Реферати українською
Молодий Пантелеймон Куліш - Література українська -



свои мысли на дело жизни, как говаривал земляк наш Гоголь. ”

Восені, після жнив , стали рахувати прибутки. Виявилось, замість прибутків одні борги.

Куліш плюнув на все господарство і покинувши хутір на прикажчика, який до речі подав у відставку, повернувся до Мотроновки. Олександра Михайлівна була в шоці. Вона ж думала, що вони в тому хуторі Заріг звили сімейне гніздечко, а чоловік кинув його, як якийсь дурнуватий горобець. Підбив її на те господарювання, удавав з себе великого спеціаліста-аграрія, а дійшло до діла- кинув всі справи на неї. . .

У Мотронівці мати зустріла зовсім негостинно, весь час давала зрозуміти, що це вже не її домівка. І Ніякої підтримки від чоловіка, який від бурчання тещі втік до Москви під приводом того, що йому треба закінчувати книжку про Гоголя, а це найкраще зробити у друзів Гоголя –Аксакових. Причому поїхав до них не взявши з собою дружину, мовляв їй, простушці, нічого робити у аристократів і вона вимушена була говорити всім, що не супроводжує чоловіка з-за браку коштів.

На цей час невдалого хуторянства та приниження Олександри при від’їзді Куліша до Аксакових і припадає початок її неврозів і охолодження в стосунках з Пантелеймоном. . .

Приїхав він до Аскакових 6. 12. 54. Пробув у них два тижні. Племінниця Аксакова М. Г. Карташова в своїх листах друзям писала, що Аксакови були приємно здивовані ти, що Пантелеймон приїхав без дружини, від якої вони дійсно, як і передбачав Куліш, очікували дискомфорту у спілкування. Та й спілкування з самим Кулішом не завжди для них, запеклих слов’янофілів було комфортним. Так , він, як і вони, молився на Гоголя, як і вони, захоплювався теологічними пошуками Гоголя і Гоголів Бог був і його Богом. Манери його були аристократичні, мова вишукана, знання історії Росії бездоганні. І в той же самий час вони відчували прірву, яка лежить між ними, нащадками древнього руського Роду (до речі татарського походження)і цим безродним нащадком запорізьких козаків-гайдамак. Чім далі він гостював у Аксакових, тим більше поглиблювалась прірва між аристократами-слов’янофілами і різночинцем-українофілом Кулішем. Ці протиріччя і суперечливість між ними найяскравіше вилились в метушливий від’їзд Куліша до Петербургу. Ще 12 грудня він попрохав їх найняти екіпаж на 18 –те до Петербургу з такою умовою, щоб тим же екіпажем він міг повернутись і назад. Та от 16, в четвер, коли до них прийшов візник, щоб справитись скільки буде речей і на скільки в суботу подати екіпаж, Пантелеймон раптом заявляє, що у нього ще дуже багато роботи, і відмовляється від перевізника. В п’ятницю за вечерею він так само раптово оголошує, що всі роботи закінчено і взавтра ранком поштовою каретою він їде до Петербурга. Хто і що було причиною того раптового від’їзду невідомо. Відомо лише, що Карта шевська казала друзям, що куліш до них, мабуть вже ніколи не повернеться.

