Реферати українською
Молодий Пантелеймон Куліш - Література українська -



про Южну Русь із самого джерела, а не од історіографІВ.може, первий том піде між письменний люд воловою ходою; дарма- як покажуться інші, то обернуться і до першого та й зачнуть купувати, щоб єдиниції не різнити.А що вже мороки мені з друкуванням : що слово, то й помилка.У мене написано мене, а вони набирають шепе, бо нічогісінько не второпають, мов по-турецьку.Не швидко діждемося кінця першого тому!”

З-за тієї типографії більше часу доводиться проводити в треклятому Петербурзі ніж на дачі. Спілкування з петербурзькими земляками навіює невтішні думки. От що він пише В.Тарновському 8 травня: “...А треба б, дуже треба нам, юним Русинам, проживати вкупі на Вкраїні, бо тиняючись отак по чужих землях, ми одвикаєм од своїх земляків і не знаємо, як вони живуть на світі і чого їм треба.От хоть би і пани наші позавозять діток то в Московщину, то в Німеччину та й ждуть, щоб із них був ужиток, була честь і слава рідній землі.Захопить чоловік сього щастя й нехотя, щоб попоїсти хліба з чужої печі, а вже як од свого змалечку одвикне, то не приманеш додому й пшеничними буханцями.Де зріс, туди його й тягтиме з усіма його достатками, що земляки придбали,намулявши руки.

Отак собі тут міркуючи, з великою радістю прочитав у Вашому листі, що й мені з книжками буде притулок у Ваших панських будинках.Оддишу й я трохи після столичної праці, одпочину од усякої суєти мирської, котрої не знає наш брат на Вкраїні.Тільки ж іще не хутко наступить та благодатная година, що полечу до Вас орловими крилами.Ледве дізе, мов цілину оре, московська друкарня з моїми думами та старосвітськими споминками.За моєю коректурою і самого набору не знать, стільки помилок; та що робить? Треба друкувкать на столиці, а не деінде, се вже певно!...”

Закінчивши за якійсь місяць роботу над опрацюванням “Записок о Южной Руси” і відіславши їх цензору у Москві, де Аксакови обіцяли залагодити справу. Про це він пише 12.06.56 М .Грабовському: “ Я і сам з місяць жив оце на дачі, чи то б по-нашому на хуторі, та як мені ніяка ледар не докучала, то я спорядив гарненько другий том “ Записок о Южной Руси” та оце послав у Москву до цензора.Первий артикул : “ Сказки и сказочники”; другий “ Рассказ Современника поляка о походах против гайдамак” з передмовою і епілогом од мене самого, третій “ Універсал гетьмана Острянцици с замечаниями М.А.Грабовського “ ( чи не розгніваєтесь? )і з доповненнями од мене самого; четвертий “ Критический обор источников для истории Южной Руси” та ще дещо. Первий том скінчиться друком через місяць. Тоді я, вхопивши оберемок книжок, махну на Україну і зараз, не гаявши часу, прибуду до Вас в Олександрівну...

А що пишете, добродію, про “ Руську бесіду”то повезу сам до Аксакових і все те їм вичитаю.Я й сам із ними часом змагаюсь, та, бачите, в нас дуже вже привернулись до космополітизма, то реакція й верне круто; а як тршки хрещений мир одумається, то все перемелеться – і мука з того буде.Тим то шановний пане,дорого і мені і собі подать якийсь голос, щоб москалі не дуже бринькали з своєю народністю, що стоїть наче та колюча сосна ; тільки серце в’яне, на неї дівлячись, а втіхи з неї живої душі мало. Тим то добре було б проявити руському мирові польську народність із її буйною красою, щоб не дуже забирались московські люде у свої пущі та сніги і щоб усміхнулись приязним сміхом їх обличчя, споглянувши на рідну красу юного чоловіка.Може з часом Бог і поможе нам звести докупи сі три народи, що, ставши один до одного спинами, позирають далеко од себе, а не хочуть назад озирнутись...”

Працю над “ Чорною Радою” та “Записками...” завершено, надіслано в цензуру, а з дозволом виникла затримка.Чому, зрозумієте, прочитавши лист до Г.Галагана від 20.06.56:

“...Бо вже, добродію,начинають великі пани крутить руки розумним людям. “ Чорної радим” не пропущено й досі, однак не втеряв я надії, бо ж і між великими людьми не без добрих людей.На біду плюгавії вірші плюгавого Некрасова розсердили князя Довгорукого, а той давай тушкувати міністра, а міністр цензорів, а цензори нас...”

