Враховуючи специфіку західних регіонів, певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру – відділ у справах уніатської церкви. Під опіку І.Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання їм у Кам’янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням, працевлаштуванням, побутом. Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв будівництву поляками в м.Гайсині нового костьолу, турбувався про умови релігійних відправ. Завдяки його наполегливим зусиллям отримав іменне забезпечення по старості римо-католицький єпископ Антоній Церру, надавалася грошова допомога пасторам.[106] Позитивно вирішив міністр питання про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської консисторії, дозволено діяльність священиків-лютеран.[107] Він приходить на допомогу десяткам іудеїв, видаючи їм посвідчення громадських равинів тощо. Прикладів толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості Міністра Івана Огієнка, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував, безліч.[108] Не дивлячись на те, що функції Священного Синоду і Міністерства ісповідань були розмежовані і були створені для їх діяльності більш сприятливі умови, робота Священного Синоду, за відсутністю в його складі архієрея, не могла бути інтенсивною й обмежувалася другорядними справами. До його доробку слід віднести ухвалу формули поминання в церквах уряду УНР, накреслення статуту братств в Україні, загального плану перетворення духовних шкіл на братські колегії, початок підготовчої роботи над складанням парафіяльного статуту, розгляд справи архімандрита Давида (в Шаргородському монастирі), який виголосив ворожу до української справи проповідь. До всіх цих справ був причетний І.Огієнко і як міністр ісповідань, і як член Святого Синоду.[109] Поряд з цим І.Огієнко розробляв акти у справі визнання автокефалії Української церкви, зовнішніх зносин міністерства, зокрема з вселенським патріархом у Константинополі, з польською владою в справі призначення нею вікарного єпископа Володимира головою Православної Церкви в Польщі. Міністр надавав неабиякого значення духовній освіті, забезпеченню діяльності пастирських курсів, духовних навчальних закладів. Він піклувався про організацію культурно-освітньої роботи серед українського духовенства за кордоном. Зусилля міністерства були спрямовані й на допомогу ново висвяченим на православних священиків. Опікувалися урядовці міністерства й іншими віровизнаннями, в тому числі і римокатоликами, і штундистами. Тогочасні складні обставини диктували специфічні функції міністерства. Так, воно послало на Холмщину та Підляшшя, які опинилися під Польщею, 50 православних притчів для задоволення релігійних потреб місцевого українського населення.[110] На засіданнях Ради Народних Міністрів УНР досить часто обговорювалися серед інших й питання життя церкви. Неодноразово міністр ісповідань І.Огієнко доповідав про церковні справи. Йдеться про них і в його листах до Державного секретаря, прем’єр-міністра, зокрема про проведення Волинського єпархіального з’їзду, православного духовенства та церковної наради в Крем’янці. Дуже важливою за тодішніх умов була й видавнича діяльність міністерства ісповідань. Є свідчення про те, що уряд України фінансував її. Кілька брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо Української Церкви, було надруковано коштом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.[111] Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення українського Молитовника, про молитву за Отчизну, яка відображала патріотизм українського народу. Він організував видавництво “Українська автокефальна церква”. що згуртовувало навколо себе прихильників автокефалії. Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він сам переклав священні книги православ’я, віддавши цьому 21 рік життя, зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на релігійні сюжети.[112] Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання, широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у ставленні до представників різних релігій, конфесій. Професор В.Заїкін писав про І.Огієнка: “... Над усіма його заслугами і титулами яскраво відзначаються дві найкращі прикмети – його гарячий патріотизм і правдива християнська релігійність. які осяюють його діяльність і надають найвищі зміст і красу всій його многобічній творчості.[113] Проте, маючи такий послужний список, І.Огієнко в тогочасних умовах і за такий короткий час не міг довести до логічного завершення ідею автокефалії Української Православної Церкви. В 1921 р. уже в еміграції в Тарнові (Польща) за дорученням міністра ісповідань І.Огієнка професор В.Біднов склав історичну записку про Святий Синод, копії якої були направлені Головному отаману, Раді Республіки і Раді Міністрів.