Реферати українською

Петро Сагайдачний - Історія України -

Петро Сагайдачний - Історія України - Скачать бесплатно

ряди. Протягом серпня запорозькі загони з винятковою мужністю билися з ворогом, що переважав їх у кілька разів.

Тим часом Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська, рушив під Могилів на зустріч із ним, домовившись попередньо з польським головнокомандуючим про місце розташування козацьких військ. Ходкевич для охорони Сагайдачного дав три корогви своїх вершників. Однак сталося так, що і ті потрапили у ворожу засідку. Зав'язався несподіваний бій, під час якого український полковник був поранений отруйною стрілою, що стала причиною його тяжкої хвороби, а наступного року — смерті. Польські корогви з пораненим Сагайдачним врятувалися від .переслідувачів і через кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина.

Під час маршу відбулася рада. Сагайдачний розповів козакам про наслідки своїх переговорів із королем. Було засуджено хибні організаційні та військові заходи гетьмана Яцька Бородавки, його звинувачено в розпорошенні військових сил у ворожому краю, внаслідок чого він мало не загубив усього війська — вже було втрачено понад чотири тисячі воїнів. Тож рада позбавила Бородавку гетьманства, обравши замість нього Сагайдачного. Літописець зафіксував: «У цей день козацьке військо розжалувало свого головного начальника й на його місце призначило одного хороброго і войовничого мужа».

Новообраний гетьман негайно виступив на чолі свого війська. Стримуючи натиск турецької армії, яка не хотіла допустити об'єднання запорожців із поляками, він зумів вивести козаків з дуже небезпечного становища — адже перед ними постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар усієї маси ворога й бути відрізаними од спільників. Випередивши султанське військо на дві милі, 41 520 козаків з'єдналися з польськими силами, які чекали порятунку.

Польське військо налічувало не більше 35 тисяч, оскільки після переправи, ще до Хотина багато шляхтичів розбіглося. Загальна ж кількість турецького війська, коли воно повністю зосередилось під Хотином, становила близько 300 тисяч чоловік і відзначалася надзвичайною строкатістю складу (турки, сірійці, боснійці, греки, південні слов'яни, багато з них були мобілізовані з підкорених країн). Турки везли 260 гармат, мали велику кількість верблюдів, мулів і навіть чотирьох бойових слонів, які наводили жах на місцеве населення. Такої армії вже давно не бачили в Європі.

Натомість польсько-козацький табір переважав у ручній вогнепальній зброї (за рахунок передусім запорожців, цього «рушничного війська»). Сеймовий комісар польського війська під Хотином Якуб Собеський дуже високо оцінював козацьке озброєння: «Якби польське військо було так добре озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою».

2 вересня з'явилася голова колони турецької армії — 20 тисяч добірної кінноти — спаги центральних турецьких земель Румелії та Анатолії під командуванням анатолійського беглербея Хусейна.і Разом із ними прибув і султан Осман II зі своїм штабом. Не зупинившись, прямо з маршу, турецькі війська, підтримані татарами, атакували козацькі позиції. Турецькому командуванню було відомо, що в козацькому таборі ще не закінчені фортифікаційні роботи. Султанське командування вважало запорозьких козаків головною й вирішальною силою Польщі у цій війні, найбільш боєздатною й витривалою частиною польських військ, і тому саме проти козацьких позицій спрямувало воно як свою першу атаку, так і більшість наступних. Очевидець — вірменський хроніст Авксент, що був у польському таборі, розповідав, що в турецькому таборі під Хотином говорили: «Якщо ми переможемо козаків, тоді легше собі дамо раду з поляками».

