Реферати українською
Рим та Карфаген - Історія Всесвітня -



римляни, спираючись на підтримку відданих йому міст та переважаючі матеріальні та людські ресурси, продовжили реалізацію своїх планів. У 212 р. до н.е. дві римські армії приступили до облоги м. Капуї, де заперся пунійський гарнізон. Щоб відвернути увагу від Капуї, Ганнібал розпочав марш на Рим, викликавши тим самим страшенну паніку серед міського населення: ,,Ганнібал біля брами Рима!”. Але зустрівши серйозний опір, Ганнібал зняв облогу Рима і вирушив у південну частину Італії, в бік Тарента. Капуя була залишена напризволяще і в 211 р. до н.е. впала під ударами трьох римських армій, здавшись на ласку переможця. Головні винуватці антиримської кампанії, капуанці, зазнали тяжкої кари. Частина знатних капуанців втратила майно, була вислана або продана в рабство. Навпаки, громадяни, що стояли на боці Рима, були затверджені в правах, у володінні землею і рабами. Із падінням Капуї перевага у війні остаточно перейшла на бік римлян(Лемб,257 – 270).

Становище Ганнібала стало катастрофічним після того, як проти нього почала діяти нова римська армія, перекинута на італійський фронт з сицилійського театру воєнних дій (Сергієв,85).

Положення Ганнібала після всіх цих невдач стає критичним. В настрої італіків відбувається різкий перелом. Місто за містом, община за общиною повертаються під владу Рима (Бадак,67).

Але, тим не менш, Ганнібалова армія залишалася потужною силою, підтвердженням чого стали події 210 р. до н.е. Римляни вирішили спробувати винищити базу і джерело постачання карфагенян. Але Ганнібал розгромив армію проконсула Фульвія Центімала в другій битві при Гердонії. Центімал був убитий. Незабаром після цього Ганнібал завдав поразки Марцеллу в битві при Нумістро (Дюп,161).

Тим часом до Іспанії у 210 р. до н.е. було вислано нового полководця – Публія Корнелія Сципіона – сина полеглого в 211 р. до н.е. в Іспанії консула. Він мав тільки 26 років життя, не займав іще ніяких вищих посад, але відзначився вже як талановитий офіцер у боях над Тицином та під Каннами. Сципіон наново організував римські легіони в Іспанії й, щоб піднести їх бойовий дух, відразу розпочав похід на карфагенську столицю – Новий Карфаген. По короткій облозі Сципіон здобув місто в 209 р. до н.е. і захопив величезні воєнні та торговельні засоби. Але найважливішим було те, що він дістав у свої руки заручників різних іберійських племен, яких тут тримали карфагеняни. Через них він зумів приєднати на сторону Риму різні місцеві народи і в такий спосіб підірвати вплив на них Карфагена. Наступного 208 р. до н.е. він виступив проти Гасдрубала і погромив його в бою під Бекулою над Гвадалквівіром (Крип,303). Але Гасдрубал вибрався з оточення й чимшвидше поспішив на північ, щоб поєднатися з Ганнібалом. Він перезимував у Галлії, а потім через Альпи дістався у Надпаданську низину. Військо його було невелике, всього кільканадцять тисяч. Консул Гай Клавдій Нерон дізнався про напрямок походу Гасдрубала, зайняв йому шлях над р. Метав і тут остаточно розбив його військо в 207 р. до н.е. Гасдрубал боровся до останнього і поліг геройською смертю. Голову його римляни відрубали і підкинули під табір Ганнібала. Це був знак, що великий полководець не може вже очікувати на допомогу (Лемб,288 – 297).

Не зважаючи на рішучий опір братів Ганнібала Магона і Гасдрубала Гіско, Сципіон протягом 207 – 206 рр. до н.е. розповсюдив свою владу на більшу частину Іспанії. Вищою точкою кампанії була битва при місті Іліпе в Турдетанії, де Сципіон з 48 тисячами чоловік блискучим маневром рішуче розгромив сімдесятитисячне карфагенське військо. З карфагенським правлінням в Іспанії було покінчено. Незабаром після цього Сципіон здійснив сміливий похід до Північної Африки, де уклав союз з нумідійським принцом Массинісою (Дюп,162).

