Реферати українською

Гетьман України емігрант Пилип Орлик - Історія України -

Гетьман України емігрант Пилип Орлик - Історія України - Скачать бесплатно

Орлику не пощастило під Білою Церквою. Ця фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, оснащена сильною артилерією. Орлик не мав необхідної для облоги важкої армати, у нього було лише шість невеличких гармат. Хоча місто зайняли швидко, замок продовжував триматися. Спроба спільними силами запорожців і правобережних козаків узяти замок штурмом не мала успіху. Польська й татарська кіннота тут нічого не могла вдіяти. Січовики покопали у нижньому місті шанці, але вночі обложені зробили непомітну вилазку й захопили їх. Козаки змушені були відступити.

Отже, триденна облога фортеці не дала очікуваних наслідків. Орлик із військом припинив штурм ще й тому, що салтан зі своїми ордами раптом поспішно покинув табір і відійшов до Буга. Орлик благав його зупинитися, залишити йому хоча б частину (тисяч десять) орди. Салтан пообіцяв, але цього не зробив: татари почули про наближення царських військ, із якими вони не бажали йти на зіткнення. Крім того, починалося танення снігів, можлива була значна повінь на річках. Складалися несприятливі й навіть небезпечні для татарської кінноти умови.

Салтан і мурзи вирішили діяти за своїми традиціями. Буджацька, Білгородська, Ногайська орди розпустили свої чамбули на всі боки. По всьому Правобережжю: в полках — Білоцерківському, Канівському, Корсунському, Кальницькому, Уманському, Торговицькому, Брацлавському — палили міста, містечка і села, брали ясир, убивали людей, руйнували церкви, спустошували цілий край.

Орлик та українські старшини марно намагалися стримати салтана і мурз, покликаючися на договір із ханом, його зобов'язання не чинити лихо населенню України. Український гетьман Орлик, київський воєвода Потоцький, навіть сам салтан Іслам-Гірей видавали оборонні універсали містам і селам, але це їх не рятувало. В листі до Карла XII Орлик із гнівом і болем описував, як татари обдирали й пустошили церкви, обертали їх на кінські стайні або спалювали до попелу, навмисне різними способами оскверняли: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися над іконами, гвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, мордували людей. Від Дністра до Росії забрали в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, посполитих, жінок і дітей.

Зойки жаху та відчаю лунали по всьому краю. Правобережне козацтво, що приєдналося до нового гетьмана, кинулося тепер рятувати своїх близьких від татар. Із 16 тисяч козаків, що були у війську Орлика, залишилося ледве три тисячі. Гетьман спочатку відвів своє вій-.сько до Фастова, а потім повернувся до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах.

Гірко нарікаючи на татар, як найфатальніших союзників, яких коли-небудь мала Україна, Орлик прохав шведського короля клопотатися перед падишахом про визволення забраного з України ясиру. Карл XII виконав прохання Орлика. 31 липня 1711 р. султан видав наказ сераскірові (бендерському паші) одшукати, зібрати й передати Орликові українських бранців, яких пригнали з минулого походу на Україну й які знайдуться в краї, де править цей паша. Частина бранців була звільнена, але симпатія народу до справи Орлика була втрачена.

З великими труднощами, впродовж двох років готувалося визволення України з-під московського панування. Чималі результати були досягнуті протягом успішного переможного походу Орлика на Правобережжя. Проте все скінчилося нічим, зійшло нанівець. Всі попередні плани виявилися перекресленими непередбаченими обставинами.

Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну тепер цар із московським військом наближався до кордонів Молдавії з надією на легку перемогу. Однак і царські сподівання виявилися марними. Орлик не підкорився ударам долі й після перших днів невдачі знову продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючися до дипломатичних акцій.

У липні 1711 р. Петро І із великим військом необережно далеко заглибився в тодішні володіння Туреччини — Бессарабію та на береги Прута. Там його оточили турки, татари та їхні союзники — поляки й частина запорожців. Петру І загрожували полон і неминуча капітуляція або ганебний мир. Заради врятування свого життя він мусив погодитися з усіма вимогами переможців.

Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що тепер можна було б продиктувати царю свої умови — зречення ним прав на Україну. Але цар зумів підкупити великими грішми візиря — Баталджи-пашу, який випустив Петра І з військом на відносно легких умовах. Цар віддав Туреччині Азов та його округу, мусив зруйнувати свої фортеці— Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було включено питання про Україну. Петро зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережної України, то стаття про неї була сформульована настільки неясно, двозначне, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по-своєму. Орлик доводив, що на основі цієї умови Москва зовсім зрікалася й Лівобережної, й Правобережної України, яка в цілому стає незалежною й самостійною. Водночас російський віце-канцлер у Константинополі Шафіров зі свого боку доводив: із договору не випливає, що цар відмовляється від Лівобережної України.

Крім цього, посилилися непорозуміння між Туреччиною та Росією на грунті різного тлумачення Прутського договору, ратифікація якого затягувалася ще й невиконанням царем умов про повернення Азова та знищення Таганрозької фортеці.

Пилипа Орлика турки запросили до Стамбула, обіцяючи віддати під його гетьманську булаву й Правобережну, й Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але шведський король, обурений миром із царем, намагався затримати союзників-поляків і козаків при собі. Його недвозначні погрози примусили Орлика, що перебував напівдорозі до турецької столиці, повернути назад. Туди була послана козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана Костя Гордієнка.

Козацькому посольству Орлик вручив інструкцію, складену ним 3 грудня 1711 р. у турецькому місті Бабі. Інструкція складалася з десяти статей, які були просякнуті ідеями звільнення від іга Москви та здобуття Україною незалежності. Посольство мало просити турецький уряд відповідно до Прутського договору, який зафіксував визволення України (з обох берегів Дніпра) від московського ярма, передати Україну новообраному гетьманові й його наступникам.

Орлик звернувся з проханням до Оттоманської Порти виступити посередницею й примусити Москву «відмовитись від України назавжди, вивести з нашої землі своє військо й випустити на волю заарештовану під час минулої війни й заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, зокрема й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорозьких товаришів, котрих запросили на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, — одних у Сівську, інших у Вільні, — а потім заслали на каторжні роботи.

Нехай також цар випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників, інших урядових людей, котрих минулої зими цар, почувши про намір Блискучої Порти сповістить війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і цим зміцнити свою владу на Вкраїні. Виходячи з України, московське військо повинне передати всі фортеці до влади гетьмана. А саме: одступаючи, не повинне робити українським жителям нічого злого ні явно, ні тайно, не брати з собою в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Крім того, царські генерали повинні повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі й повідвозили в Білу Церкву, коли ж їм це буде дуже важко зробити, вони повинні замінити ці гармати іншими з різних українських фортець, котрі там повинні залишитися після виходу з них московських залог. Узагалі ж, треба домагатися, щоб були повернуті всі збитки і втрати, котрих зазнали українські жителі від московських військ у минулу війну».

Отже, в інструкції Орлик дуже докладно, зі знанням справи розробив механізм виведення царських окупаційних військ з України. Вимагаючи повернення з московського рабства українців, він виявив добру обізнаність із ситуацією, за якою вони були насильством, беззаконням і терором затримані, заарештовані, заслані в Сибір на каторжні роботи.

Головним постулатом посольства, за інструкцією Орлика, мала бути вимога незалежності України, котра перебувала б під формальним протекторатом турецького султана, який обіцяв видати асекураційний документ. Згідно з ним Україна обох боків Дніпра з Запорозьким Військом і з усім українським народом визнається на вічні часи країною, незалежною від усякого зовнішнього володаря, без данин і васальності, із забезпеченням невтручання Порти до внутрішніх справ України, з непорушністю українських вольностей, законів, привілеїв і кордонів. Гетьман України завжди обирається вільними голосами, без права зміщення його султаном.

Козаки, що' живуть у пониззях Дніпра, зберігають право, як і раніше, займатися рибальським і мисливським промислом по всіх ріках, річках і урочищах до самого Очакова. Українським купцям надається право торгувати по всій Турецькій імперії нарівні з турками без сплати мита. Україна зберігає і шведський протекторат, що мусить сприяти зміцненню дружніх відносин Швеції, Туреччини, України та Кримського ханства, особливо в спільній обороні від Росії.

