Реферати українською

Текст як модель комунікативного акту - Журналістика -

Текст як модель комунікативного акту - Журналістика - Скачать бесплатно

тобто майже при 20 С" замість "Реакція відбувається за кімнатної температури". З допомогою корисної надмірності висловлюваним буде краще усвідомлене і довше збережеться в пам’яті, ніж при менш надлишковому представленні інформації.

Не слід з надмірністю змішувати ірелевантність, тобто присутність матеріалу, котрий не стосується справи, мети майбутньої книги.

Іревалентність спостерігається і тоді, коли матеріал повідомлення обраний вірно, але розташований в книзі не там, де його сподівається знайти на основі минулого досвіду і звичок читач.

Семантична надмірність - це багатомовність в змісті. На відмінність від ірелевантності, вона завжди відносна. Рішення, чи стосується повідомлення до справи чи ні (ірелевантність), прийняти легше, ніж визначити, чи потрібна читачеві інформація, що стосується даного питання.

Прагматичне надмірна інформація - та, що виявляє на читача вплив, в котрому немає необхідності.

Сигматична надмірність виникає, якщо автор використовує для представлення інформації словесні знаки, нехтуючи нетекстовими знаками, сприйняття котрих вимагає від читача менше зусиль. Прикладом сигматичної надмірності є словесний опис процесу чи хімічної реакції, коли ту ж інформацію можуть дати схема чи ланцюг формул.

Розділ 3. Елементарні стилі мовлення
3.1. Класифікація стилів

Уявлення про стиль як систему прийомів та засобів, що відбирають у відповідності з метою і методом впливу на адресата, - функціональне по суті, - знаходимо ще в працях Арістотеля. Воно отримало розвиток в іншому напрямі в зв’язку з поділом ораторів за методом впливу на слухачів (повчання, переконування). Пізніше поділ ораторів заміняється поділом стилів за їх "інвентарем" на високий, середній і низький.

Функціональний поділ стилів був відроджений у міркуваннях В. Гумбольдта про відмінність практичної і художньої мови, перейнятих О. О. Потебнею і розвинутих в XX ст. у вченні про функціональні стилі, котре склалося в двадцяті роки в Росії і знайшло вияв в тридцяті роки в працях Празького лінгвістичного гуртка, а пізніше отримало розвиток в післявоєнних дослідженнях.

Однак висунуте в двадцяті роки уявлення про функціональний стиль як мовленнєвий різновид, пристосований до вирішення певних комунікативних завдань, було підмінене уявленням про по суті підмови відповідних сфер суспільного життя (наукової, офіційно-ділової і т.п.).

Якщо в античності мета і сфера використання стилю збігалися, то обов’язковий збіг наукового і повідомляючого чи публіцистичного і переконуючого мовлення в наш час вже сумнівний.

Антична система поділу форм мовленнєвої діяльності (навчальної - логічної, переконуючої - риторичної, впливаючої на почуття художньої), що є в основі більшості класифікацій стилів на основі приуроченості до кожної із сфер суспільного життя, вже не відповідає сучасному стану справ, коли повідомленнями в межах однієї сфери можуть переслідуватися різноманітні комунікативні цілі. "І в самому визначенні поняття структурного (функціонального) стилю літературної мови, і в самій наявності, характеристиці функціональних стилів відсутня "концепція" [80].

Не змішування полегшується тим, що певні сфери суспільного життя справді володіють специфічним мовним інвентарем, а також особливостями спілкування. Практичні потреби зробили природнім вивчення "стилю" газети, радіо, телебачення, науки і т.п. Хоча самі дослідники звичайно відзначають в кожній із сфер різноманітні стилістичні різновиди, вони ніби не бачать, що ці самі різновиди існують і в повідомленнях інших сфер діяльності. Приурочення стилю до сфери суспільного життя веде до того, що дослідники нерідко підраховують характеристики стилю, "добро і зло сприймаючи байдуже", не завжди турбуючись про встановлення їх справжньої функціональності, комунікативної ефективності.

Вказаній непослідовності сприяє й те, що первинним, звичайно, уявляється стиль, а вторинним - повідомлення, написане в відповідному стилі, хоча це справедливо лише в синхронному зрізі. Між іншим, якщо, вибудовуючи повідомлення, в кожний даний момент ми дійсно пишемо "в певному стилі", то історично стиль формується із маси комунікативних повідомлень, народжується із особливостей відбору і застосування засобів мови, інтуїтивно чи свідомо відтворюваних в творах шляхом наслідування кращих, найбільш вдалих на погляд автора, оригінальних образів та рішень.