Перша атака турецько-татарських військ була сильною. Кілька разів йшли вони в наступ на козацький табір. Однак одностайний рушничний вогонь у відповідь раз у раз відкидав їх назад. Артилерія, що безперервно, впродовж усього дня, обстрілювала козацький табір (було випущено 60 ядер), теж не могла зламати опір запорожців. А в кінці дня, коли атакуючі ледве трималися на ногах, козаки самі перейшли в наступ. У результаті цієї контратаки ворог швидко відкочувався назад, але виснажені денним поєдинком запорожці й самі почали знемагати. Ходкевич, помітивши, що групі козаків загрожує оточення, кинув їм на допомогу свіжі сили: піхоту, найманців, кілька кінних корогов рейтарів та добровольців. Ворожі війська були відкинуті на вихідні позиції. Турки втратили 800 вояків убитими й пораненими, кілька їх потрапило до полону. Загинув паша Сілістрії — Хусейн. Захоплено значну кількість коней і зброї. Серед козаків — 40 чоловік загиблих і полонених. Серед польського війська — 30 полеглих і багато поранених.

Третього вересня всі зайняті попередньо турецькими військами підгір'я вкрилися білими наметами. Турецькі частини поступово розгорталися в північному та північно-східному напрямку, оточуючи з усіх боків польсько-козацький табір. У дію були введені, крім учорашніх сил, ще вісім тисяч яничарів і три тисячі спагів із султанської гвардії. І знову всю енергію та силу своїх військ турки скерували проти козаків. Дві години тривала інтенсивна артилерійська підготовка, але вона не мала успіху, оскільки більшість ядер падала далеко за лінією укріплень. Захищені в окопах запорожці зазнали невеликих втрат.

Коли турки, вирішивши, що козаки вже цілком знищені, піднімалися в атаку, козаки з шаблями в руках вискакували з окопів їм назустріч, кидалися в контратаки, давали відсіч нападникам. Це повторювалося тричі. Козаків підтримував воєвода Вейхер, який через річку з трьох гармат громив атакуючих турків. Нарешті козаки востаннє піднялися проти ворогів. Турки контратакували, але на допомогу кинулися поляки. Спільно з ними запорожці й цього разу здолали нападників. Запала темрява — бій припинився. Загинуло кілька десятків козаків, серед них один полковник. Турецькі втрати були значно більшими — понад двісті вбитими. Серед забитих був беглербей Боснії. Козаки захопили у ворога чотири гармати, багато різної зброї й кілька полонених.

Четвертого вересня у вранішній імлі з усіх гармат турецької артилерії почався обстріл козацьких позицій. За дві години було випущено до тисячі ядер, але й на цей раз без значного ефекту. Більшість ядер перелітала окопи, де укрилися козаки, й падала у хвилі Дністра. Проте загинуло багато коней. Цей третій наступ був найсильнішим. Шість годин атакували сили нападаючих козацький табір. Після артилерійської підготовки спочатку вдарили яничари, їх відбили. А потім, як морські хвилі, раз у раз накочувались на козацький табір ворожі війська. На кожну атаку козаки, керовані Сагайдачним, відповідали інтенсивним рушничним вогнем і рішучою контратакою. Три шалених штурми відбили козаки, їм допомагала литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також німецька і угорська піхота, яку надіслав на підмогу Ходкевич. Увечері турки знову підійшли до козацьких позицій і почали кидати жмути запаленої соломи, прагнучи підпалити табір. А згодом, під прикриттям темряви, почали новий штурм.

Відбиваючи цей, четвертий, штурм ворожих сил, козаки під проводом Сагайдачного перейшли до наступу. Козацький гетьман, який узагалі, на противагу стратегії пасивної оборони феодальних армій, розвивав далі козацьку наступальну стратегію концентрованого раптового удару й маневрену динамічну тактику, блискуче реалізував ці принципи в Хотинській битві, піднявши на новий високий щабель українське військове мистецтво. Відбивши атаку, козаки погнали ворога й, переслідуючи, вдерлися у ворожий табір, захопили чотири гармати, п'ять наметів, багато коней, одягу, амуніції, зброї, полонених, серед яких і кілька турецьких воєначальників.

Французький історик першої половини XVII ст. М. Бодьє писав: «Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і стягів султана». Поява запорожців серед султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав рішучий момент, який міг принести цілковиту перемогу й покласти кінець війні. Але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи допомоги й пропонуючи виступити усіма силами, поверталися ні з чим. Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізній час. Сучасники, а згодом дослідники-історики намагалися зрозуміти й пояснити цю поведінку польського командуючого. Мабуть, не останнє значення мало те, що Ходкевич під впливом сеймових комісарів дотримувався концепції позиційної війни і стратегії пасивної оборони. Бодьє зробив висновок: «У цій битві козаки розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав і польський генерал Ходкевич не наказали їм відійти, замість того, щоб самим приєднатися до козаків».