Проте українське посольство не мало можливості викласти відповідно до цієї інструкції свої вимоги. Відбулися зміни в турецькому уряді. Шведська дипломатія добилась-таки зміщення Баталджі-паші з посади візиря, переконавши падишаха, що той зрадив державні інтереси Порти, уклавши Прутський договір із Петром І. Однак наступник візиря Юсуф-паша (яничарський комендант) був неприхильний до Карла XII.

Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, інтереси яких були протилежними. Посольство Орлика спромоглося переконати турецький уряд, котрий прийняв Орликове тлумачення Прутського договору й висунув Росії, яка досі не приступила до виконання умов договору, ультиматум у чотирьох пунктах: Росія негайно виводить свої війська з Польщі й зобов'язується не вводити їх туди ніколи; негайно зрікається України; негайно віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог; укладає з Карпом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити Карла XII з Туреччини, яким завгодно шляхом.

У разі невиконання цих умов Порта загрожувала знову йти війною на Москву, сам султан збирався стати на чолі війська. Така рішуча позиція турецького уряду налякала Петра І, котрий наказав виконати вимогу про Азов і Таганрог, а також розпочати вивід царських військ із Польщі і Правобережної України, що належала за мирним московсько-польським договором 1686 р. Польщі. Що ж до решти пунктів, переговори продовжувалися, їх напрям визначили величезні гроші, які цар видав на підкуп великого візиря, муфтія та інших впливових турецьких осіб, що брали участь у переговорах.

Росія ніяк не хотіла втрачати Україну, й вона досягла своєї мети. 5 березня 1712 р. вийшов фірман турецького султана, згідно з яким Правобережна Україна та Січ передавалися Орликові, як шефові української нації. Турецька держава зобов'язувалася не втручатись у внутрішні справи України. Місяцем пізніше (5 квітня) Оттоманська Порта підписала договір з Росією, за якою залишалася Лівобережна Україна з Києвом і його околицями. Москва виводить війська з Польщі й Правобережної України, не втручається у справи козаків і Запорозької Січі. В договорі була врегульована проблема виїзду Карла XII з Туреччини. Таким чином, збереження влади над Україною коштувало цареві Петру І 100 тисяч червінців.

Ратифікація Прутського договору в такому урізаному вигляді була тяжким ударом для Орлика та його споборників. Україна залишалася розділеною, над нею продовжувало панувати, кажучи словами Івана Мазепи, «тиранське іго московське». Влада Орлика над Правобережною Україною, декларована султанським фірманом, по суті була ефемерною, оскільки Польща не поступалася своїми здобутками. Хоча турецький уряд наполегливо вимагав від Орлика, старшини, козаків і запорожців виступити на Правобережну Україну, щоб закріпити її за собою, однак не виділяв для допомоги ніяких військ. Орлик повідомив листовно візиря та хана, що він не виступить на Правобережну Україну, доки Порта не дасть повної гарантії на володіння нею, що може статися, на його думку, лише на підставі відповідного пакту між Портою і Польщею.

У листопаді 1712 р. новий візир Соліман, незадоволений невиконанням Петром І зобов'язань щодо виведення військ із Польщі, оголосив війну Росії й наказав Орликові виступати на Правобережну Україну. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська.

Протягом року мали місце коливання у відносинах Карла XII з Портою, пов'язані як із виступами шведів у Померанії, так і з їхньою політикою щодо Польщі. Першого лютого 1713 р. відбувся навіть бій шведського короля та його драбантів із турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі напівполоненого в місті Доматиці. Ситуація, що склалася, не могла не позначитися на становищі української еміграції. В другій половині 1713 р. більша частина козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Дмитром Горленком змушена була, за категоричним наказом кримського хана Давлет-Гірея, вийти на Правобережну Україну, де козаки перебували до кінця 1714 р.

Орлик залишався в Бендерах і наполегливо шукав порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог, не домагався звільнення Правобережжя від польської влади. Гетьман бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання з боку польського уряду. Більше того, він давав змогу полякам використати прагнення правобережних козаків об'єднатися з Лівобережжям, тобто допускав з'єднання обох частин України навіть під егідою Речі Посполитої.