[114] Таким чином, українська революція в особі Івана Огієнка знайшла послідовного борця за відродження Української православної церкви. Будучи послідовним патріотом України і віруючою з дитячих років людиною, Іван Огієнко у зрілому віці, коли вибухнула українська національна революція, виступив за відродження української автокефальної православної церви. Він користувався високим авторитетом серед патріотичного православного духовенства України, яке на засіданні Церковної Ради (грудень 1917 р.) рекомендувала його стати на чолі державного органу в церковних справах. Проте в Умовах Центральної Ради втілити в життя цю ідею не вдалося, поскільки її верховне керівництво в особі голови ЦР М.Грушевського та голови Генерального секретаріату В.Винниченка виявилося байдужим до церковного життя і релігії. Лише за гетьманату Івана Скоропадського керівництво Української держави повернулося обличчям до цієї справи. Було створено Міністерство віросповідань (весна 1918 р.), яким зроблено значний крок у відродженні українського православ’я. В дому Директорії УНР, особливо коли Міністерство ісповідань очолив Іван Огієнко (вересень 1919 р.), було створено керівний орган УАПЦ - Священний Синод, який тісно співпрацював з Українською державою. Але, на жаль, ідею автокефалії Української православної церкви втілити в життя не вдалося, поскільки українська революція потерпіла поразку внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви. Розділ 3. Польсько-швейцарський період еміграції в діяльності Івана Огієнка (1920-1947) В середині листопада 1920 р. Іван Огієнко разом з родиною залишив Кам’янець-Подільський і, як і сотні, тисячі українських патріотів, вигнанців, опинився після поразки Української революції за західними кордонами радянської України. Початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920-1925 рр.) проходив переважно на етнічних українських землях – Тарнів, Винники, Львів, Хелм, а також Варшава. Зупинившись в польському містечку Тарнові, неподалік Кракова, він приходить до висновку, що українська ідея зазнала поразки, але не катастрофи[115]. З глибоким переконанням і твердістю він зауважує, що одна з головних причин поразки Української революції – в невмінні чи небажанні влади залучити до процесу державотворення свою єдину українську церкву.[116] Якщо в Україні діяльність Огієнка майже порівну може бути поділена між трьома теренами: мова, література, Церква, то в еміграції він усе більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до Церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора. В умовах поразки української ідеї Огієнко як педагог знає, що в такій ситуації людям (особливо воїнам, січовим стрільцям) потрібен найкращий лік – віра і сподівання. В рамках народного університету він організовує в Тарнові триденні курси для священиків-капеланів і навчає їх бути духовними батьками для українських юнаків-воїнів, які опинилися на чужині. Робота курсів завершилася з’їздом українського військового духовенства.[117] З прибуттям Івана Огієнка до Тарнова загалом значно пожвавилася робота міністерства ісповідань. Уже у квітні 1921 р. міністерство ісповідань піклувалося про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводило церковну працю по таборах, надавало допомогу бідним дітям українських біженців, інформувало про церковне життя в Україні та за кордоном, налагоджувало зносини з патріархом Вселенським, видавничу діяльність[118] та ін. Не знаючи перерв і перепочинків, Огієнко через “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Це був великий урок та іспит християнського місіонера, одна з перших сходинок до вищої місії – українського митрополита діаспори.2 Дбаючи про долю дітей і підлітків українських емігрантів, Іван Огієнко, не маючи надії на польську владу, звертається до провідників українських православних приходів у Америці і Канаді з настійливим закликом порятувати українських дітей. Заклик Огієнка був почутий у всьому світі. Це пояснювалося тим, що саме на тарнівський період діяльність уряду УНР припадає особливо інтенсивна й результативна робота міністерства ісповідань щодо налагодження контактів як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном. Що ж до автокефалії Української православної церкви, то зрушити з місця цю справу з проханням до патріарха царгородського благословити автокефалію УПЦ Огієнкові теж вдалося у Тарнові. Не обмежуючись відправкою листів до Царгорода, на подання міністерства ісповідань уряд УНР прийняв рішення про формування туди окремої делегації від уряду і церкви, на що виділялося 300.000 польських злотих. Однак у зв’язку з передчасною смертю заступника патріарха митрополита Діонісія в Лондоні справа з прийняттям позитивного рішення – обрання українського патріархату – зволікалася[119]. Проте у 1924 р. Вселенським Патріархом і Церквами-Сестрами було визнано Українську Автокефальну Православну Церкву.