Особливості повідомлень, що повторюються, лежать в основі "почуття стилю". Це дозволяє в синхронії визначати стиль за статистичними, зовнішніми ознаками, незалежно від їх функції в даному випадку. Статистичний аналіз дає такі різні характеристики, скажімо, "стилю науки" і його "підстилів", що практично неможливо говорити про їх єдність. І це неминуче, оскільки в сфері науки, як і в будь-якій іншій, використовуються і теоретичні, і прикладні (експериментальні), і популярні, і навіть агітаційно-рекламні повідомлення.

Суто об’єктивний підхід до текстів різних сфер, виходячи з проявів в них тих чи інших якостей, як це на перший погляд не дивно, веде до необ’єктивного відображення сукупності мовленнєвих стилів, коли не враховують "бастардів", функціонально невиправданого набору мовленнєвих засобів і прийомів.

Стилі мовлення - явище історичне. Вони своєрідні в різних мовах в силу традицій. Однак в цілому набір елеменарних стилів мовлення єдиний для мов народів, шо володіють сучасною цивілізацією і державністю, тоді коли кількість стилістичних різновидів в практиці необмежена.

Уявлення про сутність стилю вкрай різноманітні.

Для О.Пєшковського, майже за Арістотелем, стиль - зовнішня оболонка змісту твору. "Під стильовою стороною мови ми будемо розуміти користування засобами мови в особливих цілях, додаткових по відношенню до основної мети всякого спілкування - повідомлення думки. Такими додатковими цілями можуть бути - вплив на уяву слухача і збудження в ньому естетичних переживань (художнє мовлення); вплив на його волю (ораторське мовлення, рекламне мовлення); полегшення розуміння сказаного (лекторське мовлення, популяризація). Всі ці додаткові цілі передбачають свідоме чи несвідоме пристосування до них звичайних засобів мови, і та специфічна оболонка, котрою покривається всяке мовлення в результаті такого пристосування, і називається мовленнєвим стилем".

М. М. Бахтін виводить природу стилю із природи жанру. "Стиль нерозривно пов’язаний з певними, тематичними єдностями і, що особливо важливо, з певними композиційними єдностями: з певними типами побудови цілого, типами його завершення, тинами ставлення мовця до Інших учасників мовленнєвого спілкування (до слухачів чи читачів, партнерів, до чужої мови і т.п.). Стиль входить як елемент в жанрову єдність висловлювання" [82].

О. Чичерін зробив наголос на зв’язку стилю із складом мислення автора. Він так і назвав одну зі своїх книг "Ідеї і стиль". Досліджуючи стиль "Війни і миру", О. Чичерін відзначає "Найбільш захоплююче при цьому - прослідкувати надто сувору єдність в використанні окремого слова, в синтаксичній будові, в побудові образу, в архітектоніці нового типу роману. Адже власне внутрішня структурна узгодженість цих чотирьох планів призводить до виникнення жанру роману-епопеї..."

І трохи далі: "Природа розмірковуючого та повязуючого, охоплюючого рух предмету, - мислення автора таке, що воно створює внутрішньо узгоджену систему.

Слово, що відображає змінні стани, рух предметів, і синтаксична форма, що випливає з цього слова з ЇЇ співвідношеннями, протиборством, тяжінням до порізнених в часі обставин і подій - це основа для тієї діалектики образу, коли той самий персонаж виявляється наділений непримиренно протилежними ознаками, котрі то змінюють одна одну, то сполучаються навіть у часі. Та художня фактура прямо переходить в побудову сюжету"[83].

"Стиль, - пише він, - це не "сукупність засобів", не зовнішня форма, найважливіша властивість поетичного сприйняття світу і поетичного образного мислення. Письменник не просто досвідчений майстер, котрий вміє користуватися всякого роду засобами впливу на читача, ні, - він сам так бачить, так думає, так відчуває, і інакше бачити, думати і відчувати він не може, він може тільки приводити і те, і друге, і третє, тобто свій стиль, до все більшої повноти, до все більшої досконалості" [84].

Однак є і інший бік стилю. За справедливим зауваженням М.В. Гоголя в листі до С. Аксакова "Стиль у письменника утворюється тоді, коли він знає добре того, для кого пише"[85]. В цьому плані стиль авторові ніби приписаний ззовні - читачем. Наприклад, Л. Толстой, для котрого характерний складний діалектичний виклад, писав для учнів яснополянської школи на диво просто.

Функціональність повідомлення потребує від нього певної структури. "Всякий стиль - і функціонально-мовний і літературний - передбачає організуючий принцип у доборі і застосуванні елементів мови, що надає йому своєрідність і відрізняє його від інших стилів"[86].