Але Польща вже уникала конфліктів із Москвою, а Туреччина — з Польщею. Отже, 22 квітня 1714 р. довголітній посол польського короля Августа II уклав у Стамбулі з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. Проте козаки вперто трималися рідної землі, не бажали уступати її Польщі. їх підтримувала Січ. Ще в лютому 1714 р. відбулися тяжкі бої між хоругвами польської коронної армії та запорозькими козаками, які зазнали поразки. Однак улітку цього ж року повстання козаків відновилося, й лише наказ великого візиря кримському ханові про заборону козакам під загрозою смертної кари сперечатися з поляками за Правобережну Україну поклав край масовому перебуванню там козаків.

Отже, остаточно підводилася риска під бендерським періодом життя та діяльності Орлика. У червні 1714 р. він перебрався в Доматицю і звідти слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинули небіж Мазепи Андрій Войнаровський, брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Серед них були Горленко та Максимович. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини — Григорій, Михайло та Яків, дочки — Настя, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Хрещеним батьком Якова був Карл XII, а Марти — Станіслав Лєщинський. їхали через Угорщину до Відня. На деякий час українських емігрантів помістили на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марія. Хрещеною матір'ю її і була королева Ульріха Елеонора. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Розпочався майже тридцятирічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика.

Високою кінцевою метою Орлика було об'єднання Правобережної, Лівобережної, Слобідської України та Запорозької Січі в єдину сильну Українську державу під гетьманським регіментом. Досягнути цього, вважав Орлик, можна тільки за умови звільнення України за допомогою .іноземних, держав від панування Російської імперії. Тому основним напрямом політики Орлика було створення антимосковських коаліцій.

У своїй політичній концепції Орлик виходив із того, що завойовницька політика Російської імперії на Заході має небезпечний характер у загальноєвропейському масштабі. Політику Росії Орлик оцінював як похід варварів проти європейської культури. Ціла Європа стоїть перед загрозою московської експансії. Особливо це стосується Східної Європи, насамперед безпосередніх сусідів Росії — Швеції, Польщі й Туреччини. Тому до них передусім і звертався Орлик зі своїми численними пропозиціями про утворення східної коаліції, причислюючи до головних її учасників також Крим, Буджацьку орду, Січ, Гетьманщину, донське козацтво, казанських та астраханських татар.

Україна як найближча сусідка Москви була по суті жертвою її великодержавної політики. Орлик передбачав, що Гетьманщина й Січ будуть знищені Російською імперією. За ними настане черга Польщі. Існування сильної, з'єднаної України необхідне для підтримання європейської рівноваги, котру порушує московська експансія. Україна має бути охоронним валом у загальноєвропейському значенні. В аспекті такої концепції Орлик підтримував найактивніші стосунки з Францією і з Англією.

Суперництво європейських держав визначило й характер їхнього групування. Франція, Швеція, Туреччина, Польща прагнули зберегти існуючу рівновагу й покласти край зростанню могутності Росії, її завойовницькій політиці. Ці країни протистояли Росії та Австрії, а в деякі періоди й Англії, Саксонії та Голландії, водночас, коли їм це було вигідно, вони прагнули залучити у сферу своєї політики Україну. Орлик із дипломатичним хистом використовував це суперництво на європейському континенті.

В залежності від змін політичної та військової ситуації в Європі, коливань у взаємовідносинах різних держав, виникнення непередбачених, спонтанних політичних комбінацій трансформувалася й політика Орлика. Іноді вона здавалася плутаною й непослідовною. Часом Орлик ішов і на тимчасові компроміси.

Однак українська справа була істинним змістом життя цього безперечно видатного державника й політика. Упродовж трьох десятиліть своєю енергійною, наполегливою, невтомною працею тримав він українське питання на Європейському континенті в активному й дійовому стані. Питання про незалежність України Орлик спромігся вписати в коло політичних прагнень великих держав. Завдяки українському гетьману-емігранту Європа не забувала про Україну. Склалася певна традиція українсько-європейських зв'язків.