В Петербурзі Куліш вирішував у “Современнику” свої фінансові справи, та не тільки фінансами він займався. Плетньов познайомив його з єдиною подругою Миколи Гоголя Олександрою Йосипівною Смирновою . Це була дивна жінка. Її батько , Йосип Іванович Россет був родичем герцогів Ришельє . Мати, Надія Іванівна Лорер по батьківській лінії походила від голштинських німців, що приїхали на Русь разом з Катериною Великою. Мати Надії Іванівни була княжною Цициановою. Отже вона була найсправжнісінькою аристократкою наближеною до імператорського двору. Кажуть, за нею в молодості упадав навіть Микола !, а коли їй було 18, в коханцяї неї ходив 54-річний красень князь Голіцин. В неї були закохані всі придворні офіцери. Та не з кохання, а з розрахунку був її шлюб. Чоловіком її став багатій камер-юнкер Смирнов, який мав 22 тисячи десятин в Калужській, Смоленській та Орловській губерніях. Вона сама казала Гоголю про цей шлюб “ Я продала себе за 6000 душ з-за своїх братів). З Гоголем вона вперше познайомилась у 1831 році в Царському Селі в 1831 році. Та тоді красуня-фрейлена погано запам’ятала сором’язливого “хохла”, якого представив їй Василь Жуковський. Запам’ятався їй лише його довжелезний ніс та ще те, що він, як і вона з Малоросії. Другий раз вони зустрілись у 1836 році в Парижі. Її чоловік служив там при посольстві. Найближчими друзями сім’ї тодв в них були Карамзіни. Карамзіни і привели до них Гоголя, потім він став заходити і один. Та в ті часи він ще був для неї ніщо. От що вона пише в книжці ”Записки, дневник, воспоминания, письма. »( стор. 168): «Гоголь был у нас раза три одни, и мы уже обходились с ним как с человеком очень знакомым, но которого, как говорится, ни в грош не ставили. Все это странно, потому что мы читали с восторгом «Вечера»…»Та якраз тоді нічого дивного не відбувалось. Ну хто він тоді був- просто талановитий письменник, яких тоді на Русі було вдосталь та всіх їх затьмарювала зірка геніального Пушкіна. А крім того письменництва у нього за душою нічого не було –скромненький дворянський рід, маєток тричі перезакладений. Між ними ще була прірва стану в суспільстві, і її близькості до двору, її родовиду. Навіть виховання розділяло їх- Він так і не зміг до кінця оволодіти літературною російською і мова його була перенасичена українізмами, вона ж вільно балакала французькою та німецькою, які були недоступними для Гоголя. Так і розійшлись вони в той час. Він поринув в мандри та літературу, вона в домашній побут – майже щорічні народження і смерть дітей, сидіння вдома біля нудного і недалекого чоловіка.

І от до неї прийшов “бальзаківський вік” бабиного літа. От тоді вони і зустрілись знову. Було це в Римі в лютому 1843. Їй було вже 33, Гоголю ще 34. Вона, якій ще донедавна присвячували свої вірші Жуковський, Пушкін, В’яземський, Лермонтов, раптом відчула, що вже нема навколо чоловіків, які б її жадали, як колись. Її погляди на оточуючих стали досконалішими та злішими. Так, саме злішими, адже при дворі вона мала положення генеральши- в табелі рангів фрейліни, як і генерали відносились до 4 класу і при всьому тому відчувала себе рабинею капризів царя та його братів- великих князів. Все це породжувало зневагу до себе та всіх тих, хто примусив її брати участь у всіх тих мишачих палацових інтригах. В навколишніх чоловіках вона бачила таких, що не тіла її бажають, а скандального присмаку, пов’язаного з її іменем, що хочуть насолоджуватись не нею, а славою, що кохались з коханкою самого імператора Росії. . .

Саме в таких обставинах її і кинуло в Римі до Гоголя, який після загибелі Пушкіна та виходу “Мертвих душ” став володарем душ всієї Російської імперії. Рівним самому імператору. Все було незвичним в тих перших їх спільних днях у Римі. Він потягнув її в Кампанію, облазили разом з нею купол св. Петра, де він показав їй надпис самого Петра 1 ”Я здесь молился о дорогой России”. Гоголь, як ніколи, безглуздо розфрантився- сіра шляпа, блакитний жилет, малинові панталони. Він страшенно хотів сподобатись Олександрі. Їй же була смішною і його незграбність і повна відсутність смаку і ие, що він підколював булавками поли сюртука, перетворюючи його на фрак, коли входив під своди храму. Йому здавалось, що в тому недоладному вбранні він виглядає цілковитим комільфо - аристократом-модником, рівнею їй! Та вона, окинувши його поглядом, спитала тільки: ” а де ж білі рукавички”, і він зразу зрозумів, що випещеного аристократа з нього так ніколи й не вийде. На другий же день він з’явився в звичайному одязі.

Не по одягу вона його цінила. Цінила його знання, його бездоганне орієнтування в світі старовини, в світі мистецтва, в який він її ввів на другий же день перебування в Римі.

Нарешті він зустрів жінку, яка могла бути для нього не тільки чарівною слухачкою, але й достойним опонентом. Йому було з нею цікаво, її врода хвилювала його. Вперше він відчув, що він не тільки естет-письменник, а й чоловік. С того самого часу вся Росія стала говорити, що його серце в полоні у Смирнової, що він останнє кохання цієї “Сирены, плавающей в волнах соблазна», як звав її С. Т. Аксаков.

