Реферати українською

Правда про Марко Вовчок - Література українська -

Правда про Марко Вовчок - Література українська - Скачать бесплатно

ввенення у викладання народних шкіл малоросійської говірки”... Звичайно, Опанас став одним з найактивніших членів „Основи”, був на всіх вечірках, які влаштовували в редакції, що навіть відмітив в своїх спогадах Логвин Пантелєєв: „ З січня 1861 р. почав виходити в Петербурзі новий часопис „Основа” за редакцією В.М.Білозерського при досить діяльній участі Костомарова і Куліша...На вечорах бувало чимало видатних нотаблів малоросів, напр.., Афанасьєв-Чужбинський, О.Стороженко, Трутовський(художник) та інші. Пригадую, помітивши одного досить огрядного чоловіка, я запитав, хто це. „Чоловік Марка Вовчка” – почув я відповідь таким тоном, наче більше сказати про нього нічого. А самого Марка Вовчка, в той час надзвичайно популярного, я жодного разу не зустрічав.”

Та частіше Опанас зустрічав Шевченко у себе вдома. Тарас давно вже перестав на нього дутись за те надлегке покарання за участь у Кирило-Мефодієвському братстві, коли одному дісталось десять років приниження солдатчиною і диких степах Кос-Аралу, а другому – кар’єрний ріст на землях предків -в Орлі. Жили вони майже поряд, то ж Тарас зачащав до нього вечорами на „чарку чаю”. Приходили земляки-студенти, співали пісень, ділились новинами. Іноді заходив прекрасний лірик Яков Полянський і тоді кожен з них занурювався в спомини про втрачене кохання. Та про Марію не згадував ні один, ні другий, хоч для одного вона була законною дружиною, а для другого названою донькою...

Свою останню в житті чарку Тарас, мабуть, теж випив у Опанаса. Опанас так не сказав ні слова на його похоронах. За нього виступив земляк-студент Павлусь Чубинський. Зате наприкінці квітня він бере найактивнішу участь в організації концерту української музики, весь збір від якого пішов на придбання землі для родичів Шевченко. Адже Тарас, викупивши їх з неволі незадовго перед Указом про земельну реформу, залишив їх таким чином без землі. От Петербурзька Громада і виправила цю несправедливість. Щоправда, Куліш, який все ще був ображений на Марко Вовчок, а особливо на Віктора Забілу, пісні якого лунали на концерті, накинувся на нього з критикою в своїй „Основі”. Назвав той концерт завиванням псевдонародних пісень. Опанас пішов до редактора Василя Бєлозерського і в цый же 2Основы” була надрукована його відповідь „Справедливо помічено...що концерт був далекий від досконалості; але чи можна вимагати досконалості від чого б то не було, а тим більше від концерту, що утворився нашвидку, до того ж на півночі, де так мало знання і розуміння нашої народної музики. Треба було сробувати можливе і воно показалося суспільству не чужим, не страшним, не безплідним. Можливе сьогодні подає надії до кращого в майбутньому. Хто чує нашу пісню не одним вухом, але і серцем, той повинен розуміти, що вона для артистичного свого виконання вимагає свободи натхнення, що створило її в народі, тобто такого глибокого проникнення словами і звуками пісні, неначе вони народилися в хвилину самого співу. Так іноді співає знайомий багатьом українцям Честоховській, але його голос не для концертної зали… Так іноді співав Шевченко. І горлом і віршами…але чи легко на одну ноту стати Шевченком...”