Сагайдачному довелося відводити своїх звитяжців назад під вогнем батареї з 12 гармат і натиском контратаки всіх сил правого крила турецької армії. Козакам довелося відступити з великими втратами. Це був найкривавіший день у Хотинській битві. 800 чоловік втратили козаки. Турки — втричі більше. Але це був, безперечно, величезний успіх козаків, керованих їхнім гетьманом. Розлючений невдачею, Осман II кричав, що він не їстиме, не питиме доти, поки йому не приведуть того «сивого пса Сагайдачного».

Упродовж усієї Хотинської війни козаки приймали на себе основний тягар турецьких атак. На чолі зі своїм гетьманом вони відбили всі дев'ять штурмів, п'ять із яких були спрямовані безпосередньо й виключно на козацький табір, що являв собою недоступну фортецю.

Жодного разу ворог не зміг проникнути за його вали.

Водночас Сагайдачний, котрий не раз водив запорожців на турецькі фортеці, віддаючи перевагу наступальній стратегії й тактиці, намагався випереджати турецькі штурми. Так, у ніч із шостого на сьоме вересня гетьман організував могутній виступ, яким почав серію нічних рейдів, що мали на меті знищення противника, здобуття продовольства та інших трофеїв, деморалізацію турецької армії. У нічних рейдах, які завдавали великих втрат турецьким військам і викликали серед них паніку, з особливою силою виявилася динамічна тактика запорозьких козаків, їхня ініціативність й активність, вміння максимально використовувати фактор раптовості. З ініціативи Сагайдачного питання впровадження нічних атак спеціально розглядав польський сейм.

Наприклад, козаки здійснили такий рейд 12 вересня. В дощову ніч Сагайдачний повів козаків на султанські позиції. У нічній темряві десять тисяч козаків підкралися до турецького табору. Знявши безшумно сторожу, запорожці увірвалися в намети. В турецькому таборі виникла паніка. Тікали кудись напівроздягнені яничари і спаги. Тільки й чути було лякливий крик: «Козаки, козаки!» Коли турецькі командуючі трохи отямилися, почалася безладна стрілянина. Захопивши великі трофеї, козаки організовано відійшли. Загін, залишений Сагайдачним, прикривав відхід Запорозького Війська. Цей загін прийняв на себе удар армії великого візира Хусейна-паші, що зробив невдалу спробу наздогнати війська Сагайдачного.

Козацький гетьман організував рейди 17, 18, 19, 22, 24, 25 вересня, які, за винятком одного, були успішними, козаки захопили численні трофеї.

Українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні. Слабий після поранення, козацький гетьман завжди діяв наполегливо, рішуче. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту.

28 вересня султан вирішив зробити ще один, останній штурм, зосередивши для нього абсолютно всі сили, вводячи максимум резервів. У таборі залишилося лише дві тисячі спагів і чотири тисячі яничарів особистої султанської варти. Ще вночі турки встановили чотири батареї. Найбільша, що складалася з 40 гармат, обстрілювала супротивника з-за Дністра. Другу встановили (біля мосту, третю — навпроти шанців німців Денгофа, четверту — біля брами, де розміщені були польські коронні війська.

У вранішній час турки й татари провели розвідувальні дії. Відігнані від шанців, вони переконалися в дієвості вартової служби польсько-козацького табору. Коли розвиднілось, гармати почали бити, ядра летіли з чотирьох боків. Загалом було випущено 1500 ядер, із них 500 — із батареї за Дністром. Артилерійський шалений обстріл дещо відтіснив козаків від лівого берега Дністра, з чого скористалися (гагари, вплав перебравшися через річку. Але запорожці, підтримані німецькими частинами, перейшли в контратаку й примусили ворога на деякий час припинити гарматний вогонь і дещо відступити вглиб лівого берега Дністра. На правий фланг обрушилися основні сили, й артилерійська канонада відновилася. Очевидець описує: «Більш як 60 гармат гриміли безперестанно».