І от до цієї “сирени”, яка незважаючи на 44 роки так і не втратила ні вроди ні шарму, потрапив Пантелеймон. Саме з-за захопленням цією старіючою красунею і став куліш стидатись своєї простушки-дружини, яку він мимоволі порівнював з Олександрою Смироновою, яка мала швидкий розум і вміла схоплювати думки на льоту, вміла захоплююче розповідати і могла воразити дошкульним словом. Куди було Саші з її 4 роками навчання в пансіонаті змагатись з циєю блискуче вихованою аристократкою. От що записала в своєму щоденнику Віра Сергіївна Аксакова 02. 01. 55: “Сегодня получила множество писем. . . От Кулиша письмо в желчном расположении духа; он раздражается тем, что мешает ему читать у Смирновой толпа светских и дипломатических гостей и т. д. Пишет, между прочим, о затруднениях с какими попал в Абрамцево и о своїй возвратной поездке : я думаю, что он не приедет к нам. ”Як бачите, Віра Сергіївна вважала, що, знаючи про ворожнечу між Смирновою і Аксаковими, Пантелеймон буде намагатись уникати їх. Про зближення Куліша зі Смирновою доносить Аксаковим і Карташевська, яка в цей час перебувала в Петербурзі(лист від 15. 01. 55):

« Он был у Смирновой, от которой в восхищении. Она ему сообщила все, что он желал, и даже сама продиктовала многое и изумила его своей способностью рассказывать; он говорит, что боялся только одного- пропустить какое-нибудь ее слово. Он говорил, что в настоящую минуту одно препятствие их новому намерению- это деньги и они же деньги, кажется, ускорили его отъезд”…

Насправді гроші тут були ні до чого. Він з-за того від’їзду навіть не встиг як слід поторгуватись з Некрасовим і виторгувати в того належний гонорар. Виїхав він тому, що

дружині донесли про ті романтичні зустрічі з сиреною і Олександра Михайлівна зовсім злягла. В неї почались страшенні головні болі, ночами вона зовсім не могла спати. Як не захопився Куліш Смирновою, та втрачати з-за неї сім’ю він не збирався. Отже наприкінці січня він повернувся в Мотронівку, що підтверджується записом в щоденнику віри Сергійовни 29. 01. 55: “ В отсутствие Константина получил отесенька письмо от Кулиша уже из деревни. Мы знали прежде, что он приехал в деревню, где нашел жену очень больную”.

Та не міг Пантелеймон довго всидіти на хуторі. Після поразки в Кримській війні, яка показала Миколі 1 всю марність його намірів бути другим Петром 1 для Росії, він пішов з життя, заморивши себе голодом. На щойно коронованого імператора Олександра 11, вихованця Жуковського, вся російська інтелігенція покладала великі надії. Куліш теж сподівався, що новий імператор змінить його долю. Та для цього треба нагадати про себе.

Тільки но Олександрі стало трохи легше, як Куліш виїхав до Петербургу. Читаємо запис у щоденнику В. С. Аксакової від 11. оз. 55:»В пятницу 11 марта , часов в 11 вечера вдруг являюися к нам Трушковский и Кулиш. Мы их никак не ожидали, особенно Кулиша, от которого недавно было получено письмо из Малороссии. . . ». У Аксакових Куліш пробув тиждень, чим приніс їм масу незручностей, адже його зовсім не чекали, до них повинні були приїхати в гості родичі і от з-за Куліша й Трушковського після приїзду родичів всі приміщення були забиті. Ті незручності компенсувались тільки вечірніми розмовами про стан Росії і міркуваннями про її і їх наступну долю. Аксакови , як і Куліш великі надії покладали на нового імператора. Повний сподівань на щасливе майбутнє, виїхав від них Куліш до Петербургу. Та в самому Петербурзі панували зовсім інші настрої. Першим ділом він кинувся до Смирнової с проханням посприяти йому найти добру державну службу, адже всі казали, що її чоловіка от-от призначать Петербургським губернатором. Стара красуня здвигнула плечиками “Нема проблем” і записала його на прийом до чоловіка. Та Смирнову, який бачив себе вже всевладним губернатором не сподобався молодий шанувальник його дружини і він відповів відмовою на всі його прохання.

Поїхав Куліщ у редакцію “Современника”, та Некрасов навіть не дав нових замовлень на статті та нариси. Добре хоч за “Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя», надрукований в двох останніх томах “Современника” за 1854 рік(кн. . 1-2. -стор. 37-92, кн. . 3-4 стор 1-84, 92-149) не дивлячись на супротив Некрасова, та й те тільки вже в квітні, гроші вдалось отримати. . .