А потім було перевезення праху Шевченко на Україну. Разом з найближчими друзями покійного поїхав і Опанас. Доїхав лише до Борзни, де його змінив побратим Тараса Віктор Забіла. Опанас поїхав до Чернігова, зустрівся там за старими друзями Федіром Рашевським та Іллею Дорошенко. Федір Крашевський примусив його піти з візитом до нового губернатора кн.Голіцина. Губернатор запропонував йому зайняти посаду представника уряду при мирових з’їздах посередників Чернігівської губернії. З’їзди ці вирішували спірні питання між поміщиками і селянами, а оскільки мировими посередниками люди частіше всього обирали поміщиків, то саме для того, щоб врівноважити їх вплив і призначались представники від уряду. Вони повинні були відстоювати саме те, за що боролись Кирило-Мефодієвьскі братчики. То ж Опанас з радістю погодився і вже 20 червня був зачислений незмінним членом мирових з’їздів посередників. Він намагався примусити поміщиків суворо дотримуватись „Загального положення про селян, що вийшли з кріпацтва”,( текст надруковано українською Кулішем) а саме:

п.6. Наділ селян землею і іншими угіддями, а рівно наступні за це повинності на користь поміщика, визначаються переважно за добровільною між поміщиками і селянами угодою, з дотриманням лише наступних умов:

1) щоб наділ, що представляється селянам в постійне користування, для забезпечення їх побуту і справного відправлення ними державних повинностей, не був менш того розміру, який визначений…у Положеннях;

2)щоб повинності селян на користь поміщика, які відправляються роботою, визначалися не інакше, як тимчасовими договорами, на терміни не більш три роки( причому не забороняється проте відновлювати такі договори у разі бажання обох сторон ще не довше як на трирічний термін;

3)щоб угоди, що взагалі укладаються між поміщиками і селянами, не були осоружні загальним цивільним законам і не обмежували прав особистих майнових і по стану, що представляються селянам цим Положенням.

Князь Голіцин, який брав участь в розробці цього документа і дозволив Кулішу опублікувати його, був зацікавлений в тому, щоб його представниками на мирових з’їздах були чесні люди, які не гребують простими людьми, а люблять їх. То ж і запросив він друзів Шевченка - Марковича, Лазаревського, Борчука, Лузанова та інших...

Голіцин був абсолютно правий у тому, що поміщики будуть намагатись обдурити селян з віддачею їм земельних наділів та визначенням порядку відробітку. (Між іншим точнісінько так роблять з розпаюванням земель місцеві можновладці і нині). Тому й повинні були його представники захищати інтереси селян. Суди відбувались раз-два на тиждень, то ж Опанас Васильович поселився в мальовничому місці на П’яти кутах.

Нажаль Опанас Васильович, прямо скажемо, не виправдав сподівань. Він повинен би був мотатись по повітам, спілкуватись з селянами, вивчати обстановку і вже тоді на мирових судах, як компетентний представник уряду, агресивно протистояти місцевим панам. Та щоб так робити, треба було мати гроші, а не те жалування у 175 карбованців асигнаціями, яке він мав у суді. До того ж з тої мізерії він 100 карбованців висилав Марійці. То ж не мав змоги їздити по своїм повітам і виїжджав тільки на суди. Йому ні разу не довелось перемогти основного опонента – предводителя дворянства Глухівського повіту В.Туманського, який сприяв тому, що селян примушували виходити з кріпацтва без ріллі, без лісу, лише з клаптиками неродючої землі, яку милостиво виділяв їм пан.

З-за цього між ним і Марковичем на судах виникали запеклі суперечки, які ледь не переходили в бійки. Та мировий суд Глухівського повіту вирішував ці питання на користь свого маршалка, а не приїжджого зайди, який навіть з власною жінкою не міг навести ладу. То ж і відходили тут селяни від панів майже без нічого. З-за цього найбільше селянських заворушень в Чернігівській губернії було саме в Глухівському повіті. А Опанас Васильович, замість того, щоб їхати в повіти, влаштовує разом з Іллею Дорошенко постановку „Наталки Полтавки”, яка мала шалений успіх і повторювалась кілька разів. Потім довго ще місто згадувало ті постановки і партію Наталки Полтавки, яку виконувала Меланія Ходот, срібний голос України, відкрита Опанасом в глухому селі на Глухівщині. У місті, та й в губернії, увійшло в моду ходити в національному одязі. Опанас разом з Глібовими, Вербицькими та братами Білозерськими заснував гурток „Шановців рідної народності”, які влаштовували вечірки та народні гуляння зі співом українських народних пісень. В цей гурток входили всі члени Громади з куріня Степана Носа, а також їх близькі та знайомі. На цьому фото нема ні Марковича ні Глібова. Перший в цей час був у Глухові, а другий хворів і не схотів сфотографуватись у такому непрезентабельному вигляді. Зате ми бачимо братів Білозеських, сімейство Ходотів та Миколу і

