Реферати українською

Правда про Марко Вовчок - Література українська -

Правда про Марко Вовчок - Література українська - Скачать бесплатно

ніхто з друзів, і навіть Куліш, його не видали. Всі говорили, що окрім досліджень народного фольклору він нічим не захоплювався і політики цурався. Вася Білозерській показав на допиті: «Окрім незвичайної любові до своєї Батьківщини, він не мав ніяких задумів, піклуючись тільки про те, щоб в інших підтримувати почуття, що його захопило ». Сам Опанас про друзів говорив тільки добре. На питання, що пов'язувало його з Кулішем відповідав : « Я більш інших прив'язаний до Куліша, бо загальний предмет наших з ним занять була народна південноросійська поезія і південноросійська мова…»

Заслали його секретарем губернської управи в Орел. До речі, у Марковичів були землі і конезавод в Орловській губернії, так що він фактично був відправлений додому. Орловський губернатор князь Трубецький настільки був схожий на Василя Івановича Марковича, і зовні, і характером крикуна-хулігана, добряка в душі, що Опанас незабаром став до нього відноситися, як до батька, та і той відповідав йому взаємністю. Князь витребував з Київського університету документи Марковича і вже через декілька місяців він « підвищений у колезькі секретарі згідно диплому на ступінь кандидата імператорського університету св. Володимира». Наступного року Трубецький підвищує його до старшого помічника керівника канцелярією, а ще через півроку затверджує його в титулярні радники.

Тобто кар'єрне зростання Опанаса відбувається так, як ніби і не було ніякого суду і ніякого заслання. Мало того, чутки про участь його в якомусь таємному товаристві, створили над ним німб романтизму, що притягував, як метеликів на вогонь, молодь. Навколо нього дуже скоро сформувався гурток відданих друзів. Першими були молоді колеги по канцелярії – брати Якушкіни, Михайло Стахович, Іван Павлов. Якушкіни познайомили його з багатієм - слов'янофілом Петром Кирєєвським, що став його кращим другом. А юний гимназист-недоучка, молодший писар канцелярії Колюня Лєсков, ходив за Опанасом, як хвостик. Але краще я представлю слово великому російському письменнику, автору безсмертного «Лівші»:

« У Орел був присланий під нагляд губернатора князя П.І.Трубецкого, студент Київського університету Опанас Васильович Маркович, відомий український патріот і народолюбець. Знаходячись під наглядом, Маркович служив помічником правителя канцелярії Орловського губернатора, при правителі Порохонцові. Маркович був коротко прийнятий в будинку Мордовцевих, де у всіх тоді жили сильні малороські симпатіі, надаючі свого часу мотив турбуватися місцевому жандармському полковнику з поляків п. N. Опанас Васильович потрапив в Орел в заслання по так званій «Костомарівській історії» і був дуже цікавою особою, - особливо для любителів малороського побуту і малороської мови. Окрім свого цікавого політичного положення Опанас Васильович містив в собі багато чудових душевних якостей, які вабили до нього серця чутливих до добра людей, несли йому любов і пошану всіх, хто узнавав його благородну душу. Літературні інтереси його були дуже широкі і він володів умінням зацікавити людей літературою. У загальному відношенні він приніс в Орлі користь багатьом»…

Опанас допоміг Колі Лєскову закінчити гімназію екстерно. Одержавши атестат, Коля зміг переїхати до Києва, про який мріяв, наслухавшись розповідей Марковича. Виїхали з Орла брати Якушкіни, в свій маєток віддалився Кирєєвській. До Опанаса стала підкрадатися самотність. Якнайбільше він скучав по Миколі Лєськову, до якого прикипів душею. Але незабаром Коліно місце зайняла така ж недоучка Марійка Вілінська, яку виставили з Харківського пансіону благородних дівчат Мортеллі не то «За безгрішшя», не то «За поведінку».

П'ятнадцятирічна дівчинка була представлена Опанасу на одній із званих вечірок у тітки - хрещеника Катерини Мордвінової. Спочатку Опанас не виділяв її з кружка щебечучих самозакоханих дівчат, що хваляться своїми нарядами і перемогами над прихильниками. Але дівчинка,( правда, важко називати Марію дівчинкою, адже тому пансіоні вона не тільки встигла позбутися невинності, але і спіткала мистецтво зваблювання) знайшла все ж таки спосіб виділитися. Тітка не жаліла грошей на наряди, прагнула, щоб племінниця виглядала ізисканіш і багатше за інших. Марійка ж відмовилася від пишних нарядів і стала одягатися підкреслено скромно. Але ці скромні плаття, пошиті у кращих кравців, так спокусливо підкреслювали її, не по віку розвинені, форми, що Опанас, дивлячись на неї, мимовільно згадував свою першу Жінку, свою першу Любов – Лізоньку де Олива.