В Петербурзі панувала атмосфера депресії. Стомлене Миколаївськими реформами суспільство не хотіло ніяких великих справ, лякаючись їх можливих негативних наслідків. Чекали, коли нарешті Олександр 11 поверне бранців, висланих його батьком. Боялись, що він навпаки, продовжить репресивну “палочну” політику останнього. От саме в таких обставинах Куліш і висунув ідею “ малих справ”, яка і понині популярна у нашому суспільстві. Він казав: “ Работайте в маленькой сфере своих действий. Ученые общества при всех своих средствах, не способны сделать того, что может сделать один человек с запасом любви к предмету энергии!». Отримавши гонорар Куліш 18. 04. виїжджає до Матронівки, з короткими зупинками в Москві та Тулі. В Москві він просить Макарова та Бодянського підшукати йому службу з необтяжливими обов’язками, яка б не заважала йому займатись літературною працею, адже саме літературною працею він збирається заробляти собі на життя. Про це він пише Миколі Даниловичу Білозерському 17. 04. 55: “ Я не вижу иного средства поддержать себя в материальном и нравственном отношениях, как возвратиться к осени в Петербург и продавать время за кусок хлеба . Лето постараюсь провести развлекаясь хозяйственными мелочами и постараюсь что-нибудь написать”. . .

В свій хутір, за яким зимою наглядала їх сусідка, Симонова, мати Надіїного невінчаного чоловіка , якій належали навколішні землі, повернувся Куліш рано вранці 1 травня, а 3 травня , вже майже поночі, зустрічав з Мотронівки Олександру. Вже ніч, та навіть не нагодувавши її, веде в господарські приміщення і хвалиться новим реманентом та пристроями які придбав для роботи. Стомлена дорогою, вдоволена тими похвальбами, Олександра вперше за останні місяці добре спала, а ранком не відчула ніякого головного болю. Пам’ятаючи минулорічні сварки з селянами, Куліші вже мало вмішувались в господарські справи. Куліш опрацьовував зібрані етнографічні матеріали. Олександра допомагала переписуванням їх. Це літо вони провели не як тяжко працюючі фермери, а як відпочиваючі- дачники. Та коли вже заколосилась пшениця, стало зрозумілим, що тільки на тей врожай, тільки за рахунок того хуторянства не проживеш. треба шукати працю, яка дозволить утримувати сім’ю. Олександра Михайлівна пише 29. 07. 55 сестрі Надії:

«Если бы Макаров приискал должность для П. А. без службы, нам бы не следовало пускаться в Санкт-Петербург, но П. А нельзя сидеть вечно в глуши, а для меня нужно искать место прислуги и кухарки. Я, Надюню, все тот же Сашунь, глупый и бестолковый, не приносящий пользы ни семье , ни отечеству. Обое хлопочем по мере своих сил и на чтог, не знаем сами- для чего все это. Жить здесь постоянно невыносимо. По крайней мере для П. А. это значило похоронить себья заживо. Я жила бы здесь, если бы видела, что приношу этим кому-нибудь пользу, а жить без цели грустно. Кажется, если нам не приищет М. Должность, то я останусь в Баивщине. А П. А. поедет в Киев на время, а я уже займусь хозяйством посерьезнее, а то мы не покупем ни лишнего скота для развода, нилошадей, все думаем, зачем для Семенов покупать, а если мы будем жить постоянно сами, тогда другое дело…»

Вони так і прожили все літо в хуторі на валізах- остаточно влаштовуватись тут не хотілось, а куди і як зможуть переїхати, не знали-не відали.

Куліш напружено працював над етнографічними матеріалами, які об’єднав у трьохтомну книжку “Записки о Южной Руси. ”Праця над ними витіснила з серця образу на Смирнову, та з-за тої образи і вся праця над біографією Гоголя йому здається даремною. Він пише 10. 09. 55. . Миколі Бєлозерському:

“. . . Записки о жизни Гоголя у цензора. Может быть и выйдут в свет к зиме; а впрочем- ничего верного. Меня уже они мало занимают, и я бы кажется , за небольшую сумму согласился их не печатать. ” І це про працю, яку останні роки не тільки він, а й вся редакція “Современника” вважала головною в житті. Його цензор Гіляров навіть вважав, що Куліш повинен полишити все і займатись лише біографією Гоголя. Саме з-за цього обмеження і перестав Пантелеймон цікавитись подальшою долею своєї праці над біографією Гоголя…

Не можна сказати, що вони все літо безвиїздно просиділи в Боївщині. Наприкінці липня їздили до Лубен, гостювали у Де Бальменів у Линовищі. . .

