Реферати українською

Держава у політичній системі - Державне регулювання -

Держава у політичній системі - Державне регулювання - Скачать бесплатно

і настано­вами, цінностями, орієнтаціями людей. Десятиліттями пропаговані райдужні політичні перспективи ідеологічно забезпечувалися жорсткою, централізовано-бюрократичною державно-партійною номенклатурою. Люди звикли покладатися на керівництво партії і держави. Сформувався стереотип пасивно вичікувального, спо­живацького способу життя, зрівнялівки, особистої без­порадності, безвідповідальності та у цілому «колектив­ного несвідомого», тип колективів з нерозчленованою свідомістю.

За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість вождів, що вислов­люють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи й утопії. Тому політична термі­нологія не мала нічого спільного з політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття. Реалізація, прикрашення дійсності із постійними дог­матичними настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації рабської, слухняної свідомо­сті мас та звеличення «мудрих» промов верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.

Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб'єктів, політич­них лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.

Відчуження демократії від влади упродовж трива­лого часу відбувалося шляхом перекручення громад­ської думки, неадекватного її вираження. Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не підда­валися соціальній експертизі на людяність. Монополь­ність суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних спіль­ностей, але він не заперечує спільних інтересів суспіль­ства і держави.

Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб'єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма вира­ження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.

Однією з поширених соціальних суперечностей є під­хід до громадської думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він за­безпечується відповідним кадровим потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури. Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори тa прогресисти». Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом суспіль­ної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і полі­тичного життя, то пізнання його, вироблення практич­них рекомендацій є саме по собі благом, яке слід під­тримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах базується вивчення громадської думки. Со­ціологічна наука видасть бажаний результат, який зде­більшого ніким не використовується. Отже, створюва­лася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що в умо­вах антидемократизму, авторитарності думки . керів­ництва, низької демократичної культури мас е про­фанацією.

Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має базуватися на все­мірному розвитку демократичних інститутів, що дають змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу адмініструванням, на можли­востях широкого використання і розвитку демократич­них відносин для безпосередньої участі людей у по­літичних процесах та управлінні ними. У такий спо­сіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.

Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як фактора демократизації політич­них процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що зу­мовлюють її істинність, адже громадській думці пере­дують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб'єктів громадської думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумови­ли її, повинна розв'язуватися демократичними метода­ми, в основі яких лежить високий рівень культури людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних спільностей у розв'язанні поточних політичних проблем, впровадження у практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлін­ні та інші заходи.

Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на компетентності та ефек­тивності громадської думки. Ступінь участі громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше, повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві каналів; по-друге, гарантованому включенні громад­ськості у механізм влади, в процеси підготовки, прийнят­тя і реалізації рішень»

Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури суб'єктів у державних та громад­ських інститутах суспільства. Суб'єкт суджень, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяль­ності з іншими людьми, соціальними спільностями, він зазнає впливу на свою свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологічний (оціночний) ха­рактер, що залежить від багатьох факторів: загальної та професійної культури, політичної і соціальної ролі суб'єкта, його функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухомості, мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління нею.

Якщо громадська думка формується на основі спіль­ної зацікавленості людей у конкретних політичних пи­таннях, то процес становлення й використання інтересів тих соціальних груп, осіб як фундамент компе­тентності громадської думки набуває особливого зна­чення. Не тільки громадську думку необхідно активно, систематично використовувати. Потребує адекватного регулювання й процес становлення та зміни інтересів людей як стимул їхньої діяльності.

В основі думок людини лежить синтез реальності та інтересів. Інтереси такою ж мірою суб'єктивні й бага­томанітні, якою е індивідуальними, своєрідними окремі особи. Індивідуальні оцінки людей з політичних питань, що становлять загальний інтерес, відображуються у суспільній думці.

Вираження загального інтересу значною мірою зале­жить від життєвої позиції індивідів, їх заінтересованого ставлення до політичних процесів, бачення у політичних проблемах змісту власних інтересів. Якщо індивідуаль­ні інтереси не дістають відображення у загальних, то зміст громадської думки буде формальним, парадним, неправдивим. Зміст громадської думки, її компетент­ність залежать від того, наскільки в ній відображені загальні інтереси як перетворена, знята форма інди­відуальних інтересів.