Боротьба продовжувалася і на Аппенінському півострові. Консул Фабій Максим, відволікши основні сили Ганнібала, зумів у 209 р. до н.е. здобути приморське місто Тарент. Після цього воєнно – політичне становище Ганнібала в Італії погіршилось. Хоча йому вдалося оточити і знищити римських консулів Клавдія Марцелла та Квінкція Криспіна в 208 р. до н.е., але цей успіх не змінити загального ходу воєнних дій. Сицилія та Іберія були втрачені. Італійські союзники, що від’єдналися від Риму, почали знову переходити на його сторону. Карфагенська наймана армія танула на очах (Кузя,84).

В 205 р. до н.е. Сципіон повернувся з Іспанії. За його ініціативою почалася реалізація останньої ланки стратегічного плану римлян – підготовка походу до Африки. Цей похід був логічним завершенням вже фактично виграної війни. Коли римські війська під командуванням Сципіона з’явилися в Північній Африці, карфагенський уряд поспішно викликав на допомогу Ганнібала. Не зазнавши жодної поразки за 15 років перебування в Італії, Ганнібал був вимушений її залишити і тим самим визнати крах всього походу (Бадак,68).

Перед від’їздом карфагенський полководець наказав перебити всіх італіків, які служили у нього в військах, але не захотіли покинути батьківщину. З Кротона Ганнібал вирушив до Африки, висадився в Лептісі, де провів зиму 203/202 рр. до н.е. Остання битва, яка остаточно визначила результат війни, відбулася коло міста Зами в 202 р. до н.е.(Машкін,174-175).

Коли обидва війська вже зайняли позиції, Ганнібал спробував вступити з Сципіоном в переговори. Спроба виявилася безуспішною, і зав’язалася битва. Армія Сципіона була побудована в звичайні три лінії, але із збільшеною відстанню між лініями і маніпулами в колоні, щоб створити проходи, по яких могли бути пропущені карфагенські бойові слони. Піхота Ганнібала також була побудована в три лінії – починаючи з Канн, він багато що почав запозичати в римлян. Проте, за винятком італійських ветеранів і небагатьох лігурійців і галлів, що повернулися з Магоном, велику частину його війська складали ненавчені рекрути. Особливо слабкою була кавалерія – рід військ, який приніс Ганнібалу чи не всі його блискучі перемоги, а значить, він не в змозі був застосувати свої улюблені маневри(Лемб,353 – 358). Проти атаки бойових слонів тактика Сципіона виявилася вельми ефективною, а римська і нумідійська кіннота погнала з поля кавалерію Ганнібала. Коли зійшлася піхота, римляни швидко управилися з першими двома карфагенськими лініями. Потім римляни повели наступ не резерв Ганнібала. Проте італійські ветерани Ганнібала проявили дивну стійкість – навіть в мить, коли нумідійці Массиніси, припинивши переслідування карфагенської кавалерії, ударили в тил лінії Ганнібала, тим самим вирішивши результат битви. З небагатьма уцілілими Ганнібал відступив до Карфагена. На полі бою залишилося 20 тисяч мертвих карфагенян, і не менше 15 тисяч потрапило в полон. Римляни втратили близько 1500 чоловік убитими і, можливо, ще близько 4 тисяч пораненими (Дюп,163-164).

У Карфагена не було ні грошей, ні армії, подальша боротьба могла привести до повного знищення навіть самого міста. Тому карфагенські правителі у 201 р. до н.е. капітулювали. Римлянипродиктували важкі умови миру. Карфаген позбавлявся всіх заморських володінь, всього військового флоту, крім 10 кораблів для берегової охорони, його територія обмежувалася невеликим міським округом в Африці. Карфаген позбавлявся права мати військовий флот, не міг без згоди Рима вести війни і повинен був виплачувати контрибуцію в 10 тис. талантів протягом п'ятдесяти років (Кузя,84). Окупаційна армія Сципіона повинна була деякий час утримуватись в Африці за рахунок карфагенської казни (Волков,119). Массиніса дістав титул нумідійського царя і римського союзника, він зобов’язався стежити за зростом Карфагена. Сципіон відбув тріумфальний в’їзд до Рима, де сенат надав йому почесне прізвище ,.Африкаського”(Крип,305).

