Рефераты на украинском
Племенні об’єднання на Україні - Історія України -



сарматсь­кому оточенні виявляються пізньоскіфські горо­дища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. По­стійні набіги та вимоги сарматів сплачувати їм данину зумовили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільст­во досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошар­ки кочового населення осідали в Північно-Західному Причорномор'ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до Черняхівської культури.

Сарматське суспільство перебувало на пере­хідному етапі від докласових відносин, а госпо­дарство в цілому мало риси його попередників. У військовій справі сармати відрізнялись од скіфів. Римський історик Таціт писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами; довшими, ніж у скіфів, мечами й списами.

Античні міста Північного Причорномор'я і авньогрецькі міста й неукріплені посе­лення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі «великої грецької колонізації». Освоєння цього регіону розпочалося в середині VII ст. до Н.Х., коли були засновані Істрія в Подунав'ї та Борисфен на сучасному острові Березань поблизу Очакова. Згодом тут формуються три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, Боспор Кіммерійський із головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців із різних місць, передовсім із Мілета, який, за ви­словом Плінія Старшого, був «родоначальником більш як дев'яноста міст», зумовлювалося роз­витком торгівлі, пошуками нових джерел сиро­вини (зокрема, металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес заселення нових тери­торій відбувався як шляхом цілеспрямованої ко­лонізації, так і стихійно.

Античні рабовласницькі держави на тери­торії Північного Причорномор'я існували протя­гом майже 1 тис. років. Як вони виникали? Спо­чатку створювалися невеликі торговельні пунк­ти, що називалися емпоріями. Тут були склади товарів, якими греки обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпечення оборони такі фа­кторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом вони розроста­лись у великі населені пункти, довкола яких зво­дилися укріплення. Поступово з'являлися виселки й створювалася сільськогосподарська округа — хора. Місто-поліс набувало характерних для античного світу рис. У товарообміні з греками були зацікавлені й місцеві жителі. Збуваючи над­лишки хліба, продуктів скотарства та рабів-полонених, вони отримували вино, предмети розкоші, ремісничі вироби тощо.

Прикладом грецького міста-поліса є Ольвія, залишки якої збереглися на березі лиману біля сучасного с. Парутино Миколаївської обл. Засно­ване в VI ст. до Н.Х., воно було в останні століття своєї історії під протекторатом Риму. Незатоплена частина (33 га) складалася з кількох районів (Верхнє, Терасне й Нижнє міста), що з'єднувалися широкими кам'яними східцями та похилою вули­цею. Природний захист (глибокі балки) доповню­вався потужною стіною завтовшки близько 4 м.

Захисні мури ольвійської цитаделі з боку лиману. Березань. VI ст. до НХ.

Верхня частина міста була основною. Тут роз­міщувалися громадські споруди, священний гай, скарбниця, проходила головна поздовжня вули­ця. У Нижньому місті, поблизу гавані, стояли переважно господарські та ремісничі комплекси, зокрема, рибний ринок. Розміщувався ближче до води й театр. Планування Ольвії було пере­важно прямолінійним. У часи розквіту (кінець

Центральна частина Ольвії. Реконструкція Скрижицького IV ст. до Н.Х.) площа міста сягала максимальних розмірів (55 га), а кількість жителів — 15-20 тис. чоловік. Поблизу укріплень було відкрите посе­лення та міський некрополь.

Пізніше, в римську епоху, гарнізони направ­лених з Апенінського півострова легіонерів роз­міщувались у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні та­бори. Одним із них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. Городище було недоступним з боку мо­ря, а з суші мис укріплювала стіна завширшки 2,2-2,4 м, на яку пішли старі оборонні конструкції місцевих таврів. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XI Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.

Тут, як і в метрополії, соціально-економічні відносини грунтувалися на законах рабовлас­ницької формації. За устроєм північнопричорно-морські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) рес­публіки або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне населення. Раби ж були позбавлені будь-яких прав. До громади також належали жінки.

На першому етапі свого існування (VII-! ст. до Н.Х.) міста-держави були незалежними утворен­нями, а на другому (І ст. до Н.Х.-ІІІ ст. н.е.) підко­рялися Риму. Занепад їх унаслідок загальної кризи рабовласницької формації, виведення римських гарнізонів та наступу варварських пле­мен, що входили до складу готського військово­го союзу, припадає на рубіж ІІІ-У ст. н.е.

