Рефераты на украинском
Лекції по трудовому праву України - Трудове право України -



своїх інтересів, на безпечні умови праці, належну її оплату, на соціальний захист у випадку безробіття.

Інший шлях проникнення норм міжнародно-правово­го регулювання в трудове законодавство України — це вивчення досвіду інших держав світу щодо умов праці і їх . регулювання в різних галузях господарства, використан­ня його позитивних результатів при розробці норматив­них і законодавчих актів своєї держави.

3. Кодекс законів про працю як основний закон національного трудового законодавства

Якщо Конституція України є основним джерелом, ба­зою і підґрунтям для створення і розробки національно­го трудового законодавства, принципи якого основуються на правах і свободах, проголошених в ній, то Кодекс законів про працю є найважливішим документом, що регламентує трудові відносини, встановлює права, обо­в'язки та відповідальність їх сторін. В ньому кодифіковано багато законодавчих та інших нормативних актів, які були

роботу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце. Спільними для всіх категорій працюючих в будь-якій галузі, на будь-якому робочому місці є вимо­ги щодо додержання трудового розпорядку, про заохо­чення працівників за особливі трудові заслуги, про зас­тосування стягнення за порушення трудової дисциплі­ни, встановлення 40-годинної тривалості робочого часу на тиждень і багато інших.

Але поряд з цим в трудовому законодавстві існують нор­ми, які не поширюються на суспільні трудові відносини загалом, а, враховуючи деякі особливості праці певних категорій працюючих, поширюються тільки на них. Вони відображають диференційований, різний підхід до врегу­лювання трудових відносин, коли на фоні загальних нор­мативних актів законодавець видає спеціальні норми, які наділяють ту чи іншу групу працівників певними при­вілеями, зумовленими такими особливостями.

Обставини чи критерії, покладені в основу диференці­ації норм трудового права, можуть бути різними. Але прак­тика застосування правових норм у регулюванні трудо­вих відносин підтвердила правильність і необхідність їх розшарування в першу чергу за ознаками характеру і умов праці, віку, статі, стану здоров'я працівників.

Так, ст. 100 КЗпП затверджує підвищену оплату праці на важких роботах, на роботах зі шкідливими і небезпеч­ними умовами праці, на роботах з особливими природ­ними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я працівників. Ця норма КЗпП конкретизована в Законі України «Про статус гірських населених пунктів України» і в прийнятій на його виконання постанові уряду, в якій зазначається, що на підприємствах, розташованих на території гірських райо­нів, тарифні ставки і посадові оклади працівників, пе­редбачені галузевими угодами, підвищуються на 25 відсотків.

Законодавчі акти встановлюють додаткові відпустки, скорочену тривалість робочого часу (не більше 36 годин

на тиждень) для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці. Перелік виробництв, цехів, професій, посад з такими умовами праці затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Із загальної кількості норм трудового права своїм змістом вирізняються норми, які регулюють працю мо­лоді. Вони підтверджують диференціацію норм за віко­вим критерієм. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлена скорочена тривалість робочого часу (36 го­дин на тиждень), а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень (ст. 51 КЗпП). Особам, молод­шим 18 років, забороняється працювати в нічний час (ст. 55КЗпП). Власник або уповноважений ним орган зо­бов'язаний за свої кошти організувати проведення попе­реднього і періодичних медичних оглядів працівників, молодших 21 року. Ця норма поширюється також на пра­цівників, зайнятих на роботах з важкими, шкідливими і небезпечними умовами праці, про диференціацію тру­дових норм для яких говорилось вище.

Трудове законодавство передбачає пільги для працівників, які поєднують працю з навчанням, для праців­ників-інвалідів. Законодавство регламентує працю жінок, встановлюючи ряд пільг, обумовлених специфікою жіно­чого організму та фізіологічним призначенням жінки в плані виконання нею функції материнства.

Певні особливості регулювання трудових відносин ви­никають у зв'язку з сумісництвом, а також щодо тимча­сових і сезонних робіт.

Суттєвим для змісту законодавчих норм з трудового пра­ва є врахування правового статусу роботодавця, органі­заційно-правової форми підприємства, установи, органі­зації, що особливо актуально сьогодні. Поява підприємств різних форм власності зумовила можливість реалізації права на працю для працівника різними способами. Він може, наприклад, бути акціонером, працюючи на підприємстві чи ні, якщо це акціонерне підприємство відкритого типу; він може працювати в товаристві з об­меженою відповідальністю, знову-таки, будучи працю­ючим власником чи найманим працівником. І при цьому правове становище працівника буде різним, що повинні враховувати законодавчі норми, відображаючи різні підходи до врегулювання трудових відносин.