[120] Опікувався Іван Огієнко й будівництвом нових церков. З листа, з яким він звертався 22 лютого 1921 р. до міністерства, яке відповідало за архітектуру, видно його прохання виготовити кілька проектів храмів саме в національному стилі. В листі він зазначав: “В Україні церкви будували в рідному стилі аж до 1800 року, коли московський уряд, руйнуючи культуру українську, заборонив будувати трьохверхні церкви і всякі церкви в українському стилі. Святійший Синод ревно допоміг уряду – і був тоді заведений на Україні чужий так званий “синодальний” стиль, який за сто останніх років силою дуже поширився на Вкраїні, так що старі церкви українського стилю тепер подибуються як залишки старовини”.[121] За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність благодійного видавництва, “Українська Автокефальна Православна Церква”. У тарнівський період в згаданому та інших видавництвах його стараннями видано книги й студії з історії окремих пам’яток (“Українська Персонницька Євангелія 1556 року”, “Українська Житомирська Євангелія”, пам’ятки, аналіз мови і словник: Нарис з історії культурного життя старої Волині”, так і загальні праці (“Мова українська була мовою церкви”, “Мова церковнослов’янська у Литві й Польщі у XV-XVIII ст.” та ін.).[122] В інформації “Про діяльність Міністерства ісповідань УНР” за січень 1921 р. наголошувалося на нагальній потребі заснування власного видавництва в місті осідку урядку УНР в Тарнові: “Книжок по церковних питаннях за останні два роки майже не видається. Українізація йде, а духовенство в масі своїй, особливо духовенство московське мало свідоме нашому руху”.[123] Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це – “Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови”, “Український православний молитовник”, “Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську”, “Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври”, “Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву”, “Світовий рух за творення живої народної національної церкви”, “Українська Персопницька Євангелія 1556 р.”. Тоді ж побачили світ книги “Українська справа на Вкраїні В.Біднова”, “Український церковний стиль Й.Пеленського[124] та ін. Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, насамперед на Волині і Холмщині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем’янець, Острог, Ковель, Львів. Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до Америки й Канади. Про їх вплив на українців засвідчують численні листи, що надходили з Канади та Америки на адресу міністра ісповідань УНР Івана Огієнка до Тарнова. “Ці книги, - писалося в одному з листів, - піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Цінні праці Ваші містимо у нашому органі. Українців в Америці читають їх з найбільшим заінетерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша по біда не за горами”.1 На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували рукописи І.Огієнка “Церковне життя в Європі за останні роки”, “Українські братства та їх історія”, “Церковний рух на Вкраїні”, “Українські шкільні молитви”, “Як на Москві перехрещували українців”, “Зразки українського церковного діловодства”, “Українська автокефальна церква: її завдання і організація”. Планувалося до друку й таке цінне видання, як “Закони Української Народної Республіки про українську Автокефальну Церкву”.[125] За допомогою цих видань Огієнко мав намір розповісти своєму народові правду про продану обманним і безсоромним шляхом Росії Українську церкву, її насильницьку русифікацію, а також створити передумови шляхом перекладу богослужбових книг для поступового переведення відправ у церквах українською мовою. Все це вимагало значних коштів. Як правило, то були благодійницькі внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка. Серед тих, хто підтримував видавництво пожертвами певних сум чи постійним придбанням книг і поширенням їх серед населення, - цілий ланцюг повітових кооперативних спілок Волині; Крем’янецька, Дубнівсько-Рівненська, Володимир-Волинська “Просвіти”; барон Н.Василько, єпископ Крем’янецький Діонісій, протоієрей із Володимира-Волинського А.Бордючівський, адвокат із канадського Саскатуна М.Стечишин.[126] Постійно опікувався видавництвом Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Так, у квітні 1921 р. на видання двох книг він подарував з власних коштів сім тисяч польських марок. Неодноразово виділялися кошти й урядом УНР. У травні 1921 р. міністерство ісповідань увійшло до Ради народних міністрів із законопроектом про асигнування 480.000 польських марок “на видатки по видавництву”. Згідно з протоколом засідання Малої ради міністрів 14 травня ухвалив таке рішення. Цим же рішенням видавництву “Українська Автокефальна Православна Церква” виділялося з урядових резервів, крім цього, “3 000 аркушів паперу першого ґатунку і 5 000 аркушів другого ґатунку”. Це дозволило уже в травні поточного року видрукувати значним накладом і розіслати на місця “Український православний молитовник” та брошуру “Світовий рух за утворення живої народної національної церкви”. У 20-і роки брошура була