Реферати українською

Молодий Пантелеймон Куліш - Література українська -

Молодий Пантелеймон Куліш - Література українська - Скачать бесплатно

сім’єю штабс-капітана Гусєва, який служив у 111 відділенні в Тулі і сам колись прийшов до них, по проханню свого родича Нордстрема. Гусєві дуже сподобались Олександрі Михайлівні. Вона заприятелювала з хворобливою красунею- юною дружиною Гусєва. Це знайомство і дружба дуже згодились Кулішам. Справа в тому, що коли Олександра була в Петербурзі , до хазяїна їхньої квартири Жучкина ніччю приходив Михайлов, викликав його за ворота і радив вижити Кулішів з квартири, мовляв вони під великою підозрою. Коли Олександра повернулась, чергова ” хатня війна “ була у самому розпалі. Куліші пішли у гості до Гусєва. Дружина того перед цим нежданно померла, поїхавши в гості до Торжка. Він тепер жив один, страшенно сумував за померлою. Гусєв запропонував Кулішеві переїхати до нього, щоб притамувати самому біль за втраченою дружиною, а їм нарешті отримати втрачений спокій. Куліші з вдячністю прийняли цю пропозицію. Треба сказати, що Пантелеймон зійшовся характером з Гусєвим і зберіг про нього найкращі спомини на все життя, вони навіть разом написали один роман. . .

Радянські та й нинішні дослідники часто-густо закидають Кулішу ту дружбу зі співробітником !!! відділення. Але ж у 111 відділенні працювала еліта силових структур. В ті часи молодь мала за честь мріяти служити там. Це зараз на всіх цих хлопців з СБУ , міліції та прокуратури ми дивимось як на покидьків , бандитів та продажних іуд. В ті часи йшли служити в 111 відділення за покликом серця. Там служили “Вірі, Царю та Отечеству”. Чесно служили. Он шеф 111 відділення генерал-Лейтенант Дубельт, щоб “підвищити показники”, сфабрикував у 1862 “заколот”( в стилі Чернігівських грибників 2000року) і безпідставно звинуватив кількох студентів. За це вилетів зі служби без генеральської пенсії! Невдовзі помер від такого приниження з сорому. . .

Отож нічого засуджувати дружбу Куліша з Гусєвим, чи з братами Нордстремами , один з яких теж служив у 111 відділенні і протегував Кулішеві!. . Та от та дружба з штабс-капітаном з 111 відділення ще більше віддаляла Кулішів від Тульського бомонду . Тому й не дивно, що Куліші хотіли поїхати світ за очі з тієї остогидлої Тули. От перелік їхніх сльотних прохань :

12. 05. 1848- прохання допомогти вибратись з Тули Плетньову.

18. 05- доповідь 111 відділу з резолюцією Дубельта- “Нет!”

18. 08- . Лист Олександри Михайлівни до сенатора Кочубея про клопотання його перед 111 відділом повернути Куліша до хворого батька на Глухівщину.

28. 08- прохання Куліша до Орлова -дозволити від’їхати у “відпуск на село”.

27. 11. губернатор Крузенштерн прохає Орлова дати дозвіл Олександрі Михайлвні поїхати на 4 місяці до Петербургу для зустрічі з рідними і лікування. Дозвіл дано.

5. 01. 49- прохання Олександри Михайлівни до Орлова про помилування.

3. 02 – повторне прохання до Орлова про помилування.

5. 03. Прохання до царя про помилування.

16. 03. - листи до Дубельта та Орлова з проханням дозволити повернутись до Петербургу.

30. 03. - повторні листи-прохання до Орлова та Дубельта.

15. 07. - Плетньов передає Орлову з листи з своїм супровідним проханням.

30. 07. -лист Дубельту з проханням дозволити поїздку у відпуск на Україну.

2. 11. - прохання перевести до Москви.

14. 11. 50- прохання дозволити поїхати до Москви на лікування

Всі ці прохання були марними.

Наприкінці вересня 1850 Тулу відвідало царське сімейство. Тула гарячково готувалась до зустрічі царя. От що про це писав Плетньов Якову Гроту 7. 10. 1850:

“ Кулеш ко мне пишет, что тульський губернатор поручил ему срисовать памятник на Куликовим поле и что его рисунок был представлен государю и великим князхьям к их приїзду в Тулу, все остались довольны, но его судьба не улучилась”.