Політика як галузь узгодження і реалізації інтересів передбачає насамперед усвідомлення їх суб'єктами. Діалектика суспільних та індивідуальних інтересів, здійснення їх механізмами демократії передбачає, щоб корисна для суспільства діяльність перебувала під впливом насамперед включення людини в суспільні відносини на основі правильного розуміння своїх інте­ресів, які лише у кінцевому підсумку визначаються інте­ресами колективу, спільності. Водночас зростання активності особи в усіх сферах політичної діяльності залежить від того, наскільки колектив рахується з інди­відуальною думкою, наскільки демократичними є від­носини у соціально-політичному середовищі.

Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють цілеспрямованому формуванню у особи пріоритету суспільних інтересів, їх гармонійно­му поєднанню з індивідуальними інтересами. Фунда­ментом цього процесу є рівні конституційні права й обов'язки особи, оплата за працею залежно від її кіль­кості та якості, відсутність дискримінації за національ­ними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.

Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуаль­них інтересів та реалізація його на практиці є критерієм правильного розуміння особою свого місця і ролі у си­стемі політичних відносин. Це знання позначається на формуванні громадської думки і становленні демокра­тичної культури, розв'язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як поза особою існуючі, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і самоствердження В суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається поступове домінування «Я» над «ми».

Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв'язку з ко­лективними політичними проблемами. Збіг політичних тa індивідуальних інтересів по суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди і за всіх обставин співпадають. Між ними існують суперечності, їх і фіксує громадська думка.

Якщо суперечності не виявляються і не розв'язують­ся, то політична свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом політичної реаль­ності. Це є характерним для тоталітаризму й автори­таризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна свідомість, що запе­речує індивідуальну, то це є показником тотальної духовності, точніше бездуховності можновладців. Внаслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.

Якщо громадська Думка враховуєтеся постійно і пла­номірно, то вона стає своєрідним «дзеркалом» супе­речностей, інтересів різних соціальних груп, прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розро­бити програму управління політичною діяльністю лю­дей. Епізодичні дослідження громадської думки не дають динаміки зміни інтересів, передбачити напрямок розвитку політичних процесів за' допомогою їх не вдається. Необхідна чітка програма: послідовного ці­леспрямованого аналізу всіх процесів політичного жит­ія суспільства, де громадській думці слід надати статус Основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб, механізмі демократизації соціально-політичної обста­новки. Для реалізації цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістовних та інших перешкод. Необхідно докорінно змінити ставлення до громад­ської думки у структурах влади, довести на прак­тиці, що громадська думка—. не «бідний родич», не «прохач зі сторони», а повноправний і повновладний суб'єкт управлінської діяльності, не «контрагент», а справжній союзник, не перешкода у роботі, а навпаки, найважливіший фактор і механізм піднесення її ефективності. Зміна ставлення до громадської думки, ста­новлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного перетворення політичної свідомості суб'єктів.

Завдяки динаміці політичних процесів поступово руйнуються стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня воля й здібності до свідо­мих політичних дій. Елементи демократизації і гласності спонукають окремі соціальні прошарки до переходу від емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного піз­нання політичної діяльності, підвищення політичної свідомості. Зараз не завжди спрацьовує механізм бездумного виконання і схвалення рішень, що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що у кращому випадку вони можуть лише пору­шити питання зміни політичної влади, її структур, але реалізувати її без залучення мас на свій бік вони не в змозі. За умови врахування громадської думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і засобів реалізації, включаються у політич­ний процес. Відбувається поступове зрушення у на­прямку професіоналізації політиків, усуваються негативні настанови і стереотипи в політичній свідо­мості.

Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження, дедалі чіткішою стає межа між політизованим шаром свідомості і екзистенціальним, тобто безпосередньо пов'язаним з долею окремої люди­ни. Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше почуває себе людина "у перехід­ний час”.

Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності свідомості людей потребує мо­більних ефективних програм діяльності, які б реаль­но забезпечили усунення дефіциту всього життєво .необхідного, дали можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності й орієн­тири.