Організуючий принцип (А. В. Федоров), конструктивний принцип (Ю. Н. Тинянов), тип знаку (В. Г. Костомаров), фактура (О. Чичерін) стилю твору і видання визначаються заразом і, як правило, більш, ніж мисленням автора, мисленням читача.

Поширене в літературознавстві (менше в наукознавстві) уявлення про стиль як відображення способу мислення (з застереженням - очікуваного читача, врахованого автором) дозволяє говорити про стиль як про відображення способу мислення і умов спілкування. Набір елементарних стилів і їх особливостей з певним наближенням виявляється мовною універсалією, обумовленою, додамо, екстралінгвістичними факторами.

Типи спілкування та способи мислення легко звести до чотирьох[87].

Мислення, пов’язане із знанням, що формується, представляють три типи. Живе споглядання з його емоційною оціночністю і налаштованістю. Початковий етап абстрактного мислення - буденна свідомість з її формально-логічним мисленням. Вищий етап абстрактного мислення - теоретична свідомість, що потребує діалектичного мислення.

Четвертий тип, пов’язаний з готовим знанням, обслуговує практику. Він також налаштований на виконання дії, але позбавлений (або майже позбавлений) емоційної оціночності.

Зі способами мислення корелюють раніше описані умови спілкування, коли, відповідно, при довільному прочитанні спілкування потребує особливо активного привернення уваги, виклику цікавості чи формування поглядів, при обов’язковому прочитанні важливо дати однозначне керівництво до дії.

У такого підходу до стилю є теоретичні підстави.

Процес спілкування неможливий без процесу пізнання, вони взаємно включають один одного. Перш ніж щось повідомити. автор пізнає деяку реальність, відображає її в своїй свідомості в зв’язку зі своїми собливостями, зі своєю метою, і опрацьовує результати відображення в повідомленні, що має за мету вплив на свідомість слухача і згодом - на його дії. Мовець в свою чергу, пізнає повідомлення, відновлює на його основі ту реальність, котру описав автор, але вже такою, якою той її сприйняв і висвітлив, тобто йде від спілкування до пізнання.

Результати пізнання набувають словесного оформлення, орієнтованого на спілкування, навіть якщо вони не публікуються. Твердження К. Маркса, що мова є практична, існуюча для інших і лише тим самим існуюча і для мене самого, реальна свідомість, що відбиває не лише пріоритет комунікативної функції мови над пізнавальною, але й своєрідність мови в пізнавальній функції - обслуговування нею процесу пізнання дійсності як своєрідного комунікативного процесу.

За фіксації результатів мислення їм неминуче надається характер повідомлення, вони оформлюються як висловлювання, хоча і скорочені. Недаремно засвоєння знань передбачає як один з критеріїв здатність передавати їх в достатньо ясній формі іншому, викласти і пояснити. Недарма логіка, що вивчала спочатку особливості викладу при навчанні, стала наукою про закони правильного мислення.

Повідомлення - не просто фіксація процесу відзеркалення дійсності. Результати відзеркалення повинні бути препаровані, відкинуте випадкове, виділено головне, що практично важливе в даний момент для мети автора, очікуваного режиму роботи свідомості читача, котрому воно адресується, що й забезпечує нормальний процес пізнання зображуваної дійсності.

Підхід з таких позицій характерний для тих авторів, котрі зосереджені на ефективності повідомлення.

Ось як це робилося в риториці. Першим кроком було визначення структури публічного мовленнєвого процесу: оратор (автор), повідомлення і його мета, публіка. Мета повідомлення здійснюється у відповідних діях публіки, в її поглядах, переживаннях, нових знаннях. Було встановлено також зв’язок поміж адресатом - метою промови і структурою мовленнєвих творів. За метою промова звичайно поділялася на три типи: навчальну - при передачі знань; риторичну (ораторську) - спонукаючу до думки; поетичну - діючу на уяву, що дає насолоду. Таким чином, кажучи сучасною мовою, мета промови визначалась змінами в свідомості читача.

Риторичне мовлення, найбільш детально описане Арістотелем, поділяли на три роди: дорадче - "таке, що обговорює майбутнє", схиляє до чогось або навпаки відвертає від чогось; судове -- таке, що констатує, те що відбулося; епідейктичне -- таке, що схвалює чи засуджує. З метою кожного роду мовлення Арістотель пов’язував такі ознаки, як умови мовлення, структуру і засоби доведення, нарешті, характер викладу.

Далі наводимо характеристику трьох родів промов, складену нами за "Риторикою" Арістотеля.

Дорадча промова.

Мета - схилити до чого-небудь, відхилити від чогось шляхом переконання.