Наявність в трудовому законодавстві двох груп норм — загального характеру і специфічних, які враховують певні особливості праці окремих категорій працюючих, не протирічить принципу соціальної рівності, з аналізу якого було розпочато розгляд цього питання, а, навпаки, сприяє встановленню більшої соціальної справедливості, тому що спрямована на відповідність норм трудового права характеру праці, її змісту, особливостям суб'єктів трудових правовідносин. Такий підхід є показником ци­вілізованості суспільства, умовою його високої мораль­ності і ефективності економіки.

Тема 4. Суб'єкти трудового права

1. Поняття і види суб'єктів трудового права

Кожна галузь права характеризується своїм колом суб'єктів, які поряд з предметом і методом визначають особливості даної галузі в загальній системі права.

Поняття суб'єкта трудового права обґрунтоване теорією трудового права. Вона виходить з того, що суб'єктами трудового права є учасники індивідуальних і колективних трудових відносин, які на підставі діючого законодавства наділені суб'єктними правами і обов'язками.

Як сторони трудових правовідносин до суб'єктів трудо­вого права загалом відносяться наймані працівники і ро­ботодавці, за умови наділення їх трудовою суб'єктністю, завдяки якій вони можуть виступати носіями певних тру­дових прав і обов'язків. Для громадян — це досягнення певного віку, для роботодавця — майнова і організацій­на самостійність, відокремленість. Але названі суб'єкти не єдині в сфері трудового права.

Реалізуючи свою здатність до праці, працівник вклю­чається до трудового процесу, який в основному є про­явом колективної взаємодії. Співпраця в колективі при­зводить до виникнення колективних зв'язків, обумовле­них спільною метою. В результаті створюється трудовий колектив, який за наявності організаційних передумов для вирішення спільних питань включається в різні сфе­ри суспільного життя, а значить, виступає стороною в тих відносинах, що виникають, отже, є теж суб'єктом трудового права.

Для реалізації своєї функції трудовий колектив ство­рює свої органи: раду трудового колективу, профспілку, страйковий комітет, товариський суд. Відповідно, всі вони виступають суб'єктами трудового права.

Іншою стороною трудових відносин і суб'єктом трудо­вого права виступає роботодавець, який теж може мати своїх представників. Роботодавець — власник майна і засобів виробництва, створеного ним підприємства, уста­нови, організації. Як роботодавець може виступати дер­жава, громадська організація, кооператив чи окремий громадянин, кожен з яких або сам здійснює управління виробництвом чи керує діяльністю, або уповноважує на це колегіальні органи (раду, правління, комітет) чи якусь посадову особу (керівника підприємства, установи, орга­нізації). Вирішуючи самостійно, без втручання власни­ка, питання з приводу управління власністю, колегіаль­ний орган чи керівник залучають до виробничого проце­су найманих працівників. Але при цьому трудовий до­говір укладається між найманим працівником і підприєм­ством (установою, організацією), а не уповноваженою особою чи органом. Отже, суб'єктом трудового права в даному випадку з боку власника буде виступати не упов­новажена ним особа (яка сама є найманим працівни­ком), а підприємство, установа, організація. Саме вони беруть на себе обов'язок виплачувати працівникові ви­нагороду за працю, саме до них пред'являються (у ви­падку виникнення підстав) майнові позови.

Всі названі суб'єкти трудового права наділені правовим статусом, який включає трудову правосуб'єктність (тру­дову право- і дієздатність — наявність певних умов, виз­начених законодавством), трудові права і обов'язки, юри­дичні гарантії забезпечення прав і відповідальність за не­виконання обов'язків.

Головними в правовому статусі є трудові права і обо­в'язки. Вони визначаються в основних нормативних ак­тах трудового законодавства і конкретизовані в локаль­них нормативних актах з врахуванням виконуваних пра­цівником функцій.

Гарантії прав і відповідальність за невиконання обо­в'язків як юридичні категорії виступають у формі право­вих норм. Правовий статус суб'єктів трудового права відрізняється -

специфікою змісту і залежно від цього вони займають різне юридичне становище. Наприклад, підприємства і

організації як роботодавці можуть бути державними, при­ватними, кооперативними; трудові колективи — це філіа­ли, виробництва, цехи або їх структурні підрозділи — відділи і дільниці. Залежно від прав і обов'язків, якими вони наділені, розрізняють два види правових статусів:

загальний і спеціальний.

2. Громадяни як суб'єкти трудового права

Найчисельнішою групою суб'єктів трудового права є громадяни. Вони можуть виступати в ролі найманих пра­цівників, підприємців-роботодавців, а також працюю­чих власників. Як сторони трудових правовідносин вони володіють трудовою правосуб'єктністю, яка, як уже за­значалось, включає в себе правоздатність і дієздатність. Трудова правосуб'єктність — це не лише обов'язкова фактична здатність до праці, яка властива і малій дитині. Це такий рівень розвитку розумових і фізичних здібнос­тей суб'єкта, який за певних умов (досягнення певного віку, відповідність стану здоров'я виконуваній роботі, наявність вольового критерію) визначає його здатність до систематичної, врегульованої нормами права трудо­вої діяльності. Отже, трудова правосуб'єктність є підста­вою використання суб'єктом його права на працю. Як уже зазначалось, реалізується це право шляхом укладен­ня трудового договору.