Після приїзду до Швеції Орлик не мав змоги активно провадити політику, оскільки в той час Карл ХІІ вів сепаратні переговори з царем. Російські дипломати навіть слухати не хотіли про Орлика. Лише мимохідь веди висловлювалися про можливість амністії, та й то в далекому майбутньому.

Смерть Карла XII в грудні 1718 р. зумовила певні зміни в міжнародній ситуації. Провідні європейські держави (Англія, Австрія) разом із польським королем Августом II виступили на захист Швеції (з боку якої були зроблені деякі поступки) й вирішили організувати європейську коаліцію, щоб покласти край завойовницькій експансії росіян і витіснити їх із Західної Європи.

Орлик добре розумів, що за цих умов українська дипломатична акція буде мати велику вагу, а тому треба мобілізувати всі сили для боротьби за інтереси Вітчизни. Для цього він планував виїхати з Швеції й очолити Запорозьке Військо, яке після зруйнування та спалення Петром І Чортомлицької Січі перебувало у володіннях кримського хана в Олешках. Орлик розробив проект створення спеціальної східної антимосковської коаліції в складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, запорожців, українських лівобережних і донських козаків, а також підлеглих цареві мусульман — казанських та астраханських татар. На цей раз ідею визволення України він пов'язував з ідеєю унії з Польщею. Енергійно проводячи підготовчу дипломатичну роботу, через Григорія Герцика відновив зносини з польськими магнатами, через Нахимовського — з січовим військом, через міністра графа Флемінга — листовно з польським королем Августом II.

Дочекавшися, нарешті, фінансової шведської допомоги та рекомендаційних листів від шведського короля до австрійського цісаря, до королів англійського та польського й окремої королівської грамоти до кошового отамана й запорожців з обіцянкою протекції, Орлик разом зі своєю родиною виїхав із Стокгольма. У Ганновері йому не вдалося, як він очікував, зустрітися з англійським королем Георгом І. Той напередодні виїхав. Зате вдалося провести переговори з ганноверським міністром графом Бернсдорфом. У Брауншвайгу — місці нарад європейського конгресу — мав конфіденційну довірчу розмову зі шведським уповноваженим цього конгресу. Проїхавши всю Німеччину, Орлик дістався до Вроцлава. Під час подорожі гетьман провадив дуже жваву дипломатичну діяльність через своїх уповноважених або поштою.

Однак протягом цього часу грунтовно змінилася політична ситуація. Англійський король Георг І мусив через сильну опозицію здати свої позиції в складі антимосковської коаліції. Його наслідували й Австрія, й польський король. Швеція залишилася в ізоляції й мусила шукати порозуміння з царем. Цю ізоляцію відчув на собі й Пилип Орлик.

Перебуваючи протягом кількох місяців у Вроцлаві (на цісарській території), Орлик звернувся до Карла VI за протекцією. Тоді ж там йшли переговори цісарських дипломатів із російським послом Ягужинським, який мав від Петра І завдання спіймати за допомогою численних агентів Орлика та його сім'ю. На українського гетьмана організували справжнє полювання. Вже у Німеччині на нього чатували царські агенти, але вони помилилися в етапах гетьманської подорожі. Брат віденського посла — молодий Ягужинський чекав на Орлика в Гамбурзі, а потім поїхав через Відень до Вроцлава, маючи намір заарештувати Орлика та його родину.

Гетьман зумів уникнути цієї небезпеки тільки завдяки своїм зв'язкам із високими особами. Серед них був і його далекий родич — барон Орлик, цісарський шамбе-лян. Саме він увів родину українського гетьмана в коло вроцлавської аристократії, у вищий світ Вроцлава і взяв їх під свою спеціальну опіку, клопотався перед цісарем, щоб не дозволено було росіянам захопити Орлика та його родину й вивезти в Росію для розправи. У безпечне місце Орлик виїхав у березні 1721 р. Ягужинський, прибувши до Бреславля, де перебувала родина Орлика, намагався вночі збройне захопити помешкання. Але господар не відчинив брами, незважаючи на погрози й підступні обіцянки. Наступного дня родина Орлика виїхала з цього помешкання.