Дійсно, доля його зразу не покращилась. Не такий був цар Микола 11, щоб відміняти заслання тільки з-за того, що йому сподобався якийсь малюнок. Але завдяки тому малюнку він став звертати увагу на клопотання впливових Кулішевих друзів- сенатора Кочубея, дійсного статського радника Плетньова та й самого Орлова. Тому, коли у 1850 році відмічалось 25 річчя з початку його царювання:

« Пантелеймону Кулешу в 25 летие царствования Государя Императора, Высочайше дозволено жить и служить везде, не исключая столиц и Малороссии, но воспрещенно определять его по Министерству народного просвещения и повелено иметь до времени за ним секретный надзор. »

Коли Куліш отримав звістку про звільнення з заслання, він навіть говорити не міг від радості і на запитання переляканої дружини- ”що сталось”- , дрижачою рукою написав на папері : “Воля!!!”. От що він сам пише про ту подію Сашиній сестрі Надії Забілі (лист 17. 12. 1850) « В один прекрасный день, лишь только мы сели обедать, как приезжает Шварц, только что произведенный в генералы, и обьявляет нам, что его Величество в день своих именин, благоволил позволить мне жить и служить где мне угодно, не исключая Малороссиии и обеих столиц. Мы от рабости почти не обедали и теперь сделали из своей квартиры нечто вроде Бердичева : готовимся в дорогу, и куда же? Не в Петербург, а сперва в Малороссию к нашей милой одинокой маменьке. Между тем друзья мои приищут мне в Петербурге или Москве должность, и мы, порядочно погулявши и ударивши лихом об землю, устремимся к Северу. »Ясно, що під тими друзями він мав у виду Плетньова та Боденського, які були поважними чиновниками в галузі просвіти, не розуміючи, що будь яка робота в галузі просвіти йому заказана самим царем. От що він писав Бодянському в останні дні перебування в Тулі( лист від 16. 12. 50): «…Теперь я еду на праздники в Малороссию, а потом туда, где найдется для меня место. По министерству Народного Просвещения служить мне не позволено и я, как не окончивший курса в университете, принадлежу ко 2-му разряду чиновников, а для меня, как рассчитывающего на службу, очень важно быть чиновником 1 разряда. Нельзя ли мне выдержать в Москве экзамен на кандидата? Я греческого языка не знаю, латинский знаю мало, но зато читаю по польски, по французски, по немецки, по итальянски и по английски, да ще дещо маракую. Можно ли сими знаниями восполнить прорехи по программе, или устроить так, чтобы я приготовил известные вопросы к экзамену? Не найдете ли для меня подходящего места в Москве? Славно бы приютиться мне у Вас под бочком. Я сильно расположен учиться и знаю, что Вы бы своим учеником были довольны. . . ”

Дочекавшись дозволу на виїзд після оформлення численних формальностей , Куліші виїхали до Петербурга , де по пораді Нордстрема звернулись до гр.Орлова з проханням посприяти влаштуватись на державну службу, адже вже в Тулі Куліш добре зрозумів, що в Російській імперії людина без чину і грошей- ніщо. Орлов пообіцяв поклопотатись перед царем, а поки подружжя поїхало на відпочинок до Матронівки. Орлов випросив у царя для Куліша місце редактора у статистичному відділенні у Департаменту рільництва Міністерства Державного Майна з платнею 715 рублів сріблом на рік, що і було оформлено Наказом по Міністерству від 24. 06. 1851. Отримавши звістку про службу, Куліши приїхали до Петербургу і 1 липня він приступив до роботи. Певно, та робота була не дуже обияжливою, бо 1. 08. 51 він Пише Бодянському : “ В Петербурге я начал изучать испанский язык и теперь уже сплошь разумею без лексикона(словаря) Дон Кихота, а ”. А 30. 12. 51 йому ж пише:”. . . я подвигаюсь в греческом языке ( по методу Робертсона) очень исторические книги, так геть-томедленно. С коссовичем я не познакомился, потому что имею знакомого грека и латиниста, который во всякое время к моим услугам. Не знаю когда я буду в состоянии явиться на экзамен, но надеюсь , поздно не будет. Вы вознегодовали на мои занятия арабским языком. Это так между прочим, случай забросил ко мне несколько арабских книг, и мне хотелось понюхать, чем они пахнут. Теперь я чихаю и кручу носом, и не знаю, привыкну ли когда-нибудь к употреблению этого одурманяющего снадобья. ”

Отже служба його була зовсім необтяжливою, та певно, і не цікавою, навіть принизливою. Адже він пише Бодянському 13. 08. 52: “. . .я вознамерился переместится по службе в Чернигов, с тем, чтобы считаясь каким-нибудь сверхштатным чиновником, приготовиться в деревне к экзаменам и потом искать службы, соответствующей моим познаниям”. . .