Марійка теж поклала на нього око. У неї вже ходив в женихах товстун Ергольцев, з яким вона танцювала на всіх балах. Батько Ергольцева мав великий маєток з розкішним будинком з колонами, прекрасним парком, багатими землями з 2 тисячами кріпосних. Все це міг успадковувати син. Але хто його знає, скільки проживе ще батько і скільки чекати того спадку. Тому з Ергольцевим вона тільки танцювала на всіх балах (злі язики говорили, що він був її коханцем). А ось з Опанасом вона обговорювала літературу, історію рідного краю, Росії і України. Їй все, мовлене ним, було так цікаво! Вона була в такому захопленні від його розповідей, так захопилася народним фольклором, що навіть стала супроводжувати його в поїздках до Петра Кирєєвського. Вона з показною цікавістю вслухувалася в їх слов'янофілські баталії і старанно кивала головою, схвалюючи то одного, то іншого. Вона дуже рано засвоїла істину - хочеш показатись розумною - мовчи! А Опанас так описує поїздки в “Спогадах про П.В.Кирєєвського” :”В 1849 р., служивши в Орлі, я познайомився у одного з товаришів по службі з Петром Васильовичем, що приїжджав до брата його, збирача народних пісень П.І.Якушкіна... Я відчував, що якимсь чудотворним струменем підливає мені до мозку думка за думкою, а до серця відчуття за відчуттям. У той час я був хворий на тіло і душу. Простодушно я звернувся до нього з пробудженими думками і відчуттями. Признаюся, дуже зрадів такому незвичайному, такому доброму і світлому слухачу! Нічого і казати, що я виїжджав до нього в Слобідку ( у 7 верстах від Орла) і цілими днями упивався його піднесеною бесідою. - Бог мій! Якою зігріваючою і піднесеною бесідою!”.

Розімлівши від цих бесід, Опанас перестав дивитися на Марійку, як на ученицю підлітка, тим більше, що і форми у неї були вже зріло-жіночі. І ось якось осіннім днем, коли замрячив злий, холодний дощ, Кирєєвський запропонував їм не повертатися в Орел, а погостювати у нього декілька днів. Марія, подумала, „повагалась” і згодилась. Афанасій теж з великою радістю прийняв пропозицію. Кирєєвський був багатієм, в будинку його була безліч кімнат, так що знайшлися затишні спальні і гостям. У першу ж ніч Марійка прокралася в спальню до Опанаса. Вони стали коханцями. Опанаса до сліз розчулила її історія про те, як її п'яний вітчим, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмітрієв, зґвалтував її, коли їй ще не було і 12 років. А її мати Парасковія Петрівна не чоловіка, а її відправила світ за очі в Харківський пансіонат. Вітчим приїжджав і туди. Саме через нього її вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг її не пустила, а віддала тітці Мордовцевій. У помсту вітчим, забравши все, що було у Парасковії, зник невідомо - куди...

Звичайно, Опанас повірив сповіді. Але він давно вже був чоловіком. Як було заведено серед київських студентів, не цурався і публічних будинків. Те, як Марія ненаситно поводилася в ліжку, вказувало на те, що не тільки вітчим був повинний в тому гріхопадінні. Дивився на неї Опанас тільки як на юну і спокусливу коханку. Але ця роль абсолютно не влаштовувала Марію. Їй хотілося бути не попелюшкою- безприданницею, а першою пані в будь-якому суспільстві. І Опанас ідеально підходив на роль чоловіка. І багатий, і улюбленець вищого світу . Та ось тільки щось не поспішає робити пропозицію. При черговій поїздці до Кирєєвського Марійка постаралася, щоб вони займалися любов'ю у відведеній їй спальні і так розмочалила Опанаса, що він проспав час зав сніданку і здивований Петро Васильович застав його в спальні “безневинної дівчинки”. Погляди у Кирєєвського були консервативні, домостроївські. Опанасу не залишалося нічого, як заявити другові, що він вирішив засватати Марію. Про те, що відбувся він написав, нічого не приховуючи, сестричці Катрін. Зведеній сестричці зовсім не сподобався такий оборот справ. 22.01.1850 вона звертається до графа Орлову з проханням про хоча б короткочасну відпустку Опанаса на Батьківщину. 14.05.1850 сам цар написав резолюцію на цьому проханні, але не про короткочасну відпустку, а про те, що Опанасу “жити в Малоросії дозволено з тим, що він віддається під особистий нагляд своєї сестри”.