Умови промови- слухачі знають предмет промови і вважають його важливим.

Структура промови і особливості викладу: вступ не потрібен (він необхідний тільки, якщо слухачі не знаходять предмет настільки важливим, як того хотів би оратор, а також як прикраса, щоб промова не виглядала складеною нашвидкоруч); засоби доведення - в основному приклади. Чим більше слухачів, тим більш далека перспектива, тому все точне видається недоречним і створює гірше враження. Якомога більше виразності і якомога менше оповіді.

Судова промова.

Мета - встановлення фактів на основі обговорення події.

Умови промови- слухачеві відомі деякі факти, але він не знає, про які піде мова.

Структура промови і особливості викладу: детальний початок (опис обговорюваного предмету); сама розповідь коротка; про відоме говорити не слід. На протязі переконання переважають скорочені висновки - ентімеми. Важлива точність, особливо перед одним суддею, "коли видніше, що йде до справи". Мінімум експресивності.

Епідейктична промова (перед натовпом, на похоронах і т.п.).

Мета - похвала або хула шляхом звертання до почуттів публіки.

Умови промови- слухачі напочатку байдужі до оратора і до предмету мови.

Структура промови і особливості викладу: слід відразу викласти все, що хочеш доводити. Вступ може бути пов’язаний із змістом промови чи не стосуватися його. Розповідь проводиться за частинами, тому, що все підряд важко запам’ятати. Вплив на слухача досягається завдяки перебільшенням в оцінках. Факти повинні викликати довір’я самі по собі, бо відносно них рідко наводяться доведення. Точність тут недоречна, і потрібно якомога більше експресивності.

Подальший поділ промов відбувався за їх тематикою. Аналіз тут мав змістовий характер.

У конструктивний принцип елементарного стилю нами включаються наступні риси творів пов’язаного з ним типу: співвідношення комунікативної і пізнавальної підструктур, домінування однієї із складових; естетичної, психологічної, логічної, інформаційної; ступінь використання реалізаторів різних комунікативних і пізнавальних функцій твору.

Що стосується самого зображення дійсності в творах, "малюнку стилю", то тут виявляють себе такі його риси, як:
характер отримуваного читачем знання (що формується - готове);
переважна спрямованість на дію чи на усвідомлення і пов’язаний з ним ступінь складності зображення, що включає у себе:
кількість зв’язків одного елемента тексту,
оптимальна довжина одного елемента тексту,
кількість шпарин - випадків необхідності пригадування відомостей читачем;
ступінь цілісності (членування ) відображення;
характер зв’язків в тексті (синсемантія - автосемантія);
ступінь розгортання внутрішнього мовлення в тексті;
жорсткість співвідношення плану змісту і плану виразу.

Із перелічених особливостей елементарного стилю випливають притаманні йому особливості вживаного лексичного інвентарю і набору синтаксичних конструкцій, в багатьох випадках детально описані в працях з функціональної стилістики.

Поміж найбільш високим рівнем узагальнення стильових рис як особливостей відображення дійсності і особливостями конкретного зображення - структурою твору - лежать дві - три сходинки.

Перша з них стоп стилів - таке не механічне, а органічне поєднання різних елементарних стилів, в котрому домінують риси якого-небудь одного стилю. Виникнення стопів пов’язане з тим, що у комунікативному акті, який втілюється твором, поряд з основним режимом роботи свідомості читача (і автора) задіяні й інші. Для сучасного етапу соціальної комунікації таке органічне поєднання, "стоплювання" особливо характерне, і стопи, напевне, сьогодні представлені в творах значно частіше, ніж власне мовленнєві стилі.

Наступна сходинка на шляху від абстракції стилю до конкретного твору - жанр твору. Стилі та стопи в жанрах конкре тизуються в умовах перш за все конкретних сфер (підсфер) суспільного життя, певних традицій і мод оформлення творів, їх в більшій мірі відрізняють основні співвідношення структур, типова довжина твору, його мета.

У практичному мовленні не завжди виявляється ступінь авторського індивідуального стилю, такий важливий в художніх текстах. Однак, для багатьох творів, що відображають знання, яке формується, рідше - готове, це все ж характерно.

Наступна і остання сходинка - конкретний твір, модель реального мовленнєвого акту.

Якщо повернутися до комунікативного акту, то процес промовляння повідомлення, його моделювання починається із створення його плану. Вже на цьому етапі автор повинен чітко уявляти, навіщо і кому відправляється повідомлення. Знання це й визначає вибір стилю повідомлення. Сфера діяльності, котрої воно стосується, конкретизує підмову, що відповідає змісту повідомлення і мовленню читача. Предмет інформації і характер читача визначають вже жанр повідомлення. Нарешті, у сполученні конкретного матеріалу, орієнтації на мислення читача і авторської індивідуальності народжується повідомлення, його структура обростає матеріальною тканиною, розгортається в текст.