Політична свідомість різних суб'єктів є відображен­ням рухомих політичних відносин. Лише у цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми ви­раження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому відводиться політичній ідеології.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ

Нинішній період суспільного розвитку характеризується розкріпаченням духовних потенцій людини, соціальних груп і прошарків. Вони можуть вільно, відкрито висловлювати свої думки, судження, впроваджувати їх у життя. Плюралізм, розмаїття ідей, оцінок, настанов і ціннісних орієнтацій дедалі більше впроваджуються "у політичне життя на всіх його рівнях. Звести їх у єдину систему навіть на рівні середовища безпосереднього :буття людини дуже складно через їхню чисельність, неоднозначність, суперечливість, адже далеко не просто виявити точки зіткнення духовних інтересів людей, що доводять істинність своїх поглядів і здебільшого не визнають думки опонентів. Суспільна та індивідуальна свідомість не лише свідомо розриваються, а й протиставляються. Водночас всередині кожної з них є серйоз­ні суперечності, які охоплюють ідеологічні та психоло­гічні компоненти.

Якщо «психологічний фактор» вийшов на перший план, то ідеологічному не пощастило. Вийшли у світ і статті з гучними назвами: «Чи потрібна нам ідеологія?», «Яка ідеологія нам потрібна?» та ін. Деякі політичні лідери доводять необхідність відмови від будь-яких ідеологій, пропагують тезу про деідеологізацію.

Проблем в ідеологічному просторі чимало, і їх дедалі більше після кожної чергової політичної кризи. У цих |;умовах важливо звернути увагу на деякі проблеми політичної ідеології.

Відомо, що від надмірного вживання слів у нега­тивному чи позитивному смислі вони не стають ясніши­ми, зрозумілішими, швидше навпаки: із змісту поняття вихолощується .його сутність. Воно або стає цілком «ясним», або .зазнає критики, а подекуди заперечується зовсім. Метод заперечення без серйозної спроби розібра­тися у предметі поняття, його змісті властивий багатьом Людям, якщо об'єкт критики став масовою формою вияву невдоволення. Як свідчить практика, така доля спіткала багато понять політології, одним з них стало поняття «ідеологія».

Слід зазначити, що для такого ставлення до ідеоло­гічних цінностей е певні підстави. Якщо у понятті ді­стають відображення цінності, настанови, погляди, норми, відірвані від життя, більше того, протиставлені йому, значною мірою догматизовані, то цілком зрозумі­лим стає відчуження народу від цих ідеологічних імперативів. Останні не виникають на голому місці, а є наслідком негативного ставлення до них людей протягом багатьох десятиліть, зневіри у надуманих, брехливих постулатах, що пропагувалися та укорінюва­лись у свідомість усіма можливими, у тому числі на­сильницькими методами і засобами, цілеспрямованими компаніями. Так сталося і з комуністичною ідеологією При цьому масова свідомість не шукає І не пояснює причин негативного ставлення до комуністичної Ідеоло­гії, а заперечує її.

Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси різних соціальних спільностей. Словники, як правило, тлума­чать ідеологію як систему поглядів на природу, суспіль­ство, особу, цінності, цілі і способи досягнення їх, зумовлених насамперед виробничими відносинами су­спільства. Оскільки вважали, що ідеологія як система поглядів, цінностей і норм вірно відображає об'єктивну реальність, то вона відносилась до істинно наукового знання. Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися у теорії, а на практиці широко вико­ристовувався термін «наукова ідеологія», під якою розу­мілася комуністична ідеологія у її «єдино вірному», монопольному існуванні і прояві.

Однак наука у своїй основі має різні методи піз­нання дійсності, за допомогою яких вона здатна перепровіряти свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких на «істинність» у кращому випадку, здійснюється здоровим глуздом, корпоративними інтересами суб'єктів. Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє її від­повідальності за будь-які дії через посилання на ідеоло­гічні постулати. Це пояснюється тим, що більшість лю­дей, часто несвідомо, хапаються за ідеологію як за рятівний аргумент дій або бездіяльності лише тому, що вони нерозвинені як особистості, не здатні мислити, не мають своїх сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою позицію у будь-якій ситуації. Як влучно зауважив письменник Ф. Іскандер, «ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, • свою справжню цінність, свою моральну свободу, свою особистість»

Людина перестає бути особистістю настільки, наскільки вона ідеологізована, і чим ближча вона до верхівки влади, тим важче виявити гнучкість і вчасно відмінити неправильне рішення. Ідеологічна міфологія нівечить людей різного соціального середовища, профе­сій. Селянство складніше піддається ідеологізації, тому воно було піддане нищівному розгрому. Інтелігенцій, здебільшого слухняна щодо ідеологічного диктату, вті­шала народ політичними анекдотами, а народ навчив інтелігенцію пити, не заїдаючи. Ф. Іскандер, безумовно, зробив слушний висновок про те, що ідеологія створила культ людини динамічної, яка, не вагаючись, готова виконувати будь-яке завдання начальства.

