Реферати українською

Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі - Політологія -

Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі - Політологія - Скачать бесплатно

чоловічої суб’єктивності як рівнопорядкових стали основою їх діяльності.

Упровадження практики фемінізму та гендерної рівноправності в реальне життя визначають діяльність Харківської феміністичної організації «Гуманітарна ініціатива». Організація створена для «досягнення рівноправного суспільства, де жіночі знання, потенціал будуть враховані та оцінені в усіх сферах життя». Прикладом активності щодо відстоювання своїх статутних завдань була науково-практична конференція «Національний механізм поліпшення становища жінок в Україні», що відбулася у травні 1996 р. Підсумком конференції стала науково обґрунтована «Національна стратегія поліпшення становища жінок в Україні», в основу якої покладено реальне використання принципу гендерної рівноваги в практичному житті.

З метою розвитку самосвідомості жінок, пробудження в них власної гідності, підвищення їх політичної активності, розширення участі жінок у громадських та державних структурах створено регіональне товариство феміністок «Прогресивні жінки» (Вінниця, 1995 р.). Проблеми гендерної рівності визначають діяльність Черкаського Жіночого Центру, який надає психологічну та професійну допомогу жінкам, реалізує освітні програми. Журнал «Я – Жінка» став основним виразником ідей та основних напрямків діяльності організації, полем для обміну думками між жінками не тільки в Черкаській області, а й в Україні. Журнал став ефективним засобом для формування у жінок нового егалітарного типу мислення, гендерного підходу до вирішення жіночих проблем.

Розвиток демократичного жіночого руху, а також розповсюдження та пропаганда двоякого - чоловічого і жіночого погляду на світ покладено в основу створеного у Сімферополі Центру «Жіноча ініціатива». 23-25 травня 1997 р. Центр провів в Алушті міжнародний жіночий форум «Два роки після Пекіну: підсумки, напрямки, перспективи», присвячений ролі та правам жінки у політичному житті. Він об’єднав представниць 52 жіночих організацій України та розглянув соціально-політичні аспекти дискримінації жінок, роль жіночих програм у реформуванні освіти, а також значення та перспективи молодіжного жіночого руху. Особлива увага учасників Форуму приділялась аналізу напрямків Платформи Дій Пекінської Всесвітньої конференції та підсумкам втілення їх у життя.

На Форумі, крім пленарних засідань «Гендерний аспект у системі освіти», «Права жінок», проводилися секції, на яких обговорювалися проблеми «Жінка і політика», «Жінка і насилля», «Реформа освіти та жіночі програми в Україні», «Кредитні жіночі спілки в Україні». В межах Форуму працювала молодіжна секція, в якій взяли участь дівчатка-підлітки з жіночих організацій п’яти міст України, що реалізували проекти «Уповноважена освіта» та «Дебати». Проблемам сучасного жіночого руху та жіночої політики в Україні була присвячена робота секції «Проблеми взаємозв’язку жіночих організацій і органів влади». Жінки – учасниці Форуму констатували, що в Україні ще не вироблений механізм такого взаємозв’язку та впливу громадських жіночих організацій на органи влади і саме в цьому напрямку слід активно працювати всім жіночим організаціям.

Принцип гендерної рівноваги, егалітаризму співпраці, рівноцінності думок і поглядів, на відміну від патріархатного або матріархатного домінування, покладені в основу значної кількості інформаційних та консультативних центрів, які створені за останні роки у різних регіонах України. Активну роботу щодо впровадження ідей гендерної рівноваги, а також поширення інформації про проекти та ініціативи з питань рівноправності жінок і чоловіків проводить Київський інформаційно-консультативний жіночий центр. ІКЖЦ, що був створений в 1995 р., направляє свої зусилля на збирання, узагальнення та поширення інформації про діяльність жіночих організацій та жіночих ініціатив серед жінок України й за її межами. Завдяки матеріальній підтримці з боку різноманітних міжнародних фондів Центр видає щомісячний вісник про жіночі ініціативи в Україні та за її межами, проводить семінари та тренінги з метою залучення жінок до активної громадської роботи у відстоюванні своїх прав. В рамках проекту «Уповноважена освіта» засновано журнал «Світанок» для хлопців і дівчат, а роздуми та оцінки тренерів знайшли відображення у виданні «Ми – єдине ціле». Серед видань центру українська версія книги «Наші людські права».