Сприйняття повідомлення передбачає засвоєння інформації, що в ньому міститься, котру читач (слухач) вважає цінною для себе. У повідомленні втілюється і відтворюється відзеркалення і зображення дійсності, в котрому відбились найбільш істотні для автора чи такі, що впали йому в вічі, риси і відносини дійсності, що він препарує з метою впливу на читача. Предмет повідомлення - це не тільки відображена дійсність, але й кут зору автора на неї, і спосіб керування процесом пізнання її читачем в повідомленні.

У діахронії із комунікативне цілеспрямованих повідомлень народжується жанр. Жанри формують стопи і впливають на елементарні стилі.

Повернімося до елементарних мовленнєвих стилів.

Етапи пізнання пов’язані з переважною роботою свідомості в різних режимах, кожному із котрих відповідає певна побудова думки. Звідси об’єктивно обумовлена основа поділу повідомлень за їх зображувальними рисами - продукт прочитання, котрий в найбільш загальному вигляді являє зміни в одній із чотирьох форм свідомості особи: в настанові; в буденній свідомості; в науково-технічній свідомості; в знанні фактів, необхідних для прийняття рішення і для здійснення конкретних дій.

Твори, продуктом сприйняття котрих повинна бути настанова, налаштованість - настрій, стан готовності для певної форми реагування, відбивають живе споглядання і орієнтовані на нього. Ми будемо надалі називати їх агітаційними і, відповідно, говорити про тип агітаційного зображення, орієнтованого на настанову і відповідного чуттєвому сприйняттю. Слово "агітаційний" звичайно використовується по відношенню тільки до політики, однак в літературі зустрічається його використання і в більш широкому сенсі - збуджуючий маси. В цьому сенсі пишуть про санітарну агітацію, торгову агітацію (рекламу). В широкому сенсі слово агітаційний використано і нами.

Твори, що формулюють логічно побудовану схему поглядів, не пов’язану з детальним знанням наукових фактів і теорій і таку, що опирається на "здоровий глузд", на очевидні, "спостережені простим оком" факти, тобто повідомлення, що викликають зміни в буденній свідомості відносно чималих груп неспеціалістів (в галузі тематики цих повідомлень) і орієнтовані на режим перших ступенів абстрактного мислення, ми називаємо популярними. Виходячи із цього, будемо говорити про тип популярного зображення, орієнтованого на формально-логічне мислення, на початковий момент абстракції.

Твори, основані на цілісному знанні про закономірності і істотні зв’язки явищ, що відображають вищий етап абстрактного мислення та орієнтовані на нього, - теоретичні. Відповідно, ми будемо говорити про стиль теоретичний, що відображає складну будову теоретичного поняття.

Факти та положення, необхідні для прийняття рішень і сприймані звичайно на віру (як в довідниках чи інструкціях), що мають форму готового знання, містяться в орієнтованих на практику виданнях (творах), котрі ми назвали прикладними. Відповідно, ми будемо говорити про тип зображення, пристосований до потреб практики - прикладний.

Для етапу живого споглядання характерно як вихідний момент привернення уваги, буденна ж свідомість неспеціаліста працює постійно, якщо підтримується інтерес. Інтерес спеціаліста до будь-якої особливості його предмету викликати неважко і центральне місце в цьому випадку займає формування (переформування) поглядів. Нарешті, для практичних дій надто важлива фактографічна Інформація настановчого характеру.

Нерідко буває, що у виданнях і творах поєднуються розділи та елементи, що мають різне призначення (наприклад, в книзі з професійної орієнтації для школяра виявляться необхідними як розділи, що мають характер популярного повідомлення, так і довідкові матеріали, прикладні за характером). Комбінації, що виникають в цих випадках, різноманітні і створюють індивідуальне обличчя того чи іншого повідомлення (твору), а часте повторення їх викликає до формування нових видів повідомлень. Так, на межі видань (творів) теоретичного і популярного характеру з’явився відносно новий вид - науково-популярна монографія, що викладає основні ідеї наукової теорії без повного наведення конкретного фактичного матеріалу (факт використовується не як матеріал для наукового висновку, а як ілюстрація висновку, до котрого прийшли дослідники).

Трапляються випадки, коли через різні обставини трапляється, що читачеві пропонують готове знання в тих випадках, коли сфера свідомості, до котрої адресовано повідомлення, потребує знання,що формується, що переконання підмінюється повчанням.