Не випадково після спроби державного перевороту (19—21 серпня 1991 р.) багато «прихильників» комуні­стичної ідеології пояснювали свою діяльність або бездіяльність бюрократичними посиланнями на вказівки, накази, укази, але більшість із них навіть не намагалися знайти причини поведінки у самих собі.

t Політична криза ще раз довела, що політичні керівники догматичного гатунку свідомо не були прихильниками комуністичної ідеології, а розглядали її лише як ритуальний духовний витвір, звід положень, поглядів, що не увійшли у структуру індивідуальної свідомості та діяльності. Користуватися «науковою ідеологією» було даниною моді, методом присягання на вірність, в ре­зультаті чого можна було спокійно і пристойно існувати, просуватися по службі, робити кар'єру. Двомисленню сприяла і сама «наукова ідеологія». Вислів «наукова ідеологія» походить з тих брехливих специфічних утво­рень, які проникають у нашу лексику і відображають, двомислення тобто у результаті негідної ідеологічної практики народжується щось непоєднуване, ми оточені алогізмами і не можемо позбутися їх.

"Ще категоричніше висловився О. Зинов'єв у «Зияющих высотах»: «Ідеології принципово не розрізняються з точки зору ступеня науковості у розумінні природи і суспільства. Наукова ідеологія — це така ж безглуздість, як, наприклад, наукове мистецтво». Однак ідеоло­гія апелює до розуму, тому вона неминуче бере свій зміст з науки. Зараз головне — реабілітувати здоровий глузд як базу ідеології.

Чи не випливає з усього зазначеного вище непотріб­ність ідеології? Ні, не випливає. Йдеться, по-перше, про те, щоб відмовитися від вживання поняття «наукова ідеологія», оскільки воно не має чіткого смислу. По-друге, зміст ідеологій може бути різним, але це не аргумент для повної відмови від самого поняття «ідеологія». Адже будь-який суб'єкт, що логічно мислить, має систему поглядів, ідеалів, входить до соціальної спільності, існування якої неможливе без певної системи цінностей. І якщо той чи інший політик виступає за права людини, за економіку з приматом приватної власності, за право­ву державу без будь-якої ідеології, то він таким чином висловлює свою власну систему поглядів, тобто ідеоло­гію. По-третє, ідеологія не є монолітним, тотальним духовним утворенням, що стало абсолютно пануючим регулятивом свідомості та діяльності мас. Монополь­ність ідеології обертається однодумністю. Вона згубна для самої ідеології, тому що виключає її саморозвиток, звужує сферу змісту набором догматичних поглядів та орієнтацій.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему ідей, цінностей та ідеалів, їх ідеологічне буття має бути вільним, не зазнаючи адміністративного диктату, сваволі ззовні у будь-яких формах чи методах. Ще у «Загальній Декла­рації прав людини», прийнятій 10 грудня 1948 р. ООН, відзначалося: «Кожна людина має право на свободу переконань і на їх вільне виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переко­нань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних, кордонів». Зміст цієї Декларації лише нещодавно став відомим багатьом громадянам ко­лишнього СРСР. З'явилася надія на законодавче зак­ріплення її положень у країнах СНД, альтернативні проекти. Так, в одному з проектів, підготовленому Інсти­тутом держави і права Російської Академії наук, відзначається: «Громадянам... забезпечується свобода слова, думок, переконань, їх безперешкодне виявлення й поширення в усній чи письмовій формі. Ніхто не може бути покараний за переконання». Нарешті, 5 ве­ресня 1991 р. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Декларацію прав і свобод людини, у статті 6 якої зафіксовано: «Ідеологічна, релігійна, культурна свобода гарантується. Не повинно існувати жодної державної /ідеології, що ставиться громадянам за обов'язок. Ні­хто не може бути підданий переслідуванню за свої переконання». Таким чином був законодавче за­кріплений статус ідеології, її різноманітні види, тобто ідеологічний плюралізм, вільне виявлення переконань людини.