Марію Вербицьких. На фото над батьком(№5) стоїть Меланія Андріївна Ходот-Загорська, яку Микола Лисенко звав „останнім українським соловейком” та „срібним голосом України”. Зверніть увагу на № 19 – це поручик Герасимовський, по доносу якого згодом буде знищені і Чернігівський курінь Громади, і сам гурток „Шановців своєї народності”.

Для Марії ж в цей час теж почалась чорна смуга. Микола Добролюбов, який останнім часом заміняв їй Опанаса, в літературних справах виїхав до Петербургу. Виїхав в Росію Тургенєв. Збирається в Петербург Тетяна Парсек з синами. Ні з ким було створювати нові оповідання, адже вона не звикла працювати одна-однісінька. Тож Марія пише Опанасу Васильовичу, що думає їхати до Петербурга, а звідти до нього в Чернігів, заглянувши по дорозі до Орла. Опанас назаймав у знайомих грошей і терміново купив квартиру поряд з величезним яблуневим садом біля Красного мосту і умеблював її для приїзду дружини з сином. Через Глібова познайомився з підполковником Красовським, який викладає в Київському кадетському корпусі, куди Опанас Васильович намірився віддати на навчання Богдана. Та вони так і не приїхали. Опанасу стало відомо, що замість Петербургу Сашко Пассек повіз Марію в Париж. У відмістку Опанас став упадати за Меланією Ходот. Вона завагітніла. Але ж Опанас з Марією були повінчані, а в православній Росії церковні шлюби були на все життя. То ж щоб не знеславлювали дочку, старий Ходот швиденько її віддав за дрібного поміщика Загорського, п’яничку, до того ж горбаня. Опанас відав їм квартиру, яка тепер йому булла непотрібна, адже дружина залишалась там за кордоном з юним коханцем…

У Сашка Парсека неждано прорізався талант краснописьменства і Марія творить вже разом з ним. Наприкінці березня 1862 Тургенєв пише з Парижа В. Карта шевській: ”Ви запитуєте про д-ку Маркович. Вона ще й досі тут, і, здається, не бідує. За праці її платять дуже добре...”

Маркович хоче створити в Чернігові українську газету „Десна”. Та нажаль, з 25 квітня 1861 міністром внутрішніх справ керував Петро Валуєв. Він мав мовну глухоту і через абсолютну нездатність до вивчення іноземних мов, ледь-ледь закінчив гімназію. З-за цієї мовної глухоти він вважав, що на території Російської імперії повинні досконало знати тільки російську мову, всі ж інші мови тільки заважають цьому. То ж прискіпувався до найменшої дрібниці. Знайшов, що у Опанаса Васильовича не відмінена заборона публікуватись і відмовив йому у виданні. Так і не вийшла „Десна”. Чернігівська громада змоглась через старшого викладача гімназії Леоніда Глібова, проштовхнути двомовну газету „Черниговский листок”...

У 1862 році почали здійснювати акцизну реформу. Акцизним начальником в Чернігівську губернію було призначено старого друга Опанаса Федора Рашевського.От що пише біограф Шевченко Олександр Лазаревський:”