А Миколі Даниловичу Білозерському в листі від 15. 08 жаліється: «Я такую пропасть переделал дела, что мне необходимо отдохнуть. Если я не отдохну, то силы мои лопнут, или по крайней мере потеряют свою упругость, как например, в изучении греческого языка, нужного мне для экзамена», уточнюючи причини того настрою у листі від 17. 08. 52: “. . . не пускают меня из Петербурга, то есть не пускают так надолго, как я намерен был уехать; а я намерен был не возвращаться на службу до тех пор, пока не получу по крайней мере степени магистра, что для меня вовсе не было бы трудно по получении степени кандидата. Тогда бы я явился в Петербург с новыми правами, и служебные мои дела пошли бы гораздо быстрее. Мне говорят, что я могу выдержать экзамен на кандидата и не бросая надолго столицы; а так как служба в Статистическом Отделении отнимала у меня слишком много времени, то мне обещают службу полегче и посвободнее. . . ”

Дійсно, з переміною тієї обтяжливої роботи справа владналась добре . Його відділ знаходився поруч з кабінетом управителя канцелярії, тож мимоволі вони стали частенько спілкуватись. Під час одної з розмов, коли Куліш пожалівся, що роботи дуже багато, ще й треба весь час бути у відділку, управитель відкрив секрет . ”как сделаться чиновником особых поручений при директоре – единственная должность, которую я желаю здесь. Она невыгодна тем, что я должен служить несколько месяцев без жалованья, но зато все мое время принадлежит мне, я займусь только изредка, и то у себя дома, рассмотрением какого-нибудь дела по предмету просвещения в Министерстве Государственного Имущества. Черемисинов (директор)очень рад, что я взялся за такого рода дела, потому что у них некому. Нордстрем советует мне подать докладную записку Л. В. Дубельту о моем производстве и надеяться , что эта бумага будет иметь успех…Єтот год обещает мне существование гораздо независимейшее и не такое тяжелое, как предшествовавший. Я даже уверен, что мне дадуть командирову осмотреть какие-нибудь учебніе заведения Министерства Г. Им. , и я, или лучше сказать мы явимся весною в Малороссии. »( лист до М. Д. Бєлозерського від 17. 11. 1852 р). Щоб Ви зрозуміли, чому його друг з 111 відділення радив звернутись до Дубельта з клопотанням про підвищення, цитую уривок з листа від 20. 04. 53 Куліша Орлову: “Возвратясь в Петербург из Тулы, вследствие милостивого ходатайства Вашого Сіятельства, я поступил в число чиновников Департамента с/х Министерства Государственного Имущества для продолжения моей службы и с течением времени был от мого начальника признан достойным к повышению чином, но на представление свое от 31 января 1852 г за №1115 Департаментом с/х получил от статс-секретаря Танеева отзыв ( от 5. 09. 52 за №5656), что “Государю Імператору не благо угодно было изьявить на сие высочайшего соизволения”. То ж долю Куліша в ті часи визначали саме Орлов і Дубелт. . .

Отримавши відпустку Кіліш поїххав таки на Україну. От що він пише Бодянському 18. 10. 52 з Борзни: «…Ездил в Полтавскую губернию на Михайлову Гору…Максимович здравствует и медлит, медлит всегда, везде и во всем. Я прожил у него трое суток. Удивительное место…Он продает мне 8 десятин нагорной лесной земли и я намерен с весны основать подле него колонию, переселив туда полторы души своих крестьян. Туда буду приезжать для отдохновения из столицы, а под старость успокоюсь на лоне сельской тишины…»