Такий виклад охарактеризований молодим ще В.Леніним в його визначенні вульгарного письменника: Подібний письменник передбачає читача не думаючого і думати нездатного, він не наштовхує його на початки серйозної науки, а в потворно-спрощеному, підсоленому жартами та приповідками вигляді, надає йому "готовими" всі висновки відомого вчення, так що читачеві навіть і жувати не доводиться, а тільки проковтнути цю кашку[89].

Зрозуміло, тут під вульгарністю малося на увазі не використання грубих слів, а ставлення до читачів як до позбавленого здібності самостійно мислити натовпу, "черні", "голоти" (пор. лат. "рорulus" - народ-громадяни і "vuglus" народ-натовп, чернь).

В естетичній складовій твору риси вульгарного викладу виявляють себе в відсутності органічності. Автор перелічує багато питань, але на жодному з них не зупиняється достатньо широко, не виділяє головного. На інших рівнях особливість вульгарного стилю - відсутність будь-яких логічних операцій (або передаються незалежні один від одного міркування, або по декілька разів без всякого розвитку повторюється одне і те саме).

Через одноманітність логічних зв’язків вульгарно викладений твір "ніби написаний зовсім не для того, щоб ви вдумувались в зміст кожної фрази, щоб розбиратися в послідовності слів. Зовсім ні, мета цього твору - створити в читача свого роду тьмяний стан душі, заколисати його словами та словосполученнями, що повторюються "[90].

У вульгарному викладі майже виключені варіювання і ритм як виявлення суперечностей в явищах. Він розрахований на бездумне запам’ятовування дедуктивних положень, через що не лише шкідливий для сприйняття, але й виховує логічне безкультур’я, створює можливість бездоказового наведення тверджень.

Зовнішні прояви вульгарного викладу відображають нерозв’язану суперечність поміж його засобами (повідомленням, зміст котрого даний без логічного розвитку) і метою впливу - формування поглядів та налаштувань читачів. Вульгарний виклад представлено найчастіше прикладним стилем в повідомленні, предмет котрого потребує знання, що формується.

У радянський час вульгарний стиль здобув великого поширення.

Через суперечності стилю, орієнтованого на особливості роботи свідомості, і матеріалу, що відображається в творі, стиль змінюється в часі, більш задовольняючи то одну, то другу із протипоставлених сторін. Це викликано, напевне, тим, що, оскільки стиль виступає в свідомості мовців абстраговано від твору, автори починають втілювати стиль автоматично, без врахування будови змісту.

Чималий вплив на тип повідомлення накладає традиція, скажімо, досі тип прикладного повідомлення у Франції інший, ніж в Німеччині.

3.2. Виявлення особливостей елементарного стилю
(розмовно-побутове і розмовно-ділове мовлення, агітаційного, популярного)

Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи.

Один заснований на методиці "ідентифікації", запропонованій Ш. Баллі. Стилістично забарвлений текст порівнюється з його логічно-понятійним еквівалентом, безпристрасним, безоціночним, таким, що максимально повно виражає зміст за допомогою нанизування слів, які передають всі ознаки змісту, кожний окремо. В цьому випадку точкою відліку виявляється нейтральний, орієн хований на практику стиль, до котрого кожного разу приєднується нова стильова "оболонка"[91].

По суті, Ш. Баллі описує операції перекладача (або редактора) при аналізі тексту, і уявити такий механізм, зрозуміло, можна. Але стиль в такому випадку виявиться штучним додатком до тексту певних засобів викладу, що не випливають із самого мислення автора, не засвоєні ним і не втілені в його сутність, не є результатом його перевтілення в читача, слухача. Такий стиль ми можемо знайти в творах граматично та логічно бездоганних, але позбавлених слідів становлення - якості, котру Ш. Баллі називав "душевною напругою".

Тому хоча порівняння з нейтральним стилем і дозволяє встановити явища, що відрізняють ту чи іншу підмову за інвентарем, воно не може розкрити тип мовленнєвого зображення.

Інша справа, коли для порівняння стилів взяти явища розмовно-побутового мовлення, що протистоїть за умовами спілкування "віяльному".

У побутовому діалозі, як відомо, всі обставини спілкування (співбесідник, ситуація, автор, реакція слухача) можуть бути враховані обома сторонами. Конструктивний принцип розмовно-побутового мовлення зводиться до максимальної шпаруватості і еліптичності (тут же доповнюваних обставинами чи відповіддю на запитання), до передачі переважно того, що є в свідомості автора, не будучи прямо представлене в дійсності, до виділення однієї ознаки, або зв’язку, які видаються особливо суттєвими.