Акцизним начальником губернії був призначений Федір Павлович Рашевській, який почав вміло підбирати до нової установи урядовців. Пішов, спокшений високим жалуванням і Маркович, якому потрібно було часто висилати гроші сім'ї. Перейшовши на службу в акциз Маркович поселився в Новгород Сіверську. Там, крім всього іншого він займався і музикою пісень. Пісенну музику Опанас Васильович блискуче показав любителям при постановці в Чернігові оперет, виконаних любителями « Наталки Полтавки» в 1862 та «Чар»(по К.Толстому) в 1866. Знавці говорили, що виконання музичної частини в цих оперетах представлялося верхом досконалості. Але потрібно ж було бачити Опанаса Васильовича на репетиціях цих оперет…До втоми бився він, сварився : голосив поки та або інша партія не була нарешті розучена. Особливо багато праці поклав Опанас Васильович при постановці «Чари» ніколи перед тим не граної. У цій опереті головну партію співала чудова співачка Меланія Андріївна Загорська (Ходот), яку Опанас Васильович зустрів в одному глухому хуторі. Дружні відносини Меланії Андріївни скрасили останні дні Опанаса Васильовича, що так і не дочекався своєї сім'ї…»

Опанас Васильович написав про все Марії і повідомив, що зняв тепер для неї затишну хатинку в Новгород-Сіверськуі нетерпляче чекає їх з Богданом. У відповідь Марія обурено пише „ Я копієчки щербатої не візьму з тих акцизних грошей, хоч би мені було голодно і холодно”. Та вже наприкінці вересня просить у нього грошей на поїздку в Петербург, які і отримує на початку жовтня.

Поїздка в Петербург їй дійсно була конче потрібна. В Росії вступили в дію нові цензурні правила, згідно з якими було закрито журнали „Современник” та „Русское слово”, на чиї гонорари жила Марія в Парижі ( не рахуючи Сашкових грошей). „Основа” з-за сварок між Кулішем і Білозерським припинила виплати. То ж треба було налагоджувати нові зв’язки, шукати нові журнали. Довелось на деякий час кинути коханого Сашка і виїхати до Петербургу. В Петербурзі вона таки добилась , щоб Василь Бєлозерський виплатив їй 500 карбованців сріблом за надруковані матеріали. Домовилась з редакторами газет „Северная плела” та „Очерки” про публікацію її матеріалів. Вона причарувала молодого, але вже відомого письменника Василя Слєпцова і він взявся вести її видавничі справи. Після цього повернулась до Сашка в Париж, так і не провідавши чоловіка...

Про ті часи перебування Марковича в Н-Сіверську розповів відомий український письменник Дмитро Маркович(племінник Опанаса): Приїзд дядька до Новгород-Сіверського зробив цілу революцію в суспільстві та гімназії. Спів мужицьких пісень увійшов у моду: ідеалізація селянства в малоросійських п’єсах примушувала звернути увагу на нього, глянути, як на Людину, раніш – по звичці, тепер свідомо співались українські пісні і записувались; слухали спів селян, від них не мимоволі, як раніш, а свідомо заучувались ці пісні;народна вбрання увійшло в моду, навіть альбоми у баришень заповнювались не „Чорною шаллю”, а віршами Шевченко, віршами народних пісень. Мужикофільство, як казали поміщики, зразу внесло живий струмінь в суспільство.

Під час прогулянок дядька Опанаса він завжди був оточений кількома гімназистами старших класів...йому, вважаю, багато хто з них зобов’язаний першими проявами національної самосвідомості... Безумовно знаю, що в класах у вільний від уроків час, читались Шевченко і інші поети навіть Міцкевич по польські; співались пісні – українські, російські, сербські. Знаю, що директор гімназії Кулжинський суворо заборонив бувати у дядька і підтримувати з ним знайомство”...

Як бачимо, Опанас Васильович ніколи не був тим забитим і дріб’язковим чоловіком, яким його виставляє в своїх описах старий коханець Марії Іван Тургенєв. Та й свою мовчанку у красно письменстві, Опанас Васильович таки прорвав у цей час. Через Іллю Дорошенко він передав у Ніжин Матвію Симонову(Номису) зібрання з 30000 народних приказок та прислів’їв( і Ілля Дорошенко, і Матвій Симонов, і Микола Вербицький були одружені на доньках Федора Рашевського). Їх Номис видає на грошу Г.П.Галагана. На жаль, в книжці було всього 15 000 приказок, прислів’їв та пісень. 15 000 не пропустила цензура, в тому числі і всі срамні пісні.