Нажаль, у Куліша був типово український характер.У бідах він шукав винних зовні, а не в собі.Згоняв злість на найближчих.Такою ж найближчою була йому вірна дружина- Олександра Михайлівна. Винною вона була і там, в хуторі на Баївщині, коли він, чистий теоретик , взявся фермерствувати на хуторі. Винна була і тут, коли ніяк не йшла справа в друкарнях, коли з його ж власної вини, з-за недбалого напису адреси, застрягли на Московському почтампі посилки з рукописом “ Записок о жизни Гоголя”та друкованими екземплярами їх для цензурного комітету. Дружинін невроз від цієї несправедливості так загострився, що вона вже зовсім не могла спати, а днями каралась шаленими мігренями. Та що Пантелеймону до тих її болей. Для нього все це жіночі примхи! Він розрішує цей Гордіїв вузол найлегшим шляхом – просто тікає від дружини, скориставшись як приводом, порадою Аксакова урегулювати особисто справи з Московською цензурою. 22 липня він каже дружині, що їде на кілька днів до Москви, щоб за допомогою Аксакова владнати всі справи з цензурним комітетом. Всього на кілька днів. Ясно, що їй селючці- простушці у аристократів Аксакових робити нічого. Тож Куліш їде до Москви один. В Москву він приїхав 24 липня.Того ж дня він пише з Москви В.Тарновському:

“ На силу та превелику силу скінчив я друком “ Записки о Южной Руси та покинув їх там ізшивати і до ладу доводити, а сам ухопив дві чи три книжки та лечу оце на Вкраїну до своїх любих земляків.Про “ Чорну раду” завтра довідаюсь.У Москві загаюсь днів з чотири чи що, а після вже до Вас простуватиму.Уже хоть сердьтесь, хоч нарікайте на мене, а думка тут така, щоб усюди повештатися, усячини наслухатись, доброго розуму набратися, а за роботу засісти, хіба вже повернувшись до столиці. Так оце, надовго загаявшись у Вашій ласковій господі, помандрую світ-заочима по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток остаток літа і початок осені.А то, як прийдеться часом писати про земляків на чужині, то забувшись, які вони есть, удерем таких троянців, що всяке одцурається...

Закінчую ж мій коротенький лист потішною звісткою, що єсть певна надія визволить із неволі нашого “ Перебендю” ( Шевченко.авт.).Будуть стараться про се в праведного царя під час коронації усякі шановні і високоповажні люде. Отоді б в нас на Вкраїні зійшло серед ночі сонце!...”

Як бачите, він і не збирається повертатись до дружини в Петербург.Та й за долю Тараса він не дуже-то й вболіває.Вболівав би – їхав би в Петербург до тих впливових знайомих ,які збирались завернутись до царя з клопотанням про Тарасове звільнення. Він занурений сам в себе і нікого крім себе не бачить і не чує. Він улагоджує з допомогою Аксакова і Боденського всі справи з цензурою, його в Москві вже ніщо не тримає, але ж і повернення до хворої, як він вважає “ на голову”, дружини його лякає. Тому й пише їй з Москви, що його страшенно виснажила мандрівка до Москви, він відчуває себе на стільки змучений, що навіть відмовився від фотографування, щоб не виглядати старезним дідом. А щоб поправити те здоров’я йому терміново, настільки терміново, що він не може заїхати, щоб забрати її з Петербургу, треба мчати на Україну. Він вирушає в дорогу, а вже 2 серпня пише дружині:

«Дорога меня подкрепила. Теперь опять пробудилась в теле и в душе какая-то юношеская бодрость, - может быть, ненадолго и, может быть, в последний уже раз? Не много лет попросил бы я у Господ (если бы был с Ним знаком лично, а не через обманщиков попов), только бы эти годы исполнены были чувства, мысли и дела!»

