Реферати українською

Племенні об’єднання на Україні - Історія України -

Племенні об’єднання на Україні - Історія України - Скачать бесплатно

Племенні об’єднання на Україні

В епоху, в яку жили неандертальці, відбулось остаточне становлення людини. Близько 35 тис. років тому з'явились їхні нащадки, що вже нале­жали до сучасного типу - «людини розумної». В Європі їх ще називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п'ять кіс­тяків цього типу разом із кам'яними знаряддями праці та просвердленими раковинами. Фізичною будовою кроманьйонець нічим істотно не відріз­нявся од сучасної людини.

Техніка виготовлення знарядь праці й госпо­дарство кроманьйонців досягли вищого, ніж у неандертальців, ступеня розвитку. Вони вигото­вляли різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин — мамон­та, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою — з'яви­лися дротики, гарпуни, списокидалки.

Кроманьйонці й далі споруджували житла на кшталт чуму чи яранги, а також землянки й напівземлянки. Як будівельний матеріал викори­стовувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин. Так, на будівництво трьох жител й обладнання багаття в поселенні біля Межиріч на Середньому Дніпрі (Черкаська обл.) було використано 1753 кістки мамонта. Підраховано, що для спорудження цих жител потрібно було забити 110 мамонтів.

У цю ж епоху склався родовий лад і відбула­ся племінна організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм — культ предків і вшанування померлих; магія — віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм — віра в спіль­ного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи.

Якраз у цю добу почався й процес виникнен­ня рас — європеїдної, негроїдної та монголо­їдної. Давні раси менше відрізнялись одна від одної, ніж сучасні, — вони мали яскраво виражені риси походження від єдиного людського типу.

По закінченні останнього льодовикового періоду (14-12 тис. років тому) кліматичні умови Євразійського материка зазнали значних змін. Льодовий покрив танув і поступово відступав у межі своєї первісної появи в північних широтах. У результаті потепління складалися ландшафт­но-географічні зони, близькі до сучасних. Змі­нився рослинний і тваринний світ.

На територіях, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги й інші тварини, котрі були головним об'єктом полювання та джерелом їжі в попередні часи. Ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, и а степи — бик, кінь, антилопа-сайга й інші су­часні тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву «се­редній кам'яний вік» — мезоліт. Умови життя людей, зокрема, добування ними їжі, різко зміни­лися, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробляння дерева — долото, сокира, тесло; нові знаряддя з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з ріжучими крем'яними пластинами. Також було зроблено важливе відкриття досить склад­ного для того часу механічного знаряддя — лука.

Великі родові колективи мисливців на мамон­тів і бізонів змінилися відносно невеликими група­ми мисливців. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу самостійність і можливість по­лювати сама. З луком і стрілами вона навчилася забивати тварин на відстані, а дичину — на льоту.

Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. В цей час були винайдені різно­манітні пристосування для лову риби — гачки, сіть із поплавцями, складна система загородок на ріках та озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. Важливого значення набуло збирання річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною став собака — віднині постійний супутник людини.

На відміну од попередніх часів, за доби мезо­літу почали ховати померлих уже не серед живих, тобто на території стоянок, а за їхніми межами — на давніх родових чи племінних могильниках. Так, у Дніпропетровській області досліджено три мо­гильники біля Волоського та Василівки, на яких виявлено близько 90 поховань. Більшість захоронених — особи чоловічої статі, покладені в моги­ли на боці. Серед останків померлих знайдено стріли й навіть наконечник дротика (деякі з них застрягли прямо в кістках), а на деяких черепах є вм'ятини від ударів. Усе це свідчить про те, що тут були поховані члени роду або племені, котрі заги­нули під час сутичок. Деталі обряду поховання, зокрема, орієнтація померлих, вказують на те, що люди епохи мезоліту поклонялися, мабуть, небес­ним світилам, передусім — сонцю.

Поширення мисливства й збільшення кіль­кості населення зумовили певне порушення еко­логічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі форми. Це відбулося вже в епоху неоліту, коли стародавнє населення України досягло нового ступеня свого культурно-історичного розвитку.