Куліш повертався до Петербургу з надією, зробити хоча б чиновницьку кар’єру та ця надія розбилась на друзки. Про це він сам так пише в своїй автобіографії- “За стараннями того ж протектора дано Кулішеві службу редактора статистичного відділення у міністерстві “Государственных имуществ”. Служив він там з один рік і представлено його цареві до вищого чину. Цар Миколай, з науки докладчика (nomino, sunt, odiosa)написав своєю рукою:”Не призводить”( у чин). А чин багацько тоді значив, та й тепер чимало( після кількох підвищень Куліш би отримав право на дворянство)”. Як бачите, не судилось. Цар Микола ніколи своїх рішень не міняв. То ж довелось 22 жовтня 1852 звільнитись з посади редактору статистичного відділу Департаменту сільського господарства і задовольнитись посадою чиновника з особливих доручень при директорі Департаменту, яка дозволяла майже весь час приділяти власним справам. А тими власними справами у Пантелеймона була літературна діяльність, але в ті часи, як і нині на Україні, гонорари були мізерні, до того ж в “Отечественных записках, де до заслання друкувався Куліш, гонорарів авторам майже не платили. . .

Куліш звернувся за порадою і поміччю до Плетньова, адже той знав редакторів всіх столичних видань і користувався у них беззаперечним авторитетом. Плетньов порадив Пантелеймону редакцію “Совремєнника”, яка платила авторам найбільші в Росії гонорари. “Современник” орендував в нього за 3000 руб річних Некрасов, його колишній учень, для якого він так багато зробив, то ж рекомендація Плетньова проклала Кулішу шлях до “Современника” і скоро він став провідним співробітником найпопулярнішого в той час в Росії журналу , який колись від Пушкіна прийняв Плетньов, а в 1847 році передав Некрасову та Панаєву. Звичайно, погляди, ідеологія, звички патріархально-консервативного Куліша , ідеолога селянської України, абсолютно не співпадали ні з поглядами, ні з настроями і звичками молодих різночинців , оспівувачів міста – корінних городян –уродженця Віничини - Миколи Некрасова та Івана Панаєва. Об’єднувало їх лише те, що всі вони були народовцями, всі поважали Петра Плетньова, боготворили Пушкіна та Гоголя. Після заслання Куліш дебютував у “ Современнику” оповіданням “История Уляны Терентьевны», (V111 книжка журналу) в Х книжці з’явився “Яков Яковлевич”, а з Х11 книжки почали друкувати його роман “Алексей Однорог”. Нажаль, Куліш не мав права друкувати твори під своїм іменем. Тому численні статті підписував псевдонімами – Миколай М. , Иродчук, Ломусь, Хуторянин, Панько Казюка, Необачній, Забоцень, Горечко, Ив. Горза, Павло Ратай, Панько Небреха, Казак Белебень, Т. Вишняк, Гургурдядько, Опанас Прач, Д. Федоренко, Данило Юс( див альманах“Вік”т. 1). Одночасно з Кулішем в журналі своїм оповіданням” Детство и отрочество”дебітував і Лев Толстой. Критики з журналу “Московитянин” вважали однаково талановитими і твори Льва Толстого і Миколая М. , а от “Отечественнніе записки”, відмічаючи великий талант Толстого, твори Миколи М. Називали примітивними, наївними та дуже похмурими. Сам же Лев Толстой в своєму щоденнику 29. 09. 1852 р. записав : “Читал новый “Современник”, одна хорошая повесть, похожая на мое “Детство” но неосновательная. ”(Дневник стр. 101)

Куліш і сам визнав, що “Алексій Однорог” у нього виходить дуже похмурим. Та це пояснювалось тим, що наприкінці листопаду 1852 Куліш заслаб на холерину. Олександра Михайлівна була далеко в Мотронівці, от і лізли в голову похмурі думки. А тут ще треба було думати, як друкуватись, щоб його псевдоніму не розкрили таємні агенти 111 відділення, а він сам мав право отримувати за ті твори гонорар. Свої перші оповідання та романи , що він друкував в “ Современнику”, Куліш підписував Микола М. Якщо б жандарми присікались до редакції з вимогою розкрити, хто це Микола М. , то отримали би відповідь, що це є Микола Макаров, директор Тульського Банку. І Макаров би це підтвердив. Адже він, теж уроджений Чернігівчанин, був не тільки земляком, а й найліпшим другом Куліша і сам запропонував йому цю роль автора-прикриття. Знаючи, що всы його листи перлюструються, Кулыш так писав Бородянському 17. 02. 53: “. . . так как Вы интересуетесь, что делает Ваш приятель, то довожу до Вашего сведения, что в !-й книге “Современника” ему принадлежат “ Прогулки по Петербургу” и разборки книг: !. Живописный сборник. 2. Истоия морского корпуса. 3. Изюмский полк. ;. История Семеновского полка. 5. История Саперного батальйона. 6. Шхеры. 7. Приворотное зелье. 8. Богатая невеста. 9. Влюбленный в самого себя. Во второй – иностранные известия, а для 3 книги он также напишет фельетон.