Греки Північного Причорномор'я, крім виро­щування зерна (на Боспорі та в Ольвії), займали­ся виноградарством. Значну роль відігравали в них скотарство, рибний промисел. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі

Фрагмент кубка із зображенням воїна. Березань. VI ст. до Н.Х. скла, різноманітної кераміки — амфор, покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних ко­льорів посуду. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої греки карбували власну монету. Для місцевої знаті виготовлялися найвишуканіші ювелірні вироби, з місцевим людом вівся й натуральний обмін. Громадські діяння про­вадилися на міській площі — агорі, поблизу якої стояли головні культові споруди. На початку 1 тис. н.е. в Північне Причорномор'я потрапляє римська зброя (короткий меч, залізний панцир, спис із довгою залізною втулкою).

Духовна культура жителів давньогрецьких ко­лоній зазнавала постійних взаємовпливів усього античного світу. На перших етапах існування міст-полісів у Північне Причорномор'я просто були пе­ренесені всі досягнення культури метрополії. Од­нак у процесі розвитку північнопонтійських міст виникали й посилювалися місцеві особливості, що зумовлювалося їхнім географічним положен­ням, соціально-політичним устроєм, етнічним се­редовищем, з яким вони взаємодіяли. Культура міст-держав Північного Причорномор'я — Боспору, Ольвії, Тіри, Херсонесу — не була однорідною.

У колоніях від самого їх створення була широ­ко розвинута письменність, а грецька мова зали­шалася офіційною мовою аж до загибелі багатьох

Ворота Херсонеса. VІ-Ш ст. до Н.Х. північнопонтійських держав. В Ольвії, зокрема, майже не знайдено латинських написів, більше їх серед матеріалів кримських пам'яток. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (п'ятиборство, стрільба з лука, біг тощо). Роз­вивались історія та філософія, медицина. Значну роль у культурному житті поселенців відігравали театр, музика, література, мистецтво (монумен­тальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура, коропластика — виробництво теракотових стату­еток — та пам'ятки прикладного мистецтва).

Релігія також була грецькою, в своїй основі політеїстичною, тобто заснованою на поклонінні багатьом божествам. Природа здавалася давнім грекам живою, населеною надзвичайними істо­тами. В історії розвитку релігійних уявлень у при­чорноморського населення умовно можна виді­лити два значні періоди. Для першого (VI-! ст. до Н.Х.) характерний в основному грецький панте­он божеств із синкретизацією окремих культів, що посилилися в елліністичний час (у другій половині IV-! ст. до Н.Х.). Особливо популярним було вшанування Аполлона, Артеміди, Зевса, Афродіти, Діоніса-Вакха. Велике значення мало й шанування героїв — Ахілла та Геракла.

У другому періоді (І-ІУ ст. н.е.) відбуваються значні зміни: в релігію вищезгаданих осередків проникають і поширюються культи негрецького походження (Кібела, Мітра, Ізіда та ін.), впровад­жується культ римських імператорів, поси­люється роль локальних культів, синкретизація й абстрагізація окремих божеств. І вже наприкінці цього періоду з'являються перші паростки хри­стиянства. Відправлення культів здійснювалось як у громадських місцях, так і вдома.

Взаємовпливи античних північнопричорно-морських міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення цього регіону сучасної України. Завдяки давньогрецьким переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим для тих часів грецьким і римським культурним надбан­ням, що, в свою чергу, привело не тільки до ви­никнення тут своєрідного варіанта культури, а й сприяло подальшому розквіту власних стародав­ніх народів Північного Причорномор'я. Греки й римляни принесли сюди свої технічні досягнення, високу майстерність, особливо в галузях архітек­тури, ремесел, мистецтва тощо.

Населення України в 1 тис. н.е. в Криму тими часами з'являється Візан­тія, котра стала спадкоємицею Римської Умперії. їй удалося втримати тут свої по­зиції до середини VII ст. н.е. По цьому тут більш активними стали хозари, які включили ці землі до складу свого каганату. В період раннього середньовіччя Крим населяли, крім місцевих таврів, ще й тюркути, болгари, готи та представ­ники інших народів. Кочовики мешкали в сте­повій частині півострова, а родючі гірські долини та прибережні території займали землероби.

