Реферати українською

Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Українознавство -

Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Українознавство - Скачать бесплатно

віру Св.Володимира і митрополита Іларіона”.[152]

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. В листі від 14 листопада 1941 р., звертаючись до Шептицького, він писав: “Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити.

На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна Українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по українському, а це церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто, підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку...”.[153]

В подальшому стосунки обох душпастирів склалися як теплі і приязні. Про це пересвідчуємося з їх листування. Так, в листі від 21 жовтня 1941 р. митрополит Шептицький підкреслював: “Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню”. Про своє ставлення до віруючих греко-католиків митрополит Іларіон висловився так: “З повною любов’ю, як батько їх рідний, ставлюся й до греко-католиків, бо національно ми один народ, одні в нас мрії, одні завдання, яких ми ніколи не сповнимо, коли будемо розбиті та розсварені. Тому “за з’єданання всіх господу помолімось!”.[154]

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти Української держави, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков – УГКЦ і УАПЦ. Митрополит Іларіон глибоко вірив, і цю віру він висловив у листі до Шептицького, що “Українська Православна Церква”, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці “наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри”.[155]

Аналогічні ідеї і щирі наміри щодо зближення, а потім і об’єднання цих обох церков виражав митрополит Шептицький в своїх листах до українських православних архієреїв (30 грудня 1941 р.) і української православної інтелігенції (3 березня 1942 р.), які були опубліковані в газеті “Краківські вісті”, Він, зокрема, писав: “Для осягнення наших національних ідеалів треба нам єдності... якнайбільшої єдності. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. А, безперечно, релігійна єдність була б могутнім товчком, осягнення національної єдності. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може помогти до здійснення такої релігійної єдности”.[156]

Виконуючи обов’язок українського патріота, Шептицький підкреслює, що “...зближення і взаємне пізнання необхідні для осягнення національної єдності”.[157]

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима, осягнути власним розумом. В ім’я цього він трудився, докладав усієї своєї вольовитості і невтомності для реалізації цієї ідеї, незважаючи на втому і численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу до чергових провокацій, Іларіон 5 листопада 1940 р. звернувся до священиків своєї єпархії з проханням ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Митрополит Іларіон в цьому був взірцем для інших. Так, його промову на ІІІ з’їзді деканів Холмсько-Підляської єпархії, що відбувся 10 липня 1942 р., на якому свідомо обминалися гострі політичні питання, а ставилися суто церковні: соборність Української церкви, служімо своєму народові, служба церкві, служба пастирська, служба учительська, служба в школі, культурно-освітня служба, церковні братства, місійна служба, мова священика, будь прикладом для рідних, будьмо пастирями добрими, ідеологія Української церкви.4

На превеликий жаль, миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади. З початком 1944 р. польський уряд вдається ще до однієї, надто жорстокої і цинічної спроби знищення українського православ’я, що нічим не може бути виправданим. Уряд Польщі вдався до справжнього терору, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Лише протягом двох тижнів березня 1944 р. в одному лише Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період 1942-1944 рр. на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців.[158] Саме в ці трагічні часи – 16 березня 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Іван Огієнко було висвячено на митрополита Холмського і Підляського.[159]

Поруйнування українських православних церков тривало і в наступному. Тому 4 квітня 1944 р. Іларіон у своїй резиденції на святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе “Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя про бажання служителів православної віри, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підляшшя”[160]. Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного: “Я, митрополит невинно кров’ю политої Холмщини – православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди.[161]

Не дивлячись на таку протидію польських властей, Іларіон не лише самовіддано захищав інтереси віруючих українців, а й утверджував свою концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції соборності в Українській церкві. Єпархіальний собор, що проводився в Холмі 21-23 жовтня 1941 р., був першим не лише в Холмсько-Підляській єпархії, а й у цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості.