Для задоволення інформаційних потреб жіноцтва Кіровоградщини, захисту жіночих інформаційних прав, підтримки та координації діяльності жіночих організацій у жовтні 1997 р. утворена Кіровоградська інформаційна жіноча служба. Своїми акціями та ініціативами організація прагне до забезпечення права на вільний доступ до інформації, розвитку досліджень з гендерних питань, пропаганди політики рівних можливостей тощо. Інформаційна діяльність, впровадження ідей гендерної рівності є основою роботи Дніпропетровського жіночого інформаційно-консультативного центру, Жіночого консультативного центру Закарпаття, Львівського жіночого інформаційного центру.

Серед актуальних питань сучасної політики дедалі більшу увагу останнім часом привертає до себе проблема різних форм нелегальної еміграції українських жінок та дівчат за кордон з метою будь-якого працевлаштування, поліпшення свого матеріального становища. Проте, як свідчать факти, таке працевлаштування часто перетворюється у торгівлю жінками, які зазнають жорстокої експлуатації, в тому числі сексуальної. При цьому вони не мають ні соціального, ні юридичного захисту.

Щоб привернути увагу громадськості та представників державних структур до проблеми торгівлі жінками, як до питання грубого порушення елементарних прав людини, у травні 1997 р. в Україні було створено неурядову організацію «La Strada-Україна», яка розпочала програму «Запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної та Східної Європи», що впроваджена одночасно в Нідерландах, Чехії, Польщі та спрямована на попередження торгівлі жінками та дівчатами, надання профілактичної допомоги тим, хто має намір виїхати на роботу за кордон, працює там, а також - соціальної, юридичної допомоги тим, хто повернувся додому. Спонсорами програми виступило Європейське Співтовариство. В Україні цей проект спрямований на підтримку громадських неурядових структур, метою діяльності яких є запобігання торгівлі жінками. Він передбачає дослідження цієї проблеми в Україні, а також роботу в трьох головних напрямках: проведення широкої кампанії в засобах масової інформації: організацію публічних дебатів шляхом публікації в пресі та розповсюдження матеріалів, створення спеціальних рубрик та програм, присвячених проблемі вивозу жінок та дітей; впровадження освітніх програм, читання лекцій в середніх та вищих учбових закладах; надання юридичної і соціальної допомоги потерпілим жінкам: створення гарячої лінії та телефону довіри для консультації жінок, створення мережі соціальної, психологічної та медичної допомоги жертвам торгівлі.

Соціальний та правовий захист жінок, культурно-просвітницька діяльність серед жінок, дівчат-підліток здійснюють такі жіночі організації, як харківський жіночий клуб «Мирослава», жіночий клуб «Любисток», жіночий центр «Спадщина» тощо. Осмислення гендерних відносин і ролей, виховання дівчат – майбутніх лідерів, формування у них самосвідомості стали домінуючими в діяльності молодіжного дівочого центру «Чернівецькі гайди», Львівського молодіжного жіночого гендерного центру ім. Наталії Кобринської, Львівського дівочого центру «Юнка».

Захист законних прав та інтересів жінок в утвердженні їхнього соціального статусу, створення соціально збалансованого на гендерних засадах громадянського суспільства та побудова демократичної, правової, соціально розвиненої Української держави, розвиток гендерної демократії покликали до життя Всеукраїнську громадську організацію «Ліга жінок-виборців України «50/50», яка була зареєстрована у травні 1997 р. і осередки якої діють у 15 областях України. «Ліга» об’єднує жінок, які мають на меті сприяти утвердженню в українському суспільстві принципу паритетної демократії [5], виходячи з розуміння рівноцінного вкладу чоловіків і жінок у справу демократії, визнання необхідності їх рівного представництва і рівної відповідальності у прийнятті масштабних рішень в усіх сферах суспільного життя. Визначивши основними завданнями своєї діяльності формування політичної та правової культури жінок, підтримку нової генерації жінок-лідерів, «Ліга» здійснює просвітницьку роботу з питань людських прав, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства щодо жінок і взаємодіє з іншими громадськими організаціями, що захищають інтереси жінок. У 1997–1998 рр. “Ліга” організовала в Києві школу жіночого лідерства, а в планах організації видання інформаційних буклетів з проблем насилля, майнового права, сімейно-шлюбних стосунків.