В У-УІ ст. посилився тиск на візантійські во­лодіння варварських племен, що змусило Кон­стантинополь посилити свої оборонні споруди. Насамперед укріплювалися старі міські центри. Але потребували захисту й значні території передгірського та гірського Криму, де прожива­ли піддані імперії або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527-565) в південно-західній частині півострова була зведена система так званих «довгих» стін, які закривали проходи в гірські долини, заселені гото-аланами. Це позбавляло кочовиків можли­вості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд зі стінами з'являються нові фортеці, де перебу­вали військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Тож, на­віть прорвавшись через «довгі» стіни, ворог не завжди міг узяти полон. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт - Сугдея (сучасний Судак).

Поряд із військовим будівництвом візантійсь­ка адміністрація здійснювала широкі акції щодо поширення християнської релігії. Формування нової релігійної ідеології таврійського населення відбувалося під значним впливом і через куль­турні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець феде­ратів імперії виконувалося за допомогою візантійських майстрів. Але хоч у IV ст. н.е. вже й існували на півострові дві єпархії, нова віра посіла міцні позиції тільки в другій половині 1 тис. н.е. Про це свідчить застосування аж до V ст. в Херсонесі кремації — поховального ри­туалу, проти якого Церква боролась.

У VII ст. до складу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Відносини між ними в різний час коливалися від дружби до військового протисто­яння. А в VII ст. в результаті масової міграції малоазійських греків через іконоборські гоніння на землях півострова з'являється велика кіль­кість поселень та монастирів.

Активному впливу хозар у степовій зоні України передували нові хвилі кочовиків, що, перетинаючи Надчорномор'я, рвалися по здобич за Дунай, до багатих європейських країн. У 70-х рр. IV ст. н.е. тут з'явилися гунни, що прийшли з приуральських степів. З їх добою, вважається, почалася середньовічна епоха: було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Євро­пі, значно змінилась її етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін, який служив у східноримській армії, так описує гуннів: «Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами, ніби вічні втікачі, з кибитками, в яких проходить їхнє життя... Ніхто з них не може відповісти на запи­тання, де його батьківщина... Знайшовши місци­ну, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом і харчуються, як звірі; знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Вони знищують усе, що трапляється на їхньому шля­ху. Воюють гунни тільки на конях, здалеку сип­лячи на ворогів стріли, й намагаються не брати­ся до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, дальнобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».

Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочовики після спустошливих набігів створили свою державу в Паннонії. На її чолі 445 р. став Аттіла. Але вже після його смерті 454 р. ця не­міцна політична структура розпалась.

У другій половині 1 тис. н.е. зі сходу на захід кочували нові групи номадів — авари, болгари, угри. Два останні угруповання, перейшовши Ду­най і поєднавшись із місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою на долю більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка давньоруської історії «Повість временних літ» (далі — «Повість...») свідчить так: «Ці обри вою­вали проти слов'ян і примучили дулібів (союз пле­мен на Волині — авт.), що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягати ні коня, ні вола, а велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і везти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів ве­ликі багатства, номади за варварськими звичая­ми їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» УІІЛ/ІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещипина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї, до них входили різноманітні коштовні речі. Оче­видно, тут були поховальні чи поминальні комп­лекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров'ї цих часів.

Дещо іншою була доля Хозарського каганату — одного з могутніх об'єднань кінця 1 тис. н.е., вплив якого певний час поширювався на тери­торії від Кавказу до Дунаю. В період своєї могут­ності Хозарія протистояла Арабському халіфату й Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов'янських — полян, сіверян, вятичів, радимичів). Столицею хозарів було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їхні населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Хар­ківщині, біля Верхнього Салтова, розміщувалися значні за розмірами городище, відкрите посе­лення та могильники, котрі були головним осе­редком Хозарії на прикордонні зі слов'янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися зем­леробством, різноманітними ремеслами, особ­ливо посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу була й військова справа, розвит­ку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов'янами. В цілому ж їхнє суспільст­во переступило рубіж докласових відносин. Се­ред низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм. Розвивалися відносини хозар зі східними слов'янами. Проте після похо­ду київського князя Святослава 965 р. каганат як держава був приречений на зникнення. Його осіле населення влилось як складова частина до різноетнічних груп Причорномор'я.