Відповідно до законодавства України, трудова право­суб'єктність настає для громадян у загальному порядку з 16 років. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийма­тися особи, які досягли 15 років. Закон допускає з метою підготовки молоді до продуктивної праці приймати на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-техніч­них і середніх спеціальних навчальних закладів для вико­нання роботи, яка не завдає шкоди їх здоров'ю, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за зго­дою одного з батьків або особи, що його замінює.

Оскільки Конституція України закріплює право кожно­го громадянина вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, вільно обирати вид трудової діяльності чи про­фесію (ст. 43), то обмеження трудової правосуб'єктності може бути встановлене лише в інтересах працівника. Таке обмеження може бути обумовлене захистом здоров'я пра­цівника або оточуючих його громадян і стосуватись віку працівника, стану здоров'я, статі, дієздатності. Наприк­лад, Кодекс законів про працю забороняє застосовувати працю осіб, молодших 18 років, на роботах з важкими і шкідливими умовами праці; не дозволяється використан­ня праці жінок на підземних роботах і в гірничодобувній промисловості на будівництві підземних споруд.

Трудова правосуб'єктність працівника може бути об­межена у випадку виявлення у нього вад здоров'я, які перешкоджають йому у виконанні професійних обов'язків чи можуть спричинити небезпеку для інших громадян. Але це не перешкоджає йому реалізувати свою здатність до

праці на іншій роботі.

Здатність виконувати певну роботу може бути обмеже­на законом внаслідок досягнення працівником пенсій­ного віку, що стосується, наприклад, державної служби.

Крім того, в інтересах держави і її громадян суд може встановити тимчасове чи часткове обмеження трудової правосуб'єктності для громадян, які вчинили злочин, щодо заняття ними певних посад чи певним видом діяль­ності.

Крім трудової правосуб'єктності громадян як суб'єктів

трудового права характеризує категорія суб'єктних прав і обов'язків, що становлять ядро правового статусу гро­мадянина. В загальних рисах трудові права громадян зак­ріплені в Конституції України (ст.ст. 43-46) і Кодексі за­конів про працю (ст.2). Це право на працю, належну її оплату, право на всі види відпочинку, на безпечні і здо­рові умови праці, право на професійну підготовку, ма­теріальне забезпечення у випадку захворювання чи втра­ти працездатності і самої роботи.

До обов'язків відноситься вимога працювати чесно і добросовісно, дотримуватись трудової дисципліни, своє­часно і точно виконувати розпорядження роботодавця, дотримуватись технологічної дисципліни і вимог безпе­ки праці, техніки безпеки і виробничої санітарії, дбай­ливо ставитись до майна власника підприємства (устано­ви, організації).

Будучи найбільш загальними, ці права і обов'язки відно­сяться до всіх працівників — суб'єктів трудового права. Більш детально вони викладені в Типових і галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку, правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприє­мства, установи, організації.

Безпосередні обов'язки будь-якого працівника виз­начаються трудовим договором (контрактом), який містить вказівку на спеціальність, посаду, яку займе працівник. Вони чітко обумовлені посадовими інструк­ціями, положеннями, розробленими і затвердженими на даному підприємстві, в установі чи організації. Об'єм і зміст цих прав та обов'язків визначає межі, в яких працівник, виконуючи свою трудову функцію, може

діяти.

Діючим законодавством передбачені гарантії виконання прав і обов'язків працівника, без яких їх проголошен­ня було б суто декларативним. Гарантії — це організацій­но-правові засоби, за допомогою яких забезпечується ви­конання суб'єктних прав і обов'язків. Саме в силу цього вони є необхідним елементом правового статусу суб'єкта трудового права. Їх дієвість забезпечується наявністю в трудовому законодавстві відповідних норм і діяльністю трудових колективів та їх представників — профспілок, інших виборних органів — виразників і захисників інте­ресів працюючих.

Так, гарантією права на працю є заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, створення дер­жавою органів, які допомагають громадянам реалізувати це право, — державних служб зайнятості.

Гарантією охорони трудових прав найманих працівників є норми, що передбачають можливість їх звернення за захистом своїх прав в органи, які займаються розглядом трудових спорів, захистом і встановленням порушених прав. З цією ж метою звільнення з роботи за ініціативою роботодавця обмежується переліком підстав, чітко виз­начених законом.