Враховуючи різні методологічні підходи до типології соціальних рухів, наведена класифікація сучасного жіночого руху ґрунтується на врахуванні таких показників, як структурна побудова, стосунки між членами всередині організації, ідеологічні настанови, ставлення до існуючої гендерної системи, форми та напрямки їх діяльності щодо обстоювання інтересів жінок, утвердження гендерної рівності в соціумі. Врахування таких показників дозволяє визначити існування в сучасному жіночому русі України двох основних типи жіночих організацій:

· традиційні, організаційно сформовані жіночі організації, які діють на основі принципу ієрархічної побудови та самоврядування і характеризуються значним кількісним складом. Їх внутрішній структурі властива чітка ієрархія побудови органів управління. Рішення, що приймаються керівними органами, є обов’язковими для виконання низовими ланками. Такі організації сповідують цілі політичної участі, прагнуть, щоб суспільство сприймало їх політичними суб’єктами, а результати діяльності впливали не тільки на членів організації, а на все населення в цілому. Діяльність таких організацій часто носить не лише громадський, а громадсько-політичний характер;

· організації, у яких відсутня чітко визначена структура лідерства та ієрархії органів. Вони організовані на неформальних відносинах між членами групи, на особистих дружніх зв’язках та взаємовідносинах.

У першому випадку мова йде про жіночі організації, де принцип гендерної рівноваги та рівних гендерних можливостей є основою практичної діяльності. Ці організації не наполягають на зміні існуючої гендерної системи, а утвердження гендерної рівності вбачають в досягненні політичних, юридичних, економічних прав, рівних з чоловіками. Тому в діяльності організацій цього типу жіночі питання поєднуються з вирішення економічних, соціальних, політичних питань.

Головна увага другого типу жіночих організацій приділяється визнанню відмінності статей та зміні особистості жінки. Проблема жіночої самосвідомості, жіночої суб’єктивності є для них головною. В діяльності цих організацій реалізується принцип «жіночої відмінності», а досягнення гендерної рівності можливе лише через зміну існуючої гендерної системи. Такі групи засновані на відсутності вертикальних зв’язків. Завдяки публічному обговоренню власних проблем у членів груп формується усвідомлення жіночої ідентичності, можливості альтернативної жіночої реалізації та громадянського вибору.

На сучасному етапі жіночого руху домінуючим є перший тип жіночих організацій, у той час як організації другого типу складають значну меншість.

Умова подальшого розвитку жіночого руху вбачається у створенні та розширенні організаційних структур у вигляді децентралізованого горизонтального зв’язку. Засновані на принципах жіночої ідентичності невеликі неформальні групи жінок сприятимуть розширенню соціальної бази жіночого руху та залученню до нього більшого числа осіб.

ІV. СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

Сьогодні, як свідчать підрахунки дослідників, лише 0,2 % жіночого населення України бере участь у роботі жіночих об’єднань. Жінки з високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової праці і усвідомлюють проблеми гендерної нерівності, сімейного насильства, сексизму суспільних відносин, необхідності виховання у жінок самоповаги та власної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх – зовсім небагато. Переважна більшість у складі жіночих громадських організацій – це ті, хто в силу соціально-економічних перетворень в країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше набутій професії і були витіснені з ринку праці. Вузька соціальна база зумовлює слабкість жіночого руху в Україні. В суспільстві ще немає усвідомлення важливості феміністичного руху, який здається «абсурдним вибриком» для значного прошарку українських чоловіків та, на жаль, більшості жінок. Підтвердженням цієї думки є публікації у пресі, де дуже часто зустрічається визначення феміністичного руху як об’єднання жінок, чия амбітність перевищує їх інтелектуальні здібності.