На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці із святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер – місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох українських князів, а також ієрархів українського православ’я. [162]З приводу необхідності повернення святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 р. він звертається із спеціальним пасторським листом до всіх людей доброї волі. В ньому знаходимо такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край, слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі – це національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св.Данилова Гора часто бувала наражена на занедбання, а то й руйнацію. Належне утримання цієї великої нашої святині – це святий обов’язок оборони нашої народної чести”.[163]

В цей час у Холмі розгорнулася значна українізацій на робота на теренах освіти і культури. За ініціативою Іларіона було створено єпархіальну Холмське-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тис. томів книг. В наступному вона поповнювалася за рахунок жертовної допомоги письменників, видавництв, широкого українського громадянства Європи. Заходами Іларіона 1943 р. в Холмі засновано вищу духовну школу, яка з часом перетворилася у справжній науковий центр. В ній працювало шість професорів, два кандидати богослов’я та інші. Окремі предмети – “Методологія наукової праці”, “Сучасний церковнослов’янський правопис” та ін. – в цій школі читав архієпископ Іван Огієнко.[164]

Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині і Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української Православної Церкви.[165] Архієпископ Іларіон мав серйозні наміри реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної Православної Церкви, основі ідеї якої викладено в “Меморіялі про майбутній устрій Української Православної Церкви”. Цей документ було остаточно схвалено й підписано 31 серпня 1941 р. трьома Холмськими установами: Товариством Українських боголосвів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством. Головнішими постулатами цього документа є такі, як: православна церква має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української державності, на чолі якої має стати лише така особа, яка глибоко проникнута релігійними й історичними традиціями; мусимо виконати всенародний заповіт великого митрополита Петра Могили – Українська православна церква мусить стати Патріархією з Патріархом на чолі; уважаємо за свій національний обов’язок голосно сказати, що український єпископат має складатися тільки з свідомих українців; служити народові – служити Богові; богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова[166] та ін. Але в умовах окупації це було нереально.

Перший крок для написання ґрунтовної, що опирається на широкий архівний матеріал, історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках ХХ ст., оперативно видавав у створеному ним самим видавництві “Українська Автокефальна Православна Церква” кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне двотомне видання “Українська церква”.[167] Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької біблії 1581 р. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року.

Вже пізніше відчуваючи потребу доповнення викладеного матеріалу, Огієнко вирішив глибше і досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії православної церкви. Внаслідок наполегливої і енергійної праці Іларіона появилися майже одночасно дві його монографії – “Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657”[168] і “Українська церква за час Руїни. 1657-1687”[169]. Він інтенсивно підбирав архівний матеріал ще для одного дослідження, однак не встиг реалізувати свого задуму.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого еміграційного життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але влітку 1944 р. німці, відступаючи, знищували на своєму шляху практично все. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії спочатку до міста Кельце, звідти до Криниці й Закопаного, що на Лемківщині, потім до Словаччини й Австрії, ще пізніше – до Швейцарії.[170] Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Загинула його бібліотека, архів і велика картотека.

В Швейцарію Іван Огієнко прибув 30 квітня 1945 р. і зупинився в Лозанні, де протягом двох місяців перебував у таборі переміщених осіб, а потім його прийняли до притулку “Бетань”. В ньому емігрантам надавався безкоштовно догляд і притулок.

В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва “Наша культура”. Розв’язати цю проблему допоміг йому український патріот – емігрант, що проживав у Парижі і взяв на себе функції адміністратора “Нашої культури” з організації друкування українських книжок, збору замовлень і налагодження мережі їх поширення. Серед творів, які були написані в Швейцарії, - “Дохристиянські вірування українського народу” (1946 р.), “Українська церква й наша культура”[171] та ін.

Інтенсивно займаючись своєю улюбленою науковою працею, виданням українських книжок, митрополит Іларіон і на новому місці не полишав свою повсякденну душпастирську діяльність. В його юрисдикції залишалися кілька православних українських парафій в Австрії та Німеччині – у Ляндеку, Брегенці, Пферцгаймі та ін.