Наявність правових основ ідеології ще не означає її практичної дієвості, корисності. На шляху впро­вадження ідеології у життя, подолання відчуження її від практики, свідомості мас є чимало труднощів. Від­значимо деякі з них..

Крах у країнах СНД комуністичної ідеології (суть якої — у класовому змісті, монопольності та догматич­них стереотипах) в умовах недиференційованості інтере­сів соціальних прошарків і груп суспільства може спри­чинитися до того, що її місце посяде інша ідеологія, можливо, з ще більшими претензіями на «загальність ;| та гуманізм». Відтворення на демократичній основі Околишнього ритуально-схвалюваного зводу ідей, цінностей, причому у монопольному вираженні, може стати , ще більшим крахом для народу і самих засновників «нової ідеології». Адже двічі спотикатися через один і той же камінь згубно для всіх. Тому не слід допускати такого становища, коли будь-яка з нових ідеологій стане абсолютно панівною чи монопольною, впиратиметься на цінності, що не увійшли у свідомість народу.

В умовах становлення громадянського суспільства, ї нових державних утворень, переходу до демократичних ; цінностей, норм суспільно-політичного життя непри­пустима поява ідеологій як ілюзорних, перекручених форм свідомості, «що дають людині видимість, начебто вона являє собою самостійну, гідну і моральну особу, надаючи їй тим самим можливість не бути такою»

В. Гавел відзначає вихідну функцію такої ідеології — ; можливість алібі, тобто вона дає людині ілюзію, що вона перебуває у гармонії з людським та світовим порядком. Ідеологія, на його думку, «приховує розрив між орієнтаціями системи і орієнтаціями життя; вона створює видимість, начебто потреби системи випли­вають із життєвих потреб. Це своєрідний ілюзорний світ, який претендує на те, що є реальністю». Це зумовлене багатьма економічними, політичними, гно­сеологічними та іншими факторами, їх дія може бути посилена неадекватним розумінням і впровадженням у життя різноманітних ідеологій, що своєрідно відобра­жають реальність основних сфер суспільного життя, у тому числі політичної. Розглянемо специфіку політич­ної ідеології.

Можна погодитися з тими вченими, які вважають, що політика без ідеології не існувала й існувати не буде, хоч тисячу разів буде «плюралістичною». Доки люди мають звичку поділятися на групи за інтересами, залишається потреба у силовому, владному регулюван­ні їхніх відносин; вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи власні групові образи — поняття щодо місця у суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. І влада навряд чи відмовиться від звички обґрунтовувати свої дії апеля­цією до загального інтересу». Політична ідеологія е необхідним структурним елементом політики як галузі свідомої діяльності соціальних прошарків, груп та осіб. ' У процесі історичної практики суспільна свідомість дедалі більше диференціюється. З появою політичного життя, суб'єктів політики, її інститутів виникає і розвивається політична свідомість як одна з форм суспільної свідомості. Політична свідомість рухлива, і у процесі її еволюції у ній фіксуються різноманітні погляди, оцінки суб'єктів, пов'язані з їх інтересами. Ідеологія є тією частиною політичної свідомості, яка відображає специфічність інтересів суб'єктів, їхню своєрідність, зведеною до систематизації та впорядкування поглядів, характерних для даної соціальної спільності. Вона дає людям розуміння їхніх соціальних інтересів, усвідомлен­ня своєї належності до певних соціальних спільностей. З цього випливає, що ідеологія відображає інтереси окремого соціального прошарку, групи, а не загальні соціальні інтереси.

Водночас ідеологія як система поглядів, оцінок, цінностей певної соціальної групи, спільності за певних «мов може вийти за межі своїх інтересів і набути якості загальності, яка не є незмінною, монопольною, абсолютною. У будь-якому випадку ідеологія повинна не нав'язувати людям цінності, а допомагати розібратися У її сутності, функціях та механізмах реалізації.