Підбиваючи підсумки Другої Пунічної війни можна виділити основні причини перемоги Риму:

· Рим та римо – італійський союз володів більшим, ніж Карфагенська держава військово – економічним потенціалом (кількість військ, зброя, матеріальні ресурси);

· римо – італійський союз виявився стійкою державною організацією; не зважаючи на спроби Ганнібала розколоти його, він витримав, оскільки відображав прагнення італійських міст і общин до об’єднання Апеннінського півострова;

· вторгнення Ганнібалового війська в Італію спричинило значний опір місцевого, вірного Риму населення;

· римська військова організація, що базувалася на основі ополчення власних громадян, виявилася надійнішою, ніж наймані війська Ганнібала;

· римські полководці і воєначальники, виконуючи військові функції, займали політичні посади (консули, цензори) і тому вони тісно поєднували економічну і військово – політичну ситуацію, яка складалася під час війни; Ганнібал же був тільки військовим керівником, і, по суті, він був залишений напризволяще в Італії своїм політичним керівництвом(Кузя,8485).

Перемога в Ганнібаловій війні мала велике міжнародне значення: римляни, остаточно закріпившись на Західному Середземномор’ї, переорієнтували свою зовнішню політику на схід, що посприяло у майбутньому захопленню елліністичних держав(Кузя,85).

В результаті Другої Пунічної війни Рим розширив свої заморські володіння. До нього перейшла Південна Іспанія, в його руках була після 210 р. до н.е. вся Сицилія (Машкін,176), остаточно були опановані Сардинія, Корсика і Північна Італія. Нумідійське царство і грецьке місто Массілія стали бути підконтрольні Риму. Володіння Риму охоплювали все Середземномор’я (Кузя,86).

Друга Пунічна війна призвела до значних внутрішніх змін у Римській державі:

· в результаті конфіскації земель зріс державний земельний фонд;

· після закінчення війни посилюється контроль сенату над італійськими союзниками;

· обмежуються права латинських громадян – частина їх після закінчення війни була виселена з Рима (Машкін,176-177).

Результати Другої Пунічної війни змінили положення Карфагену. Його потужність була остаточно зломлена. Особливо тяжким була втрата флоту: із могутньої морської держави Карфаген перетворився на невелику землеробську республіку(Волков,119).

Навіть в Африці Карфаген міг воювати лише з дозволу Рима, а за її межами він взагалі не мав права вести воєнні дії. Таким чином, Друга Пунічна війна значно обмежила суверенітет Карфагену(Циркін,68).

Отже, Друга Пунічна війна завдала нищівного удару карфагенському пануванню на Середземному морі і остаточно зламала його військово-політичну потужність. Після переможного завершення війни римляни почали успішно проникати в країни елліністичного Сходу. Для Рима перемога в цій війні мала величезні наслідки. З великої італійської республіки Рим перетворюється тепер на могутню рабовласницьку державу, яка після витіснення Карфагена стала беззаперечним гегемоном всього Західного Середземномор'я.

РОЗДІЛ 3

ЗНИЩЕННЯ КАРФАГЕНУ ТА ЗНАЧЕННЯ ЙОГО ПАДІННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ПОДІЙ

Втрата Карфагеном своїх заморських володінь ще не означало ліквідації його економічного та військового потенціалу. У карфагенян залишалися давні зв’язки з країнами Середземномор’я, крім того, вони мали значний досвід у питанні відновлення економічної могутності в екстремальних ситуаціях, чому сприяли дві попередні Пунічні війни, а умілість, хитрість і винахідливість карфагенських купців була відомою далеко поза межами Карфагену та Риму. Все це в сукупності дало відповідні результати.