Після того казусу у Кирєєвського Маркович не зустрічався з Марійкою. Одержавши в травні лист від сестрички з радісною звісточкою про майбутню свободу, Опанас пішов з візитом до Мордовцевої, щоб якось налагодити відносини з Марійкою. Мордовцева заявила, що знає про гріхопадіння племінниці і саме тому відмовила їй в будинку. Знайти її Опанас може у іншої тітки – Варвари Пісаревої. Наніс візит Опанас і Пісаревим. Тут його чекав грандіозний скандал. Тітка заявила, що весь Орел знає про те, що він збезчестив її племінницю і він, як чесна людина, як дворянин, врешті-решт, повинен негайно покрити цей гріх одруженням. Опанас був людиною м'якою, чутливою. Він представив, як повинна відчувати себе молоденька дівчинка, про яку пересуджує все місто. Та і про його роль в тому безчесті теж пересуджують. У червні Опанас заручився з Марійкою, щоб вже через декілька днів утекти від неї на Чернігівщину. Виїхав він 1 липня, узявши короткочасний відпуск в канцелярії. За нашим уявленням, короткочасна відпустка - це пара тижнів, в крайньому випадку місяць. Опанас же виїхав 1.07, а повернувся 17.10.50. Так, він спочатку майже щодня слав листи Марії, а та справно йому відповідала. Тільки щось в тих листах і не пахне Любов’ю. Він постійно скаржиться на здоров'я, звітує про те, де був, що робив, повчає її, як жити. Читаєш її листи у відповідь і розумієш, що вона навіть не вчитувалась в ті Опанасові послання. Повністю ігноруються його скарги на здоров'я і всі ті повчання...

При підготовці і редагуванні листування, ретельно перероблялися його листи, вилучалися ті, що руйнували образ люблячого чоловіка великої української письменниці. Так, він цілий день провів на хуторі Михайлова Гора, спілкуючись з великим Гоголем, про що збереглися спогади Максимовича. А в опублікованих листах Марковича до Марії залишився тільки рядок : “вчора я пробув цілий день з Миколою Васильовичем Гоголем. Він поїхав зимувати до Греції.” І все. Невже ж коханій він нічого не написав про письменника, якого обожнював? Виходить, або любові у них не було, або лист покремсаний видавцями.

У вересні він гостить у Катрін на Гайворонщині. Завдяки тій царській премії вона змогла повернути до життя свій родовий маєток. Їй він пише вірш :

“ Біліє навколо сніг чистій і ясний,

Ходімо з тобою, мій друже прекрасній,

Обійдемо далі ту ковбань гнилу

І зійдем на гору, лісами густу.

Хай зостається село позаду,

Де сиплять людям пташину принаду,

Вже одбігли млини за нами,

З їх перемолами – магаричами.

Годі вже йти нам, тут поруч станьмо

У небо блакитнеє рядом погляньмо.

Боже Превічний! Пане небесний!

Даруй обом нам розум нелесний,

Щоб ми одразу бачили правду,

Кого цураться й мать на пораду.

Бо потемніло на білім світі-

Доброго й злого не розрізнити...”

Хай вірш і слабкий і не зовсім зрозумілий, але в ньому відчувається співучість і звукопис майбутніх “українських оповідань” Марко Вовчок...

У жовтні, нарешті. Маркович повернувся в Орел. Тільки щось він не поспішає з весіллям. Марія все ще живе у Писаревих в їх Тульському маєтку, а Опанас шле їй нудні листи, переповнені скаргами на свій вбогий матеріальний стан, на відсутність в Орлі для нього нормальних вакансій, на хвороби. Явно хоче відкрутитися від весілля. Родичі Марії в паніці, як же, вислизає такий завидний жених! Марія терміново повертається до Катерини Мордвінової, що “вигнала” її за безчестя. (Якби дійсно вигнала, навряд би дозволила повернутись). Де б не з'явився Опанас, скрізь поряд опинялись друзі Мордвінових, які починали дорікати його за безчестя юної дівчини. Під тиском громадської думки йому довелося подати губернатору прохання про дозвіл на шлюб. Миттєво( от що значать зв’язки Мордвінових) одержавши цей дозвіл, 26.12.1850 в церкві, що знаходиться в маєтку Кирєєвського, вони уклали брак і через тиждень поїхали у весільну подорож на батьківщину Опанаса. Зиму вони гостили в Сорочинцях на Остерщине у брата Василя. Його син, відомий свого часу письменник Дмитро Васильович Маркович в своїх спогадах про той час не дуже те дарує Марію. Не знайшов він в її відношенні до чоловіка і слідів любові, або хоча б пошани...