Тобто ми бачимо, що в “ Современнику” Куліш виконує ту роботу, яку до нього здійснював Белінський. Згадаємо, Бєлінський колись кинув “Отечественные записки» з за того, що Краєвський йому мало платив. Те ж сталось і з Кулішем в “ Современнику”. Хоч гонорари тут були найбільшими в Росії, та не для всіх. Це Бєлінському платили багатотисячну зарплатню. Це тільки Бєлінському було дозволено, як він сам писав Боткіну 4. 11. 47 : « Я могу делать, что хочу. Вследствие моего условия с Некрасовым мой труд больше качественный, нежели количественный; мое участие более нравственное, нежели деятельное…Не Некрасов говорит мне, что я должен делать, а я уведомляю Некрасова, что хочу или считаю нужным делать». Що, про що і як писати, Кулішу вказували і Некрасов і Панаєв і їх з Некрасовим спільна дружина Авдотья Панаєва. Коли ж справа заходила про виплату гонорарів, кожен відсилав його до іншого. . . .

Таким чином спроба заробляти на життя літературною працею на вдалась так само, як і праця в Департаменті. 1. 05. 1853 Куліш пише М. Д. Білозерському:

“. . . Четвертая книга “Современника» вышла здесь около 20 числа, по безпутству редакторов, которые годились бы только в портные, да и то не столичные. Когда Миколай М. был болен и написал им об этом записку, прося прислать давно просроченный расчет, они о деньгах отвечали так, как будто без них всего легче обойтись, а между тем прислали новые работы. Это его так раздосадовало, что он не только не принял новых поручений, но возвратил и старые . После этого они не виделись и Н. М. рад вырвать у них то, что они остаются ему должны и прекратить с ними все сделки. Можно ли полагаться в денежных делах на пьяниц, картежников и мотов, которые, получая по 6000р. серебром чистого барыша от журнала, до такой степени кругом должны, что у одного брошуроторговщика за ними числится за прошедший год более 600 руб серебром и он не знает, что с ними делать. Между тем журнальная заказная работа опротивела до нельзя нашему приятелю; он хочет отдохнуть, освежить голову и предаться более разумной деятельности, по внушению собственной души…»

Дійсно, Куліш в тому журналі виконував левову частку роботи. Візьмемо «Современник” за 2 половину 1852 року( тоді в ньому як раз дебютував Куліш) і підрахуємо частку його творів в ! відділі (белетристика). З 568 сторінок белетристики на його випадає 246 сторінки, а на всіх інших- 322! В тому числі на самого Івана Панаєва –104, Льва Толстого-100, Потєхіна-62, інших – по 20-30 сторінок. А тепер почитаємо “Літературні спомини” Івана Панаєва та “Спомини” його дружини. В них найбільше місце займає Бєлінський ( на час повернення Куліша з заслання він вже закінчив свій земний шлях ), Толстой і Тургєнев, Добролюбов та Чернишевський, Слєпцов і Салтиков- Щедрін, а от про Куліша, ні одної згадки. Мабуть тому, що він для них завжди був і залишився чужим, навіть ворожим. Адже всі вони, як і їх Бєлінський були російськими шовіністами, хоч і не усвідомлювали цього, а Куліш намагався відмежувати українську літературу, засновниками якої були вони з Шевченком, від російської. Український народ по його думці з давних давен був оберігом високих основ моралі, які відбивались в народній поезії, сімейному устрої та організації громади. Хай цей народний дух останнім часом занепав, але ж його ще можна відродити. Відродити, але в більш освітченій громаді! Ці ідеї він викладав і в розмовах у Аксакових, ідеологів московської “ Русской бесіди” головного тогочасного ворога Нєкрасовського “ Современника”. Думки куліша тих часів оприлюднив молодший Аксаков в №36 “Молвы» в статті «Публика и народ» : «…Публика говорит по французски, народ - по- русски. Публика ходит в немецком платье, народ – в рпусском. У публики – парижские моды, у народа – свои русские обычаи. публика ( большей частью, по крайней мере) ест скоромное, народ ест постное. Публика спит, народ давно уже встал и работает. Публика работает ( большей частью ногами по паркету), народ спит или уже встает опять работать…И в публике есть золото и грязь, и в народе есть золото и грязь, но в публике грязь в золоте, в народе- золото в грязи…»

Задумайтесь. У 1857 році К. С. Аксаков оприлюднив те, про що говорив у них Куліш в 1854. А це актуально і сьогодні!