вельми вчасною і актуальною, поскільки тоді в Україні розгортався великий церковний рух щодо створення Української національної церкви. Повсюди при церквах відновлювалися старі українські звичаї, засновувалися українські церковні братства, все більше священиків відбували богослужби українською мовою.1 У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання “Вісника Міністерства ісповідань Української Народної Республіки” (8 квітня 1921 р., засновано навесні 1920 р. у Кам’янці-Подільському). На перших шпальтах “Вісника” було вміщено лист самого міністра “До всіх Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні” щодо запровадження української мови в церковні відправи. Наступний документ – зразки української вимови богослужбових текстів, розроблені Іваном Огієнком.[127] Всю різносторонню діяльність Івана Огієнка на посту міністра ісповідань у лаконічних, точних формулюваннях охопив у своєму листі від 19 листопада 1921 р. голова уряду УНР Симон Петлюра, висловивши високу подяку за його державне служіння. Звертаючись до нього, С.Петлюра писав: “Більше двох років тому, в порозумінні з організованим громадянством українським покликано було Вас на міністра ісповідань. Від того часу незмінно, при всіх обставинах, залишаєтесь Ви на своєму посту. Уважно слідкуючи за діяльністю Вашою, з вдоволенням бачив я, що повсякчас, при всяких несприятливих обставинах, Ви з повною відданістю та великою любов’ю віддавали всі свої сили, знання й енергію для справи духовного відродження українського народу. Завдяки видатній дбайливості та невсипучій енергії Вашій покладаються міцні підвалини для найкращого розвитку відродженої Автокефальної Православної Церкви Української: перекладне службу Божу на живу мову українську, розвинуто широку видавничу діяльність в питаннях церковно-національних, підготовляються кадри національно-свідомого духовенства... Дбаючи найбільше про розвиток Православної Церкви Української, не забули, одначе, Ви і про справи інших церков і громадян релігій усіх визнань, в Україні сущих. Перебуваючи в живих стосунках з видатними представниками цих Церков і громад, Ви зуміли викликати у них прихильне відношення до справи нашої державності... ... Оглядаючись на перейдений Вами шлях державного служіння, вважаю за свій приємний обов’язок, в імені Республіки, висловити Вам щиру подяку за досконалу працю Вашу й побажати Вам здоров’я й сил для дальших трудів на добро народу й Батьківщини”.[128] В згаданому посланні щира й висока оцінка праці міністра, містка характеристика зробленого очолюваного Огієнком міністерства щодо відродження Української церкви і надія на скоре повернення на рідну землю. Але цим намірам С.Петлюри і українських патріотів не судилося здійснитися. Перебування на польських теренах уряду УНР ставали чим далі важчим. Однак і за цих обставин у майбутній боротьбі за українську державність С.Петлюра особливе місце відводив українській православній церкві. У листі до І.Огієнка 19 грудня 1921 р. він писав: “Необхідно... надати такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію”.[129] На початку вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю покидає Тарнів. Він мав намір таки повернутися в Україну і не схвалював дії уряду УНР щодо польсько-української угоди (Варшавський договір 1920 р.), не поставив свого підпису під цим актом, він вирішив припинити роботу в цьому уряді. Такий патріотичний крок дуже дорого обійшовся Огієнку. Майже всі організації та установи, які були засновані екзильним урядом УНР у Польщі, не тільки не підтримували українізаційної праці Огієнка в Польщі, а часом стояли на перешкоді їй. 22 вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю опинився у Винниках, недалеко від Львова. Він мав намір ближчим часом перебратися до Львова, влаштуватися там на викладацьку й наукову роботу. У надзвичайно скрутну хвилину йому на допомогу прийшов митрополит Андрій Шептицький. За сприяння цього високоавторитетного в Галичині релігійного діяча сини Огієнка Анатолій і Юрій були прилаштовані в метро поличній бурсі, а сам донедавна безробітний професор у листопаді 1922 р. одержав першу платну у Львові роботу – учителя української мови і літератури в Українській учительській гімназії. Дружина з донькою Лесею ще залишалася у Винниках. Проте з завершенням навчального року його було звільнено з роботи стараннями впливових москвофілів за ревне викладання української мови і проповідування національної ідеї.