На північних кордонах сучасної України в 1 тис. н.е. також кипіло життя. Тут, на північ від басейнів Прип'яті й Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов'янами. Останні виявляли велику активність і вже в 1 тис. н.е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Інша доля чекала германців, які в першій половині 1 тис. н.е. зі Скандинавського регіону через територію Польщі вирушили на південь. Вони досягли земель Волині й Поділля, де меш­кали поряд зі слов'янськими та іншими групами населення, їхній рух до берегів Чорного моря не був блискавичним. У результаті поступової міграції й осідання германців сформувалася так звана «держава Германаріха» — очевидно, тим­часове об'єднання багатьох різноетнічних угру­повань під егідою готів. На території Дніпров­ського Правобережжя готи проіснували, зберіга­ючи етнічну окремішність, близько 200 років. Після розгрому гуннами германські племена (крім окремих, які ще певний час проживали в Криму й навіть були федератами Візантійської імперії) до кінця IV ст. перейшли далі на захід.

Слов'яни

1 тис. н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їхнє походження й місце початкового прожи­вання є кілька версій. Перша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з Вісло-Одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віспою. За четвертою — між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барана, що конту­ри праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні, в 2 тис. до Н.Х., з індоєвропей­ської спільноти й аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально зафіксовані в пись­мових джерелах, а їхнє існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом 2-1 тис. до Н.Х. прасло-в'яни могли посідати різні території, переміщую­чись, водночас не займаючи весь регіон у ціло­му. Але хоч нині ще не можна остаточно виділи­ти їхні старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вима­льовується картина входження до цього віднос­но раннього процесу населення поліської та лісо­степової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи від раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей ет­нос посідає чільне місце серед інших тогочасних утворень.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян — венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Таціт, Птолемей, а з середини 1 тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Одже, на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракій­цями, сарматами, байтами, угро-фіннами.

Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до Зарубинецької культури. Ця спіль­нота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті й Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до Н.Х. — І ст. н.е. її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури 2-1 тис. до Н.Х. В етногенетичних процесах брали активну участь та­кож носії східних груп так званої «Пшеворської» культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі. Далі за часом ідуть пізньозарубинецькі пам'ятки та Київська культура.

Безпосередній стосунок до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення Черняхівської культури — явища з провінційне римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багато­ликість Південно-Східної та Центральної Євро­пи. Матеріальні знахідки свідчать, що, крім ран­ніх слов'ян, до Черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них у ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи, до загальної культурної мо­делі, створеної під впливом римської цивілізації. Слов'яни, очевидно, були залежні й політичне, особливо після приходу в Північне Причорно­мор'я готів і створення ними військово-політич­ного союзу.

Основною силою, яка протистояла готам, бу­ли анти. Слов'яни зазнали поразки, але лише на деякий час. Процеси консолідації й самоутверд­ження цих племен тривали, що сприяло утворен­ню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. Вони посіли місце готського об'єднання в Південно-Східній Європі.

Схема взаємозв'язків археологічних культур доби великого розселення слов'ян, що лежать в підоснові зародження слов'янських народів.

Ці події, що датуються кінцем ІV-V ст., можна вважати початком виникнення нової етнокульту­ри та соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов'яни. Про це свідчать пам'ятки V, а можливо, й кінця IV ст., знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Євро­пи. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов'янські культури й звідси в часи Вели­кого переселення народів — у середині 1 тис. н.е. — почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Друга половина 1 тис. — це час, коли загаль­нослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну й південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, натомість з'являються нові найменування.

Племена полян у минувшину заселяли су­часні Київщину й Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь). В археологічних старожитностях існуван­ня східнослов'янських племен другої половини 1 тис. н.е. фіксується пам'ятками Корчацької, Пеньківської та Колочинської культур, пізніше — Лука-Райковецької та Волинцівсько-Роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.

Починаючи від VI ст., коли слов'янські племе­на активно заявляють про свої права на кордо­нах імперії, на них чимраз більшу увагу зверта­ють візантійські автори. Ось як описує їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — тво­рець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тва­рин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або висту­пають на війну, то дають обітницю: якщо уник­нуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що по­обіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.

Вступаючи в битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі й не руді, зовсім не схиляються й до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Спосіб життя [їх] грубий і невибагливий, як і в масса-гетів [кочовиків]... А втім, вони менше всього підступні й химородні, але й у простоті [своїй] во­ни зберігають гуннський норов. Та й ім'я за ста­рих часів у склавінів і антів було одне».

Звичайно, життя слов'ян було відмінним од візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й характеристика їх істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

В слов'янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона) та орне (Лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, стала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, дещо згодом і пшениця. Розвивалося скотарство, насамперед вирощу­вання великої рогатої худоби й свиней.