Для Нєкрасовського гуртка зварйованих на шовіністичних ідеях Бєлінського нігілістів-різночинців, ідеї Куліша були незрозумілими і навіть ворожими. Не було в журналі у Пантелеймона однодумців, були лише співробітники, які скидали на нього всю чорну роботу, а не тільки роботу над романами та оповіданнями. Погортаєш “Современник” за 1852-53 рік і вражаєшся, скільки статей по зовсім різним напрямкам – від історії гвардійських полків до питань сільського господарства вийшло з під пера Куліша. . .

Така напружена праця, ще й без грошей, вимотала Пантелеймона Олександровича. Він вирішив змінити розумову працю на фізичну і зайнятись хуторянством, як тоді звалось фермерство. Взяв відпустку у міністерстві і 24 травня 1853, разом з дружиною та її сестрою , виїхав на Україну через Москву . В Москві пробули 4 дні у Бодянського. На один вечір заскочив в Абрамцево до Аксакових. Саме після цього в нього і з’явилась ідея написати життєпис Гоголя. До цього про Гоголя він надрукував статтю в “ Современника”. От що він напише Аксакову ”. . . письмо Ваше, почтеннейший Иван Сергеевич, так наказало мого приятеля- автора статьи о Гоголе, за его грубую опрометчивость, как только кто бы то ни было мог этого желать. Проводя в вашем доме незабвенный для него вечер, он не думал о матеріалах для биографии Гоголя. Это было следствием последней вечернею беседы с О. М. Бодячнским. Требование Ваше впоєне законно, и если автору статейки, о которой вы упоминаете удастся написать порядочную биографию Гоголя, то он почет приятным долгом сообщить вам ее в рукописи и просить вашого позволения упомянуть в ней о том, что сколько-нибудь касается Вашого сімейства (Київська Старовина. 1901 том LXX111. стор. 358-359)

Потім поїхали далі. Та от , майже перед самою Калугою, тріснула куплена ним в Москві дорога карета. Повернулись до Москви і чекали у Бодянського, доки їм повернуть гроші за ту браковану карету а потім вже поїхали поштовим екіпажем. Їхали разом з Надією Михайлівною та її новим громадянським чоловіком М. Симоновим, який згодився продати Кулішам свій хутір під Лубнами. От як про це Пантелеймон пише Осипу Бодянському :” Хутор купил в 30 верстах от Лубен, близ села Оржицы. Верно, Вы интересуетесь знать, что за хутор: 80 десятин земли степной, пахотной и 40 под усадьбою, под низменным сенокосом и лесом. Все в одном отрубном куске. Что касается до платы, то о ней не для чого упоминать, потому что это куплено у человека весьма близкого, для котрого важно было услужить мне, нежели сбыть с рук землю. . . ”

Поки справа улагоджувалась юридично, Куліши з Лубен поїхали погостювати до Михайла Максимовича, який щойно одружився, на Михайлову Гору, з’їздили і на оглядини Воронцовського парку, який так прославляв в своїй статті у “Соврєменнику” його старий друг Михайло Грабовський. Під час цих мандрів вони зустрілись з Левком Жемчужниковим, з яким Куліш недавно познайомився у Плєтньова . Наприкінці вересня Олександра поїхала в рідну Мотронівку , а Пантелеймон повернувся у тепер вже свій хутір Заріг, щоб розпочати будівельні роботи і підготувати все для остаточного переїзду, який він намітив на весну майбутнього року. Заїхавши до Мотронівки він наприкінці жовтня виїхав до Петербургу, щоб зібрати там гроші, необхідні для благоустрою їх хутора. На цьому фактично і закінчились турботи по благоустрою. Він зайняв грошей у Плетньова, забрав невиплачений раніше гонорар у Некрасова, отримавши у останнього ще й замовлення на нові статті, причому по вищим розцінкам. Та треба сказати чесно, що ті вищі розцінки виторгував не він, а Олександра Михайлівна, яка покорила Некрасова не тільки своєю жіночою вродою, а й розумом і знанням українського фольклору та народних пісень, які так любив уродженець Вінниччини. Що ж до самого Куліша, то про те, як він улагодив справи з невиплаченим гонораром, він пише 12. 01. 54. Боденському:

“Вас, вероятно интересует, чем кончилась пря моего приятеля с «великими литераторами». Они должны были положить ему на стол 1000 рублей и тогда только получили рукопись. Не смейтесь над его мягкосердием». Торгувала б Олександра, виторгувала б 2000!