Рівень свідомості жінок в Україні ще не досить високий, щоб відрізнити особистісні інтереси від сімейних. Тому надто важливим є подальше розгалуження мережі жіночих організацій, наближення їх до інтересів пересічної жінки, збільшення чисельності організацій. Певна координація зусиль між жіночими організаціями сприяла б поширенню інформації, здійснювала б вплив на громадськість та органи державної влади, змушуючи їх порушувати і рахуватися з тими питання, які мають особливе значення для жінок.

Хоч типи, завдання та структура українських жіночих організацій змінюються, вони є реальною формою залучення жінок до громадсько-політичної діяльності. Розгалужена мережа жіночих організацій сприяє виходу жінок із приватної сфери й включення їх в суспільно-політичне життя. Самоорганізація жіночих структур розвиває у жінок навички керівників та активістів, формує жінку як вільну особистість, як індивіда, без існування якого неможливий розвиток громадянського суспільства та соціальної демократії.

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

У діяльності жіночих організацій сформувалися дві тенденції.

Перша – традиційна тенденція жіночого руху пов’язана з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження національної мови, моралі етносів, освіти тощо. Вона визначається таким поняттям, як «берегиня». Цей термін став популярним в період перебудови і набув широкого вжитку після виходу книги «Берегиня» українського етнографа В.Скуратівського. Поняття «Берегиня» є справді історично виправданим для української жінки. Та, зважаючи на суцільну патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще більше – історії та особливостей жіночого руху – поняття «берегиня» звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному та інших сферах життя України.

Спостерігається й інша крайність – ідеалізація лише окремих періодів української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український фемінізм – це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї національного поступу, реальній культурно-освітній і громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.

Друга – феміністична тенденція жіночого руху пов’язана з визначенням сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на «жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об’єктивно в минуле. Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.

В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917-1929 рр. – час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки;

1930-1965 рр. – «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення рівності статей;

1965-1985 рр. – відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена.

Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо «жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика зміцнення сім’ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час.

Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче «розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню – будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими жіночими організаціями можлива цивілізована «жіноча політика» у країні. Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням:

· власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих організацій (НЖО) і координації дій всередині руху;

· принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем жінок в Україні;

· принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.

VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

Як тільки жіночі організації розгорнули свою діяльність, постала проблема її координації. Вже 24-25 серпня 1992 р. в Києві відбулося спільне засідання жіночих громад, спілок та товариств, на якому була висунута ідея створення Української Жіночої Ради з метою об’єднання зусиль розрізнених жіночих організацій на виконання найважливіших суспільно-політичних завдань.

Протягом 1993 року це питання активно обговорювалося в жіночих організаціях України і стало центральним в роботі першого Всеукраїнського з’їзду жіночих організацій (1994 р.), який зібрав 400 делегаток з Луганщини і Житомирщини, Запоріжжя і Одещини, Чернігівщини і Буковини, Галичини і Автономної Республіки Крим. З’їзд висунув ідею створення Ради Жінок України, до якої входили б на асоційованих засадах представниці всіх жіночих організацій та прийняв звернення до жінок України, в якому зазначалась: «Від нас – матерів, учителів, хліборобів, робітниць, лікарів, від нас – українок та росіянок, польок та єврейок, від нас – віруючих та невіруючих, усіх сущих на цій землі залежить доля наших дітей, нашої держави! Тож забудьмо кривди, згуртуймося до спільної тяжкої будівничої роботи!»

Проблема об’єднання зусиль жіночих організацій активно обговорювалася на міжнародних конференціях “Жінка в державотворенні” (1993 р.) та «Жінка і демократія» (1995 р.). У Програмі Дій та Декларації, прийнятих на конференції у 1995 р., зокрема, зазначалося: «Сприяти консолідації зусиль при участі у вирішенні загальнонаціональних і глобальних проблем між національними та міжнародними жіночими організаціями. Задля цієї мети продовжити вивчення міжнародного досвіду виникнення і функціонування загальнонаціональних жіночих рад, активізувати роботу щодо пошуку спільних підходів і здійснення спільних дій для створення на взаємоузгоджених засадах Всеукраїнської Ради жіночих організацій і спільної розробки програми соціального захисту жінок».