У травні вони гостили на Гайворонщині у Керстінов. Звідси Опанас послав губернатору прохання про звільнення із служби і 26.06.51 він був звільнений.

На жаль, Марія так і не стала багатим поміщиком. Спадок старого Марковича розвіявся, як дим. Річ у тому, що коли настав час ділити спадок, на Полтаві залишилося тільки два брати – Василь і Модест, з дитинства ворогуючі один з одним. Старші - Александер і Іван, займали крупні пости в Петербурзі і ним не захотілось утрудняти себе клопотами по спадку. Середній - Аполлон, опинився в божевільні, самий молодший – Венедикт дав в морду своєму начальнику і за це опинився в буцегарні. Опанас знаходився в засланні. По батьковій волі Василь повинен був розібратися з боргами і доходами і, підбивши баланс, не допускати роздроблення маєтку. Модест прилюдно виразив йому недовіру і Василь психанув і гонорово кинувши всі справи на нього, покотив до себе до Сорочинців. Модест швиденько розпродав все по дешевці і коли брати схаменулися, виявилося що у них вже ні батьківського маєтку, ні батьківських земель немає, а є тільки по 12000 сріблом на кожного. Все, що залишилося від батькових мільйонів і батьківського будинку. Правда, молодший Венедикт зміг таки за свої і Опанасові гроші викупити батьківський будинок, але все інше розійшлося по чужих руках...

Ще півроку раз’їзжав Опанас з дружиною по родичах і знайомих, поки поліцейські чини не нагадали йому про необхідність продовжувати державну службу. Подав він клопотання губернатору з проханням надати місце викладача в якій-небудь гімназії. Але подав він цю заяву в жовтні, в середині учбового року. Одержав він від губернатора відповідь, що всі вакансії в гімназіях давно укомплектовані і він може претендувати тільки на посаду коректора в губернській газеті. Та і те тільки з грудня місяця, коли коректор вийде на пенсію. Хоч коректорський оклад і був чисто символічним, Опанаса ще не дуже то й турбувався про гроші. Як-не-як Венедикт був йому винен 12000 сріблом( близько 1200000 нинішніх гривен). До того ж робота коректора, це постійне спілкування з друкарським словом, про що він мріяв в юності! Опанас згодився.

Перед тим, як влаштуватися в Чернігові, вони з’їздили в Єлець до Маріїной матері, яка дала її придане – дворову дівку Марусю та братика Дмитра на виховання.

У Чернігові Марковичи пробули менше року. Не дуже то і радісним для них був той час, хоч Опанас Васильович і встиг завоювати шалену популярність у молоді. Гимназісти- старшокласники, наслідуючи Марковичу, одягнули українські свити і cорочки-вишиванки (добре, хоч він не ввів моду на запорізькі шаровари). Стали розмовляти, як він, на співучій українській мові ( Чернігівщина ще в 1506 році добровільно увійшла до Російської імперії і тут говорили - дворяни по французькі, міщани по руські, селяни по українські) .Так, Опанас Васильович наказом №256 від 25.12.1851 г був призначений всього-на-всього коректором газети. Призначений на найнижчу посаду. Але шеф-редактором і одночасно цензором газети був його друг ще по старому Кирило-Мефодієвському братству Олександр Тулуб, тепер старший викладач місцевої гімназії. Його теж заарештовували і допитували але потім випустили за недоведенням вини... Газета у той час складалася з двох частин. Офіційної, в якій публікувалися розпорядження губернатора і документи управи, дані про приїжджих і вибулих і інша офіційна нудота. Відав цією частиною безпосередньо головний редактор кн.. Ростовцев ( він, до речі брав участь у підготовці документів реформи Олександра 11). А ось редактором неофіційної частини був чудовий поет, етнограф, і взагалі душка вісімнадцятирічний Сашенька Шишацкий-Ілліч. Не дивлячись на такий юний вік, на Чернігівщині саме Шишацкий-Ілліч був першопроходцем-зачинателем літературної української мови. Микола Маркевич або Пантелеймон Куліш, що десятиліттями трудилися на цій ниві, як чорнороби, так і не зробили більше, ніж цей такий рано( у 26 років) вмерлий геній. Шишацкий – Ілліч зразу ж прив'язався до Опанаса. Точно так, як і колись прив'язався Миколка Лєсков. Тільки попереду у того Миколки була всесвітня слава, а у Саши тільки туберкульоз і швидка смерть...