Останнім, але не менш важливим елементом правово­го статусу громадян — суб'єктів трудового права є їх відпо­відальність за ступінь виконання ними своїх трудових обо­в'язків. Встановлення відповідальності обумовлене необ­хідністю забезпечити виконання працівниками своїх прав і обов'язків. Мета встановлення відповідальності за неви­конання чи неналежне виконання обов'язків не тільки і не стільки в застосуванні до працівника, який не вико­нав встановлених вимог, стягнення і покарання, а більше в тому, щоб під впливом усвідомлення невідворотної відповідальності забезпечити своєчасне і якісне виконання. Усвідомлення самої можливості застосування санкцій слугує засобом формування у суб'єкта стимулу до якіс­ного виконання ним його трудових функцій.

3. Підприємство як суб'єкт трудового права

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Ук­раїні» від 27 березня 1991 року підприємство — це само­стійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­ва юридичної особи і здійснює господарську діяльність, що не заборонена законом і відповідає меті, передба­ченій статутом підприємства.

Із цього випливає, що підприємство є товаровиробни­ком, який виробляє і реалізує свій товар з метою одер­жання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприєм­ство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерцій­ну діяльність, спрямовану на отримання прибутку.

Самостійність у прийнятті господарських рішень є од­нією із основних і необхідних умов діяльності підприєм­ства як товаровиробника.

Нарешті, підприємство -— це статутний господарюю­чий суб'єкт. Статут підприємства як локальний норма­тивний акт, затверджений власником, визначає мету діяльності підприємства, відхилитися від якої без зміни статуту заборонено.

Підприємство створюється за рішенням власника чи уповноважених ним органів (наприклад, щодо підприємств загальнодержавної власності — це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконав­чої влади; щодо підприємств комунальної власності — виконкоми обласних і міських рад), за рішенням підприємства-засновника, за рішенням трудового колек­тиву. Підприємство може створюватись внаслідок приму­сового поділу іншого підприємства, шляхом реорганізації діючого чи виділення із його складу структурних підрозділів, якщо на це є згода власника.

З дня державної реєстрації підприємства воно визнаєть­ся діючим, стає юридичною особою, виступає суб'єктом правових відносин, який у зв'язку з необхідністю підприємницької діяльності надає найманим працівни­кам роботу за умови належної її організації і гаранту­вання оплати.

. Трудова правосуб'єктність для підприємств, установ чи організацій визначається госпрозрахунковою або майно­вою і оперативною самостійністю.

Оперативна самостійність характеризується особливо­стями діяльності підприємства як суб'єкта трудового права. Це його здатність до підбору і розстановки кадрів, органі­зації їх праці і т. ін.

Майнова самостійність означає спроможність підприєм­ства оплачувати працю найманих працівників, наявність у нього майнового потенціалу, головним чином фонду оплати праці, який забезпечує його матеріальну відпо­відальність перед працівниками.

Трудова правосуб'єктність створює передумови для на­буття підприємством прав і обов'язків. Так, підприєм­ство самостійно встановлює форми, системи і розміри

оплати праці для своїх працівників. Його економічним становищем визначаються всі інші переваги і пільги, вста­новлювані для працівників,— премії, інші заохочувальні і гарантійні виплати. Підприємство, виходячи із своїх мож­ливостей, встановлює додаткові відпустки, скорочену тривалість робочого часу, самостійно визначає структу­ру органів управління і витрати на їх утримання.

Разом з тим підприємство, як суб'єкт трудового права, зобов'язане забезпечити своїм працівникам безпечні умо­ви праці, надати їм соціальний захист, компенсувати шкоду у випадку спричинення такої здоров'ю і працез­датності працівника.

Діяльність підприємства як суб'єкта трудового права може бути припинена у зв'язку з його ліквідацією, яка проводиться згідно закону за рішенням власника чи за постановою суду.

Працівникам, які звільняються у зв'язку з ліквідацією підприємства, гарантується дотримання їх прав та інте­ресів, передбачених трудовим законодавством.

Підприємство — юридична особа вважається ліквідо­ваним з моменту виключення його з державного реєстру юридичних осіб. З цього моменту втрачаються і його по­вноваження як суб'єкта трудового права.

4. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права

Вступаючи в трудові відносини з підприємством, най­маний працівник незалежно від своєї волі приєднується до колективу працівників, які вже працюють в ньому. Спільна діяльність, підпорядкована одній меті, визна­ченій виробничим процесом, зумовлює формальне об'­єднання працівників в трудовий колектив. Таким чином, трудовий колектив представляє собою об'єднання гро­мадян, які своєю працею беруть участь в діяльності підприємства на підставі укладеного з ним трудового до­говору. Це структурно-цілісне соціально-трудове об'єднан­ня, яке характеризується організаційною єдністю,

спільними органами управління в особі власника чи упов­новаженого ним органу, що діють в рамках конкретного підприємства. Організаційна єдність працівників обумов­лена їх економічним, соціальним і правовим відокрем­ленням.