Згодом «Союз Українок» запропонував створити Координаційну нараду жіночих організацій без структурної надбудови і з почерговим головуванням. З 1995 р. активну роль в консолідації організованого жіночого руху відіграє Всеукраїнське жіноче товариство імені О. Теліги. Зокрема, було проведено кілька консультацій з лідерами провідних жіночих організацій, опубліковані відповідні виступи в пресі, на радіо та телебаченні.

Така кількість пропозицій щодо створення українського органу, під егідою якого могли б координуватися зусилля жіночих організацій, свідчила про потребу в такій координації та про складність процесу усвідомлення керівницями жіночих організацій необхідності такого органу при збереженні автономії кожної з організацій. У результаті тривалих переговорів між керівницями найчисельніших жіночих організацій, пошуку ними сприятливих та можливих форм координації була досягнута домовленість про створення такого “парасолькового” органу. Посередником у цій справі виступила народний депутат України голова Комітету у справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України Олена Крандакова. 17 лютого 1996 р. на своєму першому зібранні керівники всеукраїнських жіночих організацій домовилися про створення Постійно діючої наради громадських жіночих організацій України і звернулися з заявою до всіх жіночих організацій про необхідність координації зусиль жіночого руху «з метою вагомішого впливу на законодавчий процес, реалізацію державних програм з питань соціально-правового захисту жінок та дітей». Заяву підписали голови 11 жіночих організацій. Але від проголошення намірів до створення дієвого і впливового органу – довга відстань.

Наступним кроком на шляху до консолідації жіночого руху стала всеукраїнська конференція «Стратегії Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок і програма дій в Україні» (1996 р.), ініційована Програмою розвитку ООН в Україні. Конференція, що зібрала 350 учасниць із 50 жіночих організацій, накреслила основні напрямки співпраці: поєднання зусиль всеукраїнських та регіональних організацій, спільне проведення різного роду науково-практичних конференцій, семінарів, диспутів, круглих столів з питань підготовки жінок до участі в управлінні на різних рівнях, обміну досвідом роботи та інформації з проблем жіночого руху, розвиток зв’язків між усіма громадськими організаціями; видання відповідного інформаційного бюлетеня; участь у роботі благодійних фондів для організації навчання, відпочинку та оздоровлення дітей, особливо тих, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС; патронажна діяльність тощо.

Активна дискусія, яка розгорнулася навколо легітимізації Постійно діючої наради громадських жіночих організацій як форми співпраці різних жіночих організацій довела складність об’єднавчого процесу для жіночих організацій та визначила існування розбіжностей щодо нього з боку організацій різного типу. Так, організації феміністичного напрямку, сповідуючи принципи плюралізму форм і методів діяльності, не прагнуть до об’єднання у єдину організацію. Їх позиція ґрунтується на тому, що: по-перше, організована громадська діяльність була дискредитована за часів існування тоталітарного режиму, тому створення єдиної організації не викликає довіри у тих організацій, які побудовані за горизонтальним принципом і сповідують ідеї автономності та плюралізму дій. По-друге, домінуюча роль у такій структурі належала б традиційним жіночим організаціям, а це призведе до ієрархізації та нівелювання відмінностей між організаціями і поглинання невеликих за чисельністю груп. По-третє, чисельна організація менш мобільна та не здатна до розвитку. Однак, усвідомлюючи передчасність створення єдиної жіночої організації, феміністичні групи для координації зусиль, обміну інформацією, спільного пошуку матеріальних ресурсів створюють «парасолькові» організації, зберігаючи при цьому свою внутрішню групову структуру. Прикладом такої організації є Консорціум жіночих організацій СНД-США, який організовує співпрацю з неурядовими неприбутковими жіночими організаціями з метою побудови демократичних суспільств у нових незалежних державах, до якого входять більше 170 організацій. Консорціум діє з 1992 року за фінансової підтримки міжнародних фондів і представляє собою структуру взаємодії та обміну інформацією, ресурсами між організаціями, що входять до його складу. Сьогодні ця структура перетворилася на активний міжнародний форум, де відбувається обмін ідеями та надаються можливості участі у навчальних програмах.