В неоліті, або новому кам'яному віці (VI-III тис. до Н.Х.), приручаються всі основні види до­машніх тварин, виникає примітивне землеробст­во. Але присвоюючі форми господарювання, особливо в лісовій зоні, ще довго відіграють важ­ливу роль у життєдіяльності тогочасного насе­лення. Лісові племена так званої «культури ямко­во-гребінцевої кераміки» аж до кінця неоліту (як і в попередні часи) існували тільки за рахунок мис­ливства, рибальства та збирання ягід. У поліській зоні особливого значення набуває рибальство, яке стає визначальною формою господарювання. А в південному й південно-західних регіонах, на­приклад, у населення культури лінійно-стрічкової кераміки, основне місце належало вже примітив­ному землеробству та скотарству.

Відмінності в характері господарювання в різних регіонах України, на думку Д.Телегіна, свідчать про нерівномірність історичного розвит­ку неолітичного суспільства, що пов'язано з природним оточенням та історичною ситуацією в ті чи інші часи. На півночі сприятливі умови в епоху неоліту зумовлювали подальший розвиток традиційних форм присвоюючого господарюван­ня. А на півдні, в степовій зоні, вже в пізньому ме­золіті стало бракувати дичини, що було однією з причин переходу людства до відтворюючого гос­подарювання — скотарства та землеробства (зе­млю почали обробляти за допомогою мотик з ро­гу й кістки). Перехід племен в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання був важли­вим етапом в історії людства в цілому й тогочас­ного населення України зокрема. Іноді цей процес називають неолітичною революцією. Справді, в галузі давньої економіки це був своєрідний рево­люційний переворот, котрий розтягся на значний відтинок часу та збігався з темпами соціально-економічного й культурного розвитку тієї епохи.

Одним із важливих досягнень стає виготов­лення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий ство­рила людина. Як вважають дослідники, глиняний посуд виник шляхом обмазування сирою глиною посуду, сплетеного із лози. Такий посуд випадко­во потрапляв у вогонь, дерев'яна частина виго­рала, а глина обпалювалася, ставала досить твердою та водонепроникною. Посуд швидко на­був популярності й використовувався для різних цілей — приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості. По та­ких масових знахідках археологи визначають ареали проживання окремих людських спільнот (на землях України виділено понад 10 неолітич­них археологічних культур).

Епоха неоліту в цілому належить до первіс­нообщинної формації стародавнього суспільст­ва, в котрій, як порівняти з попередніми періода­ми, відбуваються лише певні соціальні зміни. Це племінний лад, економічною та соціальною осно­вою якого був матріархат. Колективні могили, брак поховань, що виділялися б багатим інвента­рем чи особливостями ритуалу, свідчать про соціальну рівність серед тогочасних людей. Ли­ше поява кам'яних булав в окремих похованнях (Маріуполь, Микільське), котрі, мабуть, мали значення символів влади й підпорядкування, вказує на зародження інститутів родової влади.

За характером матеріальної культури та ос­новних видів занять неолітичні культури Украї­ни розподіляються на дві зони: землеробсько-скотарську й мисливсько-рибальську.

Характерною ознакою культур землеробсь­ко-скотарської зони є переважання плоскодон­ної кераміки (рідко — круглодонної), прикраше­ної здебільшого лінійним, у тому числі спірально-мандровим, орнаментом. Тут з'являється роз­писний посуд, використовуються шліфовані кам'яні сокири, складається специфічний похо­вальний обряд (покладення померлого в скорче­ному вигляді на боці разом із керамічними виро­бами). Носіями культур цієї зони були племена середземноморського типу.

Потрібно зазначити, що й носії археологічних культур Полісся зробили перші кроки до відтво­рюючих форм господарювання, хоча переважа­ли традиційні заняття. На відміну од вищезгада­них, для культур мисливців і рибалок типовою є наявність гостродонної кераміки, прикрашеної переважно штампованим орнаментом (ямки, гребінцеві вдавлення). Серед крем'яних виробів важливе місце посідали сокири, здебільшого нешліфовані. Тут домінує обряд поховання по­мерлого витягнуто, на спині, без кераміки. Носіями цих культур були переважно племена пізніх кроманьйонців.