Осінню, зібравши врожай, перебрались до Мотронівки. Пробув там Куліш 10 днів, а 20 жовтня виїхав один, без дружини до Київа, щоб підшукати там мешкання на зиму. Не без допомоги Де Бальмена знайшов житло майже в центрі Київа – між Святою Софією та Золотими Воротами. Про це він пише 15. 11. 55 Василю Васильовичу Тарновсь кому: ”Сегодня еду за женою. Квартиру нашел в доме Мартынова во флигеле…Поблагодарите от моего имени графа Дебальмена за указание квартиры…»

В Мотронівці майже два тижня витратили на підготовку речей для переселення в Київ. Найскладніше було підготувати до подорожі по багні і льоду фортепіано, музицирування на якому допомагало Пантелеймону працювати по 18 годин на добу.

В Київі у нього було багато друзів – Галагани, Тарновські, Де Бальмени. Він відновив дружбу зі своїм благодійником Михайлом Юзефовичем. Тому Юзефовичу, якого васі вважали зрадником Кирило-Мефодієвського братства, хоч він просто з-за переляку Костомарова при затриманні, не зміг приховати вручені йому документи Братства . От , що він пише 29. 10. 55. Юзефовичу:

“ Как легко у меня сделалось на душе после того, когда между нами восстановились прежние отношения. Может быть, Вы никогда не испытали, как тяжко от вергнуть от души человека, с которым связаны светлые воспоминания юности . Мои горестные обстоятельства оправдывают меня в моем ужасном заблуждении касательно Вас, и мне остается только радоваться, что у меня с души свалился наконец, тяжелый камень” ( Киевская старина 1899. март. стр. 312).

Це відновлення дружби з Юзефовичем розбуркало в його пам’яті події буремної молодості 40-х років. Йому схотілось написати оповідання про те Кирило-Мефодієвське братство. Та всі ж матеріали, пов’язані з тим періодом , він подарував колись Осипу Бодянському. От і пише він тому 26. 10. 55: “. . . да еще: вышлите собственно для меня, ненужную Вам ни на что подаренную мною Вам рукопись, сочинений Феофана, руки некоего Юзефовича. Тепер уж она мне пригодится, а через меня и другим. Так нехай з воза не падае”. Нагадаю, що саме ієромонах Богоявленського монастиря о. Феофан був справжнім вдохновителем Кирило-Мефодієвського братства, саме ці його твори про велич предків надихали братчиків на мрії про нову Державу. - Їх Україну. А переписував ті твори Михайло Юзефович, якого і досі вважаємо зрадником і гонителем Кирило-Мефодієвців. . .

Нажаль, Бодянський відповів шуткуючи “Що з возу впало, то пропало”. Чим визвав страшенний гнів Куліша. Вони навіть посварились на кілька місяців. Та з ідеєю написати про братчиків Кулішу довелось розпрощатись. Та й не настав ще тоді час, щоб можна було згадувати про них, адже ще не всіх повернули. Ще мучились на засланні Гулак та Шевченко . . .

В листопаді він познайомився з графом Толстим. Про це він пиш 30. 11. 55 Миколі Даниловичу Білозерському: “Здесь граф А. П. Толстой, у которого умер Гоголь. Я с ним познакомился и очень сошелся, сколько еэто мне нужно для сведений о Гоголе. Он уезжает, но обещает писать ко мне на все мои вопросы…Очень симпатичный, очень искренний человек…»

Взагалі то Гоголь помер о 8 ранку 21. 02. 1852 в домі Тализіна на Никітському бульварі, а не в маєтку графа Толстого. Толстой був розпорядником його майна після смерті. Куліш все це прекрасно знав, хоч і писав, що Гоголь помер у Толстого…

А ще в Київ завітав і зупинився у Кулішів Левко Жемчужніков. От що він пише про ті часи в книжці « Мои воспоминания из прошлого» ( Ленинград. 1971 стр. 158-160):

« Судьба Кулиша мало-помалу облегчалась и ему дозволено было выезжать из Петербурга. Вот в это-то время я посещал Пантелея Александровича в хуторе Матроновке и в хуторе Зароге, ездил с ним в Черкассы, проживал у него на квартире в Киеве. Кулиш всегда был мне очень приятен. Сидя с ним в экипаже, я пел ему песни и изучал новые мотивы от него и от жены его, милой Александры Михайловны, от девушек, баб, стариков, парней и бандуристов. Ездил с ним к М. Грабовскому в его имение в Киевской губернии, ездили мы как придется в жидовском фургоне, в «нетычанке», на перекладных. Дорогой мы много говорили и соболезновали о сосланном Шевченко, которого он лично знал и в одно время с ним пострадал, а я знал только его произведения, которыми я упивался . В Полтавской губернии я познакомил Кулиша с семейством Г. Галагана, где в первый раз свел его с моим приятелем бандуристом Остапом Вересаем. Кулиш прирм был с Остапом в переписке…»