Ідея про утворення української ланки феміністських організацій реалізувалася на Форумі «Два роки після Пекіну: підсумки, напрямки, перспективи» (Алушта, 1997 р.). До неї ввійшли: «Прогресивні жінки» (Вінниця), «Український Центр Жіночих Студій» (Київ), «Гуманітарна ініціатива» (Харків), «Фемін-інформ» (Харків). Згідно програми організація відкрита для всіх товариств, які поділяють ідеологію фемінізму. Робота секції продемонструвала і нові форми взаємозв’язку між жіночими організаціями різних регіонів та проголосила створення коаліції жіночих організацій. В документах Форуму проголошений намір створення Ради Дій НЖГО України з метою розширення участі жінок у процесі прийняття рішень та активізації співпраці з засобами масової інформації.

Певним кроком на шляху до координації дій жіночих організацій стала міжнародна науково-практична конференція «Жінка в державотворенні України» (Вінниця, 1997 р.), в якій взяли участь близько 120 учасниць. На ній знову йшлося про створення загальнокоординаційного органу в діяльності жіночих організацій.

Пропозиції, розроблені Міжнародним Жіночим форумом в Алушті та Вінницькою конференцією жіночих організацій, були винесені на обговорення Координаційної Ради у справах жінок при Міністерстві України у справах сім’ї та молоді, яка діяла з березня 1997 р.

У травні 1997 р. було засновано Гендерне бюро – координаційний орган в рамках проекту ООН «Гендер у розвитку». Його діяльність суттєво вплинула на інтеграцію гендерних підходів у державні програми та діяльність громадських структур. Бюро здійснює гендерну експертизу існуючих державних програм та нормативно-правових актів. Колективна монографія “Гендерний аналіз українського суспільства” (Заг. ред. Т. Мельник) стала першою спробою комплексного наукового дослідження українського суспільства в умовах реформування й перебудови, здійсненого на основі гендерного підходу. Це досить рішучий крок Гендерного Бюро та колективу авторів щодо системного, цілісного вивчення поля рівних прав і рівних можливостей. Бюро проводить навчально-освітню роботу через видавничу діяльність та шляхом проведення семінарів, круглих столів, до яких залучаються як науковці, так і представники недержавних організацій, службовці. Крім дослідження сучасного статусу жінок в Україні та впровадження гендерних підходів у державні програми, Гендерне бюро сприяє розвитку мережі неурядових жіночих організацій та співпрацює з уже існуючими. Спільно з парламентаріями із Швеції гендерна програма ПРООН провела ряд науково-практичних семінарів «Вибори-98» для жінок-кандидатів у депутати всіх рівнів Києва, Львова, Харкова та Автономної Республіки Крим. Утім, Гендерне Бюро за своїми цілями, метою створення, змістом обраної діяльності не зняло проблему створення координаційного органу громадських жіночих організацій.

Питання створення громадського органу на зразок Національної Жіночої Ради було головним на зустрічі жіночих організацій, організованої 15 липня 1997 р. за ініціативою проекту ПРООН «Гендер у розвитку». На зустрічі були присутні голови від 12 жіночих організацій, представники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Створення Національної Жіночої Ради. Мова йшла, власне, про відтворення діяльності такого органу, адже Україна мала історичний досвід діяльності такої Ради, яка входила до Світової Ради ще на початку ХХ століття. Всі учасниці зустрічі наголошували на тому, що здійснити ці наміри можна лише спільними зусиллями, але механізмів їх реалізації не було знайдено. Між тим згода, якої дійшли учасниці – це створення робочої групи з підготовки пропозицій про створення Ради – всеукраїнського жіночого координаційного органу.

Прагнення до координації та, як наслідок, до консолідації дій спостерігаються серед жіночих організацій України на регіональному рівні. Так, у березні 1996 р. відбулася Всекримська конференція жінок, головним завданням якої стало питання об’єднання зусиль жінок для розв’язання жіночих проблем та організації жіночого руху автономії. Попри всі розбіжності, жіночі організації Дніпропетровська заснували Координаційну раду для вирішення жіночих проблем в області. Зусилля для підвищення статусу жінок здійснює Львівська Асоціація жіночих організацій «Взаємодія», Одеська Асоціація жіночих організацій.