Епоха міді — бронзи. Трипільська культура

Іанні форми відтворюючого господарю­вання, що зародились у згадану вище епоху, набули подальшого розвитку в перехідний період від кам'яного віку до епохи бронзи — в так званому «мідному» віці, або ж енеоліті (ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.). В цей час людство оволоділо першим металом — міддю, знайомст­во з яким відбулося ще раніше в Близькосхідно­му регіоні (У-ІУ тис. до Н.Х.).

Важливим досягненням тих часів було зро­стання продуктивності праці, виникнення пере­думов для регулярного обміну й появи майно­вого розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу. Тоді ж намі­чається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Зі збільшенням кількості тварин у стаді коня пристосовують для верхової їзди. А зміни у виробничій діяльності й розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комп­лексі вірувань. Це знайшло відображення в мо­нументальній скульптурі, в орнаменті та похо­вальному обряді.

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена Трипіль­ської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі культури Боян і, можливо, інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам'ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них бу­ла Трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвой-кою). Поширена на території від південно-східно­го Прикарпаття до Дніпра, ця культура розвива­лася протягом ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою час­тиною великої трипільсько-кукутенської спільно­ти, що посідала переважно територію лісостепо­вої смуги Правобережної України, Молдови та Румуни.

Особливості Трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на дум­ку І.Чернікова, по-перше, величезною тери­торією поширення (близько 190 тис. кмг). Вража­ють швидкі темпи освоєння трипільськими пле­менами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європей­ських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, трипільські племена характеризу­ються довготривалим періодом поступового роз­витку — протягом 1500-2000 років — без знач­них змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поши­рення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив пів­денно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, Трипільська культура відзнача­ється розташуванням поселень певними концен­трованими групами з проміжними менш заселе­ними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культу­ра пересувних землеробів». Цим племенам до­водилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані посе­лення через виснаження грунту внаслідок екс­тенсивного ведення господарства й переселяти­ся та освоювати нові землі. Цим, зокрема, мож­на пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою пів­нічно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейсь­кого енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародав­ньому світі ареалом скотарських культур євра­зійських степів та неолітичних культур лісостепо­вої й поліської зон Східної Європи.

Однією з причин зникнення багатьох культур, зокрема й Трипільської, стала навала скотарсь­ких племен із Північного Причорномор'я. Носіїв курганних культур українських степів, котрі зруй­нували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають вікінгами ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. А руйнація цих культур пов'язується з «курганізацією» Європи та Малої Азії, що позначається терміном «індоєвропеїзація», або «розселення індоєвропейців з прабатьківщини».

Як уже зазначалось, основою життєдіяль­ності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та ме­талообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозви­нутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, на якому торгували металом. Про вза­ємозв'язки трипільців з іншими групами старо­давнього населення свідчать і різні антропо­логічні типи, зафіксовані серед носіїв цієї куль­тури. Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.

Основним економічним осередком тогочас­ного суспільства була велика сім'я, котра скла­далась із кількох парних сімей. Місцями про­живання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості пар­них сімей (мала сім'я могла проживати і в окре­мій будівлі).

Багату інформацію про духовний світ три­пільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відобра­женням триярусної картини світу. У верхній час­тині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальні яруси розпису на керамічних виробах відображу­ють поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завер­шує свій біг ясне сонце й через яке на землю (третій-ярус) падає дощ, окроплюючи рослини. — культові обряди та церемонії провадились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святили­щах. Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) становила буди­нок із коридором. У віддаленій од входу частині приміщення стояла піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки й посуд (в одному з горщиків виявлено кістки бика).

Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, у кутку, — масивне глиняне кріс­ло, спинка якого закінчувалася двома рого­подібними виступами, — так званим «рогатим троном». На вівтарі виявлено 16 глиняних сидя­чих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець із «рогами» на кінцях спинок, пофарбова­ними в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, при­значався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ритуальний хліб.

Сприятливі природні умови й розвиток різних галузей натурального господарства зумовлю­вали значне збільшення населення. Якщо напри­кінці першого етапу існування Трипільської куль­тури населення становило близько ЗО тис. чоло­вік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спостерігається певний спад: 330 тис. чоловік у середині й близько 100-120 тис. наприкінці пізнього етапу. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджува­лись у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Найголовнішим елементом у плануванні та­ких «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двопо­верховими чи одноповерховими спорудами. Во­ни утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших із них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалося від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових, досліджені також споруди, що могли використо­вуватися для громадських потреб.