Разом з тим Огієнко вів активне листування, передусім з українськими емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах, зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на той час українськими часописами Європи і Америки: “Український голос”, “Новий шлях”, “Український робітник”, “Свобода”, “Канадійський фермар”, “Америка”, “Пора”, “Наш клич”, “Перемога” – за 1947 р. у нього значиться 572 адреси. Їх географія – якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія, Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.

Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконували митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946 р. він одержав запрошення від православної громади собору Святої Покрови з Вінніпега на переїзд до Канади. Це трапилося тому, що Огієнка і як державостворця і як ученого, і як релігійного діяча в захисті української справи добре знали не лише в Європі, а й на далекому американському континенті.

В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після облаштування на новому місці свого осідку за океаном.

18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення громади Собору Св.Покрови, що вважається святинею українського православ’я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.

Таким чином, в умовах поразки української національної революції 1917-1920 рр. Іван Огієнко змушений був емігрувати спочатку до Польщі, а потім до Швейцарії. Саме в цей період він приходить до висновку, що однією з головних причин поразки Української революції є нехтування або недооцінка церкви в процесах державотворення. А тому центр ваги своїх інтересів він переносить до церкви.

З прибуттям до Польщі Іван Огієнко як міністр ісповідань значно пожвавлює свою роботу: піклується про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводить церковну працю по таборах, надає допомогу українським біженцям, налагоджує зносини з Вселенським патріархом та ін., чим підносив дух людей, рятував їх від відчаю, зберігав моральність і гідність людини. До їх підтримки він залучав провідників українських православних приходів у Америці і Канаді.

Разом з тим він дбав про автокефалію Української православної церкви, що забезпечило визнання УАПЦ у 1924 р. Він турбувався про будівництво церков в українському стилі, займався видавничою справою, діючи в основному на благодійні внески та подання меценатів. У своїх діях Огієнка знаходив постійну підтримку С.Петлюри. В тяжкий скрутний час еміграції він знайшов порозуміння і підтримку митрополита А.Шептицького. Вони мали наміри в майбутньому об’єднати обидві сестри-церкви – УАПЦ і УГКЦ, надаючи їм великого значення у розбудові української держави. На перешкоді їм стояла польська офіційна влада, яка з початком 30-х рр. вдалася до репресій проти православної церкви і особисто Огієнка. За цих складних обставин Іван Огієнко був висвячений у 1940 р. на архієпископа Холмського і Підляського. В першій половині 40-х рр. ХХ ст. він домігся значних успіхів у захисті православної віри. В цей час виходить ряд фундаментальний праць з історії української церкви. Але в умовах війни православна церква понесла серйозні матеріальні і духовні втрати.

Напередодні закінчення Другої світової війни Іван Огієнко, уже будучи митрополитом (березень 1944 р.) опинився в Швейцарії, де його релігійно-церковна діяльність була надто звужена. Він тут в основному займався науковою та видавничою справою, але й не полишав душпастирської роботи, маючи в своїй юрисдикції кілька православних парафій в Австрії та Німеччині. Непевне становище в Швейцарії змусило митрополита Іларіона виїхати з цієї країни до Канади.

Висновки

Іван Огієнко, рано втративши батька, змушений був працювати і одночасно навчатися. Під час навчання в Києві (спочатку у військово-фельдшерській школі, а потім в університеті) у нього під впливом частих відвідин вистав українського театру та оточуючого середовища спостерігається перше пробудження української національної свідомості.

В період навчання у Києві він, окрім опанування фахових дисциплін. читав досить багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавства.

У роки навчання в університеті (1903-1909 рр.) особливо стійкого характеру набрала тенденція до посилення української ідеї в широких масах населення України. Саме ці процеси помітно вплинули на сильне пробудження національного почуття Огієнка, визначили його місце в громадському житті. В цей час він розпочав активну наукову і громадську роботу.