Олександра Михайлівна почувала себе добре лише до того часу, доки Жемчужников гостював у них. Лише він виїхав, знову почались головні болі та безсоння. Куліш 27. 01. пише Миколі Даниловичу Білозерському:

«Саша опасно больна, я не выхожу из дома и у себя никого не принимаю. Саша больна с самого приезда в Киев, но иногда казалась здоровою. Теперь же несколько дней не встает с постели, ничего не ест и спит мало от разных болей. Ее пользует очень усердно лучший медик Киева Меринг и уверяет, что болезнь неопасна. Єто расплата за множество горестей, которые она испытала в жизни. Медики все говорят о нервах, которые в медицине составляют камень преткновения для ума человеческого. Много повредили Саше наши подлые слуги развращенные …»

Лукавить тут Пантелеймон Олександрович. Не слуги, а він був причиною тієї хвороби. Адже це він, а не вона вирішив займатись фермерством. Це ж він після двох місяців праці на землі кинув все на неї, а сам зайнявся літературою. Це ж з його вини вона стала відчувати себе ні на що не здатним непотрібом. Дали взнаки і його стосунки з блискучою Олександрою Смирновою, поряд з якою Саша здавалась нікчемною замарашкою. Після його зустрічі з Смирновою Саша стала відчувати, що чоловік стидається неї. Лише при юному Левкові Жемчужникові вона відчувала себе дружиною, якою пишаються, якою не гордують. Адже аристократ з дідів-прадідів Жемчужников був простий і приязний, як сама її молодість. Тому й ожила вона при йому, тому й злегла, коли він від’їхав. . .

Куліш мав наміри пробути в Києві щонайменше рік.Недарма ж фортепіано приволік. Та от старий Тарновський обіцяє йому фінансувати видання всіх творів, що встигне написати за життя старого. А скільки тому жити залишилось...

А ще Аксаков кличе в Москву щоб особистим спілкуванням з цензором прискорити цензуру “Записок о жизни Гоголя”.Тож тільки-но Олександрі трохи полегшало, як Куліш зібрав всі манатки і відвіз її до матері в Мотронівку, а сам поїхав до Аксакових в Москву, щоб вирішити те питання з публікацією “Записок”...

26 лютого він був уже в Москві. Тут чекали його великі переміни в настроях

громади. Вже не було того тривожного очікування – в який бік –жорсткого придушення всього нового, чи ліберизації повернеться Цар. Він пише з Москви Тарновському 26.02.56: “Прочитайте в №2 «Современника» пять стихотворений графа Алексея Толстого. Какие вещи позволяют печатать!…Общественное мнение делает в Москве успехи. Громко говорят против чиновных низостей ; пишут исполненные благородного гнева письма; против мира встают все сословия, даже купцы. Здешний извозчик и ремесленник следит за политическими вестями с трепетом патриота и выражает свое суждение в харчевне и на рынке, как у себя дома…»

Що ж, Куліш теж не був пацифістом. Хоч війна тоді потрібна була хіба що купцям та чиновникам, що наживались на поставках. Миколаївська Росія не була готова до війни. Микола 1 краще всіх це розумів, тому й заморив себе голодом. Цар Олександр 11 повинен був не про переможну війну думати, а про те, як зробити, щоб мир був не ганебним для Росії.