Поступово вдосконалювалися ремесла. Ме­талообробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри-професіонали. Водно­час гончарство, ткацтво, вичинення шкур, об­роблення каменю й дерева за умов натурально­го способу життя здебільшого залишалися в ро­динних межах. Підтвердженням цього є ліпний посуд більшості слов'янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, позаяк їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натураль­ний характер, крім території Черняхівської куль­тури, де в різноетнічному середовищі часто ви­користовувалися римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу пле­мені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалося за новими нормами «пер­вісної сусідської общини». В ній парна сім'я ще не була економічно незалежною, а господарсь­кими осередками були групи родичів зі спільною власністю — так звані «осередки відокремленої власності» (на відміну од більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім'я з найближчих родичів (батьки й діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державо­творення, хоча протягом другої половини 1 тис. н.е. фіксується тенденція розвитку процесу саме в цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із тра­диціями первіснообщинного ладу був пов'язаний із появою рабства — експлуатації людини люди­ною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє: «Склавіни завжди вбивали всіх, хто [їм] зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в по­лон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

Праця залежних давала ще ма­ло економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між людом класичного родового устрою.

Воєнні походи в слов'ян, як і в інших народів, які перебували на етапі розкладу первіснооб­щинних відносин, попервах були справою доб­ровільною, в них брали участь усі бажаючі. Зго­дом починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті 1 тис. н.е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико-адміністративних функцій, такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі також і тор­говельно-ремісничої функції. Часті сутички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень-градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього, існували й інші — Зимно на Во­лині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подв­оєнні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазна­чає П.Толочко, його мікрогеографічне положен­ня (контроль над багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньо­віччя), вигідне топографічне розташування (на­явність природних захисних рубежів) на кордоні кількох союзів племен. Контактування культур­них елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен від самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок припливу населення з різних східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їхніми окреми­ми складовими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузькоплемінна відокремленість. Це засвідчується й пам'ятками матеріальної культури — вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Сло­в'янське суспільство переходило до нових від­носин, за яких більшість населення відстороню­валась од управління й розподілу. В утвореннях такого типу, що раніше мали назву «військова демократія», а тепер частіше — «вождизм» (або «чіфдом»), вже існувала нерівність, але ще не було легалізованого апарату примусу. Характер­ною рисою цього рівня суспільної організації бу­ла кумуляція світської та духовної влади. Тривав і процес консолідації східнослов'янських угру­повань у «суперсоюзи» племен. Зокрема, на території Середнього Подніпров'я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що в них були культові споруди — храми, капища й требища кількох типів (сто­впоподібні будівлі під дахом, відкриті й закриті храми). Одне зі святилищ було відкрите на Ста-рокиївській горі В.Хвойкою. Воно становило не­правильний кам'яний прямокутник із заокругле­ними кутами та чотирма виступами. Поряд містився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Божест­во становить високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зоб­раження. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підзем­ний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву «теорія світового дерева». Крім антропо­морфних божеств, слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення — кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі — разом із димом поховального вогнища (воно споруджу­валось у вигляді будинку) вгору — на небо. Родо­витого небіжчика супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (їх була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування часто лише з ліпним горщи­ком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган. У східних слов'ян, як і в інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна структура часу, коли все йде по зазда­легідь, раз і назавжди встановленому колу. Тому кожна людина, якоїсь миті перебуваючи в одному зі «світів», через певний час могла переміститися в інший — один & трьох названих вище.

Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на її те­ренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в дав­нину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи й сармати, греки й кельти, фракійці, германці й балти, а також давніші на­роди — всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на пев­ний час або ж назавжди стаючи його частинами.

Починаючи від епохи бронзи, в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українсь­ких землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського. Вона, щоправда, значно доповнена й модифі­кована у зв'язку з новими (особливо археоло­гічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати — там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самона­зви, й усі вони справили свій вплив на форму­вання духовної та матеріальної скарбниці ук­раїнського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — уже в середньовічні часи. З погляду всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги — адже час існування кожно­го з етносів, за підрахунками Л.Гумильова, не перевищує 1200-1500 років, хоча чимало з них загинуло набагато раніше.

назад |  2 | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Штангист поставил рекорд в толчке... финская сантехника выдержала!
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100