Він знав стільки обрядових пісень, оповідок, що Опанас готовий був слухати його хоч до ранку, зовсім забуваючи про те, що удома його чекає юна вагітна дружина. Опанас, як і всі Кирило-Мефодієвці був позбавлений права писати і публікувати що-небудь. Шишацкий-Ілліч винайшов, як обійти цю царський заборону. У кожному номері газети стали з'являтися маленькі розповіді, статті по питанням фольклору і етнографії, народні легенди і пісні, підписані різними іменами-псевдонімами. Опанас і Олександр організували при газеті література-етнографічний кружок в який залучили знаменитих Миколу Маркевича, історика Олександра Лазаревського, фольклориста-етнографа з Ніжина Матвія Симонова (Номіса), лікаря - етнографа Степана Носа, вчителя Іллю Дорошенко. Опанас Васильович не тільки переказував легенди і оповідки. Він сідав за піаніно і, володіючи чаруючим голосом, доводив слухачів до сліз своїм виконанням народних пісень. Його все зростаюча популярність, що супроводжувалась модою молоді на національний український одяг, не подобалися не тільки старому, консервативному губернатору Гессе, але і редактору кн. Ростовцеву. Якось, нагрянувши в редакцію під час літературної вечірки, він влаштував публічний рознос Марковичу. Ось що про це пише Маркович в листі до Кирєєвського від 9.09.1852: “У нагороду за свою бездоганну службу я таки дочекався шани - публічного розносу і моєї ганьби. Я радий, що не хвороба дружини буде головною причиною мого від’їзду звідси, а вони самі – мої озвірілі земляки і нині нічого кивати на неї!”

Річ у тому, що у вищому світі перемивали кісточки його дружині і пліткували, що вона вимагає від чоловіка кинути негостинний для неї Чернігів. Дійсно, в Чернігові їй жилося дуже важко. Чоловік до ночі стирчав те в своїй редакції, то на літературних вечірках. Племінник Дмитро вічно вередував, служниця Маруся діяла на нерви. У лютому 1852 Марія народила дочку. Хресним батьком був Андрій Вербицький, хресної матір’ю- дружина Федора Рашевського. Але донечка прожила зовсім недовго. Лише зазеленіла трава, як виріс на Валу горбик її могилки...

Чернігів став для Марії кладовищем її дитини і вона прагнула звідси куди-завгодно. Вона просила Федора Рашевського, що мав масу знайомих і в Петербурзі і в Києві, допомогти її чоловіку знайти посаду в Києві. Але сам Маркович не поспішав до Києва. Не поспішав, аж до того скандалу з кн. Ростовцевим. Він ще витерпів цілих три місяці. Але остаточно зліг Шишацкий-Ілліч. Опанас розраховував, що на це місце призначать його. Все ж таки не годилося столбовому дворянину ходити в коректорах. На жаль, Павло Іванович Гессе заявив, що редактором неофіційної частини “губернський відомостей” буде Микола Білозерський, а не Маркович. Скривджений Опанас Васльович узяв тримісячний відпуск і поїхав з дружиною до брата у Сорочинці, а потім на Орловщину до Кирєєвського. Федір Рашевській твердо пообіцяв йому, що за час відпустки знайде відповідне місце в Києві. Обіцянки свої він завжди свято виконував, так що повернувся Опанас з Орловщини вже до Києва. 29 березня 1853 він призначений бухгалтером по продовольчій частині Київської палати Держмайна (Як-не-як в Киріло-Мефодієвськом братстві він теж був бухгалтером-касиром). У вересні його підвищили до стряпчого. А 27 жовтня вони відсвяткували народження сина Богдана. Його хресною матір'ю стала сама Варвара Репніна, названа сестра Тараса Шевченко...

На жаль, перебування Опанаса в палаті Держмайна було недовгим. Бездарні дипломати і фактична відсутність надійної зовнішньої розвідки штовхнули Миколу 1 на війну за протоки в Середземне море. 22 червня 1853 він оголосив про вторгнення до Молдавії і Валахії. 22 жовтня Туреччина оголосила війну Росії. Англія і Франція, з якими Микола 1 думав домовитися про розділ Турецької імперії, виступили на стороні Туреччини. Проти Туреччини було послано 125 тисячну армію під командуванням князя Горчакова, що розгубив всі свої військові таланти за 22 роки безініацитивної служби у фельдмаршала трьох європейських армій кн. Паскевича-Єреванського. Паскевич не вірив в успіх війни, але, будучи єдиною людиною, на думку якої зважав цар, нічого не зробив, щоб попередити її. Мало того, він, чудово знаючи дійсний стан справ в армії, нічого не зробив, щоб цар дізнався про це. А стан був, гірше нікуди. Армія, що вважалася найсильнішою в Європі, на ділі була вже не армією, а натовпом.