Розвиток відтворюючих форм господарюван­ня викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи. Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися в нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов'язано багато жіночих ста­туеток, в яких насамперед підкреслюються озна­ки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат із плавними лініями тіла. Такі ста­туетки передають образ жіночого божества, ши­роко відомого в усіх ранньоземлеробських пле­мен і тісно пов'язаного з уявленнями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й зале­жить родючість. З цим культом пов'язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипільської. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і по­рушення екологічного балансу, що було пов'яза­но з екстенсивним веденням господарства; і пев­не похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу еі<8номіки на скотарську; і внутрішні суперечності та протистояння трипіль­ських общин західного й східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід та племен культури кулястих ам­фор із заходу на схід (тобто на зайняті трипіль­цями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин занепаду Трипільської культури.

Розвиток населення Трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько піді­йшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Феномен Трипільсь­кої культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико-біологічні, антро­пологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників люд­ських суспільств півдня, центру, сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологіч­них і мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населення Трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення в складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення в господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов'ян, а також інших індоєвропейських народів.

Тоді ж причорноморські степи й Крим посіда­ли угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства — носії середньо-стогівської, ямної та інших археологічних культур. Перші з названих уже приручили коня. Вони, як і їхні наступники, маючи специфічний уклад життя, були досить войовничими, про що свідчать чис­ленні знахідки бойових молотів, кинджалів, нако­нечників для стріл. Можливо, побоюючись напа­дів із півдня, загроза яких постійно нависала над трипільцями, вони й стали будувати поселення-гіганти. їхні концентрація та щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави говорити про оборонні функції цих зон «суперцентрів». Але водночас взаємовплив південних сусідів та трипільців-землеробів зумовив зміну в них спосо­бу господарювання — на пізньому етапі існування цієї культури стало переважати скотарство.

Племена ямної культури, що селилися на широких степових просторах від Приуралля до Дунаю в III тис. до Н.Х., також швидко пересува­лися на безмежних просторах й були дуже вой­овничі. У другій половині III тис. до Н.Х. на місцях колишніх трипільських поселень лісостепового Правобережжя споруджуються кургани «ямників». Характеристика укладу їхнього життя яск­раво доповнюється матеріалами, одержаними під час розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало близько 1 тис. років, із невеличкого селища з землянко­вими житлами воно перетворилося на фортецю, оточену глибокими ровами та кам'яними стінами (збереглися їхні залишки заввишки 2,5 м).

У цю ж добу, наприкінці IV тис. до Н.Х., в степах України з'являються кургани, що на віки стають невідривним елементом ландшафту цієї зони. Ці кургани становлять округлі насипи різної висоти. Під ними містяться поховання. Та це не просто насипи з грунту, бо довкола них збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових вальків, каміння й де­рева. Появу курганів із викладеним довкола камінням чи вертикально поставленими плита­ми дослідники пов'язують з культом сонця. Сте­повий курган — це ніби трохи підняте над по­верхнею землі повторення в меншому масштабі того, що бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель видимого світу.

В ці часи переважає обряд поховання помер­лого в скорченому вигляді й посиланого черво­ною вохрою. Характерно, що поховальну конст­рукцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев'яні дискові колеса від воза знімалися й клалися по кутах могильної ями. Померлий на­чебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавніши­ми свідченнями використання колісного транс­порту на нашій території.

Крім того, в ці часи з'являються перші похо­вальні кам'яні скрині та монументальна скульп­тура у вигляді різноманітних стел — кам'яних плит прямокутних, трикутних, трапецїєвидних контурів. Поряд із простими стелами зустріча­ються й антропоморфні, на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам'ятками, пов'яза­ними з вшануванням предків, сонця, родючості.

Загалом перші скотарі українських степів різко змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зокрема, поклали край віковим культурним впливам на Дніпровському Правобережжі нижньодунайських та балканських племен. У середи­ні IV тис. до Н.Х. розпочався зворотний процес, в результаті якого було повністю витіснено це чужорідне для території України населення. А в способі господарювання з'явилося степове ско­тарство, яке поширилося від Дніпра до Карпат.