Їхав він на Україну звичним шляхом. З Москви через Тулу, де заночував у приятеля свого Гусєва, потім хутір Миколаїв, де його чекав з вістями нетерплячий Микола Дмитровичу. Погостювавши в нього кілька днів поїхав у Мотронівку. У Мотронівці, де не дуже то й приязно дивились на нього теща й молодший брат дружини, втік до Линовищі. Мовляв там Сергій де Бальмен не дуже то й поспішає малювати ілюстрації до його Орисі. Їхав чомусь дальнім шляхом – через Бровари та Яготин, а не через Пирятин. Після Яготина заскочив у “Березову Рудку” до Закревських. Та не було в Березовій рудці вже її серця – не було ні Ганни Закревської, ні веселуна Віктора. Пихатий, старіючий красень Платон Закревський зайнявся будівництвом , переплановував сад, зводив нові хороми. Все було страшенно пишно і страшенно скучно. Не затримався у них Куліш, заночував , а рано-раненько подався в Линовицю. Сергій де Бальмене дійсно не дуже квапився з ілюстраціями, то ж приїзд був цілком виправданим. Та замість того, щоб зайнятись справами і допомогти Сергію в компановці малюнків, Пантелеймон просто гуляє та фліртує з його 16 річною донькою Манею.Щоправда, це важко назвати фліртом. Він просто мріяв про нащадка- сина чи доньку. Олександра Михайлівна вже колись вмовила його удочерити пасеребницю Марійку. Та ніколи не лежала душа у Куліша до тієї пасеребниці. Заважали працювати її дитячі бешкети. А тут у Мані він побачив саме таку дівчину, яку хотів би мати за доньку. Всі листи, які він пише дружині, переповнені Манею. От він 11 серпня пише їй:

“...Маня явилась через несколько времени в простом бланжевом платьице, сияя молодостью и веселостью.Кормили за этим завтраком двух молоденьких дроф, которые гораздо ручнее индюшат и бегают за людьми по саду. После чаю пошел я с Маней по саду.Она мне все показывала и рассказывала, так что в короткое время круг моих понятий о Линовице быстро расширился.Чудная девушка! Ни тени в ней аристократизма и при этом все сгармонировано между природой и воспитанием…У Мани взгляд на человека установлен воспитанием; она очень хорошо понимает себя и другого, и потому ей привыыкать к гостю не нужно – она ведет себя с ним в первый день точно, как будет вести через год.Мне было приятно найти в селе сельскую барышню в лучшем значении слова.Она не бережется солнца и почти не носит перчатки,От этого руки у нее так загорели, как ни у одной городской женщины…»

З кожного рядка листа тхне захопенням. Ще й натяком на те, що Олександра Михайлівна полюбляла рукавички, вважаючи їх прикметою аристократизму( насправді ж в неї були негарні руки з товстими та короткими пальцями, а рукавички це приховували).А от що він пише дружины 14.08.56:

«Ранком ходили з панночкою до церквви, щоб подивитись на Линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Вкраїні переводиться нінащо.А був би народ гарний, коли б доля йому лучча. Потім читав де що попали; а обоє рисовали: той картинки, а пані - узори. Показувала мені усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царіни кращих, Синку тому, що в Києві родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережами; а Мані готує увесь костюм, од черевиків до стрічок, український. А Маня- як та Орися має то там, то сям по господі і всю господу скрашає.Молоде й хороше, а як розпитаєшся, то й воно не без біди зросло: то зуби болять,то в грудях або в боку болить. Невже на всій Україні немає такої дівчини , щоб була краса очам, а серцю втіха ?”

Він, як і обіцяв, писав дружині щодня.Просто хитруган-Пантелеймон вирішив у такий спосіб вести щоденник. Бо ж хіба приємно було дружині читати в кожному листі про ту Маню.От 15.08 :

“.. Маня учила, чи промовляла Мейєрбера; мати дещо розтолковувала оддалеки .Якже перейграла все, тоді: “ А візьми лишень, Маню, хусточки пообрублюй”. Це, бач, мої, і так просто взялась Маня до роботи, наче яка Маруся в доброї козачки за сорочку для наймита.Оттак живи! Що й розум і всяка наука, й простота.Ні, таки на світі багато дечого є хорошого, а між хорошим Ліновиця не послідуща...”

16.08 знову про Маню: « …Нема в світі правди, не знайдеш. Що ж Маня? Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О Господи! Пошли цьому ангелу Крила!».

17.08. знову : “ Ранком то гуляв, то-що.Договорились з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка гаптовану шовком. А до сорочки добуду ще шапку-Кучму...”

