Рефераты на украинском
Політична і культурна історія України у ХХ ст. - Історія України -



План

Розвиток освіти і науки. Запровадження обов’язкової середньої школи.

Політика Русифікації України під гаслом Інтернаціоналізму.

Умови розвитку літератури і мистецтва.

Опозиційний рух в 1966-72 рр. та боротьба з ним.

Наростання дисидентського руху. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х на поч. 80-х років.

1. У грудні 1958 р Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший роз­виток системи народної освіти в СРСР». На підставі цьо­го закону в системі народної освіти замість семирічної обо­в'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь, здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учи­тельських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в універси­тетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато таланови­тих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським дія­чем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній, роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдоскона­лення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено пере­хід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відпо­відну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі до­шкільних дитячих закладів — складовій частині системи на­родної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість серед­ніх, що становлять основну ланку шкільної системи.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість на­селення з вищою та середньою (повною й неповною) осві­тою становила понад 28 млн чоловік при загальній кількос­ті населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причи­на того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже по­вністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих де­мократичних країнах, де учням не тільки дають знання, й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.

Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.

2. Характерною особливістю розвитку науки в післявоєн­ний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових спів­робітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним на­уковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-до­слідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.

У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.

Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Ки­ївський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський. Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Льво­ві) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-до­слідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла ши­рока мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.

3. Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників Украї­ни. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й на­укове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві на­півзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Ва­силь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.

Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мис­тецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літе­ратури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і ви­ноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану при­своєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запро­ваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Голов­ко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во­ронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літерато­рів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.

В галузі літератури, театрального мистецтва та благо­дійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з біб­ліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і пуб­лікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої ува­ги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні Визна­чають обличчя української літератури — Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не посту­пається перед тим, що зроблено за кордоном, їхня твор­чість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих,

Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животвор­ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театраль­не життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ни­ні— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного гляда­ча, лялькових та ін. Провідними театрами України, відо­мими далеко за її межами, є академічні драматичні теат­ри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і бале­ту ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи теат­ральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.

Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українсь­кого театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популяр­ні "драматичні театри при київському Палаці культури пра­цівників харчової промисловості, і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної коме­дії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядиль­ної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецько­го бавовняного об'єднання «Восход» та ін.

На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витісняла­ся українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів­ського— також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.

Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає академічної історії національного українсь­кого театру.

4. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному ре­гіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій полови­ні 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мо­ви, виступали за збереження звичаїв, культурно-історич­них пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістич­них цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держа­ви йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Націо­нально-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самови­значення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася на­прикінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в рі­зних містах України були заарештовані літературний кри­тик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, ху­дожник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестува­ти громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кі­нотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів висту­пили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журна­ліст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заареш­тованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, ми­стецтва знову звернулися з листом-протестом проти неза­конних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, забо­рона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зу­пинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеоло­гів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, вла­да спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затрима­но чотирьох осіб.

У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист ро­ману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього бу­ло достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу ре­жиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціона­лізм чи русифікація» викрив згубну національну політи­ку Компартії в Україні, показав порушення прав україн­ського народу в усіх сферах суспільно-політичного, куль­турного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларова­ному визначенню як рівноправної та суверенної радянсь­кої республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба споді­вався добитися вирішення наболілих національних проб­лем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула кни­га В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти зло­чинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утиска­ми української мови та культури.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити націо­нальні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівсь­кої області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

5. У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції — так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і мораль­ним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.

Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними дани­ми, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення дисидентських ідей в цей час став "самвидав" — машино­писні журнали, збірники, літературно-публіцистичні до­робки. У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсо­молу (1960 р. у Москві виникає СМОГ — "Наймолодше об'єднання геніїв"). Із середини 60-х років дисидентський рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз.

Другий (1968 — середина 70-х рр.) характеризувався активними формами протесту, з квітня 1968 р. дисидент­ському руху вдалося розпочати видання "Хроніки поточних подій". Визначилися свої лідери — А. Сахаров, Ю. Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи дисидентського руху, зріс його інте­лектуальний потенціал. Було організовано видання літера­турно-публіцистичних творів з критикою радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Пнзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968 р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8 чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов, В. Файнберг, Н. Горба­невська. Вже в жовтні 1968 р. їх було засуджено.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д. Сахарова "Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу" (червень 1968 р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібера­лізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів "У колі першому", "Архіпелаг ГУТАБ", присуджений йому Нобелівської премії .викликали хвилю обурення радян­ських засобів масової інформації. Влада організувала цьку­вання письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов'єв, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський, кіноре­жисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.

Примикали до дисидентського руху й поділяли його ідеї національно-визвольні рухи України, Грузії, Вірменії, Прибалтики, хоча вони мали свої специфічні особливості.

Відбувалося відродження релігійної свідомості. Інтерес до релігії набирав різноманітних форм. Відновлюються храми, публікуються книги про російську православну релігійну традицію, у яких висловлюється жаль про руйнацію цієї традиції. Священики Г. Якунін, Д. Дудко критикують офіційну церкву за співробітництво з владою.

У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних заходів. У КДБ створено спеціальне 5 е Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували постави­ти під контроль сотні тисяч "сумнівних" в ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено зміни репресивного характеру, організовано судові процеси над А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їхні арешти й ув'язнення, вислано О. Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Нов­город), поміщено членів дисидентського руху до психіат­ричних клінік ("справа Григоренка", "справа Пліуч", "справа Щаранського"), позбавлено радянського громадянства М. Ростррповича, Ю. Любимова.

Третій етап (середина 70-х — середина 80-х рр.) харак­теризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Хельсінських угод, правозахисних організацій в союзних республіках, Вільного проф­спілкового об'єднання трудящих) та наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Різними формами протесту проти деформацій радян­ської системи стали страйки робітників (протягом 1975— 1985 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського насе­лення до СІЛА та Ізраїлю, виступи католицького духовен­ства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціа­тивою письменника С. Залигіна, — на захист чистоти -Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.

У період Гельсінського процесу 1975 р. дисиденство дістало новий імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився визнали права і свободи трудящих.

У травні 1976 р. в Москві засновано перший Гельсінський ко­мітет, а в листопаді 1976 р. в Києві виникає Українська гельсін­ська група, яку очолив Микола Руденко. У групі налічувалось 37 учасників, серед яких були згодом ув'язнені дисиденти Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, а також ті, хто вижив після радянських таборів, — Левко Лук'яненко, Святослав Караванський, Оксана Попович, Ірина Ситник та ін. Українська гельсінська група мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.

Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за справжню свободу і демократію, за незалежність України, яку вона мала здобути, скориставшись своїм конститу­ційним правом на вихід із СРСР. Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі зобов'язання, радянське керівництво вчинило дисидентам погром. Майже три чверті членів Української гельсінської групи були засуджені на строк від 10 до 15 років. Решту вислано з україни (частина з них згодом емірувала).

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді— грудні 1976 р., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліп­шилося. Західній громадськості були передані списки по­літв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися реп­ресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в та­борах. Розгром легальної правозахисної організації свід­чив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки гро­мадськості.

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на волю під час хрущовської «відлиги» і відновили боротьбу проти ре­жиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій поло­вині 60-х — першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо.


Література

Політична історія XX століття. Київ 2001 р.

Політична історія України посібник. Київ 2001 р.

Історія України. Курс лекцій. Київ “Либідь” 1992 р.



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Если мужчина четыре раза сходит налево, то, по законам геометрии, он вернется домой.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100