Трудовий колектив, члени якого об'єднані спільною метою і особливо усвідомленням особистої відповідаль­ності за досягнення цієї мети, є дієвою силою в регулю­ванні трудових відносин, і в силу наділення його певни­ми повноваженнями з цього приводу виступає суб'єктом трудового права. Його правовий статус закріплений ста­тутом підприємства і чинним законодавством.

Як суб'єкт трудового права трудовий колектив може діяти на рівні підприємства в цілому чи на рівні його структурних підрозділів — цехів, відділів, виробництв.

В процесі виконання своїх функцій трудовий колектив вступає в організаційно-управлінські відносини з робо­тодавцем, адміністрацією підприємства і її окремими по­садовими особами.

Чинним законодавством України трудовий колектив не­залежно від організаційно-правової форми підприємства, де він функціонує, наділений такими повноваженнями:

вирішує питання про необхідність укладення колектив­ного договору з адміністрацією підприємства; обирає своїх представників і уповноважує їх на проведення колектив­них переговорів, укладає колективний договір з власни­ком чи уповноваженим ним органом, контролює вико­нання умов колективного договору; розглядає і вирішує питання самоуправління трудового колективу відповідно до статуту підприємства; визначає перелік і порядок на­дання соціально-побутових пільг працівникам підприє­мства; визначає форми і умови діяльності громадських організацій на підприємстві, зокрема комісії по трудо­вих спорах.

Трудовий колектив наділений також правом участі в управлінні підприємством шляхом членства його пред­ставників в колегіальних органах управління.

Закон України «Про підприємства в Україні» встанов­лює право трудового колективу за участю власника або уповноваженого ним органу вирішувати всі питання соці­ального розвитку, в тому числі покращення умов праці, життя і здоров'я, медичного страхування членів трудо­вого колективу і їх сімей відповідно до статуту підприєм­ства, колективного договору і законодавства України.

В зв'язку з переходом до ринкової економіки, роздер­жавленням і приватизацією підприємств суттєво допов­нені і повноваження трудових колективів. Законодавство передбачає право трудового колективу щодо придбання права власності на майно свого підприємства, а також право на оренду державних підприємств (Закони Украї­ни «Про оренду державного і комунального майна», «Про приватизацію державного майна»).

Крім захисту трудових і соціальних інтересів своїх членів, як засіб боротьби за дотриманням з боку працівників ви­мог правил внутрішнього трудового розпорядку підприєм­ства, трудовий колектив може застосовувати до них за­ходи громадського впливу і накладати стягнення.

Все вищесказане не відображає повністю зміст право­вого статусу трудового колективу, а лише орієнтує щодо визначення меж його повноважень.

Специфіка трудового колективу як органу самовряд­ного колективного суб'єкта трудового права в тому, що його повноваження реалізуються на широкій демокра­тичній основі. Працівники беруть участь в управлінні справами підприємства безпосередньо, шляхом скли­кання загальних зборів всіх працюючих, а за неможли­вості повністю зібрати весь колектив — шляхом прове­дення конференції чи за допомогою своїх виборних органів: ради трудового колективу чи ради підприєм­ства. Останні — це виконавчо-розпорядчий орган, який обирається загальними зборами чи конференцією тру­дового колективу, скликаними за ініціативою проф­спілкового комітету і адміністрації підприємства. До їх складу висуваються кандидатури від громадських організацій, колективів структурних підрозділів, адміністрації підприємства.

Рада трудового колективу здійснює контроль за вико­нанням рішень загальних зборів, інформує колектив про їх виконання, вирішує багато інших питань, пов'яза­них з виробничим процесом, соціальним розвитком підприємства, забезпеченням дисципліни праці.

Питання щодо розмежування Повноважень трудового колективу і його виборного органу — ради вирішується в колективному договорі. У своїй діяльності рада трудового колективу тісно співпрацює з адміністрацією і громадсь­кими організаціями.

Рішення, прийняті в межах її повноважень і такі, що відповідають вимогам законодавства, обов'язкові для ад­міністрації і членів всього колективу. У випадку розход­ження думок членів ради спірні питання вирішуються загальними зборами трудового колективу.

Однак правовий статус трудового колективу оцінюєть­ся сьогодні далеко неоднозначне. Ї пов'язано це, знову-таки, з проблемою власності, зі зміцненням правового становища роботодавців і підприємців на ринку праці і в соціально-трудовій сфері.

У сфері управління підприємством право власності — визначальне стосовно правомочностей, що випливають із трудових відносин. Саме власник має право вирішува­ти принципові питання управління підприємством, що належить йому. Звичайно, це залежить від долі власника в майні підприємства. На приватних підприємствах тру­дові колективи, частіше всього, усуваються від участі в управлінні. Прагнучи зацікавити працівників в більшій ефективності роботи підприємства, власник може залу­чити їх до обговорення і вирішення певних питань ви­робничої, економічної діяльності підприємства. Але для приватного підприємця це право, а не обов'язок.