У трьох монастирях знайшли прихисток дружина, сини та дочки Орликів. Там помер їхній наймолодший син Яків. Сам же Пилип Орлик так писав у своєму щоденникові: «Не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, я став позорищем світові й людям, переїжджу з. місця на місце, для безпечності під прибраним ім'ям, подаючи себе за чужинця». Російський посол у Відні Ягужинський, посилаючися на заприязнені відносини Австрії та Росії, домігся від цісаря наказу про відмову гетьманові в праві притулку й вимоги виїхати з родиною з цісарських володінь. Не допомогли клопотання за Орлика чеського канцлера, папського нунція та англійського посла у Відні, польського короля, шведського уряду. У квітні 1721 р. помер головний опікун гетьмана — барон Орлик. Пилип Орлик переїхав у Польщу, до Кракова. Але й тут йому міністри Августа II радили не засиджуватися й шукати безпечнішого місця.

Всі ці події, як і взагалі семирічний період перебування Орлика в Європі, проходили на тлі постійної фінансової й матеріальної скрути. Призначена йому шведським королем щорічна пенсія в 17 тисяч срібних талярів згодом була замінена знеціненими паперовими асигнаціями, яких не вистачало, щоб утримувати родину, своїх співробітників і службу. Іноді, як зізнавався гетьман, не було за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Доводилося заставляти державні клейноди (дві булави та пернач) і решту власних коштовностей. Невдалими виявилися й спроби одержати від шведського уряду борг Карла XII в 60 тисяч талярів, які він отримав від Мазепи з державного скарбу України. Претензії на ці гроші заявляла Войнаровська, чоловіка якої (племінника Мазепи) серед білого дня захопили царські агенти в Гамбурзі в 1716 р. й вивезли до Росії; після катувань його заслали в Сибір, де він і помер. Така ж доля спіткала й швагра Орлика — Григорія Герцика, якого росіяни захопили у Варшаві. Сини Орлика дістали дозвіл на прийняття їх в Упсальську академію, але не могли там навчатися, оскільки бракувало коштів.

Перебування Орлика в Європі в 1721 р. було не тільки небезпечним, а й узагалі не мало сенсу. Його плани щодо створення східноєвропейської антиросійської коаліції, з огляду на політичну ситуацію, яка зазнала різкої зміни, були вже неактуальними. Швеція після 20 років війни уклала з Москвою мир. У шведсько-російський договір українське питання не було навіть включене. Продовжувала зростати залежність Польщі від Росії, тому польський король не міг підтримувати плани й проекти Орлика.

Гетьман зробив спробу порозумітися з царським урядом через голштинських дипломатів у Петербурзі. Йому запропонували персональну амністію з умовою повернення в Україну, але там напевно його чекала розправа з боку царських урядовців. Орлик рішуче відкинув цю пропозицію, яка, за його словами, означала для нього втрату честі. Прийнявши її, він «був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі». У меморіалі шведському уряду гетьман нагадував, що він не є підданим царя, отже й не потребує його амністії. Крім того, він просив короля захистити його від ласк і запевнень царя, «через котрі не один чоловік постраждав».

Орлик знову пережив крах своїх планів, а в майбутньому його чекали нові невдачі. І щоразу він долав хвилини розпуки та відчаю, знову підводився, набирався енергії, шукав нових шляхів — і так до кінця життя. Він вважав, що звання гетьмана, керівника української нації накладає на нього історичний обов'язок, на вівтар якого він має покласти свою особисту долю. Усвідомлюючи, що його сила як повновладного державного чинника грунтується на збройних силах, він вирішив бути поруч із Запорозьким Військом. Оскільки Запорозька Січ підлягала кримському хану — васалу Туреччини, Орлик вирішує перебратися до турецьких володінь, щоб при нагоді, коли складеться сприятлива політична кон'юнктура, бути готовим для виступу на чолі Запорозького Війська.

Для більшої безпеки Орлик перевозить дружину й дітей у Краків, де влаштовує їх у францісканському та бернардинському монастирях. 17 лютого 1722 р. він виїжджає з Кракова, взявши з собою сина Михайла, секретаря-капітана де Клюара та довголітнього слугу Кароля й вирушає в далеку мандрівку на схід. Орлик віз із собою рекомендаційні листи шведського короля до султана, великого візиря й хотинського сераскера.