[130] Тривалий час мешкаючи у Львові, Огієнко міг пильніше пригледітися до роботи проводу Української Греко-Католицької Церкви з віруючими, познайомитися з її видатним пастирем митрополитом Андрієм Шептицьким. Людина твердого православного віровизнання і майбутній православний митрополит, Іван Огієнко переконується у духовній, патріотичній і культурній праці, яку провадили УГКЦ, її єпархії й парафії, її монастирі й видавництва. За це він цінує Церкву-сестру, підкреслює те, що об’єднує обидві історичні Церкви України, а не ті кілька догматів, які богослови трактують по-різному. “Не нападайте на галичан-уніатів, ведіть з ними лагідне співжиття, це наші браття, хоч належать до іншої Церкви”,[131] - ось позиція Огієнка щодо УГКЦ. Слід зазначити, що зі свого боку, митрополит Шептицький сказав багато добрих слів на адресу православних – ті висловлювання можна зустріти в багатьох його працях і особистому листуванні. Після звільнення з роботи у Львівській учительській гімназії Іван Огієнко одержує підтримку галицької інтелігенції – І.Свенціцького, В.Барвінського, В.Гнатюка, М.Возняка, І.Крип’якевича, В.Щурата, К.Студинського, О.Маковея та ін. Завдяки їм вдалося вивезти хвору дружину й дітей на літнє оздоровлення в Карпати. Мандрівки околицями Космача, Коломиї, Косова змогли хоч на певний час подолати стан пригніченості й безнадії. 22 квітня 1924 р. сім’я Огієнків залишила Винники й перебралася до Львова, де з допомогою А.Шептицького вдалося винайняти квартиру.2 1924-1926 рр. Огієнко викладав українську мову й літературу в учительській семінарії у Львові. В цей час йому пропонують роботу в Варшавському університеті. Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища, він пристає на пропозицію Варшавського університету. Перспектива працювати у Варшаві була пов’язана з утворенням православного відділу теологічного факультету в згаданому університеті. Він був відкритий у 1924-1925 академічному році. Його заснування викликало великий позитивний відгук серед православного населення Польщі, свідченням чого служить той факт, що вже декілька місяців після відкриття на студії цього відділу записалось 92 студенти. Найбільшою проблемою новоствореного відділу була відсутність кваліфікованих викладацьких кадрів, що також робило проблематичним саме його існування.[132] На чолі цього відділу стояв ініціатор його заснування митрополит Дионізій (Діонісій) Валединський. Оскільки православний відділ теологічного факультету Варшавського університету мав конфесійну і політичну специфіку в межах Польської держави, то призначення і затвердження штатних викладачів проходило багатоступеневу процедуру: сенат університету – ректорат – Міністерство релігійних вірувань і народної освіти – Міністерство внутрішніх справ. Питання затвердження професорів православної теології ускладнювалось тим, що польська офіційна влада ставилася з певною недовірою до таких кандидатур, а тому дуже важливою була підтримка громадських і державних чинників.[133] Разом з тим професорсько-викладацький склад відділу православної теології комплектувався виключно за контрактною системою з проблематичністю дальшої праці на наступний період. Український Центральний Комітет у Варшаві, який був створений на основі дипломатичного представництва УНР у Варшаві для допомоги українцям Польщі, на чолі з Лівицьким, зокрема емігрантами, які були інтерновані польською владою і перебували в таборах, направив до польських інстанцій клопотання про конечність і доцільність затвердження І.Огієнка як професора Варшавського університету (12 грудня 1925 р.).[134] У поданні вказувалося “на видатні заслуги проф. Огієнка для Православної Церкви, а також на його надзвичайну енергію і наукову працьовитість, які дають підстави сподіватись, що проф. Огієнко може бути дуже корисним працівником на посаді професора православного відділу теологічного (факультету) Варшавського університету...[135] На підтримку кандидатури І.Огієнка висловився голова польського Товариства допомоги емігрантам-українцям А.Слівінський (19 грудня 1925 р.). Ще раніше 25 листопада 1925 р., ректор університету С.Піньковський направив лист до департаменту науки і вищої школи міністерства релігійних вірувань та народної освіти стосовно призначення на посади викладачів священика, протоієрея Володимира Давидовича і Івана Огієнка.[136] Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному закладі і незабаром став заступником декана богословського відділу. 26 листопада 1925 р. І.Огієнка було обрано професором, коли Сенат університету затвердив його кандидатуру як викладача церковно-слов’янської мови та палеографії відділу православної Богословії Варшавського університету. Він підписав контракт по вільному найму на один рік.[137] В університеті професор І.Огієнко одержав 5 лекційних годин на тиждень та 2 години семінарських занять, при цьому зазначалося, що він мав одержувати заробітну плату відповідно до посади звичайного професора з додатком за семінарські заняття.[138] Розпорядженням міністерства 1 березня 1926 р. було реорганізовано “надзвичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії в надзвичайну кафедру основної та догматичної теології на студіях православної теології Варшавського університету, в той же самий час створено “звичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії. Становище у Варшавському університеті для Огієнка не було стабільним і надійним. Щоразу розпочинались знову клопотання про продовження його професорської праці. 