Після артилерійської підготовки почався штурм. Спаги й татари за Дністром відвертали увагу, загрожуючи переправою, в той час як на правий фланг обрушилися головні сили. Рядових воїнів підганяли сотники. Спаги, які спішились, несли перед собою снопи соломи, захищаючись від куль. Після дев'ятої атаки турки увірвалися на вали польських позицій, але були зустрінуті вогнем із гармат, що їх заряджали, коли закінчилися запаси ядер, шматками заліза й скла. Турки відступили під натиском угорських, польських, українських воїнів.

Особливо запеклі бої точилися перед козацьким табором. Запорожці, яких штурмували понад 20 тисяч спагів, відбили 11 атак на козацькі позиції. Щоразу запорожці діяли сильним рушничним вогнем або енергійними вилазками, кидаючись на ворога і вступаючи в рукопашний бій. Відбивши останню — одинадцяту атаку, запорожці кинулися на допомогу своїм союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога. Після закінчення битви, яка не вгавала протягом усього дня, втративши кілька тисяч убитими й пораненими, деморалізовані, пригнічені турки повернулися до свого табору.

На полі бою полягло понад тисячу ворогів. Втрати в польсько-козацькому таборі були невеликі. Лише татари захопили 40 полонених у ясир. Бої 28 вересня оцінювалися як найзначніша битва Хотинської війни. «Була то найбільша битва», — зробив висновок турецький історик Кя-тіб Челябі.

Цілковитий розгром турецької армії змусив султана' погодитися на переговори й укладення миру з Польщею. Могутня турецька армія зазнала нищівної поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі та України. Спроба Османа II поставити на коліна Польщу, ліквідувати козацтво й завоювати Україну провалилася. Протягом п'ятитижневих боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії дорівнювали 40 процентів воїнів.

Однак Хотинський мир був наслідком компромісу, який був спрямований проти запорожців. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував її від катастрофи. Адже вона зобов'язувалась заборонити чорноморські походи! й карати козаків за них. Польський король рекомендував відібрати у козаків човни, щоб не допустити їхніх походів на Кримське ханство й Туреччину, а також зменшити кількість козаків до 3000 чоловік, переписавши їх до реєстру. Решту, майже 85 відсотків учасників Хотинської кампанії, що забезпечили перемогу в ній, хотіли перетворити на кріпаків. Інша річ, що реалізувати такі свої задуми польські феодали були неспроможні.

Про вирішальну роль козаків у Хотинській битві свідчили численні турецькі та польські тогочасні документальні джерела.

Навіть представники польського табору визнавали: козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни й забезпечили перемогу, а й взагалі, врятували Річ Посполиту від загибелі. Сеймовий комісар магнат Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксент писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3—4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам».

У Західній Європі, де з великим напруженням та інтересом стежили за розвитком подій під Хотином, від яких могла залежати доля багатьох європейських народів, також утвердилася загальна думка про те, що основна заслуга у відсічі турецько-татарським полчищам, провалі завойовницького походу Османа на Україну і Польщу належить козацтву. Це, зокрема, стверджує французький історик Бодьє у праці, яку він видав у 1631 р. у Парижі. Отевіль (Гаспар де Тандр) захоплено писав у книзі, що вийшла в Кельні 1697 р., про високі військові якості козаків: «Словом, під час цього походу козаки творили справжні чудеса». Цікаві його спостереження про витривалість запорожців: «Вони такі міцні від природи, що голод, спрагу, вітер, дощ, холод і всі інші злигодні переносять набагато легше, ніж усі інші народи».

Спільна боротьба поляків і українців проти турецько-татарських загарбників під Хотином збагатила кращі традиції братерства цих народів. Козацький полководець Петро Конашевич Сагайдачний став героєм і України, й Польщі. Хотинська війна була вінцем його полководницької діяльності, європейської слави.