Аксаков таки залучив Пантелеймона до співпраці з новоствореним слов’янофільським журналом “Русская беседа”. В перших книжках журналу поруч з статтями столпів панслов’янизму Аксакова, Хомякова та Самаріна повинна була з’явитись стаття Куліша з його тезами українського громадського руху. Стаття ця мала назву “Об отношении малороссийской словесності к общерусской”. Щоб надати їй більшу вагу, Пантелеймон перед друком її в журналі відіслав з півдесятка примірників на Україну- Тарновським, Галаганам, Білозерським, Де Бальменам, Грабовському та іншим друзям, щоб обговорили і внесли доповнення. Після того, як отримав від більшості земляків схвальні відповіді, надрукував статтю в “ Русской беседе” як епілог до руськомовного варіанта своєї “ Чорної Ради”. В цій статті Куліш торкався не так літературних проблем, як національних та політично-державних взаємин двох народів.він заявив себе прихильником “Слияния в одно Государство южнорусского племени с севернім”.Але вже в цій статті викристалізувалась ідея, яку він проніс через все життя - ідея превалювання південно-русів. Він все життя був ворогом розвалу єдиної Імперії. Все життя був прихильником єдиної і неподільної Росії, бо марив не національною самоізольованістю, з її вузькими стежками, а прагнув широких всесвітніх шляхів, які відкривались тільки для могутніх імперій. Він, кого ми вважаємо засновником хуторянства , був запеклим ворогом провінціалізму і все життя домагався, щоб в Великій його Державі над всіма панували українці! Як бачите, український націоналізм Куліша виходить далеко за рамки місцевого патріотизму. Він більш характерний для ідеології фашизму та сіонізму з їхнею тезою про національну виключність та імперіалістичну експансію. Недаремно, коли в Чернігів прийшли німці , нам, як нащадкам Куліша, повернули все реквізоване чекістами перед розстрілом мого діда. Недарма і нині в надрукованій мільйонними тиражами “Чорній Раді” ви не знайдете епілогу. Бо той епілог ще в 30 роки визнано пропагандою фашизму, а Куліша- апологетом українського фашизму.

Та навіть в першому російському виданні “Чорної Ради”, текст відрізнявся від того, що був надрукований в “ Руськой беседе”, а тим більше від варіанту, який він надіслав на обговорення друзів.Апокрифом епілогу є останні рядки Куліша :”...Мне хотілось доказать, что не ничтожный народ присоединили в половине ХУ11 века к Московскому царству.Он большею частью состоял из характеров самостоятельных, гордых сознанием своего человеческого достоинства; он в своих нравах и понятиях хранил и хранит до сих пор начало высшей гражданственности; он придал России множество новых энергичных деятелей, которых влияние не мало способствовало развитию государственной силы Русского народа; он, наконец пришел в единомыслящую и одноверную ему Россию с языком, богатым собственно ему принадлежащими достоинствами, которые в будущем, своенародным образованием литературы должны усовершенствовать орган русского чувства и русской мысли, - этот великий орган, по степени развития которого ценятся Историею народы!»

Нарешті й чорнову роботу над “Записками о жизни Гоголя” було завершено. Куліш боявся, що його праця буде понівечена цензурою,але цензор вніс мінімальні скорочення, при цьому викинувши не з Кулішевого тексту, а з листів Гоголя , місця, які б могли зганьбити пам’ять про великого письменника. Аксаков сам запропонував Кулішеві 800 рублів сріблом на оплату публікації. Микола Трушковський, син старшої сестри Гоголя- Марії, взявся видати обидва томи буквально за місяць, обіцяючи до Пасхи випустити обидва томи в продаж.Та на жаль то були лише обіцянки.Щоб відшліфувати чорновий варіант, включити в нього численні листи Гоголя, які були в розпорядженні Тишковського, Кулішу доводилось працювати по 18 годин на добу, відриваючи час від роботи над пробиванням у друк “ Чорної Ради” та “ Этнографических записок о Южной Руси».Нарешті всі чорнові роботи було завершено і « Записки» були підписані цензором.Настав час їх видавати. І тут Трушковський тяжко захворів. Настільки тяжко, що треба було думати вже не про видавництво книжки, а про лікування на Середньоморському узберіжжі. Куліш порадив Трушковському виїхати на лікування, передавши справу видання книжки у руки Осипа Бодянського. Нажаль, Бодянський не мав часу на такий шмат роботи, до того ж він вважав, що це праця саме для Куліша, який крім літературної праці не був нічим завантажений.Після зустрічи з Трушковським, який повернувся ні з чим від Бодянського, Куліш пише Олександрі Михайлівні «…На мой вопрос о причинах своего скорого возвращения,с неудовольствием отвечал « А що! Каже – «Я занят!».Видно не так то мудро сказана річ: про ізданню почали говорить, говорить і договорились до того, що я берусь іздать, а панича відправлю з Жемчужніковим за границю.Труда доволі, та в чотирьох типографіях живо напечатаю.За се мені десята часть виручки.Зароблю більше 1000 рублів, а може й дві. А кончу до мая.От і будуть гроші на німецький хліб ( тобто для подорожі за кордон.авт.).Кажуть Аксакови, що добре,- що спасу їх голови од погибелі…»