22 вересня 1927 р. митрополит Дионізій Валединський, як декан православного теологічного відділу, звернувся до ректора Варшавського університету і міністерства з проханням продовжити контракт з професором І.Огієнком, який закінчився 30 вересня 1927 р., до 30 вересня 1928 року. Це прохання було незабаром задоволене. З новим ректором університету А.Шляговським і І.Огієнком було заключено відповідну угоду на продовження контракту. В наступному контракти також продовжувалися. Поряд з викладацькою роботою професор Огієнко займався вагомими громадськими справами. У 1931 р. його обрали головою “Просвітницької комісії перед соборного зібрання”. На засіданнях цієї комісії розглядалися питання про підготовку псаломщиків, про інтернат на богословському факультеті, про викладання Закону Божого в духовних семінаріях, про освітню й громадську діяльність духовенства. В цей період Огієнко виступив з ініціативою створення Православного музею церковної старовини в Польщі, головною метою діяльності якого мало стати збирання пам’яток церковної старовини – рукописів, стародруків, актів, метрик, а також пам’яток старовинного церковного мистецтва – образів, церковного посуду, хрестів, риз[139] тощо. В 1932 р. на відділі православної теології університету цими студіями керували митрополит Дионізій, професор магістр Іван Огієнко, професор кандидат теології Олександр Лотоцький, професор доктор Микола Арсеньєв, професор магістр теології Василь Біднов, заступник професора ліцензіят теології і кандидат Сергій Кисель-Киселевський.[140] На початку 1930-х рр. офіційні виконавчі органи Польщі, які керували освітніми закладами, посилили протидію щодо дальшої діяльності І.Огієнка на дидактичній ниві. Коли 23 вересня 1931 р. ректор університету Ян Лукасевич звернувся до міністерства про продовження терміну викладацької праці професорів православної теології, то на цьому подані 7 листопада 1931 р. директор IV департаменту міністерства зазначив: “тільки на період одного року”, а в іншому документі без будь-якої мотивації поставлена категорична вказівка: “Умови з магістром Огієнком на 1932/33 рік не відновлювати”.[141] Слід зазначити, що 11 червня 1932 р. за підписом ректора університету професора Яна Лукасевича зафіксоване одностайне рішення Сенату Академічного (Ради університету) Варшавського університету, 8 червня того року за пропозицією організаційної комісії студій православної теології про призначення “митрополита професора Дионізія Валединського керівником (деканом) цих студій на рік 1932/33 і професора доктора Яна Огієнка заступником керівника (заступником декана) студій православної теології на той же академічний рік”. Але після цього рішення начальник відділу департаменту цього міністерства С.Стипінський 16 червня 1932 р. надіслав до ректорату офіційну вказівку, в якій зазначено: “На думку Відділу Науки та Вищих шкіл не було б справою бажаною відновлювати на наступний рік контракт з п. д-ром Яном Огієнком як професором на студіях православної теології”.[142] До Варшави Огієнко прибув у травні 1926 р. Напередодні його прибуття до Варшави тут появилася брошура, автором якої був професор В.Заїкин, “Проф. Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений”. Вона була присвячена 20-літтю наукової праці Огієнка. А чеський університет в Брно, пошановуючи значний внесок ученого-емігранта в дослідження слов’янської культури, а також високо поціновуючи монументальну працю “Українська мова XVI віку і Крехівський Апостол 1560 р.”, присудив йому ступінь доктора філософії. Отже, все це засвідчує про стійку протидію, негативне ставлення до І.Огієнка польських офіційних чинників, принаймні на міністерському рівні. На цьому, очевидна, дидактична праця видатного українського вченого професора Івана Огієнка у Варшавському університеті завершилася насамперед через протидію офіційної влади і посилення реакційних тенденцій у політиці в галузі вищої школи. В 1932 р. у зв’язку з посиленням в Польщі антиукраїнської політики уряд цієї країни дав вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади І.Огієнка з формулюванням “за спротив полонізації православних студентів”.[143] Більш точні дані про причини звільнення з посади залишив інженер А.Несторенко, який саме тоді навчався у Варшаві й добре знав професора Огієнка. Він писав: “Популярність професора Івана Огієнка серед українського студентства і його великий вплив на те студентство не подобались польському міністерству освіти, а до того ж іще те міністерство завжди кривим оком дивилося на його надзвичайно плідну діяльність для Української церкви. Воно не могло не визнати в ньому чоловіка для Польщі небезпечного.[144] За аналогічним звинуваченням польська шкільна рада, як відомо, раніше усунула його з посади викладача української мови і літератури Львівської учительської семінарії. Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко продовжує діяти в галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики. 1933 року він засновує у Варшаві науково-популярний місячник “Рідна мова”, який виходив до початку Другої світової війни, а з 1935 року – журнал “Наша культура”. Він приступив до реалізації видання на еміграції 30-томної “Бібліотеки українознавства”. Одночасно взявся за переклад українською мовою Біблії, пише ланцюг задуманих ще в Україні наукових досліджень. А в наступному у зв’язку з збігом обставин, що, очевидно, мало певну закономірність, Іван Огієнко, а точніше, життя, вносить корективи в його життєвий шлях і діяльність. Він стає Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі, що охоплювали населені українцями райони Холмщини і Підляшшя. Обраний на цю посаду Огієнко був за надзвичайно трагічних для польських українців обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 р. православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активну організовуватися. Авторитет цієї церкви серед українського населення швидко зростав і на початок тридцятих років ХХ ст. вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.[145] Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії зберігалися впливи Московського патріархату. За таким активним поступом українського православ’я польський уряд стежив з занепокоєнням. І якщо ренесанс УГКЦ на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною церквою вирішив учинити дуже жорстоко. З офіційного розпорядження Варшави з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір цій нарузі, церкви спалювали або руйнували. Лише 1938 року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151 церкву поляки зруйнували дощенту, а 153 – перетворили на костьоли[146]. З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все найстійливіше ставило питання перед вищим православним керівництвом про його заміну більш досвідченими, сильними духом і знаннями провідниками. Поряд з цим для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців, мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську і пропольську політику, що однаково були згубні для Української церкви. Українське ж населення Польщі, як і автохтонне, так і емігранти, симпатизувало Огієнкові. Його знали і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Ще 1932 року на цю високу духовну посаду єпископ Луцький пропонував кандидатуру професора Огієнка. Особливо зросла популярність Огієнка серед православної пастви після публікації праці “Слово істини”[147]. Проте тоді він відмовився від чернечого постригу. Лише по смерті дружини (27 квітня 1937 р.) він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію. Бажаючи ближче познайомитися з паствою Холмського краю, професор Огієнко у вересні 1940 р. з Варшави прибув до Холма, де прочитав кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей з земляками у Холмське-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин в яких виявилася Українська церква, й визріває у Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмське-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просив не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку. З цими пропозиціями погодився митрополит Діонисій і Огієнко став готуватися до процедури висвячення (хіротонії) його в єпископи. 6 жовтня 1940 р. він написав своє прощальне слово до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він поділяв усі складні перипетії життя політичного емігранта[148]. 8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (став ченцем) (єпископом можна висвячуватися з монаршого священства), діставши черноче ім’я – Іларіон. 9 жовтня 1940 р. митрополит Діонисій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня – на ієромонаха, 11 жовтня – на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення) на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському кафедральному соборі три інших владики – митрополит Діонисій, архієпископ Празький – Саватій і єпископ Люблінський Тимофій.[149] Це дійство відбулося в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ ст. українським князем Данилом, за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.[150] Безпосередній свідок тих подій інженер А.Несторенко згадував про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі. “Уся Данилова Гора, - писав він, - була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних ламп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св.Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіо гучномовці і службу божу було чути й назовні собору...”.[151] Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона у новій для нього ролі душ пастиря занедбаної і понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит УГКЦ Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 р., митрополит Андрій писав: “Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили |