тисяч на
п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках
та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за
«пляном», дістала землі до норми–від 1.500 до 12.000 десятин землі,
Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич – 12.400 десятин,
колковніїк Старець – 14.636, отаман Кірпак – 11.912. Багато-хто з
колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські
ранГи. а дехто – посади в новому управлінні країни. Серед старшини
було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, зай-
малися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали
значні суми готівки."
Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбо-
вих селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до
великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків
вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче.
Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив
використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав перего-
вори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легко-
ступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького
війська. Так зародилася нова організація – «Військо чорноморських
козаків». У своїх плянах Потьомкін мав, з одного боку, створити на-
дійне козацьке військо, а з другого – притягти запорожців, що осе-
лилися за Дунаєм."
Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося пи-
тання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорно-
морське військо, яке набуло ще більшої важливости, одержало назву
«Військо вірних чорноморських козаків», а року 1790 Потьомкін ді-
став титул «Великого гетьмана чорноморського війська». Так проект
В. Капніста з року 1783 про відновлення козацьких полків," не
апробований Катериною II для Лівобережної України, використав
Потьомкін для України Південної.
Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запо-
різького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 коза-
ків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її при-
значав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська
приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з
України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські за-
логи старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін
успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повер-
таючи їх населення на військових поселян."
Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і
Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох
статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на
Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Ку-
бань і створити там своє військо, яйе пізніше дістало назву «Кубан-
ського війська»- їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі,
ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань,
творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, пере-
кази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми
спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи росій-
ського уряду зрусифікувати їх."
Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове
намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте,
6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар
Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину П, зліквідував
намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське наміс-
ництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію.
Катеринослав перейменовано на Новоросійськ.
Так штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну
Україну, і цю аберацію – ніби країна «Запорізьких Вольностей» е
Росією, а не Україною – твердо засвоїли і сучасники, і нащадки,
і адміністрація, і історики – до середини XX століття.
Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на вте-
чі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна «не повертати
втікачів» не був офіційно скасований, на практиці становище селян
змінилося, і декому з поміщиків завертали збітців.
У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну
Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам
Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської
области переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшу-
кувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян,
мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від
кого вони втекли." Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному об-
сягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодіш-
ніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, зви-
чайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в
Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть торту-
рували своїх селян."
Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали
тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністра-
ція безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.
Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Півден-
ної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фор-
теці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин
землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише
8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 – вже 4.573 осіб обох статей.
Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що
Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космопо-
літичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші
25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 раза,
тоді як у цілій Російській імперії – тільки в 2,4 раза."
Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та на-
ближення до Чорного моря мали величезне значення для України,
не зважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі».
Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося
з прагненням України, яка ввесь час свого історичного існування,
починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до-
магалася панування на Чорному морі.
Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в
химерному
«грецькому проекті» – модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим
– Москва-Петербург – за цим проектом мав заволодіти II Римом –
Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опа-
нування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито
робили реальною мрію російських царів. Під час тріюмфальної подо-
рожі Катерини 11 до Криму в Херсоні стояла брама з написом: «Шлях
на Царгород». У розмовах із монархами Европи Катерина II визна-
чала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія – 11-й –
Візантію. Для реалізації цього пляну навіть дано ім'я унукові Кате-
рини 11 – Константин: його призначала вона на поновлений престіл
імператора Візантії."
Але незалежно від цих плянів Росії, Україна дістала вихід до
Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економіч-
ного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів госпо-
дарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мерино-
сів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Європи.
ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРІЇ
На підставі першого розподілу Польщі 1772-го року Галичина,
а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. Свої пре-
тенсії на Галичину Австрія умотивувала в спеціяльному меморіялі,
укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до
Червоної Руси і до Поділля, так само як Чеської корони – до кня-
зівств Освєциіма й Затора». У цьому меморіялі Австрія доводила
свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угор-
щина та Чехія належали Габсбурґам. Росія, яка ввесь час прагнула
загарбати під свою владу всі українські землі, дуже неохоче по-
годилася відступити ті території Австрії, і російські війська поки-
нули Галичину тільки під тиском австрійських окупаційних військ.
До Австрії прилучено Руське воєвідство, без Холмської землі,
але з Замостям, Волзьке та окраїни Подільського й Волинського
восвідств, а з чисто польських земель – південні частини Краків-
ського й Сандомирського воевідства та частину Люблінського. Ці
землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володо-
мирії)».
По третьому розборі Польщі до Австрії прилучено Холмську
землю та окраїни Берестейського і Підляського восвідств. Але року
1809 Холмщину приєднано до Варшавського воєвідства, а після Ві-
денського Конгресу –в 1815 році – до Царства польського.'""
Року 1774 до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою
^Буковина», а до Угорщини – українське Закарпаття (або Підкар-
паття). Ці три українські території жили своїм відмінним життям
і тому історію їх під австрійською окупацією подасться окремо.
Доля цих трьох частин українського народу мала багато спіль-
ного: всі вони терпіли тяжкий гніт сусідніх народів – угорського,
польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захи-
стити. З другого боку, протягом цілого XIX ст. всі вони вели бороть-
бу проти зовнішнього тиску і денаціоналізуючого москвофільства,
прихильники якого доказували, що галичани, буковинці та закар-
патські українці належать до російського народу, а їхня мова – до
єдиної російської мови.
а) Галичина. Австрія дістала Галичину в стані занепаду
Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство
підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою
окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом
торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпац-
тва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве
животіло.
Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намага-
ючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий
устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі.'"
Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум»
– семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перене-
сено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піяр-
ського орденів, де наука велася латинською й польською мовами.
австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання;
пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 за-
сноване народні школи трьох типів: одноклясові – парафіяльні, з на-
укою українською мовою, триклясові та чотириклясові – з наукою
німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотир-
ма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мо-
вою, а на Богословському – латинською. 1787 року зорганізовано
окремий Богословський факультет для українських студентів
з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809
року.'"
Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування еко-
номічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасо-
вано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося
права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися
без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де зав-
годно; зреформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткуван-
ня: 70"/о прибутку з праці йшло селянинові, 18°/о – державі і тільки
12°/о – дідичеві. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися
на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за
долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном,
які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподат-
кування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із діди-
чами, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь дідичів.
Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здо-
бувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію
вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом поль-
ської шляхти запроваджено в школах польську мову замість укра-
їнської. Польонізація так широко охоплювала населення, що на-
віть духовенство, яке прагнуло зберегти /ь-оаїнську культуру, в осо-
бистих стосунках вживало польської мови.'"
Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне зна-
чення, вони багато зробили для морального піднесення українців,
дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за
майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде укра-
їнське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що
дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спо-
чатку хотіли були використати поляки для польонізації українців,
стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охо-
роняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.'"
Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах
викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом
каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трак-
татом в обороні «руської» – української мови. Спроба Могильниць-
кого заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не
мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовен-
ства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильниць-
кий, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820–
1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток
письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики,
о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик,
о. Іван Лаврівський, філолог – які поклали початок культурному
відродженню Західньої України.'"
Одночасно з культурним рухом ширяться в Західній
Україні ре-
волюційні рухи. Польські повстанці 1830-их років мали прихильни-
ків не лише серед української молоді, а навіть серед львівського
греко-католицького духовенства, але на перешкоді до згоди стояло
презирливе ставлення поляків до національних почувань україн-
ців.'" Галицька молодь, як і наддніпрянська, прагнула наблизитися
до народу, вивчала його мову, фолкльор.
Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше –
в 1820-их роках. У центрі його стояла – «Руська Трійця» – Мар-
кіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці
Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галиць-
ке відродження на духовому зв'язку з Україною Наддніпрянською.
Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова»,
виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Гали-
чині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була
сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, – як
писав Головацький, – «запалила вогонь. . , який створив очі кож-
ному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, пи-
сали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя
українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятли-
вий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв'язків українців із
Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним ре-
презентантом культурного громадянства Галичини, панував консер-
вативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не
мавши жадної.підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич
перейшов до польських панів. Від «Трійці» залишився один Я. Го-
ловацький.'"
Революпійний рух – так звана «Весна народів» – який охопив
усю Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився
в повстаннях у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених
Австрії народів Угорщини, де очолив повстання Кошут, Італії, Че-
хії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи
відновити незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно
проголосив конституцію, скликав парлямент, скасував панщину.
Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх
почала організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов
назустріч українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угор-
цями та поляками. У Львові засновано року 1848 Головну Руську
Раду, свого роду тимчасовий національний уряд, який мав з'ясувати
австрійському урядові політичні та національні прагнення україн-
ців. Як пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».
Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського
народу. Українські посли в австрійському парляменті поставили
вимогу виділити українські землі, що перебували в межах австрій-
ської держави, в окремий коронний край під управлінням намісни-
ка і приєднати до Галичини Буковину та Закарпаття. Це гостро су-
перечило бажанням поляків, які домагалися перетворити Галичину
на польську провінцію. У боротьбі з поляками Головна Руська Рада
зорганізувала власні збройні сили – Народну ґвардію. Але австрій-
ський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив Гали-
чину на дві частини – польську та українську.
Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських
(себто українських) вчених, який накреслив широку програму орга-
нізації української науки. Він домагався повного відокремлення
українського народу від польського та російського і створення єди-
ної української наукової мови, єдиної граматики та правопису.
Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському універ-
ситеті катедри української мови та літератури.
З цих широких плянів зреалізовано дуже мало. Року 1849 ав-
стрійський уряд, з допомогою російських військ, придушив пов-
стання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак,
внаслідок скасування кріпацтва, в Галичині з'явилося 375.000 віль-
них селянських господарств. Викуп дідичам за землю платила дер-
жава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.'"
Року 1849 розв'язано Державний Сойм і Головну Руську Раду.
Поляки, під проводом намісника гр. Голуховського, фактично заб-
рали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців
почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами:
австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку
ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із
росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції по-
чала схилятися до «панрусизму», вносячи цим ослаблення серед
українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для
якого давало переконання в силі Росії та бажанні її об'єднати всі
слов'янські народи.
Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала
Галичині автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сойм укра-
їнці вислали 49 послів із загальної кількости 150. З роками це спів-
відношення ще погіршало: року 1877 було українських послів 14,
а 1883-го – тільки II. Причиною цього були нові виборчі правила,
за якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а
українці були переважно селяни. Ще гірше становище було у віден-
ському парляменті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, само-
управління опинилися в польських руках. Урядовою мовою стала,
замість німецької, польська. Львівський університет був спольоні-
зований; школи перейшли під керівництво Польської Крайової
Шкільної Ради. Лише невелика кількість середніх та фахових шкіл
залишилася українськими."*
Провід в економічному житті належав польській шляхті. Знесен-
ня панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні земле-
власники,, але зростали польські лятифундії. 1820 року в Галичині
було 8.500 великих маєтків із 683-ма моргами землі пересічно в кож-
ному. 1859 року було 4.500 маєтків, але з наділом пересічно в 1.185
моргів. Року 1880 було 2.086 великих маєтків, але пересічно маєток
мав 2.400 моргів. Одночасно погіршувалося становище селян. 1820
року, до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів, року
1859 – 9,5, року 1880 – 5,5, а року 1900 – 4,5 морга. Селяни приму-
шені були шукати заробітків переважно у дідичів, і потрапляли
знову в залежність від них.'"
Міста набули польського характеру, і державна та крайова до-
помога підтримувала розвиток польської культури та науки.
Придушення російським військом польського повстання 1863
року загострило відносини між поляками та українцями. Провід
у культурному та національному житті українців належав інтелі-
генції духовного походження, головним чином священикам-уніятам.
які купчилися біля «Святого Юра» у Львові, де була резиденція
митрополита. Осередком духовної інтелігенції, її проводом і про-
тектором був митрополит, і всю національну справу ця духовна
верства брала, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній органі-
зації єдину оборону проти польського наступу. Головна увага духо -
венства була присвячена боротьбі проти латинізації церковного
обряду, але, шукаючи зразків у Православній Церкві, воно підпа-
дало під російський вплив. Ця консервативна інтелігенція стави-
лася до української мови як до мови неписьменного селянства, ойе-
рігала церковно-слов янську мову – і знову потрапляла під росій-
ський вплив. Група консерваторів тримала в своїх руках три уста-
нови: Ставропігіяльмій Інститут, Народний Дім, заснований у Льво-
ві в 1850-их роках, і «Галицько-Руську Матицю», як називали то-
вариство для видавничої і взагалі просвітньої справи, засноване у
Львові 1848 року. За перші роки видало воно понад 80 книжок.
Довгий час консервативний табір сподівався підтримки австрій-
ського уряду, але, розчарувавшись у ньому, поділився на дві гру-
пи: москвофільську, що всі надії покладала на допомогу від Росії
та прагнула едности з російським народом, і другу групу, що нама-
галась порозумітися з поляками.
Позицію москвофілів зміцнювали факти зовнішньої
історії: року
1831 російський уряд розгромив перше польське повстання, а року
1868 – друге польське повстання. Створювалося враження про вели-
ку, непереможну силу Росії, поруч із Австрією, яка схилялась до
занепаду. Року 1865-1866 Австрія у війні з Прусією зазнала тяжкої
поразки. Підкорені їй народи одержали широку автономію, а сама
Австрія стала «двоєдиною» монархією – Австро-Угорщиною, яку
об'єднувала особа монарха. Кожна країна мала окремі парляменти:
Австрія – у Відні, Угорщина – в Будапешті. Міністерства, крім
деяких (зовнішніх справ, військових справ та фінансів) були також
окремі. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під
владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її не-
переможність.
Року 1866 орган українських консерваторів «Слово» заявив, що
жадних українців не існує, е єдиний великий російський народ від
Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто тво-
рити українську літературу. Табір москвофілів зростав, охоплю-
ючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття; до нього пере-
ходили діячі, які 1848 року з захопленням працювали над творен-
ням української літератури. До цих діячів належав і член «Трійці»
Я. Головацький, який 1848 року був професором української літера-
тури та мови у Львівському університеті. Він переїхав 1367 року
до Росії, де дістав посаду голови Археографічної Комісії у Вільні.
Коли російський уряд в боротьбі проти поляків закликав священи-
ків і вчителів-галичан переходити до Холмщини, на цей заклик від-
гукнулися сотні галичан. Це зміцнило москвофільські настрої в Га-
личині й ослабило місцеві культурні сили.'"
Проти консервативно-москвофільського табору старої інтеліген-
ції виступила молодша віком група діячів, які називали себе «наро-
довцями». Ця група складалася з учителів, письменників, правни-
ків, студентів. Вони продовжували діяльність Маркіяна Шашке-
вича, засновували часописи («Мета», «Всчерниці>, «Нива^, Русал-
ка»), які мали успіх серед молоді, але за браком коштів існували
недовгий час. Представниками народовецького руху були В. Шаш-
кевпч, К. Климович, Ф. Заревич та інші. Народовці за зразком Ки-
ївської Старої Громади організували у Львівському університеті та
в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, передпла-
чували журнали, влаштовували концерти тощо. Ці громади були
таємними організаціями.
Коли в Наддніпрянській Україні заборонено друкувати книжки
українською мовою, деякі письменники та вчені, як В. Антонович,
Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький, П. Куліш, О. Кониський, стали
надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Гали-
чини і допомагали народовцям матеріяльно. З допомогою наддніп-
рянців засновано у Львові місячник «Правду», що протягом довгого
часу була органом всеукраїнського єднання. «Кобзар» Шевченка
став для галицьких українців священною книгою, а Україна –
священною землею. «Кохаються в пам'ятках козацької слави»,
– характеризував народовецький рух М. Грушевський."'
У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства:
року 1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 – «Просвіту», року
1873 – Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство.
створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в на-
укову установу. Значну суму – 9.000 Гульденів – дала Є. Милора-
дович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства
ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України:
О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє
майно; допомагали – Є. Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив
наддніпрянських українців був дуже значний; зокрема великий
вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці допомагали галичанам вий-
ги з вузького провінціялізму і привчали почувати себе частиною
великого українського народу. Це було конче потрібно, бо поволі
народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переваж-
но представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні
занадто льояльно супроти австрійського уряду, провідники народо-
вецького руху не вияснювали народові основ конституційного жит-
тя ані засад економічної та соціяльної науки, – писав 1. Франко, –
і український народ, живучи в конституційній державі, був переко-
наний, що «цісар. . . може все зробити, і що від його волі все зале-
жить». Серед народу байдужість до парляментської політики дій-
шла до того, що 1879 року галицькі українці провели до сойму
тільки двох кандидатів!
На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення.
У 1880 році народовці заснували часопис «Діло», присвячений га-
лицьким справам. Редактором його був В. Барвінський, видатний гро-
мадський діяч. Саме тоді в Галичині зростав вплив М. Дратоманова,
який закликав народ до активної праці, до освіти. Під його впливом
були видатні діячі – 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах
обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного жит-
тя. Року 1885 народовці створили політичне товариство «Народня
Рада», яке ставило завданням продовжувати справу Головної Русь-
кої Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та
українську частину.'"
Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала
Українська Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли 1.
Франко та М. Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтере-
сів селян. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві
газети: «Народ» і «Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до
сойму і до парляменту. В загальнополітичних справах вона стояла
за незалежність України.
Під впливом наддніпрянців – В. Антоновича, О. Кониського –
провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митро-
политом Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди
з польськими політичними колами, які очолював намісник Гали-
чини, граф К. Бадені. Головною метою цієї групи було відмежува-
тися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно
з поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на
заснування української гімназії (третьої, бо дві вже мали), україн-
ських катедр в учительській семінарії та університеті, допомоги для
культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для
українців, але спроба ця викликала загострення між українськими
угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опо-
зицією, і широкі українські кола не підтримали народовців. Навпа-
ки, їх спроба внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтриму-
вали цю політику тільки О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато
інших діячів. Незабаром і гр. Бадені перейшов до ворогів українців.
Єдиним реальним досягненням «нової ери» був дозвіл мати катедру
української історії у Львівському університеті. Катедру цю зайняв
1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно
поклав початок «нової ери».
У 1890-их роках зайшли в Галичині значні зміни. На поверхню
життя почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899
року праве крило Радикальної партії об'єдналося з народовцями, і
вони створили нову – Національно-Демократичну Партію, яка пе-
ребрала провід у політичному житті народу. В своїй програмі ця
партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з'єднав-
ся в одноцільний національний організм». На чолі її став Ю. Роман-
чук, а пізніше – К. Левицький, обидва посли до австрійського пар-
ляменту. З того часу провід у боротьбі за здобування політичних
прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве кри-
ло Національно-Демократичної Партії створило нову – Українську
Соціял-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На
з'їзді Соціял-Демократичної Партії в Брні як мету цієї партії прого-
лошено створення «вільної Української Держави, Української Рес-
публіки».
Це прагнення – створити незалежну державу свідомість
потре-
би її – головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895
року заяву про самостійність українського народу, як мету полі-
тичних домагань, склала на своєму з'їзді у Львові Українська Ра-
дикальна Партія. На межі двох століть, у 1900 році, на двох проти-
лежних кінцях України, українська молодь маніфестувала своє
прагнення до незалежности України: в Харкові і в Полтаві М. Міх-
новський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему рефе-
рат, і молодь з ентузіязмом вітала гасло незалежної України. Того ж
року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, укра-
їнське студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що
його ідеалом є створення самостійної Української Держави. Цю ре-
золюцію підтримали газета «Діло» і 1, Франко на сторінках «Літе-
іатурно-Наукового Вістника».'"
б) Буковина. Року 1774 Австрія, щоб заокруглити свої во-
лодіння на сході й забезпечити сполучення Галичини з Семигоро-
дом, прилучила до себе північну частину Молдавського Господар-
ства, з містами: Чернівцями, Серетом і Сучавою. Австрія мотиву-
вала це тим, що ця територія належала колись до Галицького кня-
зівства і тільки в XIV ст. опинилась під владою молдавських гос-
подарів, Молдавський господар протестував проти австрійської оку-
пації, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна
стала знову називатися «Буковиною», як було в XIV ст. Деякий час
Буковина управлялася військовою владою, але 1786 року її приєд-
нано до Галичини, і так перебувала вона до 1849 року, коли її ві-
докремлено як осібну провінцію.'"