Далі на шляху прогресу стародавнього насе­лення України був історичний період, що тривав близько 1 тис. років (II тис. до Н.Х.). Він дістав на­зву «доба бронзи» за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи, рідше, — свинець або миш'як). Цей штучний метал був твердіший, ніж мідь, температура його плавлення була також значно нижчою: мідь плавиться за температури 1056°С, а бронза — близько 700-900. Таку темпе­ратуру можна було отримати навіть у найпримітивніших печах, а то й на вогнищах просто неба.

Вважається, що відкриттю цього сплаву мог­ла сприяти наявність у деяких мідних рудах домі­шок олова (найкраща бронза — 9 частин міді та 1 частина олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали вигото­вляти знаряддя праці та зброю. На території ни­нішнього Донбасу в давнину були шахти для ви­добування руд, необхідних у виробництві бронзи.

Розвиток металургії бронзи й поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, вза­ємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виді­лення скотарських племен з-поміж інших. Це зна­менувало початок нагромадження багатства (на­самперед худоби та товарів від землеробів) у ру­ках окремих сімейств. Патріархальні родинні від­носини остаточно утвердились у тогочасному су­спільстві — головна роль переходить до чоловіків.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20): шнурової та багатоваликової кераміки, Тщинецько-Комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. Це свідчить про зростання певної окремішності господарського й культурного розвитку людських колективів. Проте помітна також і певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках. Проти інших стародавніх на­родів Східної Європи племена, котрі населяли те­риторію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Але ця територія вже чітко розподілялася на три складові «світи» — Степ, Лісостеп і Полісся. Культурні й етноісторичні процеси в кожній із цих зон відбувалися різними темпами та в різних річищах.

У цілому тогочасний світ, як уже зазнача­лося, ділився на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добування каменю й виготовлення з ньо­го різноманітних виробів усе ще посідало винят­ково важливе місце, адже крихка бронза не мог­ла повною мірою витіснити традиційну виробни­чу сировину.

На відносно легких грунтах того ж Полісся почало розвиватись і землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев'яних рал у Токарях на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшого розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні — найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин: зафіксовано знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці; розвиваються садівництво й городництво (виявлено кісточки вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам'яній Могилі в Приазов'ї свідчать про те, що в II тис. до Н.Х. вже було відоме орне землероб­ство. В степових же регіонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу; поступово збільшувалися отари овець та кіз. Але степня­кам було відоме й вирощування злаків. Розви­валось, як і на північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (Причорномор'я), майстрів з виготовлення крем'яних знарядь (Волинь).

Розвиваються й ідеологічні уявлення. Так, із широким використанням у господарстві коня по­ширюється його культ. Особливе місце він посі­дає в міфології індоіранських племен (уподібню­ється сонцю). В поховальному ритуалі кінь є посе­редником між світом живих і царством мертвих.

Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степових районах, айв інших місцевостях (хоч тут збері­гаються й грунтові могильники). Під час здійс­нення цього ритуалу значну роль починають відводити вогню. Здійснювали обряд кремації чи інгумації, але незалежно від способу захоронен­ня культ предків існував і далі. Активно вплинути на людське тіло, насамперед на обличчя, й після смерті намагалися племена катакомбної культу­ри півдня України — найбільш войовниче насе­лення серед племен епохи енеоліту — бронзи.

На початку І тис. до Н.Х. з переходом до ви­робництва заліза епоха міді — бронзи на тери­торії України завершилася. Широке поширення нового металу сприяло подальшому прогресу тогочасного суспільства.

Скіфо-сарматський світ

П тис. до Н.Х. на сучасних українських зе­млях також відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж усіх племен виділя­ються степовики. Вони вміють не тільки оброб­ляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й ма­ють навички верхової їзди, складний лук «скіфського типу». У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали в степах у попередню епоху, прийшли численні кочові племена, котрі протя­гом століть визначали історичний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю.