Предметом політичної ідеології є політичні відносини суспільства в усій їх різноманітності, координації та субординації. Політична ідеологія не є монопольною системою поглядів, цінностей і норм якогось одного політичного суб'єкта, що відображає начебто інтереси всіх. До того ж ідеологічні настанови на демократи­зацію політичного життя, плюралізм зумовили реальні зрушення у духовно-політичному розкріпаченні людей, організацій, рухів, партій, самі ж щойно народжені ідеології розмиті, не мають чітких, конкретно вираже­них цінностей та цілей. Виник дефіцит ідеологій, який за умови вузьких групових інтересів суб'єктів та ідеологізованої людини догматичного складу загострює проблему становлення політичних ідеологій. У такій ситуації ідеологи поглядають на структури політичної влади, намагаючись закріпити своє «політичне облич­чя». Важко не погодитися з тими вченими, які вва­жають, що «ідеологія взагалі не повинна з метою свого захисту апелювати до влади — навіть влади більшості над меншістю, якщо вона хоче здобути шанс стати свідомістю людей, а не підміною її», тобто самовизна­читися й самовиявитися, а це, у свою чергу, потребує з'ясування змісту її.

Політична ідеологія, відображаючи політичні відно­сини, включає систему поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб'єк­тів, цілі, завдання, методи, засоби політичної діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав'язуватися всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретич­них утворень, політична ідеологія на відміну від інших Ідеологій безпосередньо відбиває відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб'єктів як їх волі до Єдності та регулювання суспільно-політичного життя Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.

Водночас її роль щодо влади не є однолінійною і на конкретно-історичному етапі суспільного розвитку може бути різною. Якщо спочатку ідеологія — своєю дією «назовні» — допомагає встановленню влади, відіграючи, роль своєрідного алібі, то з того моменту, як вона стає загальноприйнятою, вона починає діяти «всереди­ну» — як складова частина влади: виконує роль головного інструмента ритуальної комунікації в апараті влади.

Ідеологія як інтерпретація дійсності з точки зору влади в кінцевому підсумку завжди підпорядкована інтересам влади, тому в її суті закладена тенденція відриву від дійсності, породження ілюзорного світу, ритуалізації. Саме тому ідеологія відображає цінності, норми і принципи, що породжені гаслами, пропагандою і не сприймаються індивідуальною свідомістю людини. Щоб запобігти цьому, потрібні контроль мас за всіма видами політичної влади, її легітимність, відкритість та дієвість демократичних механізмів владарювання. Тоді політична і неполітична ідеології перестають бути ворогуючими «сусідами» державного і цивільного жит­тя, перетворюючись на духовні регулятиви суспільної та індивідуальної свідомості.

За своїм змістом неполітичні ідеології відображають інтереси соціальних спільностей громадянського су­спільства, а політична ідеологія збирає ці інтереси у цілісність, поєднуючи або роз'єднуючи їх, спрямо­вуючи діяльність мас до загальнозначущого результату. При цьому кожний із суб'єктів незалежно від того, виражає він інтереси більшості чи меншості, має право вільного вияву своїх інтересів, поглядів, програм, пови­нен бути толерантним, терпимим до іншої ідеології, її прихильників. Альтернативність політичних і неполітичних ідеологій на основі єдиних, загально­людських, фундаментальних цінностей дасть їм змогу не конфліктувати, а знаходити консенсусні форми існування.

Нині це є ідеалом нашого розвитку, зародки його поступово впроваджуються у політичний процес. У демократичних країнах в останні десятиліття багато традиційних і нових ідеологій виявляють намір ширше представити загальнолюдські цінності, загальний інтерес, єдине людство, не понівечене середовище існування. Ідеології поступово привчаються до рефлексії.— дослід­ження власних соціальних та ідейних передумов, критичного вивчення прийнятої методології пояснення та політичної дії. Так відбувається процес деідеологізації свідомості.