Літом в Чернігові вийшов страшенний скандал. У буцигерню ледь не потрапив сам Федір Павлович Рашевський. До Чернігова приїхав емісар «Землі і волі» красень-землемір Андрущенко, коханець Параски Глібової. На квартирі братів Білозерських, яку вони знімали разом з поручиком Герасимчуком, він влаштував таємну зустріч, на якій крім братів Білозерських, Були лікар і курінний Степан Нос, Глібова, землемір Іван Маслоковець, студенти Гаврило Коваленко та Федор Ретечко. Як завжди на Русі, ця зустріч була не без оковитої. Розгарячені горілкою вони вже не шепотілись між собою, а горлали. А в сусідній кімнаті відпочивав після ранкової пиятки поручик Герасименко. Ті крики розбудили його. Він став прислухатись, щоб розпізнати гостей. Навіть спробував висунути пику в двері, щоб приєднатись до гурту, та Нос запустив у нього чоботом. То ж поручик ображено застив на своїй постілі, прислухаючись до подальших подій. Та їх вже не було. Чернігівці одностацно відмовились організовувати у себе таємний підрозділ «Землі і волі» З них достатньо було «Громади». Всі розішлись. Ранком Білозерські виїхали у відрядження. Отож коли Герасименко ранком зайшов у кімнату, він вже нікого не застав. Зате на столі лежав надірваний грубий пакет. Герасимчук заглянув до нього і побачив купу листівок і відозв „Народної волі”. Головну біль, як рукою зняло. Він схопив декілька листівок і відозв і побіг з ними до жандармського полковника Шульговського, який мешкав неподалік. Полковник як раз підніс до вус кухоль розсольнику, яким лікувався від похмілки, коли у кімнату увірвався поручик Герасименко. Нехтуючи всякою субординацієї, поручик вихопив у полковника кухоль і видудливши його, гарячково став розповідати про вчорашню вечірку , після чого тицьнув під самого носа полковника ті листівки. Полковник терміново викликав жандармів і всі вони побігли до квартири Бєлозерських, де і знайшли той пакет, а в ньому110 примірників брошури Огарьова «Що потрібне народу», 5 примірників відозви «Свобода №1» друку «Землі і воля», 30 примірників відозви до селян, що починалась словами «Довго утискали Вас браття», 214 примірників «Дзвони», 31 примірник відозви «Під суд!» і книга Герцена «З того берега», а також рукописні відозви « До молодого покоління» і окремі номери революційного «Великороса».Шульговський про все тут же повідомив губернатора та 111 відділення, звідки відрядили для припинення „малоросійської пропаганди” флігель-ад’ютанта, жандармського полковника Мєзенцова. Всі, хто був на тій вечірці, були заарештовані і відправлені до Петербургу. Опанаса не зачепили, бо він увесь цей час був у Н-Сіверському і до Чернігова не виїжджав. А от Федора Рашевського навіть було арештували, та через кілька днів, по клопотанню губернатора, відпустили. На вечірці він не був присутнім, просто був у тісних відносинах з Глібовими і Бєлозерськими...

Друзів з Чернігова вичистили. Опанас Васильович тепер туди майже не виїжджав. Повністю поринув у роботу. Напруга і стрес від втрати друзів відбились на здоров’ї. Марія, ще в Швейцарії підципила від когось з коханців туберкульоз і нагороджувала ним всіх своїх партнерів, у тому числі і чоловіка. Вже скінчався від туберкульозу Добролюбов, захворів Сашко Парсек. Загострився туберкульоз і у Опанаса Васильовича. З-за цього Федір Крашевський на початку 1865 року перевів його з Новгород-Сіверська до Сосниці, де і зараз одни з найвідоміших на Чернігівщині туберкульозних диспансерів. Розповісти про це життя його в Сосниці знову дозволяю його племіннику Дмитру Марковичу”

Дядька я застав в убогій обстановці: у його розпорядженні біли дві комнати, в інших містилося акцизне управління. Ці дві комнати заповнені були столами, а на них – маса книг, зошитів і списаних листів, все це у безладі. Тут лежала купа листків з народими прислів'ями, там ноти, між ними рукописи і знову клаптики із записаною де-небудь піснею, віршем, стакани недопитого чаю – обстановка така знайома студентам. Опанас...розповідав про Марію Олександрівну і Богдася, що вони бідують в Парижі, що, не дивлячись на посилки грошей, вони ніяк не можуть переїхати і він жахливо сумує...