Алабін, що пройшов і Угорську, і Дунайську, і Кримську кампанії, пише: “Наш солдат не тільки погано озброєний і погано навчений військовому ремеслу, але він погано одягнений; його головний убір (каска) украй незручний; його взуття не витримає великих походів... він погано нагодований; його тільки ледачий не обкрадає; він пов'ючений так, що треба мати нелюдські сили і здоров'я, щоб тягати обов'язкову для нього ношу... Ні до чого непридатний мундир... [268] що зовсім не гріє, а тим часом рішуче відбирає у солдата всяку свободу руху, що виключає всяку можливість фехтування, швидкої і прицільної стрілянини і взагалі всякого прояву спритності, такої необхідної солдату, особливо в бою... шинель, що не закриває ні вух, ні тіла... що заважає ходити... а від недоброякісності сукна... протягом походу робиться ажурною, не захищаючи ні від вогкості, ні від холоду”{34}. Взагалі вся амуніція — “верх неподобства і як би нарочито зроблений винахід, щоб утруднити і утруднити всі рухи людини. Груди солдата стислі, його тягне назад сухарний запас, ранець, шинель, що скачала, патрони; у потворній торбі, по литках його б'є непотрібний тесак, йому обломило руку, що затекла, тримання „під приклад“ рушниці!”{35}. Солдат живе упроголодь, тому що з його і без того мізерної їстівної пайки норовлять вкрасти і каптенармус, і фельдфебель, і майже кожний з вищих військових і цивільних чинів, через чиї руки заздалегідь проходить ця пайка! Солдату належить мати трохи не 5 фунтів соломи в місяць, та і з неї навряд чи половина досягне призначення, і ось він цілі місяці спить на голій землі, по гіркому виразу солдатів, на череві, покрившись спиною.”