Турецький уряд дозволив Орлику жити тільки в Салоніках. Знову ж таки, з огляду на домагання царя, цей уряд вирішив тримати Орлика подалі. По суті це було почесне заслання. 12 довгих років прожив Орлик у цьому нездоровому місті, де лютували епідемії, де помер його син Михайло й де, незважаючи на все це, його життя було насичене інтелектуальною й духовною працею. Він читав французькі, італійські та голландські часописи, ретельно стежив за плином міжнародного життя, робив нотатки про події в Україні та суміжних із нею державах, займався політично-теоретичними розробками. Гетьман вів активне листування із Запорозькою Січчю, з великим візирем, кримським ханом, молдавським господарем, із представниками шведського уряду, з англійськими послами в Стамбулі (Станіяном) і Відні (Сафорином). Останній був посередником Орлика в кореспонденції з іншими європейськими державними діячами й навіть із його родиною.

Увагу Орлика займали в той час і богословські проблеми. Він був глибоко віруючою людиною, в неділю й на свята ходив до церкви, відвідував і католицькі богослужіння. Цікавився основоположними принципами християнської релігії, вів пошук шляхів об'єднання церков, вільної сполуки православних і католиків. У щоденнику залишилися записи його дискусій із православними священиками й католицьким духовенством.

Гетьмана відвідували люди з України — монахи, купці, подорожні, невільники й невільниці. Долю цих людей він неодноразово щасливо вирішував. Адже український гетьман був бажаним і почесним гостем і в турецьких урядовців — муфтія та каді, й у французьких та англійських консулів, і в грецькій громаді тощо.

Для політичної ситуації в Європі першої половини 20-х років XVIII ст. були характерні швидкоминучі політичні комбінації та конгреси, що тривали роками. У 1725 р. відбулися дві події, які змінили міжнародне становище. На початку року помер запеклий і невблаганний ворог Орлика — Петро І. Це відродило сподівання гетьмана на можливість порозуміння з російським урядом. Крім того, в серпні відбувся шлюб французького короля Людовика XV з дочкою колишнього польського короля прошведської орієнтації Станіслава Лєщинського, що зумовлювало антимосковські позиції Франції. Європа поділилася на два ворожі табори. З одного боку — віденська коаліція (Австрія, Іспанія, Росія), з другого — ганноверська (Англія, Франція, Голландія, Данія, інші держави). До останньої прилучився й Орлик зі своєю великою дипломатичною акцією. Здавалося, Європа стоїть на порозі нової війни.

Проте новий голова французького уряду — кардинал Флері виявив ініціативу мирного полагодження конфлікту й домігся скликання європейського конгресу, котрий відкрився в Суасоні влітку 1728 р. Завдяки старанням Орлика українська проблема знову набула європейського масштабу. Хоча розмови стосовно України велися «поза засіданнями конференції», українському гетьману обіцяли допомогу Англія, Франція та Швеція.

Так, за Орлика заступився кардинал Флері, який разом з англійським, голландським та іспанським делегатами намагався переконати російського уповноваженого на конгресі графа Олександра Головніна в необхідності полагодити справедливу справу українського гетьмана. Але той рішуче заявив, що його уряд не може допустити дискутування на конгресі щодо української справи. Уряд і так прихильний до «козацької нації», всупереч постанові покійного царя дозволяє вибори гетьмана. Орлик — бунтівник і спільник Мазепи. Мова може йти лише про амністію, якщо він лояльно ставитиметься до Росії. Дипломати більше не наполягали.

Тоді гетьман безпосередньо звернувся до представників віденської коаліції. Голштинського герцога Карла Фрідріха, який був одружений на дочці Катерини І, він просить висловитися на його захист перед імператрицею. Зав'язує відносини з представниками Австрії, Ватікана та ордену єзуїтів, прагнучи через них вплинути на російський уряд і примусити його визнати за Орликом гетьманські права на Лівобережну Україну, водночас вплинути на Польщу з вимогою визнання нею автономії Правобережної України під його владою, а також відновлення козацтва. І зовсім фантастичним був проект окатоличення України заради одержання допомоги від Ватікану.