В той же час відповідно до норм трудового законодав­ства і приватний власник чи уповноважена ним особа зобов'язані вести переговори з представницькими органами працівників з приводу обговорення проекту колек­тивного договору чи у випадку виникнення колективних трудових конфліктів. Він зобов'язаний надавати їм необ­хідну інформацію для контролю в сфері охорони праці. У випадку невиконання цієї вимоги він може бути притяг­нутий до відповідальності.

Тому стосовно визначення повноважень трудового ко­лективу і його участі в життєдіяльності і функціонуванні підприємства для України особливо важливим є вивчен­ня міжнародного досвіду і застосування його позитивних результатів при розробці нового трудового законодавства.

5. Професійні спілки як суб'єкт трудового права

Професійні спілки — це організації, створювані на підставі вільного вибору громадян, пов'язаних спільни­ми виробничими, професійними інтересами по роду їх діяльності, з метою представництва і захисту їх інтересів та соціально-трудових прав. Профспілки — незалежна гро­мадська організація, наділена правовим статусом, виз­наченим законодавством. Законодавство України, зокре­ма Цивільний кодекс (ст.21), визнає профспілки юри­дичними особами. Це означає, що в результаті їх органі­заційної єдності, економічної самостійності, правової регламентації їх діяльності законодавством і статутними документами вони володіють право- і дієздатністю, спро­можні виступати від свого імені з метою захисту своїх інтересів і в першу чергу — інтересів своїх членів та не­сти юридичну відповідальність.

Як громадська організація професійні спілки засновані на членстві, і кожний громадянин має право вільно виз­начатися щодо своєї участі в профспілці. Належність чи неналежність до них не тягне за собою будь-яких обме­жень громадян у правах. Це положення закріплене стат­тею 36 Конституції України. При цьому слід зазначити, що в питаннях колективних інтересів професійні спілки захищають інтереси всіх працівників незалежно від їх член­

ства в професійній організації. Це обумовлено тим, що умови прийнятого колективного договору поширюються на всіх членів трудового колективу, в тому числі і на тих, хто не є членом профспілки. Що ж до індивідуальних прав останніх, то вони не захищаються профспілками.

Діяльність професійних спілок здійснюється на підставі законодавства і колективних договорів, а регулюється нор­мами, встановленими керівними профспілковими орга­нами.

Законодавчою базою профспілок є в першу чергу Кон­ституція України, Кодекс законів про працю ( гл. II, XVI і ряд статей інших глав), Закон України «Про колективні договори і угоди», а також Закон СРСР від 10 грудня 1990 року «Про професійні спілки, права і гарантії їх діяльності» і Положення про права профспілкового комі­тету, установи, організації, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року, які про­довжують діяти до прийняття аналогічного національно­го законодавства. Крім того, правову основу діяльності профспілок складає також трудове законодавство в ціло­му, оскільки воно використовується профспілками для захисту прав та інтересів працівників.

На підставі вказаних законодавчих актів професійні спілки реалізують свої повноваження стосовно представ­ництва і захисту трудових та соціально-економічних прав працівників у відносинах з роботодавцями, органами державної і місцевої влади, а також іншими об'єднання­ми громадян.

Виконання цих функцій пов'язане з вимогою застосу­вання прав, наданих профспілкам законодавством. Тобто надані законом права одночасно є обов'язком профспілок і означають не тільки можливість, а й необхідність, зо­бов'язання, вимогу їх виконати. Саме цим обумовлена юридична відповідальність профспілок, зокрема звільне­них від основної роботи профспілкових працівників, за невиконання наданих їм прав.

Права профспілок класифікуються за різними ознаками.

В першу чергу, за змістом питань, з приводу яких зас­тосовуються права профспілок. Це питання забезпечення зайнятості, нормування і оплати праці, робочого часу, часу відпочинку, дисципліни праці, гарантій і компен­сацій, охорони праці і контролю за дотриманням трудо­вого законодавства та законодавства про охорону праці.

Далі, залежно від рівня самостійності профспілок у ви­рішенні питань розрізняють:

а) права на вирішення питань на паритетних началах. На таких умовах укладаються колективні договори і угоди між профспілкою та роботодавцем чи органом виконав­чої влади. Ініціатива у вирішенні таких питань може нале­жати будь-кому з них, але позитивне рішення по суті пи­тання може бути прийняте тільки за згодою обох сторін;

б) права, які належать до самостійного вирішення профспілковим органом. Прикладом реалізації таких прав можуть слугувати дії профспілок проти незаконного звільнення працівника за ініціативою адміністрації;

в) права щодо участі у вирішенні питань, пов'язаних з регулюванням трудових відносин, власником або упов­новаженим ним органом, державними чи місцевими орга­нами.