Зате вже в Х11 книжці «Современника» за 1853 рік у відділі «Современные заметки и литературные известия» редакція звертається до читачів:

«С особым удовольствием редакция «Современника» доводит до сведения своих читателей следующее- в «Современнике» с первой книжки будущего 1854 года начнет печататься « Опыт биографии Н. В. Гоголя». Автор этого довольно обьемистого сочинения успел собрать несколько десятков писем покойного поэта к М. Максимовичу , к П. Плетневу и другим лицам. Письма эти начинаются с января 1827 г и прерываются только за два месяца до смерти Гоголя, содержание их составляет большей частью литературные занятия Гоголя и историю его внутренней жизни. Интерес их увеличивается тою силою и оригинальностью выражения, которые и в частной переписке не покидали гениального художника»…

Як бачите, редакції, яка в той час жила за рахунок інтересу читачів до постаті Гоголя, ой як потрібні були матеріали по Гоголю Пантелеймона Куліша. Хай його позиція навіть в цьому питанні не співпадала з ідеологією “Современника”, та не було другого автора, який би зміг осилити Гоголівську тему. Недарма спроба видати біографію Гоголя, зроблена нігілістом поетом-сатириком Міхаєвим зазнала невдачу. Після Куліша Гоголівську тематику продовжував Микола Чернишевський, але в його статтях про Гоголя самого Гоголя витіснив Бєлінський. . .

Ця осінь та зима в Петербурзі були вдалими для Куліша. Не купи він хутора, так би і залишився в Петербурзі. Недарма ж про цей час писав в “Мои воспоминания из прошлого”(Ленинград. 1971. стр. 158) Лев Жемчужников:

«Всю зиму 1853/54 я провел в Петербурге и нашел себе особую квартиру в деревянном домике , в саду, где жил только хозяин с женой. Ход у меня был особый и этой квартиры никто не знал, кроме А. Толстого, Бейдемана, Кулиша и Тургенева…На мою квартиру нередко приходил ко мне П. А. Кулиш- знакомил меня с историей, преданиями и песнями Малороссии, читал сочинения Шевченки…»

Наприкінці січня Куліші поїхали додому. Зупинились на пару тижнів у Бодянського в Москві, потім ще тиждень гостювали в Тулі у Гусєва. В лютому були вже в рідній Мотронівці. Олександра Михайлівна сама вибирала селян, яких візьме на свій хутір, вибирала реманент і худобу для своєї майбутньої оселі. А що Пантелеймон? Про цей час він пише О. Боденському: ”Макаров( тобто він сам) окончил « Опыт биографии Гоголя». Первый отдел сочинений поступил уже в типографию для 1-й книги « Современника» на 1854 г. Ему заплатят за печатный лист по 85 руб серебром с правом напечатания 500 экз в пользу редакции и 50 экз для автора даром. В первой жн книге будет напечатано «Лето в Малороссии» того же автора». Отже він вирішивши заробляти не літературною працею, а фермерством, всі турботи про це переклав на плечі дружини, а сам продовжував літературну працю, від якої так відмовлявся. . .

Весною вони нарешті зі всім скарбом, худобою і кріпаками переїхали на свій хутір і стали хазяйнувати. Тільки навряд чи це можна було назвати хазяйнуванням. Молода дружина не вміла ні людьми керувати, ні в сільському господарстві нічого не петрила. От уривки з її довжелезного листа-плачу сестрі Надійці від 1. 06. 1854:

“ Милый, дорогой мой Надунаш, ну выслушайте же и мое житие-бытие. 28-го числа Семен твой отправился путешествовать взявши с собою две пары сапог, башмаки, две свитки и армяк. Полтора дня пробыл в дороге, продавая сапоги, но никто не купил. Все люди наши знали об этом, но единодушно решили молчать. тепер же он направил стопы свои в Мотроновку, а сбежит в Киев или на Дон, как он здесь хвалился. Он ушей днем. Следовательно всем было известно и видно, как он навьючивал на себя, но все молчали. Давно у них было предположено бежать ( но что их удерживало и еще до сих пор удерживает двух не бежавших, я не знаю). Миколу твого хотел взять с собою, но т от вероятно отказался. Миколка говорит, что если б знал дорогу в Мотроновку, то сбежал бы. Заметь, что этот мальчишка говорит сов сем не сочувствуя своим словам, а только чтобы понравиться Сенькиной Усте и жонкам, которые его за это похваливают.

П. А. купил еще одну лошадь и на возвратном пути заметил, что твой Семен не туда везет, показывает ему П. А. , тот сомневается. П. А. говорит: « подьезжай к пастухам и спросим точно ли так, как я говорю». Пастухи подтвердили, что так, но Семен еще все-таки продолжает толковать, что нет таки и то дорога на Зарог, хотя пастухи говорили, что в противную сторону. П. А. говорит: « да замолчи дурак выдрал его за чуб и кулаком побил по спине (хотя тот был в св!” и дал ему подзатылник. Тога Семен обращается к П. А. и говорит :”що из цього буде, що ви за всяку малость бьете. ” (П. А. было давно известно, что они между собой сговорились утикать, как только П. А. за что-нибудь их побьет, и они всяческистарались до этого довести. )Тога П. А. хорошенько итке и армяке)

Приезжают домой все хор-то ошо. Я чторассказываю во дворе. С. твой даже очень мило улыбался. Между тем П. А. говороит мне, как С. Нагрубил. Я говорю, что это происходит от баловства, что за прежние дерзости ты его никогда не наказывал. По крайній мере накажи его супругу, которая в продолжении 2 месяцев не спросилась у меня ни рдного разу позволения идти на речку, несмотря на мои строжайшие ей приказания. И так в присутствии всех Семенових мой дал ей 6 или 7 ударов лозиной по плечам. В это время С. твой утик. Лошадей Миколка рас пряг и поставил на конюшню. Утром П. А. говорит С. ”как ты смел уйти вчера не исполнивши своей обязанности !За это я тебя сегодня высеку, чтобы ты помни, что лошади в упряжи не ночуют!” Через полчаса Семена не стало. А Анна всю ночь бегала по соседям худобу свою прятала. Мы забрали ее скрыню почти пустую. . .

Удивителоьно, как этот Василий М. (приказчик) развратил наших людей. У них нет другого разговора, как о нас, о наших правилах. Им досадно, что им не на что жаловаться- одеты, обуты все очень хорошо, накормлены прекрасно, дети живут с нами и едят , можно сказать, то, что и мы. Каждое воскресенье в продолжение летних месяцевмужики получают по рюмке водки и на обед три стравы: борщ, галушки и пшонная каша до молока, а четвертая страва на завтрак – кулеш с салом. В Петровку каждый день тарань варили, а на разговенье на обед борщ с ветчиной, каша до молока и огромные вареники с вишнями и поддельной сметаной . На мужика по 3 фунта хлеба, на жинку по 2 ½ фунта. Что більше?!. . .

У других господ осуждают пищу и одежду, а у нас разбирают наши достатки, происхождение и дурное управление. . . ”

Вірно підмітила Олександра Михайлівна. Більше всього вони самі і їх селяни страждали через дурне управління. Що поробиш, тей дурний стиль управління через півтора сторіччя повторив ще один Новгород-Сіверянин, якого вже ненавидять не одні селяни з маленького хутора, а вся Україна. . .

Недовго займався Куліш тим хазяйнуванням. Вистачило його лише на 2 місяці. Про цей час він згадує в Київській Старовині (1897 о. кн. . Х11 с. 458): “Меня месяца два не было на свете, был только человек, носивший мое имя. Но этому человеку были чужды все мои привычки и стремления. . .

Наконец , деревенские мерзости мелкопоместного хазяйства в глухой степи дошли до последнгей крайності. Я плюнул на все и обратися к своїм обычным занятиям. Тепер уже ничто не вовлечет меня в дрязги деревенщины; я отуплюсь от них жалованьем прикажчику и позволю ему украсть даже платок из кармана- только так, чтобы я того не заметил. Сам же обращу