Та цей флірт так і не переріс в роман. 15 серпня до де Бальменів заїхав Левко Жемчужников, якого де Бальиени хотіли бачити зятем. Вже не до прогулянок з Кулішем стало Мані. От що пише Левко Жемчужников в своїх знаменитих “Воспоминаниях о прошедшем времени» ( стр.202) «Нас часами оставляли одних; лето было жаркое и Маня была одета в легкое платье и порядочно декольтирована. Часто мы долго с нею гуляли в отдаленных местах сада и сидели рядом…Я нередко замечал ее загорающееся лицо и дело могло зайти далеко…»

Щоправда, де Бальменам не вдалось окрутить юного багатія-аристократа. Він без тями закохався в Маніну служницю , красуню –кріпачку Акуліну.Та Куліш нічого не знав про те кохання. Вын бачив лише, що Маня гуляє не з ним, а з юним Левком. Нудно йому стало в Ліновиці і він помандрував в Качанівку до Тарновського, який вже давно запрошував його погостювати. 18.08 він пише дружині :” Приїхали в Качанувку годині вечора.Тоді був Юзефович, брат його, сестра хазяйки, сестра хазяїна, їх дочки та ще сторонніх з десяток., так що всіх з сім’єю душ тридцять...На другий день...забавлялись різним балаканням, а потім прочитав я мирянам, котрі старіші,дві проповіді.Зраділи дуже, почувши здорове слово. От і розохотились іщн чого-небудь послухати, да й натрапили на Марусю Основ’яненка...Ну добре, почав я читать...Читаю, аж поти, поки Маруся попрощалась з Василем на кладбищі.Панночки крепляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла – закрилась плат очком, а там дуга, третя, - і всяке почуло, що хватає за саме серце. Що до мене, то я всіми силами старався читаючи об тобі споминать, тільки моє старання мені не допомогло. Маруся говорила в мені своїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все таки я видержав, поки всі начали плакати, а вже як полились кругом мене сльози, тоді вже стало невмолоту.Сашуню! Я своє серце сам не знаю!...”

Тою першою, що схопилась за хустинку, була 16 річна Саша Милорабович з Калюжинців.Ще б не заплакати. ЇЇ матінка була романтична француженка з Швейцарії, батько- поміщик, маршалок повітового, а згодом губернського дворянського зібрання.То ж і виросла дитина романтично-сентиментальною...

Погостювавши у Тарновського з три дні, 21.08. поїхав в Сокиринці до Галагана, де його вже чекав Левко Жемчужников.Помилувались з ротонди парком з озером ( був я там в шести десяті, навіть запущені ті парк та озеро мальовничі і прекрасні), під настрій, домовився З Галаганом, що той позичить йому 4000 руб.сріблом на облаштування друкарні, потім поїхали в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі. Тут Левко і розповів Кулішу про своє кохання до кріпачки, про те, як де-Бальмени штовхали йому в обійми свою Маню. Розповів і про те, як сприйняв Сергій де Бальмен його розповідь про кохання до Акуліни і прохання дати їй вільну, чи продати йому...Поспівчував Пантелеймон своєму юному побратиму, та чім він міг зарадити...

Та ця розповідь назавжди витіснила з його серця Маню. Зрозумів, що та Маня, якою він її бачив, всього на всього плід його уяви. Він пише дружині 21.08: “ Я все грущу, все серце чого-то ноет, и не могу успокоится для какого-нибудь труда. Здешние люди мало меня удовлетворяют.Я вижу более, нежели сколько они хотят мне показать. Иногда меня увлекает моя молчаливая пронырливость и я строю в своем уме целые теории страстей человеческих, но концом этой забавы бывает обыкновенно все та же грусть…». Ще б пак. Уявив собі, що в нього закохалось це симпатичне дівча, а воно просто шукає собі знатного жениха...