І ось, серед тих, хто грів руки на солдатській крові, і повинен служити Опанас. Він був вихований на принципах строгої християнської моралі з її заповідями, серед яких була і не «вкради». Його вже призначили урядовцем за особливими дорученнями і доручили підготувати обоз для доставки провіанту в діючу армію. З дорученням він блискуче справився, за що одержав подяку від царя. Але робота йому все більше і більше не подобалася, хоч жалування він вже одержував пристойне, таке ж як і в останні дні перебування при Орловському губернаторі - 1000 руб сріблом, що дозволило йому розрахуватися зі всіма боргами. Але колеги набивали кишені на шахрайствах з поставками і вимагали від нього того ж. Ті, хто сьогодні живе в Україні, чудово знають, що в таких випадках потрібно або просто піти, або тебе підуть з ганьбою. Геть недавно на Львівській «Галці», молода робоча відмовилася красти, так колеги спочатку її побили, а потім начальство звільнило її «за крадіжку». Так само було і за часів Кримської війни. Щоб не ганьбити своє ім'я казнокрадством, Опанас звернувся до друзів з проханням знайти йому чесну роботу. Знов допоміг Федір Рашевській. У 1853 році помер старий Григорій Тарновський. Його маєток перейшов до племінника- Василя Тарновського. Ще Шевченко описував самодурство Григорія Тарновського, його відношення до кріпосних. Головним обов'язком його керівників була поставка симпатичних молодих дівчат в поміщицький бордель, знаменитий на всю Малороссію. Пліткують, що великий Глінка надовго застряг в Качанівці саме через малолітніх кріпосних дівчаток з цього борделя. Василь Васильович теж був ласий до жінок. Але продажної і кріпосної любові не визнавав. Він відразу ліквідовував бордель, а дівчатам дав волю. До кріпосних він відносився, як до людей. Недаремно ж Олександр 11 привернув його до складання земельної реформи, що покінчила з кріпацтвом. При такому стані справ Василю Васильовичу вже не підходили вуйкові керівники. Але самому займатися господарством йому, блискучому юристу не хотілося. Потрібно було шукати нових керівників. Він став шукати людей, які були б Людьми, проникали долею кріпосних і при цьому були фахівцями в своїй справі. У пошуках таких людей Тарновський і звернувся до приятеля - керівника Чернігівською палатою держмайна Федору Рашевському, близькому другу Марковича. Саме Рашевський і порекомендував Тарновському взяти Марковича головним управителем. По-перше, Маркович любив селян і вони його любили. По-друге він був бездоганно чесний. А в третіх він чудово розбирався в бухгалтерії. В кінці жовтня Тарновський запропонував Марковичу посаду управителя. Той спочатку категорично відмовився, мовляв, при військовому стані кинути доручену йому справу- формування кінного обозу для діючої армії, це дезертирство. Домовилися повернутися до цього питання, коли Маркович виконає царське доручення. У січні Тарновський прислав сина, уточнити, коли ж Маркович планує виконати царське доручення, після чого може подати у відставку. Опанас Васильович в цей час був у відрядженні в Черкасах. Сина прийняла Марія. Вони швидко порозумілися і Марія пообіцяла зробити все, щоб вже цього літа чоловік переїхав в Качанівку. Вже до кінця березня Опанас Васильович сформував в Київській губернії підводну напівбригаду і кінну роту з пересувною крамницею для діючої армії, за що йому було оголошено « високе благовоління». Щоб розрахуватись з численними боргами, які наробила Марійка, що не звикла рахувати гроші, Опанасу довелося ще ціле літо пробути на цій службі. Але вже в кінці серпня Опанас Васильович упрохав Чалого узяти до себе Маріїного брата Дмитра, а самі з Марією поїхали до Тарновських. Інвентаризацію Опанас провів за лічені дні. Зайнявся статистичними дослідженнями для розробки, кажучи сучасною мовою, бізнес-плану. Вечорами він пропадав з селянами, записуючи їх пісні і перекази. Іноді до нього приєднувалася Марія, але більшою частиною скучала удома. Але незабаром ці нудні її вечори перетворилися на веселі вечірки то із старшим, то з молодшим (Тарновській син був молодше її на 4 роки, йому тоді було всього 17 років) господарем. Я, звичайно, благоговію перед українським Третьяковим Василем Васильовичем Тарновським. Але про Тарновських говорили, що люблять вони тільки три речі – свою Качанівку, картини і жінок. Найбільшим бабієм був молодший Тарновський. Ось цього 17-річного хлопчини і застав Опанас в ліжку своєї дружини. Великого скандалу він не піднімав, але наказав зібрати речі. Збентежений Тарновський - старший, взнавши від Марії про причини від'їзду, намагався спочатку відрадити Опанаса, а потім запропонував йому близько 10000 рублів відступного. Маркович від цих грошей відмовився, так що повернулися вони до Києва без копійки. Щоб зупинитися на перші дні в готелі, Опанас вимушений був закласти годинник. Насилу вони зняли на Куренівці халупку. Майбутній знаменитий художник Іван Федорович Рашевський, якого батько в цей час привозив до Києва і разом з ним відвідував Мароквичів, пише, що в цій халупі підлога була земляна, а замість дверей висіло дране рядно. І в цій убогій обстановці Марковичи прожили з вересня 1854 по серпень 1855. Опанас Васильович підробляв репетитором. Марія сама ходила на базар за продовольством і записувала всі плітки, що вона там чула. Адже вона з дитинства мріяла стати письменницею. Але на жаль, Бог таланту не дав. Тільки починала писати оповідання, повісті, романи, але далі за першу сторінку вони не просувалися. Ці етнографічні записи допомагали їй підтримувати хоч видимість відносин з чоловіком. А Опанас Василеьович описав те своє життя репетитором в оповіданні « Пригоди домашнього вчителя»…

Вони мовчали про те, що трапилося в Качанівці. На розпитування відповідали, що Опанас Васильович не захотів одержувати не зароблені гроші. Та і Тарновський - молодший писав: «Опанас Васильович займався в Качанівці переважно збиранням народних пісень і приказок, а не статистикою, проводячи цілі дні з помольцями біля млина». (Цікаво, а як, не просиджуючи днями у млина, міг би Маркович визначити виходи і продуктивність того млина?). Звичайно, Рашевській при чергових відвідинах Качанівки розповів Василю Васильовичу старшому про тяжке положення Марковичів. Після цієї розмови Тарновський старший терміново виїхав в Київ до сестри, яка була дружиною самого Михайла Юзефовича. Вдень, коли Маркович був на заняттях у якогось урядовця, Василь Васильович заїхав в їх убогу халупку. Те, як живе Марія з малолітнім сином, привело його в жах. Повернувшись до Юзефовича він зажадав, щоб той негайно відвідав старого знайомого і зробив що завгодно, але щоб Марія з цієї біди вибралася. На другий же день Юзефович поїхав на Куренівку, дочекався Марковича і примусив таки Опанаса Васильовича підписати прохання до губернатора кн. Васильчикова, який виконував обов'язки куратора Київського учбового округу, про призначення вчителем словесності або історії в гімназію округу. Добувши у Опанаса Васильовича заяву, Михайло Юзефович з ранку пробився до губернатора і переконав його дати Марковичу місце викладача у Немирівській гімназії.