Окрім того, що побутовий діалог відбувається за умов, коли все стає зрозумілим з "напівслова", у нього є ще й інші особливості. Він частіше всього заздалегідь не підготовлений "експромт", за самим своїм призначенням не розрахований на особливу точність передачі думок, емоціональний. Навіть тоді, коли немає особливої потреби в емоціях, діалог через свою сутність завжди містить у собі момент чуттєвого, достатньо поверхового пізнання дійсності. Безпосередність і непідготованість діалогу обумовлюють те, шо внутрішнє мовлення у ньому так і виринає па поверхню ("Я купила таку широку - жест - спідничку").

Тому тема (привід висловлювання і його логічний підмет) згадується на самому початку фрази: "Кішка - тобі подобається, щоб була в хаті?"... "Від Наталі - лист прийшов?"

Вказаний принцип обумовлює смислову незалежність сполучень слів, що входять у висловлювання, і в зв’язку з цим виникнення предикативних конструкцій, які являють зовні незалежні кадри дійсності: "Візьми там сир - кавалок", "Я прочитаю тобі лист - трішки", "На наступній - висідайте".

Від особливостей чуттєвого сприймання йдуть і узагальнені аналітичні описи замість відсутнього, або такого, що не пощастило згадати мовного знаку на позначення уявлення; узагальнення, аналогічні аналітичному описові поняття до того, як встановлено лексичний термін на його позначення: "Дай мені чим писати" (пор. старовинне "писало"), "Дай мені щось вдягнути", "Маленька, що біжить, вчиться в одному класі з Гнатом".

Зображення (це особливо добре видно в останньому випадку) народжується тут, як і у властивих розмовному мовленню похідних словах з прозорою внутрішньою формою, що відбиває ознаку, яка найбільше кидається в очі (тобто найбільш суттєву для даної ситуації).

Розмовне побутове мовлення може бути основою порівняння не лише тому, що в стилях "віяльного" мовлення відтворюється упущене в побутовому діалозі, бо само собою зрозуміле, а й тому, що твір більш ефективний в тому випадку, коли він так чи інакше діалогічний, тобто попереджає запитання і нерозуміння читача, заздалегідь реагує на них, керує сприйманням. Воно може бути основою для порівняння і тому, що являє собою лише перший крок розгортання внутрішнього мовлення у зовнішнє, і нарешті (і це головне) розмовне побутове мовлення відбиває початок пізнання дійсності - чуттєве сприймання.

Головна риса розмовного мовлення полягає в тому, що воно обмежується вказівкою на єдину ознаку, що кидається в очі -"Зачини!", або "Двері!" і в цьому розумінні є наче неподільне. Через це план виразу тут суттєво менший плану змісту, оскільки здебільшого з усього десигнату експліцитно виражена лише одна його ознака.

Побутове мовлення і багато його рис (які звичайно описують відштовхуючись від повної форми мовлення): емоційно забарвлені, або такі, що зберігають сліди емоційності слова, самостійність кадрів, аналітичні описи, неповнота висловлювань, велика кількість еліпсисів, запитання, як форма ствердження або підбиття підсумків, висунення наперед, логічного підмета, послаблення синтаксичних зв’язків, переважання сурядності - все це той природний історичний фон, з якого (спочатку на основі його заперечення, а згодом і заперечення цього заперечення) виникають різні стилі "віяльного" мовлення.

У цьому сенсі (як, зрозуміло і в багатьох інших) побутовий діалог протиставляється і виробничому, в котрому смисли сполучень слів повинні точно збігатися із їх значеннями, причому, як відомо, зовнішнім проявом вимоги однозначного точного розуміння, збігу мовного (соціального) і мовленнєвого (індивідуального) у виробничому діалозі є необхідність для того, хто одержав вказівку, повідомити: "Зрозумів!" або "Готовий!" і повторити (дослівно) отримане повідомлення. Інакше не може бути впевненості, що дія буде здійснена.

У "віяльному" спілкуванні момент живого споглядання обслуговується агітаційним стилем. Зрозуміло, багато в цьому стилі залежить від конкретних обставин, в яких його застосовують. Перш за все, від того, чи потрібно створити настанову, чи вона вже створена, і тоді яскраві, виразні факти, повідомлені "телеграфним стилем", чинять достатній ефект.

Чималу рольвідіграє і гострота становища, в зв’язку з котрим публікується агітаційне повідомлення. В рекламі, наприклад, гостроти становища немає.

Агітаційний стиль в лінгвістичній літературі звичайно не розглядається. Тільки при вивченні індивідуального стилю публіцистів іноді виділяють їх твори агітаційного характеру.