Все ж погостювававши декілька днів у Галагана, провівши ще 2 дні в Качанівці, послухавши милозвучні пісні у виконанні Саши Милорадович, Пантелеймон знову подався в Линовицю, звідки найкраще було їхати до його хутора в Зарозі. 28 серпня він в Линовищі, а вже 29 пише дружині: “... Маня все та же : ходимо в церкву, відвідуємо хворих селян, гуляє з мною по саду і по селу при цьому розповідає про приключенія з курми і різними тваринами, устає зі сходом сонця “ до корів”, няньчить маленького брата, передчуває швидку смерть безперестанно регоче, як буд-то знаючи, що це їй до лиця. Вона ще совсем не розвита, але зате в душі в їй так тихо, як у дитині . Хотілось би мені угадати її майбутність. Мені здається, що при усій своїй простоті і добродушності, вона зробиться згодом хитрою і притворною женщиною, стане пускати пил в очі, удасться до усіх своїх ресурсів для досягнення якого небудь положення в суспільстві і вийде з її така звичайна женщина,яких ми бачимо на кожнім кроці. Це пророкування я засновую на різних обставинах її життя і на рівності її характеру щодо пристрастей.Вона ні до чого не пристрастилася дотепер; ніщо в чи природі світі мистецтв не робить на неї сильного враження. Немає в ній елемента поетичного, котрий один виносить нас на поверхню з безодні життєвої подлости.Без допомоги якої-небудь сильної душі, яка б увійшла з нею в тісні відносини, вона неминуче уступить потоку навколишньої її життя і тому нічого буде взтяь з її, крім як прекрасного образу погибнувших надій...”

Так , розочаруванням, закінчився цей флірт з юною , симпатичною дочкою приятеля.Щоправда, після того, як Левко Жемчужников розповів йому історію свого кохання до Акуліни і про недобросердну поведінку її поміщиків, де Бальмени залишили серце Куліша.Та воно не надовго запозбавлялося порожнім. Місце Мані в ньому зайняла красуня Сашко Милорадович. Та якщо на Наджу він дивився, як на заміну дочки, то в Милорадовичці вже бачив заміну дружини. У тому ж листі дружини від 29.08 він пише:” У Тарновських проживши я, повернувши з Сокиринець, днів зо два.Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих заставши я в Сокиринцях.Гарні панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень.Познакомився я з ними добрі і, здається, надовго, бо душі щірі і простії.Старша обідала покласти на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра...”Він уже пише дружині 3.09.56 “Нудно зробилось мені в Линовищі, дарма,що Надячи гарна й люб'язна дівчина”.Щоб знайти привід, якнайшвидше виїхати від їх, не образивши хазяїв, зговорився з Левком, що поїдуть до матері Гоголя.Жемчужников пише про це у своїй книжці спогадів про минувшину (стр202):

“ Ми с Кулишом зговорились сьездить к матетери Гоголя,потому что ему было очень інтересно и полезно познакомиться с нею и сестрами Гоголя, в виду того.что он собирал тогда материал для свого издания произведений Гоголя…””...Познакомиться с внутренним смыслом их жизни не было времени; Кулиш, нагруженный материалами письменными, и устными пояснениями на свои вопросы, спешил к себе, чтобы работать в тишине хуторской жизни…»( там же. Стор.224)

На хуторі він пробув кілька тижднів, займаючис впорядкуванням паперів, а головне звернувши всі роботи , щоб покінчити з тим хутором назавжди. Зібрав врожай, розрахувався з бабусею ( матір’ю Номиса) за все.Позакривав домівки, упакував і відправив у Мотронівку речі, разом з кріпаками, залишивши саму ледащу сім’ю охороняти хутір і пождався до Петербургу через Чигиринщину, де був маєток його старовинного приятеля Грабовського, Київ та Москву.У Грабовського йому не дуже-то й сподобалось те, що старовинний друзяка-літератор покинув письменництво і зайнявся цукроварінням.Тож погостювавши з тиждень,поїхав до Київа, де прожив У Тарновського десь з 10-12 днів,на словах, очікуючи, поки зі знаменитого Кролевецького ярмарку не привезуть йому кожуха,без якого так не зручно було в холодному і вогкому Петербурзі. Насправді ж він вичікував сприятливого моменту, щоб попрохати у Тарновського коштів на видавництво українських книжок і на організацію української типографії.Отримавши запевнення, що всі кошти, витрачені на видавництво українських книжок будуть тут же компенсовані і взявши аванс в 500 рублів, відбув до Москви. В Москві він пробув теж десь з тиждень, марно намагаючись налагодити справи з цензурою. Він жаліється Тарновському в листі від 28.09.з Москви: “ Цензоры наши находяться в осадном положении: их бомбардируют столоначальники и разные чиновники министерства погашения талантов от имени Министра и его достойного товарища.Те человеческие мысли, которые Вы читаете иногда в “ Русаком вестнике” суть смелые вилазки осажденных.Но они едва держаться на своїх местах...