За півстоліття, протягом якого тривав мир між Римом та Карфагеном, Фінікійська держава не занепала, а навпаки набрала нових віх у своєму розвитку. Збільшилась кількість населення. У Карфаген пересилилось чимало італіків, а також мешканців Нумідії та Лівії (Волков, 120). Після невдач у Другій Пунічній війні Карфаген всю свою енергію звернув у господарську сферу, розвинув хліборобство і промисли та прагнув добути собі нові торгові терени в Африці (Крип, 306-307). У Карфагені процвітала жвава торгівля з місцевими племенами, широко розвивалося плантаційне землеробство, в містах зростала кількість майстерень і торгових підприємств (Дюп, 189). У II столітті до н.е. Карфаген, залишаючись важливим торговим центром, стає значним виробником зерна та масла (Циркін, 68).

У політичному ж плані Карфаген фактично перебував під протекторатом Риму, який, як правило, займав до портового міста ворожу позицію (Циркін, 68). Вимушений відмовитись від військових захоплень і активної зовнішньої політики (Дюп, 189), Карфаген, залишивши свої давні імперіалістичні змагання, за всяку ціну намагався утримати добрі відносини з могутнім Римом (Крип, 306). Звісно, Карфаген мав чимало труднощів. Часи колишньої морської торгівлі минули. Тепер вона була обмежена Мальтою, Родосом, Єгиптом, Тірою та деякими гаванями на узбережжі Іберії та Північної Африки. Саме торгівля і посприяла новому розквіту Карфагену. Він перетворився в невелику торгову республіку (Волков, 120).

Це відродження економічної потужності Карфагена викликало сильне незадоволення в Римі, особливо серед владної верхівки і тієї частини нобілітету, яка була пов’язана із зовнішньою торгівлею. Виникла сильна і впливова партія, що вимагала повного знищення Карфагена, навіть якщо це загрожувало новою війною. На чолі цієї партії стояв Марк Понцій Катон (Старший), який ревно пропагував цю ідею(Дюп, 189). Кожний свій виступ в сенаті він закінчував однією і тією ж фразою: ,,А все ж таки Карфаген повинен бути знищений!”(Давн. Рим: іст., побут, к-ра).

М. Порцій Катон був суперечливою людиною (Шофман, 152). Він був одним із знаменитих римських ораторів. Сучасники називали його навіть ,,римським Демосфеном”. Він привертав увагу своїми дотепними промовами і прекрасним знанням римських законів. Вражала його бурхлива енергія і дуже скромний спосіб життя (Іст. і рел., 154). Він був чудовим чоловіком і добрим батьком, досвідченим італійським господарем першої половини II століття до н.е. Але, з іншого боку його характеризують нещадним рабовласником, умілим ділком і хитромудрим комерсантом, він займав посади консула і цензора і, в той же час, займався лихварством (Шофман, 152). Заграючи з народом, він наприкінці життя тісно був пов’язаний з римськими ділками, торговцями, лихварями. Ці люди були дуже вороже налаштовані проти Карфагена, хоча це місто давно вже не загрожувало пануванню Рима на Середземному морі. Проте римські торговці боялися конкуренції досвідчених і умілих карфагенских купців. Катон же цілком підтримував їх (Іст. і рел., 154). Завдяки своєму похилому віку і красномовству, Катон користувався в Римі величезним впливом і мав незаперечний авторитет (Шофман, 152).

Отже, Карфаген для Риму залишався небезпечним суперником (Крип, 307), і римляни, з метою повного знищення Карфагену, нав’язали йому Третю Пунічну війну (Неру, 130).

Привід для вторгнення римляни знайшли швидко. Річ у тому, що після II Пунічної війни, зазнавши поразку від Рима і втративши свої західні володіння і ринки, Карфаген не розгубився. Він енергійно став розвивати свою східну торгівлю, особливо з Єгиптом і навіть з Понтом.