Яка його обстановка, таке і все його життя було. Безсрібник вражаючий, він жодного моменту не задумувався, чи дати йому грошей першому стрічному, що заявив про свою потребу; він ніколи не мав ні шеляга, бо в день отримання жалування все роздасть і розішле...”

То ж маючи шалену по тим часам зарплату у 1000 рублів в місяць Опанас Васильович жив, як бідак. Зате Марія зняла маєток в Нельї під Парижем. І чоловік гроші слав справно, і гонорари йшли, і у паризькому „журналі виховання і розваг” вона була штатним співробітником, і у Сашка ще залишались гроші. У всякому разі, коли у родині її друзів Якобі сталось лихо, вона змогла заставити три золотих браслети, щоб допомогти їм грошима. Не були скаредами ні Марія , ні Опанас...

Опанас, будучи акцизним начальником, для підлеглих був батьком наставником. От як він влаштував акцизний нагляд на винокурнях. Старшими наглядачами там стали юнаки, яких по виключали з гімназій та семінарій з-за нестачі коштів на навчання. Всі вони під керівництвом Опанаса Васильовича готувались до університету. Він привозив їм книжки, щорічно підтримував наградними по 100-200 рублів сріблом. Всі ці його підопічні поступили таки до університетів. Хто в Києві, хто в Петербурзі. Стали заможними. Та от видатними діячами, чи письменниками так і не стали. Не залишили спогадів ні про своє життя, ні про Опанаса Васильовича.

Після розгону „Гуртка шавноців своєї народності” Опанас Васильович майже нічого не пише і не шле Марії нічого, крім грошей. Він вже відчуває, що жити йому залишилось недовго і благає Марію приїхати з Богданом попрощатись з ним. Вона тільки обіцяє. Ще й єхидно відповідає не в Сосницю, де він мешкає, а на адресу тієї Чернігівської квартири, яку він колись купив для неї, а потім подарував Меланії Ходот, і де тепер мешкає та з чоловіком. Листи читає Загорський. Як йому було читати привіти від Марії до Меланії і до малого Опанасового сина, батьком якого він вважав себе...

На початку червня 1867 Опанас по справам приїхав до Чернігова і зупинився в будинку, який колись подарував Загорським. Загорський в черговий раз напився і ,посилаючись на той Марійкин лист, став лупцювати жінку. Опанас Васильович втрутився. Загорський поряд з ним був, як кіт поряд з ведмедем. Та тут з-за нервів у Опанаса Васильовича почався приступ. Він зліг і не міг вже ходити. До Сосниці він вже не повернувся. Лікарі знайшли у нього останню стадію туберкульозу кішківника. Жити у Загорських було нестерпно з-за щоденних пияток і скандалів Загорського. Хоч у Чернігові у Марковича було десятки близьких друзів, та він нікого не хотів наражати на небезпеку зараження туберкульозом. То ж він пристав на пропозицію смотрителя місцевої лікарні, письменника, біографа Шевченко, Олександра Кониського і був госпіталізований до лікарні. Щоб наглядати за ним в лікарні до Чернігова приїхали племінник Дмитро, та племінниця( дочка Аполлона) Манефа, дружина відомого письменника Писемського...

Настали останні дні його життя. Дорошенко, Лазаревський, навіть рідна тітка-хрещениця Данилова, слізно прохають Марію привезти до нього попрощатись перед смертю Богдана. Та їй не до цього. Недавно поховала Сашка, який так само помер від туберкульозк і тепер лікувала горе в обіймах брата у других Дмитра Писарєва.