Прикладом співпраці, координації зусиль жіночих організацій та Київської міської державної адміністрації став Київський міський центр по роботі з жінками, що проводить діяльність при фінансовій підтримці Жіночого консорціуму ННД-США. В центрі, що розпочав свою діяльність у березні 1998 року, працюють п’ять жіночих організацій, які прагнуть залучити жінок до активної громадської роботи та активізувати жіночий рух щодо ліквідації всіх форм і проявів дискримінації жінок шляхом усвідомлення ними своїх прав, реалізації свобод у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Отже жіночі організації України здійснюють реальні кроки до координації зусиль, однак діалог відбувається поки що складно. Він вимагає інституційних форм, і організація та проведення 20 березня 1999 р. Установчого з’їзду Національної Жіночої Ради засвідчує, що лідери шести жіночих організацій (міжнародних, всеукраїнських) врешті дійшли певної згоди. Між тим факт проголошення Національної Жіночої ради – це лише початок непростого шляху до співпраці, який вимагає від засновниць усвідомлення як значущості цієї акції, так і відповідальності перед жіноцтвом України. Саме від моральних орієнтирів засновниць нової організації, від засвоєння ними демократичних цінностей та норм, прозорості діяльності тощо буде залежати майбутнє Національної Жіночої Ради. В протилежному випадку Національна Жіноча Рада має перспективу перетворитися в чергову структурну надбудову, що серйозно зашкодить не тільки молодому жіночому руху, але й утвердженню гендерних відносин та паритетної демократії в Україні.

VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ

Сьогодні вже склалася певна практика взаємодії жіночих організацій та органів виконавчої влади, яка реально була зафіксована такою акцією, як Всеукраїнський конгрес жінок “Жінки на порозі ХХІ століття: становище, проблеми, шляхи соціального розвитку”(21-23 травня 1998 р.). Реалізація спільних проектів та програм Міністерства сім’ї та молоді з неурядовими жіночими організаціями засвідчила формування паритетного діалогу жіночих організацій і органів влади. Так, спільно з Міжнародним жіночим правозахисним центром “Ла Страда-Україна” втілена в життя всеукраїнська програма запобігання торгівлі жінками. Ряд спільних програм на виконання стратегічної цілі “Жінка і здоров’я” здійснювався спільно з Міжнародною організацією “Жіноча Громада”. Разом з Союзом Українок реалізувалися проекти культурно-просвітницького напрямку, зокрема, підготовка свята “День Матері”, Християнського свята Святого Миколая, Шевченківських днів. Успішно здійснювалася спільна програма “Реалізація в Україні прав жінки з обмеженими можливостями”, яку координував інформаційно-реабілітаційний центр “Любомира”. Співпраця жіночих організацій і державних органів знайшла свою реалізацію у діяльності Координаційної ради при Міністерстві сім’ї та молоді. Утвердженню принципів гендерної рівності сприяло створення у 1998 р. при Міністерстві Ради Рівних Можливостей (Гендерна Рада), яка тісно співпрацювала з Програмою “Гендер в розвитку” ПРООН та Гендерним Бюро.

Утім, відзначаючи певні успіхи у співпраці жіночих організацій та органів влади, слід підкреслити, що контакти ці здебільшого мають випадковий, непрогнозований за результатами характер. Такі зв’язки базуються на особистих контактах і не мають публічного легітимного характеру. В той же час встановлення діалогу вимагає:

· чіткого визначення інтересів і можливостей як з боку жіночих організацій, так і з боку держави;

· утвердження принципу партнерства;

· відповідної законодавчої бази, яка б регулювала різні форми на інституційному, функціональному та законодавчому рівнях

Останні роки спостерігається активізація діяльності жіночих організацій у формуванні діалогу з законодавчою владою. Жіночі організації використовують такі важелі як внесення змін у законопроекти через народних депутатів, здійснюють експертну оцінку документів, виступають ініціаторами нових законопроектів, приймають участь у складанні звітів і альтернативних доповідей про дотримання Україною міжнародних договорів та Конвенцій ООН.

