Рефераты на украинском
Українські землі у ХІХ столітті - Історія України -



свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним. Як ми довідаємось, у XIX ст. під владою Австрії це становище докорінно зміниться, й західні українці знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу. Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий – східні українці в Російській.

Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинилися під владою двох великих, сильних держав – Росії й Австрії, – держав міцно зцентралізованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною владою, з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка політична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до найменших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на грунтї народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанстао, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.

УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ РОСІЇ В XVIII СТОЛІТТІ

Захоплення Росією українських земель. Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її
внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року,
коли боролися там два кандидати на престіл: Станіслав Лещинський
та Август Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання
в користь Августа III Саксонського, Його правління фактично було
правлінням магнатів, «королят», які вели боротьбу між собою. Засі-
дання парляменту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо-
сом накласти «вето» на таке чи інше рішення і вимагати перегляду
справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж-
ди хтось накладав "вето».

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фінанси, ввести нові податки, створити міцне військо. До того «Вічний
мир» із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної
Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від
часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу
її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за
Хмельницького.

Року 1763, після смерті Августа III, Катерина II, ввівши війська
до Польщі, посадила на королівський престіл польського магната
Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке становище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над
Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні
Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент пруський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль-
щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія – Помо-
р'я і частину Великої Польщі, Австрія – Галичину. Сойм і поль-
ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без спротиву, со-
юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:
Чернівці, Серет – переважно українські землі, та Сучаву – пере-
важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кай-
нарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек-
тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега
між гирлами Бога та Дніпра – на заході, між гирлами Берди та
Міюса й Дону та Еїна сході – давали можливість заснувати тут
портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала
право мати на Чорному морі військову фльоту. Величезне значення
мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства,
яке було васалом Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні
Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист
від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по-
верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні
оселі Запорізьких вольностей. Запорізька Січ піддалася без спро-
тиву. Величезна територія Запорізьких вольностей була включена
в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й розпалювати незадоволення його людности. Під претекстом переслідування християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріюпіль в гарні ріки Калміюса, а для вірменів – місто Нахічеван у гирлі Дону.

Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії,
а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським
намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського.
До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані
та Єгорлика – на сході і до Дністра – на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна
тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав,
поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте,
плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які
в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче
заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втру-
чання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх
одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З
травня 1791 року нову конституцію: касувалося право «вето»; всі
справи в парляменті мали вирішуватися більшістю голосів; королів-
ська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядкову-
валися фінанси, освіта. Але партія магнатів та великих панів про-
голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Пе-
тербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська зали-
шили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля від-
ступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волиш й Білорусії
Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данїі; Польщу
відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.

Року 1794 вибухало повстання польських патріотів, на чолі якого
(.тав генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі
не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєд-
налася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські
війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Ко-
мандувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська
держава в 1795 році скапітулювала. Переведено третій, остаточний
розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія –
Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом
та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися
всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.'

Адміністраційний розподіл українських земель змінено. Після
скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири ча-
стини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало-
російської Колегії та її голови «в характері генерал-губернатора».
Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайсь-
кий. Друга частина – територія слобідських полків, після ліквіда-
ції полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську
губернію. Третю частину – територію Південної України – поділе-
но на дві окремі частини: Новоросійську губернію – на півночі, та
Запорозькі Вольності – на півдні. Року 1775 Запоріжжя було скасоване і вся територія Вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською – на правому березі Дніпра, та Озівською – на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі
між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на
підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії при-
єднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та
Еєю. Обидві губернії перебрали під владою Г. Потьомкіна. Року 1781
переведено реформу – засновано намісництва. Колишню Гетьман-
щину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новго-
род-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунай-
ський, а з 1790 року – генерал М. Кречетніков (який у 1768 році
придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське
намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське
намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року
– Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано
землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено по-
віти – Полтавський, Кременчуцький, Олексоігільський. Намісником
увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерти Потьомкіна, створено Вознесенське намі-
сництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисавет-
градського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті
Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх
Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі.
Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло 1 зліквідував намісництва, замінивши їх гу-
берніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністрацій-
ним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинсь-
ка, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у
Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська гу-
бернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Ка-
теринославського намісництва (частини Олексоігільського, Слов'ян-

ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоро-
сійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську
та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в
Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київ-
ську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське гене-
рал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харків-
ську, Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-
Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською,
Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий
розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.'

ВНУТРІШНІЙ ЛАД

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Ліво-
бережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський уст-
рій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ-
ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та
українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол-
кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського
типу: на місце військового суду – палати кримінальні та «граждан-
ські»; в кожній губернії – замість судів Гродських те земських –
повітові суди; на місце військового скарбу – казенні палати; для
справ міських – магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо-
вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ.
Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь-
кової реформи. Павло 1 поновив деякі старі порядки: генеральний
та інші суди. Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політйчно-
адміністраційний та культурний центр Лівобережної України, а на-
томість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто,
яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва
входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, най-
багатших й найкультурніших полків (Стародубського – цілком і ча-
стин Ніженського та Чернігівського). На території Новгород-Сівер-
ського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин
і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком Укра-
їни: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися
культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких
виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали
інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Коле-
ҐІюмом."

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України.
Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6
ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус – «Малоро-
сійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка-
рабінерні полки зберегли рештки територіяльної організації, а голов-
не–в них була українська старшина. У російській армії карабінерні
полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн-
ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили
козаки старого полку, командний склад – здебільшого колишня пол-
кова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник ї.
Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М.
Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа – перетворення козацьких полків на реґулярні –
викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко-
зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський,
Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як
«важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легко-
кінними»

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко-
зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала
думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капігіст подав
Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть
набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В.
Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць-
ке військо з добровільців з командою, що складалася б із старшин-
українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови – бо тількищо поча-
лася знову війна з Туреччиною – О. Безбородько, переконаний про-
тивник гетьманату, висловився з цього приводу негатиано: окреміш-
ність українського війська та виборність уважав він за речі небез-
печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва-
жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій-
сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді-
ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до

Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на
Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Ве-
ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських
військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний
переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і
старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них
дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили
українські ранґи на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра
1. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо-
му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України.
Полковник Київський Олександр Безбородько, син видатного гене-
рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка-
терини II, а за Павла – найяснішим князем та канцлером Російської
імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде,
такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила
імперська бюрократія від часів Петра 1 до доби Миколи П включно».
Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секрета-
рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міні-
стер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей,
з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський – міністром
уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости
в Україні–в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року – пра-
вителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дій-
шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла
шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської
губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній
генеральний суддя 1. Журман; віце-губернатором – поручником
правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко-
легії, а після нього, з 1785 року – останній полковник Стародуб-
ський, Я. Завадовський.^

Губерніяльними маршалами були: Катеринославським – М. Кап-
ніст (1795); Київським – В. Капніст (1785). Новгородсізерським мар-
шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським – А. Полетика. Це
було в 1785-1788 роках."

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ЗА РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан – на «шляхетне російське дворянство». У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану.
Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала
різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна
мала зверхній стан суспільства».

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського
дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною
частиною Російської імперії – становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва,
якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права,
треба було довести претендентові своє походження або від справжніх
дідичів, шляхти польських часів, або – від вихідців-дворян з інших
країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську
гідність," або виставити 12 свідків «благородного образу жизни».
В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко
було довести походження від «шляхетних» предків, отже залиша-
лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або
виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин,
особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було
в північних полках: там доводили головним чином переходи пред-
ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів
до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при-
знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші
цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач-
кових товаришів здобули право дворянства персональною службою,

все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола
вийшли «різночинці» – службова інтелігенція, духовенство, а дехто
був приписаний до козацтва."

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав-
данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство.
Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо ба-
гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика,
Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа
казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський
– «от безпристрастного к отечеству поревнованияі». Здебільшого
були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за-
інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации».

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до-
кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п.
джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно
об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май-
же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного
питання; весь суспільний лад залишився недоторканим, і польське
шляхетство зберегло всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверта-
лося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося.
Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від
землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на
Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763
російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ,
яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після
того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на-
казі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селя-
нам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закрі-
пачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була
досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте-
пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино-
славського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776
році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського
намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було
кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його
без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт-
во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу

свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу-
вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог-
ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було
завжди перед тім, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну,
Дін, пізніше – на Кубань (Правобережна Україна перестала бути
місцем для втечі) або – повстання, число яких збільшувалося в кінці
XVIII ст."

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там-
тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під
влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян
стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па-
нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали
вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.
До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан-
ня, бо не було Запоріжжя.

Козацтво, Головна маса козацтва не дістала дворянських
прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і
селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях зали-
шилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права,
які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому
ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували ко-
заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила
козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне
побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи-
шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами."

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як
у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а го-
ловно – примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець,
безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення
земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо,
призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо-
литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але
почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли-
ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з
селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко-
зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли су-
межно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед
козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп-
лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар-
шина діставала права російського дворянства, а з другого – селян,
а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав-
лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від
них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про
надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких
були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в
Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан-
ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими,
козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту
в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані-
зували самоуридування на зразок козацького. Протягом 4-ох років
військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до
Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи-
вати військову силу проти «своїх і внутрі землі», бо, мовляв, вістки
про це можуть викликати за кордоном погані чутки." Потьомкін до-
бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї,
разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас-
никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь –
до Очаківського степу, але цей плян зреалізовано вже після його
смерти, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання
ватажків повстання."

Південна Україна. Південна Україна мала вийнятково
становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької
Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією,
перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо-
різьких Вольностей, яка охоплювала понад ІЗ мільйонів десятин
землі – разом із Новоросійською губернією та новопридбаним-і за
Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами: трикутником
між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-
ликом – були поділені на дві губернії: Новоросійську – на правому
березі Дніпра та Озівську – на лівому. Року 1782 вони об'єдналися
в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-
губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд-
нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою
Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій
історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате-
рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні

колосальною країною – від Бога до Куб.і^. від Полтави до Криму
він залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження
його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів-
денну Україну величезні кошти.

Головною метою правління Потьоміака було – якомога скоріше
заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком
сучасників бу.іо понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших
наказів Потьомкіна, року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і
цей наказ залишався в силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цьо-
го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з
всіх частин України: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. На те, що з
Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи-
лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського
намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був
міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін
у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати
втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні-
гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не
повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському
повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені
були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при-
мусила їх покинути свої села та землі й тікати»."

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: помі-
щицьку, селянську та міську,

Поміщикам роздавали землі за пляном, який був укладений для
Новоросійської губернії в 1764 році, а.іе його трохи змінено. Усі землі
були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна-
ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селян-
ський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше
як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не
більше як 12.000 десятин – на 200 дворів. Полегшено й реченець за
селення: половину належного числа селян треба було заселити про-
тягом 5-ти років, а повне число – протягом 10-ти.

З цих мап та «ордерів Потьомкіна», наказів його, видно, що з усієї
маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці – по 12.000 десятин –
дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин – 57,70"/о. Щодо соціяльного
становища поміщиків, то представників аристократії було серед них
тільки 28, себто 1,3"/о.. Головна маса поміщиків складалася з російсь-
ких військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх

рангів – 68,2°/о; українських старшин та урядовців було 10,5°/о. Та-
ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій
урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залиши-
лися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало
чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0°/о. Таким чином ці
цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Воль-
ності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям."

Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її –
дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою
надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів
без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали
селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до
інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарю-
вання часто не було навіть половини належного числа селян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на
5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці,
секундмайора Коростовцева, – 39 селян замість 53. На пана оброб-
чяли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці,
прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки ЗО; у селах Олександрів-
ці та Тритузному на поміщика, сенатора 1. Безбородька, обробляли
тільки І/Ії частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колиш-
нього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці
приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як
мало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були
поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право
на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити
вони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», по-
міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на
свод», переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків
було невелике: на 150.068 «підданих» – вільних селян було тільки
5.653 кріпаків."

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скар-
бових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці-.
Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбо-
вих сіл усіма засобами намагалося притягти селян – і найбільшу
частину їх давали втікачі.

Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну
частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, «одно-
двірці», колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було
200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також
греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно
меноніти (анабаптисти), але їх було небагато – вони становили лише
2*/е загальної кількости населення Катеринославського намісництва."

Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях
майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У
Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових
міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського.
Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну
ролю в економічному житті країни. По містах оселялися купці ре-
місники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені
були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки і Кри-
му. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва,
в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки,
передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого
значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії,
Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговель-
ним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої
Европи.

Кількість міської людности зростала. Наприклад у 1774 році куп-
ців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054
душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році."

У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя
в інших містах теж було багато росіян – купців, ремісників. Особ-
ливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато
французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори
французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польсь-
ка контора графа Прото ПотоцькогоЛ'

Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років
(1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося при-
близно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі,
а в 1792 році вже 419.849."

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII
століття належить козакам.

Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина – переважно
запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власности, поман-

дрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони «бі-
лети» на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада
оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Стал вегетарианцем - перешел на травку...
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100