Опанаса Васильович помер ранком 1 вересня 1867. До останньої хвилини він чекав дружину з сином, щоб попрощатись. Та вона так і не приїхала. Лише запросила у Федора Павловича Рашевського матеріальної допомоги, у зв’язку зі смертю чоловіка…

За цю жорстокість її покарали і Бог , і люди. Втопився на мілині у Балтійському морі Дмитро Писарєв. У неї було ще сотні коханців, постійними з яких були ті, з ким разом вона могла писати. Та з 70-х років вона перестала бути письменницею. Так її покарала за брата Катруся Керстен. От як це було.

Марія мала здібності до мов. Росіянка, вона добре розмовляла українською, польською, французькою. Її коханець Ентцель запропонував їй перекладати твори Жюля Вєрна. Чи був Жюль Верн її коханцем, невідомо. Але з своєю системою обробки матеріалів, які йому постачали сотні письменників-чорноробів, яку він перейняв від Дюма-батька, він її познайомив. Вона і так самостійно ніколи нічого не писала. Завжди у неї були соавтори. Знамениті, такі як Тургенєв, Добролюбов, Писарєв. І зовсім невідомі. Але це завжди був хтось один, який був невідомим соавтором, поки тривав їх роман. Тут же був інший принцип. Один використовував працю десятків і мав з цього і славу, і прибуток. Щодо Дюма і Жюля Вєрна то цю славу вони заслужили. Письменники-негри підбирали для них матеріал, сюжет, образи. А вони вже з цього ліпили захоплюючі романи.

В 70-ті роки Марійці вже було далеко за 40. Бальзаківський вік вже минув. Тепер важко стало вибирати коханців. Та й невідомих талановитих письменників навколо не було. То ж Марія вирішила зайнятись перекладацтвом. 24 травня 1870 вона підписала угоду з видавцем Звонарьовим на видання місячника „Переклади кращих іноземних письменників”, по якій Звонарьов повинен був платити їй по 2000 рублів сріблом на рік, та по 25 рублів сріблом за друкований аркуш, вона ж передавала йому право власності на опубліковані ним переклади. До перекладів Марія залучила відомих і невідомих письменниць, які добре володіли французькою, англійською і німецькою мовами. В коло цих перекладачок потрапила і сестра у других Опанаса Васильовича – Катруся Керстен. Першими їїх перекладами були переклади П’єра Жюля де Сталя(псевдонім Етцеля). Переклади так сподобались Марії, що вона доручила Катрусі переклад казок Андерсена, на переклад повного зібрання творів якого вона вклала договір. Звичайно, з Катрусею, як і з іншими своїми наймичками-перекладачками, вона ніяких письмових договорів не укладала.