Весною цього року, на вимогу громадськості і патрона цієї гімназії графа Потоцького був звільнений директор гімназії Зимовський і більшість вчителів, що мордували гімназистів до такого ступеня, що в гімназію просто перестали поступати. На місце директора Юзефович запропонував свого старого знайомого по Археологічному товариству, професора історії літератури Ніжинського ліцею, недавнього цензора «Чернігівських губернських відомостей» Михайла Тулова. Тулов на початку 1854 року дав дозвіл на друк у газеті „малоросійських приказок та прислів’їв” зібраних Марковичем. Губернатор, генерал-майор Гессе страшенно розлютився і відправив його у відставку. Михайло Андрійович переїхав до Києва і, знаходячись у резерві Міністерства Освіти, став працювати над дисертацією. „Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии” Ясно, що його кандидатура без заперечень була затверджена Васильчиковим, ще й з правом самому набирати викладачів. Ось і запропонував йому Юзефович кандидатуру загального їх приятеля Опанаса Марковича. Тулов прийняв його з розпростертими обіймами. На жаль, посади вчителів словесності і історії вже були зайняті. Довелося задовольнитися посадою молодшого вчителя географії. Але на більше Опанас Васильович і не мав права претендувати. У нього не тільки не було педагогічного стажу, але і послужний список був досить зіпсований – засланням до Воронежу, сваркою з головним редактором, звільненням із служби в палаті Держмайна в розпал військової кампанії, втечею від Тарновських і роком ухиляння від державної служби. Отже Опанас Васильович був радий такому обороту справ. Він не витрачав багато часу на збори. Адже і збирати було нічого. 24 серпня він одержав призначення, 26 взяв підйомні і дав розписку відпрацювати за них в гімназії не менше двох років (ми відпрацьовували не менше 3 років), а 28 вони вже виїхали в Немирів, забравши від Чалого Дмитра Вілінського. Почався кращий період в житті Марковича…

Адже важливо не тільки, ким працюєш, але і з ким працюєш. Опанас Васильович був природженим педагогом. Тепер йому трапилася нагода зайнятися улюбленою роботою і улюбленою справою – адже ще за часів Кирило-Мефодієвського братства він мріяв зайнятися створенням підручника географії України. Зараз йому доручили предмет «Географія». Краще всього працюється в оточенні друзів-однодумців. Саме таке оточення було у Марковича в Немирові. Математику викладав його старий Чернігівський приятель Ілля Дорошенко. Історик Макар Теодорович бачив в Опанасі одного з тієї великої трійки – Костомарова-Кулиша-Марковича, яка воскресила для України часи Козаччини. Вчитель словесності Петро Барщевський дивився на Опанаса, як на божество, адже ніхто не знав стільки, скільки Опанас народних прислів'їв і приказок, казок, билин, легенд і пісень…

Приїхавши в Немирів, Марковичі зняли квартиру у великому будинку лікаря гімназії В.Ф.Оппермана. Там же зняли кімнати і друзі-чернігівці. Окрім Марковича одруженим був тільки історик Теодорович. Ілля Дорошенко згадує : «Всі об'єдналися в товариську корпорацію і, будучи парубками, улаштували спільний стіл і спільне помешкання, що прибрало назву «Вчительської колонії».На головного розпорядника, щоб наймати і улаштовувати приміщення, обрали учителя історії Теодоровича. Наш славний Макар, одружений з дуже досвідченою куховаркою, одержував з кожного по 8 крб на місяць і давав чудові обіди з тістечками та десертами” Достатньо Опанасу Васильовичу було двічі спробувати цю розкіш, як він запросився в корпорацію. Друзі із задоволенням прийняли його разом з сім’єю - Марією і Дмитром з Богданчиком. Марія, в компенсацію додаткових витрат, віддала в розпорядження корпорації свою кріпосну служницю Марусю, єдину особисту власність.

Так вже вийшло, що Маркович виявився найстаршим в команді Тулова, хоч по рангу і виявився найнижчим - всі вони були старшими викладачами і викладачами, а він тільки молодшим. І ставка у нього, відповідно, була найнижча - всього 300 руб . Але доля посміхнулася Опанасу Васильовичу. З ізгоя він став найулюбленішим і авторитетнішим вчителем гімназії. А справа була в наступному. Немирів був маленьким польським містечком графа Потоцького з населенням всього п'ять з половиною тисяч чоловік. У гімназії на 388 поляків було всього 76