Що ближче предмет твору читачеві, що гостріша ситуація і ясніше її гострота, то більше читач підготований до сприйняття твору, то менше потреба в поясненнях, поступовому підведенню до заклику.

У випадках, коли агітація зіштовхується з принципово новим, у найзагальнішому вигляді описується становище, що склалося, з якого випливає конкретний, чітко сформульований заклик (чи заклики).

Особливо яскраво характер агітаційного твору виражений в плакаті, де роль зачину та основного блоку виконує художнє зображення, а з допомогою тексту передається лише гасло, що випливає з малюнка і ніби завершує єдиний твір.

Плакат досягає того, щоб людина не пройшла повз нього, а обов’язково зупинилася. Плакат перш за все повинен бути надміру гострим. Різниця між картиною та плакатом ще й та, що на плакаті все повинне бути зібраним, концентрованим".

Настанова категорична, а структура її однозначна, тому, щоб остаточно формувати її і втілити у свідомості, вкрай важливо представити читачеві ідею твору енергійним за формою, а значить, стислим і ритмічним закликом, що часто містить логічний зв’язок імплікації та оцінку.

Оскільки настанова рідко створюється на основі одного звернення і її необхідно постійно підтримувати, агітаційні виступи повинні повторюватися з тим же змістом - закликом, відрізняючись новими фактами, такими, що привертають увагу, викликають інтерес, емоційно зміцнюють настанову. Новизна агітаційного виступу визначається для читача не його ідеєю (нова ідея передається звичайно серією виступів), а новим фактом, конкретним зображенням ідеї.

Вплив агітаційних творів - індуктивний. Думка читача йде від факту - під його емоційним впливом - до висновку. Повторення агітаційних творів, що вибудовуються на різному фактичному матеріалі, закріплює окремими прикладами, згідно законам логічної індукції, загальний висновок. Тому-то ефективною і виявляється звичайно система постійно нових за зображувальною картиною фактів, формуючих одну і ту саму тезу, повторюваних творів.

Суперечність агітаційного стилю - суперечність поміж інформативністю та оціночністю. Суха інформативність так само не агітаційна, як і чиста експресивність.

Важливою рисою розвитку агітаційного стилю є прагнення його до більшого обгрунтування висновків, в основі котрого підвищення соціальної активності сучасної людини, поступове піднесення рівня свідомості до наукової. Уведення до агітаційного твору пояснювальних моментів наближує його до популярного: переважання закликів - до творів прикладного характеру, не орієнтованих на переконання, а так чи інакше таких, що нав’язують волю адресанта.

Підсумовуючи характеристику агітаційного стилю, відзначимо, що в творах, що ним послуговуються, переважає комунікативна підструктура, що вибудовується на пізнавальній. Домінуючою складовою виступає естетична.

У цих творах момент формування знання, як характерно для живого споглядання, мало розгорнутий, знання, що повідомляється читачеві, наближується до готового. При деякій спрямованості на усвідомлення предмету, перевага тут за закликом до дії. Зображення дійсності максимально просте, кількість відображених зв’язків і фактів в творі чи його елементі прямує до одиниці, звідси найменша в порівнянні з іншими стилями довжина повідомлення в цілому та його елементів.

Агітаційні твори занадто категоричні, внаслідок чого тут мала шпаруватість. У них переважає в силу їх категоричності автосемантія. Внаслідок високої емоційності значного розгортання внутрішнього мовлення не відбувається, хоча співвідношення плану виразу і плану змісту жорстке.

Основна суперечність тут - суперечність експресії та інформативності.

Наступні два стилі обслуговують абстрактне мислення і через що пов’язані в незрівнянно більшій мірі із знанням, що формується. Це популярний (побутова свідомість) і теоретичний (теоретичне мислення) стилі.

У лінгвістичній літературі популярний стиль виділяється по-рівняно рідко. Звичайно його описують як підвид наукового стилю, обминаючи той факт, що риси "підвиду" суперечать рисам виду. Виняток становлять праці Е.Лазаревич, в котрих обґрунтовується самостійність популярного стилю"[92].

Популярний стиль пов’язаний з формуванням структур буденної свідомості читачів-неспеціалістів в даній галузі. Якою б науковою за змістом не була "буденна загальна свідомість" сучасних, навіть справді освічених, а не "так званих освічених людей", будова понять, котрими вони користуються, відносно проста і несуперечлива. Це поняття з небагатим ознаками логічним змістом і простими зв’язками поміж цими ознаками. Тим помітніше асоціативні та логічні взаємозв’язки таких понять.

В популярному стилі членування твору відображає риси буденної свідомості, що керується вимогами формальної логіки, і відповідає початковому етапу абстрактного мислення. Якою