На Буковині, під час переходу її під владу Австрії, було 69"/о
українців, 26°/п румунів і 5"/о інших національностей: жидів, вірме-
нів, греків, угорців, німців, поляків.
З перших же часів австрійської влади почалася інтенсивна імі-
грація до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Ця імігра-
ція, а також фальшиві інформації румунів австрійському урядові
сприяли тому, що в австрійців склалось уявлення, ніби Буковина
взагалі е румунською країною, і в школах цього краю почали впро-
ваджувати румунську мову.
Австрійський уряд перевів низку важливих реформ, щоб виве-
сти Буковину з того занедбаного стану, в якому вона перебувала.
1781 року кріпацтво замінено панщиною за договором селян із па-
нами. Року 1783 було засноване німецьку та румунську школи.
У переконанні, що людність Буковини румунська, Австрія призна-
чала на адміністративні посади румунів, які румунізували Буко-
вину.'"
Приєднання Буковини до Галичини в 1786 році мало негативні
. наслідки. Польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти
і ширила польонізацію та латинізацію. Року 1808 у Чернівцях зас-
новано першу гімназію з латинською викладовою мовою. У почат-
кових школах викладали румунською або польською мовами, але
не українською. Виходом із цього положення було заснування при-
ватних українських шкіл, в яких викладали дяки. Такі школи на-
зивали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впро-
вадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львів-
ська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Ле-
вицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила спра-
ви тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти
повинні вчитися польської мови.
Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змі-
нився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського
конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни
залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані
були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже
тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани –
переважно румуни.
Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських завору-
шень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям
яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности
життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на
гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували
панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів,
але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які
в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.
Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією – Італії.
Чехії, Угорщині, Галичині – відбилися й на Буковині. Буковин-
ські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на
підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту
у Відні; серед них бур і Л. Кобилиця, який виступав за політичну
автономію Буковини та передачу землі селянам. У парляменті всі
ці посли стали в гостру опозицію до румунів.*"
1848 року, після розв'язання парляменту, Кобилиця знову підняв
повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали
зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстан-
ня мало соціяльний характер – селян проти поміщиків, і національ-
ний – українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив
своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б
тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими
військами. Л. Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на
його честь складали легенди та пісні.'"
Боротьба за автономію закінчилася 1861 року, коли Буковину
визнано «коронним краєм» Австрії, з титулом воєвідства, з подвій-
ними адміністраційними органами: перший орган – центральний
уряд; його репрезентував призначений австрійським урядом крайо-
вий президент, якому підлягали старости та начальники повітів
другий орган – автономна управа, що складалася з Крайового Сой-
му – парляменту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа міс-
цевої самоуправи, та Крайового Відділу – виконавчого органу, якпі
призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції пе-
ребували в руках румунів та німців, а українці довгий час не моглг
добитися навіть визнання української мови за урядову.
Виділення Буковини як окремого краю відбилося на її націо-
нальному відродженні. З 1870-их років посилюється боротьба укра-
їнців із румунами за національну окремішність, з одного боку, Тс
германізацією – з другого. У Буковині виникають різного род^
українські товариства. Року 1869 засновано в Чернівцях товариство
«Руська Бесіда», першу українську організацію в Буковині, спочат-
ку – клюб, яка згодом перетворилась на літературне товариство
Проіснувало воно до 1940 року і відіграло значну ролю в національ-
ному відродженні цього краю. Проте, в товаристві виявилася роз-
біжність поглядів: Більшість належала до москвофілів, які обсто-
ювали «єдину загальноруську мову», а меншість була за народню
українську мову. Року 1870 засновано в Чернівцях політичне това-
риство «Руська Рада», а 1875 року там же створено німецький уні-
верситет з катедрою української мови.'"
Становище буковинських українців покращало тільки в 1880-их
роках,
|