В цей же час Рим активно допомагав карфагенському сусіду, царю Нумідії – Масиніссі (Шофман, 152). За свої послуги він дістав від Рима вільну руку у відносинах з Карфагеном. Це був талановитий володар, що захоплено працював над розбудовою своєї держави, – привчив своїх кочовиків до осілого життя, поширював управу землі, будував міста. Але неродючі степово-пустельні простори, над якими він мав владу не вдовольняли його, й він намагався добути собі кращі терени від карфагенців. Все поширюючи свої займанщини, він оточив довкола Карфаген. Карфагенський сенат безнастанно скаржився на Масиніссу до Рима, але безуспішно: римляни стояли на боці свого союзника (Крип, 307).

В той же час, у внутрішньополітичному житті Карфагена, що визначалося боротьбою трьох “партій”: проримської, пронумідійської та демократичної, яка прагнула відновити могутність Карфагена, остаточно перемогла остання (Циркін, 68). Це посприяло тому, що у 150 р. дійшло до відкритої війни Карфагена з Масиніссою. Карфагенські полководці несподівано з 50 000 війська рушили на Масиніссу, думаючи цілком знищити його країну. Але нумідійський король виявився надзвичайно спритним вождем і, хоч був неприготований, у вирішальній зустрічі розгромив карфагенську армію. Тепер він мав відкритий шлях на Карфаген. Але, як добрий політик, затримався перед воротами і послав скаргу до Риму, що карфагеняни порушили мир (Крип, 307). Згідно ж із угодою 201 р. до н.е. Карфаген не мав права оголошувати війну без дозволу римського сенату. Але Карфаген не міг стерпіти зухвалу поведінку союзника римлян і, порушуючи умови договору 201 року до н.е., розпочав з ним боротьбу. Це Рим використовував як привід, щоб розправитися зі своїм противником (Шофман, 153).

Карфагенський сенат старався залагодити справу, але всі його намагання були даремними(Крип, 307).

Рим не задовольнився цією покорою і за ініціативою Катона і під тиском його прихильників у 149 році до н.е. до Африки була направлена велика римська армія для розправи із давнім суперником Рима (Іст. і рел., 155).

Римські легіони причалили під Утикою, й консули зажадали, щоб Карфаген видав усю зброю (Крип, 307). Щоб врятувати місто, мешканці Карфагена вирішили пристати на всі умови. Вони видали римлянам 300 заручників, здали їм всю зброю і бойові запаси. Карфаген був обеззброєний (Іст. і рел., 155). Але тоді римські представники проголосили Карфагену постанову свого сенату, щоб усе населення залишило місто й перенеслося на 15 км у глибину суходолу, бо місто римляни вирішили знищити (Крип, 307). З цим карфагеняни ніяк не могли згодитися. Вони зачинили свої ворота, відпустили рабів на волю і почали активно озброюватися, щоб захищатися до кінця. Вдень і вночі кувалася зброя, будувалися метальні машини, зміцнювалися оборонні міські стіни. Жінки віддавали своє волосся для виготовлення канатів. В місто звозилося продовольство. Римляни із жахом побачили, що Карфаген готовий до оборони. На чолі оборони був поставлений досвідчений воєначальник Гасдрубал (Шофман, 153-154).

Облога міста розпочалася в тому ж 149 р. до н.е. Героїчний опір карфагенского народу тривав три роки. Взяти місто штурмом римляни не могли (Іст. і рел., 155). Гасдрубал добре організував оборону, забезпечив місту стабільне постачання продовольства. За його сприяння інші фінікійські міста активно допомагали оборонцям, він навіть зумів здобути прихильність частини нумідійців (Крип, 308). Але всі надії карфагенян перекреслив, обраний в 147 р. до н.е. консулом, Сципіон Еміліан, який енергійно продовжив війну в Африці (Шофман, 153). Син Луція Емілія Павла і прийомний онук Сципіона Африканського, Публій Сципіон Еміліан, що увійшов до історії як Сципіон Молодший, обидва імені носив з гідністю. В 147 р. до н.е. Сципіон Еміліан приймає командування римською армією в Африці (Дюп, 189).