Деідеологізація свідомості не є відмовою від ідеоло­гій, це відмова від ідеологічних стереотипів свідомості, надання ідеологіям цивілізованого змісту, що відобра­жає реальності демократичних політичних відносин. Відмова від конкретних дискредитованих ідеологій не деідеологізацією взагалі. Суспільство, соціальні групи, політичні організації завжди, потребуватимуть системи теоретично оформлених поглядів, цінностей. Йдеться не про деідеологізацію, а про створення ідеологій, що відповідають інтересам суб'єктів, що ними усві­домлені й сприйняті. У цьому випадку ідеології стають засобом згуртування соціальних груп, прошарків населення. Зміст політично-ідеологічного впливу на маси та форми реалізації його поступово задаються новими суб'єктами політичного життя. Вони відходять від стереотипів належної поведінки мас, що визначається і можновладцями, відкидають їх «авторитетні» настанови й вказівки. Основними постулатами тотально-ідеологізованого суспільства є такі: «все, що має бути, здійснюється швидко і назавжди; важливо не те, що є, а те, що повинно бути; той, хто суперечить (або принаймні не сприяє) належному, порушує закони космосу і повинен загинути через ці закони» 7. Вони вже не спрацьовують, хоча «не працюють» і нові полі­тичні цінності та ідеї. Відбувається переоцінка, точніше визначення політичних цінностей та поява на їхній базі нових ідеологій.

Найбільшої ваги набувають цінності та ідеї лібе­ралізму, національні, історичні й екологічні. У кожному окремому регіоні, державному утворенні (національ­ному, адміністративному) одна з них стає провідною. Щоправда, у межах деяких республік-держав зараз Важко виділити пріоритетну політичну цінність, що є системотворчим фактором політичної ідеології. Якщо в національно-державних утвореннях такою цінністю є національна ідея, по-своєму усвідомлена й реалізована, то в Росії про це не можна сказати нічого певного. Чим ширшим е державне утворення, а національна і соціальна структури складнішими, тим важче виявити стрижневу ідею, цінність політичної ідеології.

Політична цінність — це політичне значущі явища! процеси, предмети, основи, сторони політичного життя! феномени політичної свідомості. Поряд із спільними для державних і цивільних структур, соціальних спільностей цінностями (демократія, гуманізм, солідарність, суве­ренітет» свобода, рівність, справедливість, гідність тощо) у кожного політичного суб'єкта залежно від його інтересів, традицій, культури є свої власні політичні цінності. Загальні й особливі політичні цінності не е незмінними.

Система ідеологічних цінностей СРСР зруйнована, але вона ще жива. Популісти, представники колишніх і політичних структур продовжують оперувати цінностя-' ми абстрактного змісту, які у масовій свідомості не знаходять грунту для закріплення. І це зрозуміло, крім того, що вони дискредитували себе попередньою ідейно-політичною роботою, вони не відображають нинішнього стану політичного життя народу. Багато з них є цінностями майбутнього, ідеалами, і ще не зов­сім ясно, як вони вписуватимуться в реальну практику, . як Jx реалізувати, Відбувається зіткнення ідеологій, а не пошук їхньої спільної основи. У зв'язку з цим постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,, не відірваних від політичного життя.

У системі ідеологічних цінностей має бути основна системотворча ідея-цінність. У пресі висловлювалися ідеї щодо цього, в основу яких було покладено різні критерії: національні, раціональні, особистісні, демократичні тощо. Наприклад, А. Аніпкін такою ідеєю вважає ідею Батьківщини. І. Клямкін переконаний, що.! тільки екологічні ідея може стати міжнаціональною. 3. Бжезінський має свою думку: «Права людини — це єдина і найсприятливіша політична ідея сучасного світу... Привабливість цієї ідеї криється у тому, що вона відповідає інтересам грамотних і політичне свідомих мас, яких вже не можна з колишньою легкістю ізолю­вати та ідеологічно обробляти. Посткомуністичні авторитарні режими будуть, напевно, особливо вразли­вими для впливу ідеї прав людини завдяки відсутності ідеології, яка була б всеохоплюючою, заслуговувала на довір'я Отже, вони стануть доктринально нетрив­кими»

В умовах політичної незрілості народу, нелегітимності ідеологій, становлення нових політичних цінностей, для яких ще нема достатніх матеріальних, соціальних і духовних умов, досить рано надавати правам людини ролі системотворчої ідеї. Це не означає, що цю ідею слід відкинути. Становлення стабільного, демократично­го суспільства неможливе без єдиної ідеї, яка об'єднує більшість народу, мети і дій на методологічній основі гуманізму та пріоритету особистісних факторів суспіль­ного і політичного розвитку.