Його активність на українському грунті була настільки високою, що не могла бути не поміченою адміністрацією університету, що перешкодила йому по закінченню на “відмінно” вузу і рекомендацією державної комісії залишити на роботі в університеті Св.Володимира на певний час реалізувати давню мрію. Але труднощі й невдачі, які він уперто і цілеспрямовано долав силою волі та надзвичайною працездатністю, Огієнка загартували, сприяли формуванню характеру науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті, яка незабаром стала реальністю. Перші самостійні лекції молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 р.

Уже тоді він проявив себе зрілим вченим-істориком і теоретиком літератури, заповзятим до українізаторської діяльності. Напередодні української національної революції 1917-1920 рр. І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник і церковно-релігійний діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.

Але і православна церква напередодні й в роки української національної революції в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Вона була в стані глибокої кризи. На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., серед частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, зародилася думка про необхідність скликання Всеукраїнського церковного собору, на якому мали намір обговорити проблеми відродження УАПЦ.

На цих з’їздах і церковних зібраннях висувалися пропозиції розірвати із зверхністю Москви і утворити в Україні автокефальну церкву. Проте Центральна Рада, її верховне керівництво дотримувалися “системи невтручання в справи церковно-релігійні. Відповідно до цього урядовий кабінет Центральної Ради не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи церкви належали до одного з відділів при Міністерстві внутрішніх справ.

Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради з цього приводу на початку грудня 1917 р. Організаційний комітет по скликанню Всеросійського церковного собору перейменував себе на Тимчасову всеукраїнську православну церковну раду, яка стала тимчасовим урядом української православної церкви. До її складу було включено і Івана Огієнка. Він схвально і з великим ентузіазмом сприйняв створення Церковної ради.

13 січня 1918 р. відбувся Собор української православної церкви, який проходив без участі представників держави. На прохання організаторів “Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського університету Св.Володимира Іван Огієнко, який наголошував на необхідності дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Тут Огієнка і обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка була створена при постійно діючому робочому органі Церковного собору.

Однак ускладнення політичного становища в Україні і усунення від влади Центральної Ради не дозволили реалізувати омріяних задумів.

Уряд П.Скоропадського, що прийшов на зміну Центральній Раді, створив Міністерство віросповідань, яке скликало перший Всеукраїнський церковний собор (червень 1918 р.). Українська держава Павла Скоропадського ставила за мету добитися автокефалії для української церкви. За наслідками голосування в уряді цю ідею підтримали 8 міністрів, 5 проголосували проти при 1, що утримався (листопад 1918 р.).

Проте довести цю справу до логічного завершення за гетьманату не вдалося, бо в листопаді 1918 р. почалося антигетьманське повстання, внаслідок чого П.Скоропадського було усунуто від влади (грудень 1918 р.).

Що ж до Івана Огієнка, то він в цей період, будучи ректором Кам’янець-Подільського українського університету, як людина глибоко віруюча, займався питанням розбудови богословського факультету, включення до складу студентів університету людей різних віросповідань, укомплектував його викладачами, зміцнив книгозбірню.

Директорія, що прийшла до влади після П.Скоропадського (грудень 1918 р.), прийняла “Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”, в якому підкреслювалися незалежність національної церкви, вказувалося, що вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належала Всеукраїнському Церковному Собору.

Певна частина задумів по дерусифікації та відродженню УАПЦ була реалізована завдяки І.Огієнку, який внаслідок чергової реорганізації уряду УНР восени 1919 р. був призначений міністром ісповідань. З призначенням Міністром ісповідань професора І.Огієнка активність державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він приділяв особливу увагу організаційній стороні справі в галузі церковно-релігійної діяльності. При Міністерстві ісповідань було створено колегіальний дорадчий орган – спеціальну Раду, яка складалася з фахівців і допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні поточний, злободенних проблем, визначати пріоритети у діяльності відомства (декан богословського факультету професор В.Біднов, віце-міністр закордонних справ професор О.Ейхельман, протоієрей богословського факультету Кам’янець-Подільського університету В.Липківський, віце-директор міністерства ісповідань П.Сікорський, віце-міністр юстиції В.Цівчинський та ін.). Так, протягом 17 вересня 1919 – 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку денного.