Я. Собеський у своїй «Історії Хотинської війни» свідчив: «Скільки очолював Сагайдачний Запорозьке Військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи — й тут завжди мав він щастя, — зруйнував кілька великих міст турецьких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли доводилося відступати — останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

Отруєна татарська стріла, що влучила у Сагайдачного при сутичці на самому початку Хотинської битви, вкоротила 'йому життя. У Києві він дуже хйорів, страждав від рани, але продовжував піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі. За п'ять днів до смерті Петро Конашевич у присутності київського митроплита Іова Борецького й нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на освітньо-навчальні, релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

До останнього подиху Сагайдачного не покидали думки про долю рідної України і козацтва. Відповідаючи на лист Сигізмунда III, він просить, щоб король стримував «високодумних і вельможних панів коронних, які владу свою на Україну поширюють і... до ярма робітного безбожно людей православних нахиляють».

Помер Петро Конашевич Сагайдачний у квітні 1622 р. Кончину гетьмана з болем сприйняли скрізь в Україні. З великим сумом проводжали в останню путь славнозвісного полководця. Двадцять спудеїв Київської братської школи перед похованням прочитали вірші, складені ректором школи Касіаном Саковичем. Поховали Сагайдачного на території Братського монастиря на Подолі «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

Вірші Касіана Саковича були видані в тому ж 1622 р. окремою книжкою під назвою: «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого. Зложоный през инока Касіана Саковича, ректора школ Кієвских, в брацтві. Мовленые от єго спудеов на погребі того цного рыцера в Кієві, в неділю проводную, року Божого тисяча шестьсот двадцать второго». Епіграф до книжки: «Не вісти ли яко властелин велик паде в сій день».

У творі Саковича подаються біографічні відомості про Сагайдачного, який, на думку автора, втілив найхарактерніші риси козацтва — безприкладну хоробрість козаків у боротьбі з ворогами Батьківщини й готовність віддати за неї своє життя.

...Лепій єст стратити живот за ойчизну,
Ніжли неприятелю достать ся в коризну.
Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,
Тот потом з ойчизною мусить погибати.

Підносячи військові доблесті та моральні якості Сагайдачного, Сакович говорить, що він був «вож славний, неприателюм ойчизны страшный... способный й прудкій до бою», мудро керував військом, був справедливим.

У книжці «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Сагайдачного» розповідається про взяття Кафи:

За своєго гетманства взял в Турцєх місто Кафу,
Аж и сам цесар турскій был в великом страху,
Катарги єдины палил, другій потопил,
Много тогды з неволі христіан свободил,
За што го Бог с воинством єго благословил,
Бо за найбольшую нех себі нагороду
Почитает рыцер, кгды кого на свободу
Вызволить, за што гріхов собі отпущенье
Одержить, а по смерти в небі воміщеньє.

Розповідь про бойові діла і славу Сагайдачного автор «Віршів» вважає за необхідне поширити не лише на гетьмана, а й на всіх козаків, бо «гетман не сам през ся, леч войском єст славний... Гетман без войска — што ж єст, войско тыж без него? Згола нічого не єст єдин без другого». Тому Сакович, описуючи життєвий шлях Сагайдачного, поєднує це з розповіддю про славні діяння Запорозького Війська. Вважаючи однією з основних рис характеру свого героя беззавітне служіння своїй Батьківщині, поет відзначає хоробрість запорожців, які готові без вагань віддати життя за свободу Вітчизни («За волность єи и свой живот положити»).

Віддаючи хвалу «зацне силному запорозкому рыцерству», Сакович називає його «ойчизні нашой суть обороною, от татар поганых и турков заслоною». Він високо підносить ратні подвиги Запорозького Війська проти ворогів християнства, проти «непріателей ойчистых», яких воно перемагало «морем, сухом, частокроть пішо и тыж конно».

Подіям Хотинської битви і майстерному військовому керівництву Сагайдачного в її боях він відводить кілька рядків. Сакович також висловлює загальновизнану сучасниками думку, що саме козаки забезпечили перемогу під Хотином.