Прошлое царствование образовало такуюмассу безчувственных формалистов, что усилие из скольких разумных деятелей производит едва заметное влияние на дела правления.Его приемник найдет готовую машину, которую перестроить он не сумеет, а сломать не сможет. От этого и постановление прекрасних людей на высшие места остается бесполезным...”

Доручивши Аксакову, другу тодішнього головного цензора - обер-прокурора Синоду графа Толстого, займатись цензурою “Чорної Ради”, Куліш поЇхав до Петербургу, щоб після того мандрівного відпочинку знову зануритись в справи. Він таки спромігся за короткий час облаштувати українську друкарню і 26.11.56 вже може рапортувати В.Тарновському: “ Я образовал здесь малороссийскую типографию, из которой сперва наборщики бежали, говоря, что набирать эту тарабарщину – все равно, что набирать по гречески, но теперь так искусились, что после второй корректуры можно подписывать печатать…»

Тих 500 рублів, що дав йому Тарновський ледь-ледь вистачило на папір та на друк. На те, щоб надрукувати “Чорну Раду” грошей вже не Нзалишилось.Та й краще було познайомити публіку спочатку з російським її варіантом.До того ж це ще було й дуже вигідно- Аксакови, від імені “Русской беседы» заплатили йому по 100 рублів сріблом за печатний аркуш, та й ще 500 особливих примірників...

Зате з виданням 2 тому “Записок о Южной Руси” справи затягувались з-

за затримки зі статею про Остряницю. Щоб не втрачати часу і щоб не простоювала друкарня, Куліш гарячково друкує “Повість про Бориса Годунова і Дмитрія Самозванця”, написану ним ще в Тулі. 24.12.56 він пише Тарновському :” Отсе, гулящими днями написав я добру книжку.”Граматку для людей, котрі бажають просвітити свій розум наукою”. На сю книжку грошей у Вас не проситиму, бо вже знайшлись такії, що дають на неї гроші, як на церкву. Хочу пустить по 6 копійок, а найдорожче по гривеннику ( що стоятиме друк і папір), а напечатав 10000 екземплярів.Коли б тільки Бог дав, щоб пропустили...”

Щож, цензура таки пропустила ту “Граматку”, та не пішла книжка в народ.

Надійшли ці книжки в книгарні Київа та інших губернських міст України. Звісно, першими новими книжками зацікавились “просвіщені” поміщики.Та 80% тих українських поміщиків складали поляки.В “Граматці” ж були матеріали, які містили дошкульну критику польської шляхти , розповідали про знущання її над простим українським людом. Шляхтичи стали писати Генерал-Губернатору, начальнику 111 відділу кн. Долгорукову, самому царю.

За їх вимогою Київський генерал-губернатор наказав опечатати “Граматку” у всіх книгарнях генерал-губернаторства і прохав інших губернаторів Малороссії зробити те ж саме. Кулішу ж порекомендував випустити другий наклад, такої потрібної для української просвіти книжки , уже без цих антипольських матеріалів...

Як бачите, справ було багато, та далеко не все вдавалось.Винною у всіх тих бідах завжди залишалась Олександра Михайлівна. Її мігрені за час мандрів Пантелеймона припинились. Та повернувся він, повернулись гарячкові пошуки то одних паперів, то інших, повернулись щоденні гримання на неї і її усвідомлення своєї зайвості в життю чоловіка.Вони навіть не спали вже разом.Не витримала вона і перед весною вирішила податись на Україну.куліш не заперечував. Він вже не бачив в дружині тої юної дівчини, в яку був закоханий.З того місця її вже витіснила Маня де Бальмен,щоправда і вона там довго не залишилась, поступившись Саші Милдорадовичці.Куліш пише Плетньову 15.03.57 про те, чим займався всю осінь і зиму:

“ У меня теперь время расписано так, как у старого немца. Я взялся издать сочинения Гоголя и ко мне носят по три и по четыре комплектных листа корректур в сутки из двух типографий.При этом я выпускаю в свет две свои книги – “ Черную раду” на малороссийском языке и 2-том “ Записок о Южной Руси”, при этом я завожу в Москве собственную типографию; при этом я готовлю к печати две книжки, которыми она займется для дебюта; при этом привожу в порядок огромный сборник малороссийских народных песен и хлопочуц о соединении в один двух малороссийских словарей, составленных людьми с большими претензиями на бессмертие; при этом надобно обработать написанный в Туле роман « Искатели счастья», который во многих местах оказался ниже моей критики; при этом веду обширную корреспонденцию и рассылаю свои книги ( до появления на свет « Черной Рады» подписчики прислали мне 500 рублей серебром, что почти окупило издание.); при этом я проводил до Москвы Александру Михайловну, которая уехала встречать весну в Малороссии; при этом у меня на руках был и до сих пор остается сошедший с ума племянник Гоголя и его бестолковые дети; при этом я готовлюсь к поездке по Европе и отмечаю в разных книгах места, которые мне выписывает писец, чтобы иметь всегда под рукой библиотеку всего мною читаного…»

Це був один з останніх дружніх листів до Плетньова. Петро Олексійович дуже поважав Олександру Михайлівну.Співчував її мукам і те, що Куліш відкинув її так, як не потріб, поклало край близьким стосункам Куліша і Плетньова...

Куліш , нарешті, хоч наостанок показав дружину Аксаковим.Віе же їй весь час торочив, що вона тупа сільська замарашка і тільки зганьбить його перед високоосвітченніми і вихованими аристократами.А от що писала 12 січня 1857 В.Аксакова до сестри у других М.Карта шевської:

“ –Суббота 12 января 1857.На єтой неделе появился совершенно неожиданно Кулиш, вторoго дня он привез к нам свою жену, о которой так много предупреждал, говоря, что она не получила особого воспитания и т.д.Чудной человек!И что же ? Его жена чрезвічайно милая и простодушная Женина, прекрасній тип украинской Женині, исполненной бескорістной любви, преданности и самопожертвования, доходящей даже до самоунижения.Например она тепер едем на Украину только потому, что боится связать мужа своей болезнью, отваживается разлучиться с ним, возможно даже не поедет с ним заграницу, считая что будет там мешать ему любоваться всем, чем мог бы.Разумеется, частично это дошло до болезненных размеров, эта боязнь быть обузой для кого бы то ни было своей болезнью, но это вполне понятно.У нее очень испорчены нервы, и душа у нее слишком ранима, - она живо чувствует искусство и все поэтическое ( как и весь народ),а теперь она даже не способна спокойно радоваться чему то в этом роде…»

Раніше, коли вони розлучались на короткий термін, він щоденно писав їй листи.Вони були для нього немов щоденником.Таким собі романтичним романом-щоденником у листах.Тепер же ці листи стали рідкими, сухими, як наприклад цей від 16.01.57: “...Знай же тепер, прояк вийдуть письма, то Записки о жизни Г. Припиняться, бо всяк думатиме, що в письмах усе те єсть.Запобігаючи цьому злу продав 400 екз. За 800 р.сріблом Бузуговичу і гроші взяв.Ітак от мій бариш : розійшлось екземплярів 700 по 3 руб, значить, я взяв 2100 руб, а сотню екземплярів кладу то на подарунки, то на пересилку.

Я рад, що розвязався з цими записками. Коли посовітуєш, то продам і Записки о Южной Руси, так,щоб вернувши издержки, узять за 2 тома бариша 2000 р.ср. Бач, як я ввесь перейшов у гроші, мов той жид. Чорну Раду придержу й буду продавать потроху.Да и не куплять Москалі.Оце веду расет про Гоголя, котрого буду печатать.Виходить чистого бариша, як купить Бузугович усе ізданіє, не меньше 25000, а моя 1/10 значить 2500р.ср.,це ж треба! “

Він просто цим листом хотів доказати дружині, що і сам вміє хозяйнувати. Що не тільки вона вміє вирішувати його фінансові проблеми.Жаль тільки, що всі ті розрахунки так і залишились на папері.Коли він став розраховуватись за папер, за друк, за квартиру, за їжу, у нього знову залишились якісь копійки, яких явно не вистачало на омріяну подорож до Європи...

назад |  5 | вперед


Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Лечу от алкоголизма. Торчу от наркоты.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100