Ставши міністром ісповідань, у програмному листі-зверненні до українського народу, І.Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в збудуванні УНР і її автокефальної Церкви.

Огієнко закликав до єдності УАПЦ і УГКЦ. “Бог один, - підкреслював він, - а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій Любові до незалежної Боголюбної України і до її Автокефальної Церкви”.

Виходячи з закону Директорії УНР від 1 січня 1919 р. про те, що державною мовою в Україні є мова українська, І.Огієнко домагався її запровадження по всіх церковно-державних установах, у всіх написах на установах духовного відомства, на вивісках, штемпелях і печатках, в усіх офіційних виданнях церковного відомства та ін.

Долаючи шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І.Огієнко розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю єпархіальних органів, які згодом були перетворені в Церковні Ради.

І.Огієнко як міністр ісповідань вживав енергійних заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов’язок ретельно стежити за чистотою віри православної і за відродженням Української церкви. Український Священний Синод як найвищий орган управління українською православною церквою був заснований у жовтні 1919 р., до складу якого увійшли протоієреї Юхим Сицинський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни – В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов. Як представник влади до його складу війшов міністр ісповідань І.Огієнко.

З метою створення сприятливих умов для дерусифікації і відродження Української Церкви було розмежовано функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. Синод проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру і проголошував свободу ісповідань.

Огієнко особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків: він був уважний і до греко-католиків, і до римо-католиків, і до лютеран, і до православних, і до іудеїв, проявляв зразки толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував.

Він здійснював ряд інших заходів по відродженню Української православної церкви, але втілити в життя ідею автокефалії не вдалося, оскільки українська революція потерпіла поразку, внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Проте Іван Огієнко вважав і не безпідставно, що українська ідея зазнала лише поразки, а не катастрофи. Дошукуючись причин поразки української революції, він зробив висновок, що однією з головних причин її поразки було невміння чи небажання влади залучити до процесу державотворення своєї єдиної української церкви.

Виходячи з цих обставин, Іван Огієнко в умовах еміграції, яка почалася для нього з родиною у листопаді 1920 р., все більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

Продовжуючи свою діяльність як міністр ісповідань, він, не знаючи перерв і перепочинку, через свою “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Огієнко піклувався про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, був духовним батьком для українських воїнів-юнаків, які опинилися за кордоном по таборах, дбав про бідних дітей українських біженців, налагоджував контакти як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном, не забуваючи на жодну мить про відродження Української автокефальної православної церкви.

Реалізації своїх намірів він підпорядковував видавничу діяльність. У тарнівський період його еміграції було створено благодійне видавництво “Українська Автокефальна Православна Церква”, звідки вийшла значна кількість церковно-релігійної літератури. І.Огієнко в ньому поєднував обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера. Книги цього видавництва знаходили свого читача як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, починаючи від Холмщини і Волині аж до Канади і Америки. Здійснювалися ці заходи на благодійні внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка, а також частково коштом уряду УНР.

Долаючи повсякденні труднощі, шукаючи виходу з складного становища, домагаючись єдності української церкви, І.Огієнко знайшов у цьому питанні порозуміння з митрополитом УГКЦ А.Шептицьким, який у скрутні часи надавав всіляку підтримку і допомогу своєму духовному однодумцеві.

Дбаючи про такі форми самостійництва Української церкви, які б відповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію, І.Огієнко підпорядковував їй, коли став викладачем в Українській учительській гімназії у Львові і професором православного відділу теологічного факультету у Варшавському університеті.

На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи у Варшавському університеті, він діяв у галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики Огієнко приступив до реалізації видання 30-томної “Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською мовою Біблії.