Та вже в наступному 1729 р. український гетьман-емігрант цілком позбавляється всяких ілюзій відносно можливості порозумітися з царським урядом щодо України. З цього часу й до останніх днів життя політика Пилипа Орлика має чіткий безкомпромісний антимос-ковський напрям. Найбільше він покладається на Францію й прагне використати її великий вплив на Туреччину.

З 1729 р. поряд із Пилипом Орликом стає його син Григорій. Після років навчання й військової служби він включається в політичну й дипломатичну працю свого батька, спрямовану на мобілізацію міжнародних сил для визволення України. З великою енергією й ентузіазмом молодий Орлик діє як дипломатичний посередник в українських справах.

Після Суасонського конгресу визріла ситуація, в котрій була закладена можливість загальноєвропейського збройного конфлікту. Йшлося про наступника тяжко хворого польського короля Августа II. Франція воліла, щоб ним був Станіслав Лєщинський — батько французької королеви. Швеція, зрозуміло, теж підтримувала Станіслава Лєщинського, який займав у минулому польський королівський престол значною мірою завдяки шведському королю Карлу XII. Урядові кола Польщі майже всі підтримували Станіслава Лєщинського. Серед його прибічників був і Пилип Орлик. Однак усі розуміли, що Росія ніколи не погодиться з цією кандидатурою.

Французький посол у Польщі де Монті влаштував таємну нараду у Варшаві, в якій взяли участь шведський посол Цюліх і прихильники Лєщинського — примас Польщі, коронний гетьман і київський воєвода, а також молодий Орлик. Останній зробив доповідь, у якій підкреслив місце козацької нації й Пилипа Орлика в майбутньому конфлікті. Учасники наради запропонували йому поїхати до Франції й поставити перед її урядом справу свого батька. Наприкінці 1729 р. Григорій "Орлик опинився в Парижі, де викликав у правлячих французьких державних діячів посилений інтерес до України. Крім того, йому була доручена спеціальна місія на Сході. Виконуючи її, Григорій мав змогу побачитися в Салоніках із батьком. Енергійні демарші Григорія Орлика перед турецьким урядом, спрямовані на звільнення українського гетьмана від примусового перебування в Салоніках, не мали успіху. Турецький уряд ретельно виконував вимогу царського уряду.

В лютому 1733 р. помер Август II. Вся Польща була на боці Станіслава Лєщинського як претендента на польський трон. Однак Росія й Австрія висунули іншу кандидатуру — сина покійного короля Фрідріха-Августа III. На його підтримку царський уряд вислав 40-тисячне військо. Станіслав Лєщинський, якого майже одностайно обрали у Варшаві польським королем, мусив тікати від царських військ до Гданська. Під військовим пресингом чужоземних збройних сил сейм мізерною кількістю учасників вибрав Фрідріха-Августа своїм королем.

Почалася європейська війна «за польську спадщину». Вона точилась упродовж 1733—1735 років, в основному на землях Італії та Австрії. Франція разом з Іспанією та Сардинією (іспанський король був дядьком французького короля, а король Сардинії — його братом) виступили проти Австрії. Франція домагалася від Туреччини оголошення війни Росії й водночас підтримувала українського гетьмана, вимагаючи від турецького уряду дозволу на те, щоб Орлик нарешті покинув Туреччину й відбув до Запорозького Війська. Але Туреччина не поспішала з оголошенням війни, а отже й із вирішенням питання про Пилипа Орлика.

Виконуючи спеціальну місію французького короля, Григорій Орлик літом і восени 1733 р. та взимку 1734 р. деякий час перебував у Криму, мав аудієнцію у кримського хана, провадив переговори з ханським урядом. Хан запевнив, що вони готові до війни, чекають тільки на указ султана.

Наприкінці лютого 1734 р. український гетьман дістав дозвіл покинути Салоніки. Пилип Орлик заїхав до Каушан — столиці буджацького салтана та літньої резиденції хана, з яким тут і зустрівся. Та головна мета гетьмана — бути й діяти разом зі своєю армією — вже не могла здійснитися. Влітку 1734 р. запорозькі козаки покинули свою Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану «Нову Січ» на річці Підпільній. Напередодні їхнього