Бо и в так рочной войні,
Бог вість, як бы было,
Кгды бы запорозкое войско не прибыло,
Котроє, с коронным войском обок ставши,
Менжне поган разило, в помоч Бога взявши.

Автор «Віршів», оцінюючи вступ Сагайдачного з усім Запорозьким Військом до Київського братства як велику збройну і моральну підтримку йому, говорить також про матеріальну допомогу з боку гетьмана.

В которое ся братство зо всім войском вписал
Й на него ялмужну значную отказал.

Стверджуючи ідею про безсмертя подвигів, слави і добродійств Сагайдачного, автор «Віршів» пише:

Несмертельной славы достойный, гетмане.
Твоя слава в молчаню нікгды не зостане,
Поки Дніпро з Дністром многорыбниє плынути
Будуть, поты ділности теж твої слынути.

Безсмертя справи Петра Сагайдачного Касіан Сакович порівнює з безсмертям слави античних героїв:

Бо єсли вихваляєт Кгреціа Нестора,
Ахілесса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славять кроля Періклеса,
И славного оного з тим Темистоклеса,
Рим зась з смілости свого хвалить Курціуша
Й з щасливых потычок славить Помпеюша,
Теди теж и Росія Петра Сагайдачного
Подасть людєм, в памятку віку потомного.

Тому Сакович стверджував, що коли б якийсь поет зібрався вичерпно описати подвиги славного гетьмана, він мусив би вчитися у Гомера:

Кто би хтіл достатечне справы описати
Петра Конашевича і на світ подати,
Мусіл бы у кгрецкого поеты Гомера
Зычить розуму, альбо тыж у Димостена,
Котрый валечних своих кгреков дій
Выписали достатнє, яко по лініи.

У творі Саковича вперше в українській давній поезії поданий образ ідеального національного героя. Автор ставить виховні завдання — «с того гетмана кождый рыцер нех ся учить». Патріотизм запорозького гетьмана він порівнює з любов'ю до Вітчизни афінського царя Кодра, який не вагаючись пішов за неї на смерть.

Воліл сам, як Кодрус-кроль в Атенах в Греціи,
Смерть поднять, бы ойчизна только была в цілі.

Видання художньо оформлене. Невідомий український художник-гравер зобразив запорозького гетьмана на коні, використавши таку стародавню традицію мистецтва, як возвеличення людини засобом кінного портрета. Кінь — наче п'єдестал лицаря, хороброго й доблесного воїна. Та взагалі у творах мистецтва кінь — це своєрідний символ. Людина на коні мовби підноситься над буденністю життя. Вершник, який гордо сидить у сідлі, уособлював героїзацію образу, чого й прагнув анонімний художник-гравер, який, ідучи за «Віршами» Саковича, подав монументальний образ видатного історичного діяча.

Водночас, оскільки портрет Петра Сагайдачного — реалістичний, то в осанці гетьмана, що сидить на коні, відчувається літня вже людина. В його фігурі немає стрункості, він тут подібний до старого козака, і лише булава в руці та герб відзначають його високе становище. Спеціалісти вважають, що ця гравюра є повторенням мальованого, можливо домовинного, портрета гетьмана.

Інша гравюра присвячена битві за Кафу. «Здобуття Кафи» — це перше в українській книжковій графіці композиційне зображення батальної сцени — штурму турецької фортеці козаками на своїх «чайках». На задньому плані гравюри — мури фортеці. Видно, наскільки могутніми були укріплення Кафи. На передньому — затока з козацькими човнами, що атакують турецькі галери. Бій зображено в той момент, коли козацькі «чайки» вже захопили ворожі кораблі. Бачимо фігури турків, яких скидають з галери. Показано, що запорожці почали висаджувати десант, дехто з козаків вже приставив до мурів драбини й піднімається вгору.

Українська книжка 1622 р. була першим історико-поетичним твором про Сагайдачного. Потім у різних країнах з'явилося чимало творів, у яких розповідалось або згадувалось про уславленого гетьмана. Після переможного закінчення Хотинської війни авторитет і слава запорозьких козаків і їхнього керманича поширилася по всій Європі.