Так, долаючи “охоронний підхід” до жінок, який розглядає їх як об’єктів патерналістського впливу й захисту з боку держави, ініціативна гендерна група Верховної Ради підготувала проект закону “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Автори законопроекту виходять з того, що Україна, обравши демократичний шлях розвитку має спрямувати правотворчу і державну діяльність на творення гендерної демократії, паритетності у відносинах чоловіка і жінки у всіх сферах суспільного життя та приймати всі акти, виходячи з цього параметру. Закон, що зумовлений потребами упорядкування гендерних принципів і який, у разі його затвердження, міг би вивести Україну на рівень найбільш цивілізованих країн, на жаль, не знайшов відгуку в народних-депутатів. Гендерні стереотипи, а також низький рівень лобіювання жіночими організаціями своїх інтересів при проходженні законів суттєво перешкоджають формуванню партнерського діалогу з владними структурами.

Поки що не працює діалог жіночих організацій і жінок-депутатів. Утім, у цьому діалозі намітилися позитивні тенденції до взаєморозуміння. Так, якщо жінки-депутати Верховної Ради 12, 13 скликання не брали до уваги жіночий рух і самі виступили проти створення жіночої фракції, то жінки-депутати 14 скликання стали уважніші до діяльності жіночих організацій. Сьогодні майже кожна жінка-депутат відчує необхідність співпраці з жіночими організаціями, певною модою стало створення власних жіночих організації чи партій. Не можна однозначно оцінити цю тенденцію, яка має як позитивні, так і негативні сторони. І вже від самих жіночих організацій, від розмаху їх діяльності буде залежати результат цієї співпраці: чи буде сформований паритетний діалог, чи організації стануть інструментом для жінок-політиків у досягненні їх власного політичного олімпу.

Забезпечення рівності неможливе без діалогу політичних партій та жіночих організацій. Такий альянс надзвичайно важливий для виховання жінок-політиків. Причому, незалежно від того, яку партію для своєї політичної діяльності обирає жінка. Люди з різним політичним досвідом і різними переконаннями можуть бути прекрасними колегами й соратниками. Втім, для жінок-політиків аксіомою мають бути три правила. По-перше, жінка повинна бути політично активна в політичній партії; по-друге, вона має бути активним учасником жіночого руху; по-третє, обов’язковим правилом є організація власної кампанії під час виборів. Коли жіночі групи, комітети всередині партій входять складовою частиною до потужного жіночого руху, працюють, так би мовити, “під парасолькою” жіночих організацій, – це важлива умова для успішної кар’єри жінки-політика. Надзвичайно ефективним є широке громадське об’єднання, передвиборча коаліція жіночих організацій і жінок-політиків, але, на жаль, ідея такої коаліція поки що не реалізується жіночими організаціями. Втім, сьогодні ми маємо приклади формування жіночих осередків при партіях, що дозволяє говорити про існування партійно-орієнтованої моделі жіночих організацій. Так, при Ліберальній партії України працює Ліберальний комітет жінок, який має свій статут і підпорядковується партійним програмним документам. З вересня 1996 р. при Християнсько-Демократичній партії України діє Жіноча Громада, яка, крім того, у статусі спостерігача входить у Європейський союз жінок. Одну із партій національно-радикального спрямування, яка з 1993 р. перенесла свою діяльність на терени України – Конгрес українських націоналістів, очолює Ярослава Стецько. При партії на основі ідеології національного патріотизму створена жіноча референтура (філія) – Всеукраїнська ліга українських жінок, що діє як культурно-просвітницька громадська організація. При Народно-демократичній партії працює Всеукраїнське народно-демократичне жіноче об’єднання “Дія”. Всеукраїнське громадське об’єднання жінок республіканок створене при Республіканській Християнській Партії.

Останні роки, особливо перед виборами 1998 р. і після них, учасниці неурядових жіночих організацій все ширше стали використовувати політичну риторику, значно швидше втягуються в політичне життя. Стрімку політизацію молодого ще руху, перед яким стоїть багато соціальних завдань, можна пояснити кількома причинами:

По-перше, цілком припустимо, що ця щойно сформована соціальна сила відчуває незручності від самостояння і прагне повернутися “під дах” державної влади або хоча б прилучитися до нього.

По-друге, цілком виправдано виглядають і ті аргументи, які самі учасниці жіночого руху використовують для пояснення своїх політичних домагань. Вони наполягають на тому, що комусь, врешті, слід взяти на себе відповідальність за лобіювання соціальних інтересів українських жінок у політиці й представляти інтереси жінок при розробці законодавчих актів. І