Незабаром після прибуття Сципіона Еміліана змінилася стратегія римської армії. Новоспечений керівник армії склав новий план облоги, оточив місто довкола валами, зачинив доступ до порту і крок за кроком просувався вперед. У Карфагені не стало засобів до існування, почалися голод і епідемічні хвороби. Становище оборонців ставало все безнадійнішим, так що Гасдрубал пробував уже йти на переговори з римлянами, але Сципіон виявив тверду непоступливість (Крип, 309). Навесні 146 р. до н.е. він почав штурм міста. Рішучим нападом Сципіон Еміліан узяв Карфаген, потім послідували міські бої в кожному будинку. Протягом шести днів кипів бій на вулицях міста. Лише на сьомий день римлянам вдалося узяти Бірсу – акрополь Карфагена. Гасдрубал зі своєю сім’єю і з римлянами-перебіжчиками сховалися в храмі Ескулапа, будучи готовими спалити себе. Але у вирішальний момент карфагенський воєначальник не витримав (Дюп, 190). Гасдрубал із старшиною вийшов із замку з оливковим гіллям – ознакою миру, вийшов назустріч Сципіонові й упав до ніг переможця. Його жінка виказала силу духу, бо вбила своїх дітей і разом з ними кинулася у вогонь. Так у 146 р. до н.е. римляни здобули Карфаген (Крип, 309).

Переможці довго грабували місто. Римляни заборонили солдатам брати тільки золото, срібло та дари із храмів – як подяка богам, які допомогли їм перемогти. Вони знищили зброю, бойові машини та частину кораблів. Незабаром Сципіоном був організований грандіозний тріумф в Римі на честь перемоги над Карфагеном (Волков, 120).

Сципіон хотів зберегти місто, але за вимогою сенату Карфаген був підпалений(Дюп, 190). Він горів 17 днів. Були зруйновні арки, храми, будівлі, які простояли тут сотні років. Палали бібліотеки. Через 17 днів пожежа закінчилася. Замість прекрасного, повного життя міста до самої затоки простягнулось чорне поле руїн (Давн. Рим: іст., побут, к-ра). Після знищення міста переможці провели плугом борозну через його територію, засіяли її сіллю і проголосили прокляття на знак того, що це місце присвячується богам підземного царства (Вайнтруб, 41).

За оцінками істориків, в цій війні загинуло до 90 відсотків населення Карфагену (як повідомляють античні автори, напередодні війни в місті проживало до 700 тисяч чоловік). Всіх полонених продали у рабство, за винятком перебіжчиків, яких стратили.

Сучасні історики відмічають, що за правовими нормами того часу це були дуже жорстокі дії з боку римлян. В тодішньому цивілізованому світі населення міст, яке було взято штурмом чи здалося після довготривалої облоги, повністю не знищували. Покарання, що застосували римляни проти карфагенян, здавалося їхнім сучасникам таким страшним, як гітлерівські концтабори – людям, вихованим на юридичних нормах XIX століття (Волков, 120).

Після знищення Карфагену, частина карфагенської території була передана нумідійцям, інша – перетворена на римську провінцію в Африці (Енц).

Так закінчилася історія пунічного Карфагену. Але протягом більше п’яти з половиною століть він впливав на хід подій в Західному Середземномор’ї. За цей час була створена цікава цивілізація, що виникла як відгалуження фінікійської, але, водночас, яка набула своєрідних рис і зазвичай називається пунічною (Циркін, 69). Вона пережила загибель Карфагену і продовжувала існувати в інших західнофінікійських містах Африки, Сицилії, Сардинії, Іспанії. Так, у сардинських містах майже до III ст. н.е. будували храми за пунійським зразком, вшановували пунійських богів, використовували в написах неопунічне письмо, навіть зберігали деякі політичні інститути пунічної епохи (Вайнтруб, 44).

Пунійський вплив на лівійське населення Африки після падіння Карфагену не тільки зберігся, а навіть посилився, бо в африканські міста переселилися деякі тамтешні майстри. В боротьбі з Карфагеном постало могутнє Нумідійське царство, яке протягом певного часу відігравало величезну політичну роль у житті цього регіону. Нумідійські царі – суперники карфагенських багато що запозичили в них. Нумідійська мова, писемність, релігія, архітектура розвивалися під пунічним впливом ще багато десятиліть після знищення Карфагену (Вайнтруб, 44).