Ця праця над «Записками о жизни Гоголя» ще більше зблизила Куліша з Аксаковими, які майже молились на Гоголя і працю Куліша вважали громадянським подвигом. Зібрання слов’янофілів стали його звичайною справою. Він вже свідомо входить до їх гуртка, хоч і іронізує: “Волею судеб я очутился в сей чесной компании добродушных крикунов, будучи молчаливейшим из грамотеев». Треба сказати, що наймовчазнішим в тій компанії був не Куліш, який все ж таки іноді встрягав в суперечки, а його ровесник князь Петро Кропоткін .Хто ж знав,що згодом той мовчань стане Апостолом найгаласливішої партії анархістів!

В Мотронівку, до буркотливої тещі і змученої дружини Пантелеймона не тягне. Йому треба бути ближче до тих, хто може вирішити його долю.Метою останніх його років було отримати дозвіл писати і друкуватись. Під своїм власним іменем, а не прикриваючись іменем Миколи Макарова. Він їде в Петербург. Він в захваті від нового Царя і пише:”Государь собирается осматривать Финляндию, что полагают верным признаком войны. Народ чиновній и всякий иной сделался тепер большим резонером и не затрудняется ни о чем рассуждать публично.Государь пользуется большой популярностью и от него чают всего хорошего…»( Київська Старовина том XLI кн. 4 стор.115-116).

Куліш іде до Плетньова, до Кочубея, заручившись їх підтримкою - до Дубельта і от нарешті отримує на руки документ:

МИНИСТЕРСТВО СЕКРЕТНО

НАРОДНОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ Господ лину Киевскому

Военному, Полтавському и

КАНЦЕЛЯРИЯ МИНИСТРА Волынскому Генерал-Губернатору

26 апреля 1856 г. № 621 Управляющему Киевским учебным округом

Губернский секретарь Кулиш, которому в 1847 году высочайше воспрещено было писать и издавать свои сочинения, а потом разрешено продолжать литературную деятельность с тем, чтобы он представлял свои сочинения на предварительное рассмотрение в 111 отделение собственной Его Императорского Величества канцелярии, обратился к г. Управляющему сим Отделением с просьбой об исходатайствовании для него права общей цензуры, с освобождением от обязанности представлять свои сочинения в 111 отделение.

По всеподданейшему о сем докладу Генерал-лейтенанта Дубельта, Государь Император всемилостивейше соизволил разрешить печатание сочинений Кулеша по разрешению оных в обыкновенной цензуре с тем только, чтобы цензор обращал на сочинения его строжайшее внимание. О сей монаршей воле имею честь уведомить Ваше сиятельство для надлежащего распоряжения по цензцре Киевского учебного округа.

Порученное подписал Министр Народного Просвещения А.Норов

«Записки о жизни Гоголя» ще вийшли під підписом Миколи М., та вже 4 квітня Куліш пише М.Д.Білозерському: “Об’явите почтеннейший друг Миколай Данилович , моей милой, досточтимой и несравненной супутнице, что Миколай М. более не существует, и что есть надежда напечатать « Черную раду» не только в переводе, но и в подлиннике. Поэтому мне нечего спешить в Малороссию.Может быть, я привезу землякам хорошщий гостинец.Если моя Саша чуввствует силы для перенесения дорожной усталости, то выпровожайте ее в фаэтоне, не рассчитывая прогонов.Она будет помогать в корректуре, а потом приедем с нею отдыхать в Малороссию. »

Як бачите, Куліш вже підшукує типографію, в якій він би міг сам друкувати українські книжки. Як пам’ятаєте, він ще для « Записок о Южной Руси», розробив власну граматику, згодом її назовуть «кулішівкою», яка давала можливість писати так, як говорять люди на Україні.

Нарешті,23 квітня приїхала дружина .Після її приїзду Куліші переїхали з спекотного Петербургу на дачу в Стрільні, де ніхто не міг заважати Пантелеймону працювати над завершенням «Записок о Южной Руси».Отже робота йшла швидко, цензор був доброзичливий ,та от типографія підводила. 25.04.56 Куліш пише Тарновському: «… Записок о Южной Руси напечатаю 2400 экземплярів, а для чого? Так ось.Розкуплять їх літ через десять, як хочете, бо як видам томів дванадцять, то нельзя буде обійтись без їх,хто б не задумав довідатись правди



Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Главный бухгалтер ищет место. Тюрьму не предлагать.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100