Важливо обгрунтувати таку ідею, здійснення якої дозволило людству перейти на інший, вищий рівень ціннісних орієнтацій, тобто до ідеї прав людини. Реалі­зація і закріплення у свідомості мас цієї цінності — ідеї дало б змогу об'єднати навколо неї й інші цінності, особливо національні, екологічні, патріотичні тощо, подолати систему розвалу і розвал системи нових цінностей. До неї слід віднести суверенітет особи. Саме нерозвиненість людини як особи призвела суспіль­ство до розвалу, виявила його антигуманні зміст і спря­мованість розвитку.

Суверенітет особи — це усвідомлення індивідом своєї самоцінності, значущості, свобода вибору полі­тичних переконань і дій. Суверенність особи дасть їй можливість бачити світ таким, яким він є, а не розглядати його крізь призму незрозумілих і нав'язаних ідеологічних міфів і стереотипів. Суверенна люди­на — це насамперед вільна людина, розкріпачена У своїх думках і діях, відповідальна у ставленні до справи. Без відповідальності свобода перетворюється на анархію.

Суверенність особи — справжня, зрозуміла загаль­нолюдська цінність. Тому за умови усвідомлення кожним самоцінності своєї особистості, грамотної про­паганди цієї ідеї можна переходити до реальної реалізації інших політичних цінностей. Поза нею всі інші політичні цінності зависають у повітрі і нічого, крім загальних настанов, не несуть. Це ідеологізовані «голі королі».

Суверенітет особи як вихідна системотворча ідея цінність повинен стати загальною цінністю, оскільки всі політичні сили зацікавлені в її реалізації. Адже в ній закладена думка про концентрацію особистісної орієнтації на саму себе, а не на інші політичні суб'єкти «аморфно-загальної» якості, що породжувало несамо­стійність мислення і дії. Останнє призвело спочатку до виникнення ідеології жертовності та нестатків в ім'я «прекрасного майбутнього», а потім ідеології споживацтва, орієнтації на зрівнялівку, добродійність з боку держави і партії. Як слушно зауважив В. Денисов, «перемога у нас ідеології люмпена у формі загальної зрівнялівки призводить до експлуатації трудящої люди­ни неробою».

У цих умовах нероба і трудівник урівнюються у своїй суверенності, хоча їхні ідеології різні. П. А. Сорокін, обґрунтовуючи функціональний зв'язок між ситими і голодними (багатими й бідними) та ідеологіями, відзначав, що в них різні соціально-політичні ідеології. Для успіху комуністичної і зрівняльної ідеології, на його думку, необхідні дві основні умови: 1) різке, значне зростання дефіцитного або порівняного голоду­вання мас за неможливості в тамування його іншими шляхами; 2) наявність майнової диференціації у краї­ні. Чим виразніші обидві умови, тим, за рівності інших умов, швидший і сильніший успіх комуністично-со­ціалістичної ідеології, тим легше вона приставатиме до голодних .

Історична практика підтвердила цю залежність. Відхід від неї зв'язаний з відмовою від комуністичної І ідеології, оскільки бідна і голодна людина менше всього готова до творення, вона не суверенна. Тому ство­рюється ситуація 1918р., коли «політика стала особи­стою справою такої ж цінності й необхідності, як за­безпечення своєї родини борошном, чаєм та усякою всячиною, необхідною для щоденного проживання», (М. Пришвін).

Власне, це не політика в її справжньому значенні, оскільки такий стан її не" відображає інтересів, їхньої !;структурованості щодо політичної влади, але остання зобов'язана враховувати їх. Це особливо важливо за­раз, коли ведуться розмови про голод, який насувається. Водночас політичне життя, соціологічні дослідження показують, що демократичні, загальнолюдські цінності високо оцінюються людьми, але при рухомості масової свідомості в практичних орієнтаціях вона важко роз­стається із звичними символами. Ідентифікація себе з країною і правом помітно слабша, ніж Із спорідненою групою і колективом підприємства, тобто групами безпо­середнього спілкування, тому людина віддає перевагу гарантованій бідності порівняно з невизначеним май­бутнім.

Ось чому вивести ідеологізовану людину в поле її суверенності й на базі цього покінчити з рабською, голодною свідомістю, що абсолютно підпорядковує її волю волі колективу, політичної спільності, надзви­чайно складно. Але іншого шляху немає. Консервація комуністичною ідеологією