Зростання авторитету православної церкви, до якої на початку 30-х рр. ХХ ст. належало близько 2 млн. українців, викликало серйозне занепокоєння в урядових колах Польщі, які прагнули зупинити або пригальмувати цей процес. З їх розпорядження з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, нищення українських православних храмів або їх перетворення на костьоли. За таких трагічний обставин І.Огієнко був висвячений у жовтні 1940 р. на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в березні 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка – Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. І.Огієнко у цей період докладав максимум зусиль, щоб і католики, і православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і взаємному порозумінні. Проте миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади, і вона в 1944 р. вдалася до спроби знищення українського православ’я, яка супроводжувалася руйнуванням православних церков і великими людськими жертвами – за 1942-1944 рр. на Холмщині у міжконфесійному конфлікті загинуло близько 5 тисяч українців.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але Друга світова, яка наближалася до свого завершення, зруйнувала плани і наміри та долі багатьох людей. Митрополита Іларіона вона теж не обійшла стороною. Влітку 1944 р., німці, відступаючи, знищували все на своєму шляху. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Але потрапивши до Швейцарії, а потім і до Канади, Іван Огієнко до скону боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці ХХ століття стала реальністю.

Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку мистецтв України заснувли багатогалузеву премію його імені. Урочисте вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбулося в день пам’яті Огієнка – 29 березня 1995 року на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.

Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік “Роком Івана Огієнка”.

Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку – українському народові.

Список використаних джерел і літератури

Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. – 1992. - №1. – С.12-13.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.2. – К., 1992. – С.19-24.

Біленко Т Мова як елемент національного релігійно-церковного життя (У світлі візій І.Огієнка) // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р. До 115-річчя від дня народження. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.55-56.

Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. – С.103-105.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. – Ч.ІІІ. – К., 1991. – 542 с.

Вісник Української Народної Республіки. – 1919. – Ч.48. – 5 жовтня.

Войнаренко О. З гетьманський часів: Спогади самовидця з року 1918. – Детройт, 1950. – 30 с.

Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців. – К., 1980.

Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. – 1992. – Ч.4.

Державний вісник. – 1918. – 29 серпня.

Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. - №5.

Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2-х т. – К., 1994.

Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії Української революції. – Т.ІІ. – Кн.4. 1917-1923. – Київ - Львів, 1923. – 364 с.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. – Т.4. – К., 1999. – С.195-205.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. Доба Центральної Ради // Березіль. – 1992. - №1. – С.101-131.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. – 1910. – 10 янв.

Завальнюк О. Державна співпрацю І.Огієнка і С.Петлюри у 1919-1920 рр. // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський. – Київ, 1997. – С.71-74.

Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. – Холм, 1944.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.259-267.

Краснодеський В. Готов я нести люті муки за свій народ, за Рідний край // Голос України. – 1997. – 4 січня.

Козак О. До питання про світогляд І.Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.106-107.

Лозовий О. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період Директорії УНР. – Там же. – С.89-92.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський (За маловідомими джерелами). – Там же. – С.17-18.

Ляхоцький В. І.Огієнко і С.Петлюра. – Там же. – С.75-85.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.106-115.

Лысенко Н. Самородок светлой мысли // Зеркало недели. – 1997. – 31 мая.

Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К., 1961.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996. – 128 с.

Мартирологів українських церков: Документи, матеріали. – Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка, 1987. – Т.1. – С.219-225.

Мартиненко С., Чугаєвський В. Педагогічна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) і розвиток сучасної національної школи // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.53-54.

Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі / Мироненко О., Римаренко Ю., Усенко І., Чехович В. Українське державотворення. – К., 1997. – С.383-387.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 413 с.

Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958.

Огієнко І. Українська культура. – К.: Довіра, 1992. – 140 с.

Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7.

Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2-х т. – К., 1993. – 284 с.

Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657. – Вінніпег, 1955. – 180 с.

Огієнко І. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956. – 564 с.

Огієнко І. Життєписи великих українців. – К., 1999. – 672 с.

Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.76-79.

Огієнко І. – Шептицькому А. 14 листопада 1941 //