Залежно від форми вираження і їх юридичної сили права профспілок поділяються на такі:

а) дорадчі — у випадку запрошення профспілкового органу до обговорення певних питань. Вони виражають думку, позицію профспілок стосовно актуальних проблем, яка може бути прийнята до уваги, врахована при прий­нятті рішення, але обов'язкової юридичної сили не має (наприклад, в правотворчості);

б) узгоджувальні права, суть яких в тому, що без згоди профспілок рішення власника або уповноваженого ним органу не може бути прийняте. Хоча у випадку відмови ініціатора розгляду питання від прийняття рішення з цього приводу попередня згода профспілкового органу не зо­бов'язує його приймати (наприклад, дозвіл на прове­дення надурочних робіт);

в) права вимагати певних дій від роботодавця, наприк­лад, виконати заходи, передбачені законодавством.

За змістом діяльності права профспілкових організацій можна поділити на дві великі групи: права щодо вста­новлення умов праці і норм регулювання трудових відно­син та права щодо контролю за дотриманням власником або уповноваженим ним органом чинного законодавства з питань регулювання трудових відносин.

Перша група прав — це поєднання центральних начал з локальним правовим регулюванням трудових відносин. При укладенні угод, колективних договорів на всіх рівнях профспілкам надані досить широкі повноваження. Поря­док дії профспілок і їх роль в цьому процесі буде розгля­нуто в окремій главі, присвяченій колективному догово­ру-Профспілки як суб'єкти трудового права, наділені пев­ною специфікою, обумовленою особливостями їх утво­рення і функціонування, тому потребують юридичних гарантій щодо реалізації своїх прав і виконання обов'язків. В систему юридичних гарантій прав профспілок входить обов'язок державних органів і адміністрації підприємств всебічно сприяти їм в їх діяльності. Крім того, законо­давством встановлені додаткові гарантії працівникам, які ' обрані до складу виборних профспілкових органів. Вони спрямовані на захист цих працівників від самоправності роботодавця (адміністрації) чи органів місцевої влади, на забезпечення найбільш ефективної їх роботи в профспілці. Так, члени профспілкових органів, не звільнені від основної роботи, на час виконання своїх профспілкових обов'язків звільняються від основної ро­боти із збереженням середнього заробітку. Вони не підля­гають дисциплінарному стягненню без попередньої зго­ди на це профспілкового органу, членами якого вони є. Переведення вказаних працівників на іншу роботу за ініціативою власника або уповноваженого ним органу теж не може проводитись без попередньої згоди на те вказа­ного профспілкового органу. Ця ж вимога стосується

звільнення таких працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу.

Профспілковим працівникам, звільненим з роботи внас­лідок обрання їх на посаду в виборні профспілкові орга­ни, після закінчення строку їх повноважень надається їх попередня робота (посада), а за її відсутності — за зго­дою працівника — інша рівноцінна робота. Звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу працівників, які були членами виборних профспілкових органів, не допускається протягом двох років після за­кінчення строку їх повноважень, крім випадків повної ліквідації підприємства або вчинення працівником вин­них дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення.

Потреба захисту прав та інтересів працівників особли­во актуальна нині, за умов економічної нестабільності і посилення соціально-економічних протиріч. Тому проф­спілки, як найбільш масова громадська організація, і надалі залишаються типовою формою представництва інтересів трудящих, хоча на підприємствах часто з ме­тою вирішення певних соціально-трудових проблем тру­довими колективами створюються різні комітети, ради, комісії (страйковий комітет, рада трудового колективу), про які вже говорилось вище.

Аналіз повноважень, наданих трудовому колективові, і переліку прав та обов'язків профспілок дозволяє зроби­ти висновок, що вони співпадають в питаннях соціаль­но-трудової сфери. Це, перш за все, проведення колек­тивних переговорів, підготовка і підписання колектив­ного договору, контроль за його виконанням, затверд­ження правил внутрішнього трудового розпорядку, за­ходів морального і матеріального заохочення, заходів громадського впливу до порушників трудової дисциплі­ни, встановлення умов праці і заходів з безпеки праці.

Разом з тим кожний із цих суб'єктів трудового права наділений також своїми правами. Для трудових колек­тивів такими є участь в управлінні підприємством, вирішенні виробничих проблем; для профспілок — в основ­ному вирішення проблем соціальної сфери. Виробничі, технічні, економічні питання діяльності підприємства цікавлять їх лише з точки зору дотримання прав та інте­ресів працівників.

Діяльність різних представницьких органів працівників саме в інтересах останніх повинна основуватись на взає­модії і співробітництві.

Тема 5. Трудові правовідносини

1. Поняття трудових правовідносин

В основі поняття «правовідносини» лежить поєднання функціонуючих в суспільстві відносин і регулюючого впливу правової норми.

Правова норма — це встановлене чи санкціоноване дер­жавою і закріплене в правовому акті правило правомірної поведінки чи діяльності учасників суспільних відносин, яке є обов'язковим для них, встановлює їх юридичні права і обов'язки і направлене на регулювання і охорону цих відносин.

Стосовно предмета трудового права правова норма здійснює регулюючий вплив на суспільні трудові та по­в'язані з ними відносини, які виникають на ринку праці, організації і використання найманої праці. Будучи врегу­льованими нормами трудового права, ці суспільні відно­сини набувають форму правових і стають правовими відно­синами.

Слід зазначити, що відносини з приводу застосування праці не завжди функціонують в правовій формі, а мо­жуть регламентуватись звичаями, моральними нормами і т. ін. Але суспільні відносини, які виникають при викори­станні найманої праці, потребують обов'язкового право­вого регулювання.

Правове регулювання — це результат нормотворчої і правозастосовчої діяльності держави, вираження держав­ної волі стосовно суспільних відносин. Але сама собою правова норма не створює правовідносин. Поряд з нею визначальним для правовідносин є волевиявлення сторін. Вступаючи в суспільні відносини, зокрема одна реалізуючи, а інша обумовлюючи реалізацію права на працю, сторони укладають між собою добровільну угоду, яка дає їм можливість здійснити взаємо бажані дії. А гарантію ви­конання угоди, право кожної із сторін вимагати дотри­мання її умов забезпечує наявність встановленої державою правової норми. Саме поєднання фактично існую­чих трудових відносин і регулюючого впливу наявної пра­вової норми створює трудові правовідносини.

В системі правовідносин, що регулюються трудовим пра­вом, трудовим правовідносинам належить головна роль, оскільки саме вони визначають необхідність створення і розвитку всіх інших, похідних від них відносин.

Трудові правовідносини — це юридична форма вира­ження суспільно-трудових відносин, які виникають на двосторонній основі: між власником або уповноваженим ним органом і працівником.

Трудові правовідносини характеризуються певними особливостями, які дозволяють відрізнити їх від схожих правовідносин, пов'язаних з працею, але регульованих нормами цивільного права. Це, перш за все, включення працівника до складу трудового колективу конкретного підприємства, установи, організації, де його діяльність, пов'язана з виконанням певних трудових функцій, рег­ламентується вимогами внутрішнього трудового розпо­рядку, встановленого на даному підприємстві, в уста­нові, організації.

Характеризуючи трудові правовідносини, їх можна віднести до категорії складних, оскільки їм властивий комплекс кореспондуючих прав і обов'язків, якими наділені їх сторони. Трудові правовідносини носять особис­тий характер, так як права і обов'язки працівників скла­дають особистісний зміст трудових правовідносин, відоб­ражають їх індивідуалізацію, закріплену трудовим дого­вором (контрактом).

Трудові правовідносини базуються на відшкодувально­му, компенсаційному принципі — обов'язковості вина­городи за затрачену працю, яка в економічному плані виражає ступінь експлуатації найманого працівника ро­ботодавцем.

І нарешті, трудові правовідносини носять тривалий ха­рактер; вони не припиняються з закінченням робочого Дня, на час перебування працівника у відпустці чи його

відсутності на роботі з іншої причини за умови не розірвання трудового договору.

Отже, трудові правовідносини — це юридична фор­ма вираження суспільно-трудових відносин між праців­ником і роботодавцем (підприємством, організацією), що закріплює їх трудові права і обов'язки по виконан­ню за винагороду обумовленої трудовим договором роботи за умови створення роботодавцем для цього належних умов з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, діючому на даному підприємстві (в ус­танові, організації).

Підставою виникнення трудових правовідносин є юри­дичний факт, конкретна обставина, з якою правова норма пов'язує певні правові наслідки. Стосовно трудових пра­вовідносин юридичним фактом є укладення добровільної угоди — трудового договору між роботодавцем і праців­ником, результатом якої є видання наказу чи розпоряд­ження керівника про призначення на посаду, зарахуван­ня на роботу. В деяких випадках трудові правовідносини виникають в результаті складного юридичного факту — застосування проміжних, додаткових умов відбору і за­рахування на роботу. Наприклад, виникнення трудових відносин в результаті конкурсного відбору на заміщува­ну посаду, прийняття на роботу через адміністративно-правовий акт органів служби зайнятості (в межах вста­новлених квот, лімітів); працевлаштування молодих спе­ціалістів проводиться на умовах контракту, укладеного ними з державою (якщо вони навчаються за рахунок дер­жавних коштів), чи угоди на подальше працевлаштуван­ня з юридичною або фізичною особою, яка оплачує їх навчання. Підставою виникнення трудових правовідно­син може слугувати акт про обрання на посаду (при прийомі на виборну посаду), чому, як правило, передує згода кандидата; виникнення трудових правовідносин з керівним працівником пов'язане з затвердженням його на посаді чи призначенням на цю посаду вищестоящим органом управління. Отже, передумови виникнення трудових правовідносин можуть



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Ели ваша жена хочет научиться водить автомобиль, самое главное – не стоять у нее на дороге.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100