Але все ж таки ,,довга рука Риму” дотягнулася до пунічної цивілізації, залишивши від неї не так уже й багато. Однак, те, що залишилось має значну цінність (Циркін, 69).

Зі включенням Північної Африки до Римської держави там розпочався процес романізації. Однак вшановувати пунічних богів продовжували й під римськими іменами. Нові римські та старі пунійські боги часто зливалися в одному образі. За свідченням Августина, навіть на межі IV – V ст. н.е. в цих місцях говорили пунійською мовою, зберігали давні вірування. З розповсюдженням християнства на пунійську мову навіть було перекладено Біблію. Сліди пунійської цивілізації перейшли і в раннє середньовіччя. Тільки арабське завоювання, яке принесло із собою іслам та арабську мову, споріднену з фінікійською остаточно стерло старі сліди.

Проте славна держава і місто, засноване тірійцями, зробили значний внесок в історію та культуру стародавнього Середземномор’я. Розвиток цього регіону в І тисячолітті до н.е. неможливо уявити без впливу Карфагену, пунічної цивілізації та її сакральної культури (Вайнтруб, 44).

Результати Пунічних війн призвели до важливих соціальних і політичних змін в Римі і у всьому Середземномор’ї. Значний приплив рабів-військовополонених та іншої здобичі до Рима стимулювала розвиток рабовласництва. Рим перетворився з італійського поліса в найбільшу середземноморську державу, що панувала над племенами Західної і Північної Африки та Іспанії (Енц).

Після поширення римської влади за межі Італії в підкорених землях, які стають власністю римського народу, утворюються провінції. Управління провінціями здійснювалося преторами як намісниками римського народу. Провінції експлуатувалися шляхом передачі на відкуп податків і мита збирачам податків, які походили переважно із розряду вершників, що виник у ІІ столітті до н.е. В той же час Рим стає найбільшим центром банків і капіталу (всес.іст., 83).

В самому Римі в результаті Пунічних війн загострилися суперечності між аристократією і купцями, що прагнули отримати право брати участь в пограбуванні захоплених територій (Енц) і, водночас, продовжується річний термін повноважень чиновників з метою виконання довгострокових військових завдань (всес.іст., 83). Але спокій, що запанував у Римі після численних перемог, виявився тяжчим і суворішим, ніж попередні лиха. Саллюстій зазначав, що: ,,Знать почала самовільно користуватися своїм високим станом, народ – свободою, кожен став тягнути до себе, грабувати, нищити… Так обидві сторони розтягли все; держава, що знаходилася між ними, виявилася розшматованою”. Незабаром в Римі настане епоха громадянських війн. Вже підростало покоління, яке не бажало ні з ким ділити владу над Римом, а серед громадян починають ,,виникати суперечки, подібні землетрусу” (Саллюстій) (Волков, 120).

В цілому, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що зруйнування Карфагену та знищення його жителів було надзвичайно жорстокою мірою покарання, навіть злочином, яку римляни застосували до карфагенян. Аналогів вчинку, скоєного римлянами, в тодішньому цивілізованому світі ще не знайдено. Але зруйнування Карфагену не означало знищення пунічної цивілізації, яка творилася та існувала протягом не одного століття. Її вплив сягнув далеко поза межами африканського узбережжя і тривалий час був наріжним каменем формування культур багатьох народів.

Зникнення із світової арени свого запеклого ворога здавалося б мало піднести римлян на вищий щабель і забезпечити стабілізацію у внутрішньополітичному житті. Але нажива і жага багатств римлян докорінно змінила ситуацію. Потужного зовнішнього ворога змінив міцний внутрішній. Боротьба між владною верхівкою порушила спокій і у майбутньому це призвело до летального результату для Риму.

назад |  2 | вперед


Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Даже самые красивые ножки растут из задницы.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100