Катруся вирішила скористатись випадком і відомстити Марії за скалічене життя брата, за вкрадене у нього ім’я. Вона взяла переклад Казок Андерсена, зроблений М.В.Трубніковою та сестрою знаменитого критика Володимира Стасова, опублікований у 1868 році і майже дослівно списала його. Марія, навіть не прочитавши, поставила свій підпис і віддала для друку Звонарьову. Коли переклад 1 тому був надрукований, Катруся інкогніто переслала по примірнику Трубніковій і Стасовій. Надія Васильовна читає перший том Казок Андерсена у перекладі Марко Вовчок і не може очам своїм повірити. Текст повністю її. Та Марія в цей час булла знаменитою революційно-демократичною письменницею і Надія Васильівна вирішила не паплюжити однодумцю. Промовчала. Та от 3 грудня виходить другий том Казок Андерсена у перекладі Марко Вовчок. І знову текст ідентичний. Катруся знала, що робила. Сім’я Стасових у ті часи володіла умами інтелігенції всієї Російської імперії, та й Європи. Володимир Васильович – відомий публіцист, критик, письменник, натхненник передвижництва. Дмитро Васильович – відомий юрист, який уславився вдалим захистом революціонерів. Надія Василівна – відома письменниця, перекладачка. І от це тріо повстало проти Марії. 11 грудня Ста сов публікує в газеті „ Санки-Петербургські відомості” статтю „ Щось дуже негарне”, в якій звинувачує Марію в плагіаті. Марія ще намагається відбитись, пише, що її переклад має вищий художній рівень, вимагає третейського суду. Та куди їй було тягатись з блискучим юристом Дмитром Васильовичем. До того ж вона і правди про те, що була не автором, а редактором, сказати не могла. Мало того, вона „забула” заплатити Катрусі за переклад, то ж навіть не маламорального права перевести стрілки на неї ! Третейський суд, що складався з 19 письменників та юристів підтвердив твердження Стасова, що переклад Марко Вовчок є плагіатом перекладу Стасової-Трубнікової. Внаслідок цього рішення Марія втратила і журнал, і лице. ЇЇ твори знімались з друку. В бібліотеках ставились подалі.ЇЇ перестали приймати в світі. Від такої ганьби Марія вирішила сховатись в глухомані і в 1872 році переїжджає до маєтку Львових біля Торжка Тверської губернії. Літом в гості до неї приїжджає син Богдан, який вчиться на фізико-механічному факультеті Петербурзького університету. Разом з ним приїжджає компанія його найближчих друзів – студенти-медикі Анатолій Ген та Павло Нілов, випускники Морського училища Ваня Лебедєв та Мишко Лобач-Жученко. Гостювали довго. Якось Мишко показав Марії свій переклад „Історії неба”, написаної П.Ж.Сталем(Етцелем). Марія запропонувала йому перекласти сатиричну „Історію осла” того ж автора. Він, за власною ініціативою. Переклав ще й „Бесіди з хімії” Качура й Ріша. Марія зрозуміла, що перед нею талановитий початківець-письтменник. Доля Мишка була вирішена. Друг –одноліток її сина стає її другим чоловіком! Вона таки закохує його в себе і робить вірним рабом, як вона вміла робити з багатьма коханцями. Він супроводжує її до останнього її дня життя. Та от писати разом вони так і не стали. Бо ті переклад йому зробили друзі. Вони йому були потрібні, щоб справити враження на Марію. На довгих 20 років Марія щезла з літератури. Лише коли у сина Богдана проявився яскравий письменницький дар і вони стали жити разом, наприкінці 90-х знову виплив з мороку письменник Марко Вовчок. Та і стиль оповідань був вже зовсім інший, і мова не та, та й час неп той.

Український письменник Марко Вовчок помер у 1867 році. Збірний інтернаціональний Марко Вовчок помер в Нальчику 28 липня 1907 року. На її похоронах не було навіть синів, яки в липні приїхали попрощатись з матір’ю – Богдан виїхав до Петербургу 23 липня, Борис – 25 липня. Справи виявились важливішим, за останній борг...

Хто такий Марко Вовчок? Скажу словами прапрадіда Пантелеймона Куліша про Опанаса і Марію:” Він, маючи в серці Божу іскру оповідав живим словом. Гарно проповідував він Христову правду, і як гарно проповідував, так і чинив, між тим, коли Марія писала так, а чинила інак. Сколько в Марковичці було запеклого егоїзму, столько в Опанаса самопожертви і любовної щирості...

Коли вмер Маркович(1867) то й Марія вмерла для літератури української, - перестала писати свої повістки в мові, котру полюбила заради свого мужа. Опісля писала вона романи й деякі педагогічні письма по-російськи, однак Сіми творами не з’єднала собі славного імені в літературі російській. Ба, можна сказати, що й ті оповідання українські, котрі она описувала від того часу, коли Опанас став нездужати, не мають уже великої стойкості літературної: ослаб животворний дух колишнього гарячого патріота, що дотоле здвигав Московку в гору, спонукаючи її рисувати картинки з суспільного побуту на Українє, котрі ачей сам Опанас прикрашува барвами чудовими…»

К.т.н.Володимир Сиротенко(Вебицький)

Львів. sirotenko@polynet.lviv.ua