрали М.Крамаренка, головою був тимчасово В.Липківський, але фактично головував проф. І.Огієнко, який в Синоді був як представник влади.

Завдання Святого Синоду було – бути найвищою церковною владою в Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути представник державної влади. Таким представником був сам міністр ісповідань, що викликало незадоволення з боку В.Липківського та В.Чехівського.[104]

Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав 28 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. На засіданні було затверджено також і текст законопроекту “Про Віру”, який проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і водночас проголошував право “кожному громадянинові і кожній громаді вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконувати обов’язки своєї віри”. Замість Духовних консисторій поставали Церковні Ради.[105]

Необхідно зазначити, що, зважаючи на неоднорідність вірувань громадян, І.Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків.



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Порядочность, как и девственность, теряется навсегда.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100