Про перше з цих племен — «людей кіммерій­ських» — дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Видат­ний давньогрецький поет розміщує їхні землі по­близу входу до потойбічного світу — царства Аїда. У ЛІІ-/ІІ ст. до Н.Х. ці войовничі племена проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спус­тошують їхні володіння. Історичні пам'ятки цих племен ІХ-першої половини VII ст. до Н.Х. знай­дено на просторах від Волги до Дунаю. Озбро­єння кіммерійського воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа.

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чаба­нів, давало значну частину продуктів харчування.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було й створення кам'яних

Зображення кіммерійців та характерні для них речі антропоморфних статуй, на яких зображувалася різноманітна військова амуніція. За мовою вони, вірогідно, були іранцями. Постійний натиск кім­мерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (ХІ-УІІІ ст. до Н.Х.), що мешкали далі на північ. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. По­дальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до Н.Х., містяться в ассирійських клинопи­сах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того, як мідійський цар Кіаксар, за­просивши ватажків кочовиків на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав край. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори Прикубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.

Про походження скіфів та їхнє переселення в причорноморські степи розповідає давньогрець­кий історик Геродот. У середині V ст. до Н.Х. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману й описав усі отримані свідчення про них у «Історіях». Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів. Ймовірно, на його думку, «із кочовиками-скіфа-ми, що мешкали в Азії, воювали й завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи пе­рейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли поба­чили, що проти них виступило велике військо, по­чали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її».

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подні­пров'я та степовий Крим відбулося в середині — другій половині VI ст. до Н.Х. Вірогідною причи­ною цієї передислокації, на думку В.Мурзіна, бу­ло намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали ан­тичний світ із землеробськими районами Лісо­степу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачення. Встановлен­ня такого контролю сприяло також певній еко­номічній єдності кочового Степу та землеробсь­кого населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалася на­прикінці VI ст. до Н.Х., крім іраномовних околотів, входили різні з походження народи.

Дещо раніше, на початку VI ст. до Н.Х., скіф­ським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів. Дійшовши до

Волги, нападники змушені були повернути на­зад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їхню непереможність.

За свідченням Геродота, Скіфію населяли ко­чові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще назива­ли, елліно-скіфи, на північ від них — аллазони. Ще далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-землероби, котрих ще називали бо-рисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола насе­ляли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо).

Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів. Північно-причорно­морська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до Н.Х. Багато в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Александра Македонського. Останній також намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії — Запіріон — після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю в них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використо­вувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойо­вий пояс і щит, його голову захищав шолом. За­хищеним був також бойовий кінь (у загонах важ-коозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовувалися списи, дротики, со­кири, кинджали й, передусім, короткі мечі.

Щоб захиститися від цих небезпечних напад­ників, їхні сусіди зводили укріплення. У багато­людному Лісостепу було на той час чимало вели­чезних за площею городищ — Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більш як 6000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених посе­лень, а й самі могутні укріплення: висота земля­них валів на Більському й Немирівському горо­дищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним зем­леробством (вирощування пшениці, ячменю, жи­та, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня), садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробляння чорного й кольорових ме­талів, а також бронзи. Суспільство в соціально­му плані було досить диференційоване.

Зображення скіфів на електровому кубку з кургану Куль-Оба

Розшарування суспільства ще виразніше було помітне в кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать числен­ні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До панте­ону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародитель-ка цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагімасад — бог водяної стихії й покровитель конярст­ва; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мистец­тво мало зооморфний характер (так званий «звіриний» стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фанта­стичного грифона, гірського козла. А монумен­тальне мистецтво представлене кам'яними ан­тропоморфними стелами.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до циві­лізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі ІУ-ІІІ ст. до Н.Х., а в II ст. до Н.Х. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столи­цею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, що на історичній арені змінили скі­фів, як і останні, тривалий час (більш як 600 ро­ків) посідали широкі простори — від при­каспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, який посту­пово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи із землеробськими племенами Північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським на­селенням Подніпров'я та Криму, сармати впли­вали на формування й розвиток їхніх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на ру­бежі ПІ-11 ст. до Н.Х., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а дещо згодом і апанів хви­лями просувалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, зга­дуючи про них, підкреслювали їхню агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почина­ється з кінця II ст. до Н.Х. На рубежі нашої ери вони цілком освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бу­гу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намага­ються розселитися ще далі на захід. У