Рефераты на украинском
Ленінська доба історії преси - Журналістика -



отчаянном положении в продовольственном отношении голодающей Красной Армии, и принимая во внимание, что хлеб и фураж имеется в уезде, но прячется кулацкими элементами, вынесли следующую резолюцию: “Беспрекословно выполнить все требования по наряду Упродкома на хлеб и фураж. Мы клеймим позором всех тех, кто так или иначе содействуют сокрытию хлебных запасов и портит дело снабжения доблестной Красной Армии - защитницы угнетенных. Мы заявляем, что будем бороться с подобным элементом и беспощадно преследовать”. (харківські “Известия...”, 1919 р., 14 квітня).

15 березня 1921 року було прийнято резолюцію Х з’їзду РКП (б) “О замене разверстки продовольственным налогом”. По команді з центру газети починають викривати хиби політики “воєнного комунізму” та пропагувати нову економічну політику - неп.

Політика партії рішучо змінилась. Газети, які перед цим показували не тільки вимушений, а й нібито економічно ефективний перебіг політики “воєнного комунізму”, взялися пропагувати ідеї нової політики. Зокрема, публікації порівнювали площі обробленої землі, зростання сівби як доказ того, що партія взяла вірний курс. Продрозверстка та “воєнный комунізм” привели до того, що селяни перестали засівати багато землі, адже “все одно приїдуть з міста більшовики й заберуть”. Такі відносини влади й селян були основною економічною причиною голоду. Тому засів додаткових площ був ознакою відновлення нормального економічного життя на селі, торгівлі тощо. Ця тема була надзвичайно важливою, і пролетарська преса слухняно взялася за відновлення капіталістичних відносин в країні.

Продовжувала своє існування й так звана “ленінська школа публіцистики”. Історичній діяльності В. І. Леніна можна давати будь-які оцінки, але він має бути визнаний одним з найвидатніших публіцистів та редакторів початку століття. Особливо це стосується його робіт часів боротьби з царатом та російською буржуазією. Його стилю, який згодом, до встановлення культу особи на межі 1920-1930-х років, прагнули наслідувати журналісти партійних газет, були притаманні неодмінна політизація висвітлюваних проблем, принципова позиція активного втручання в життєві колізії, постановка гострих соціальних питань, викриття антисоціальних явищ - все в інтересах дальшого розвитку комуністичної революції.

Як приклад з сфери тих самих медичних проблем, наведемо публікацію листа члена робітничої інспекції А.Селезньова під рубрикою “Рабочая жизнь” в газеті “Правда” за 8 серпня 1919 року про крадіжки в одній з лікарень. Автор викриває “механізм” злочинів та відразу політизує свою оцінку:

“А сами врачи что сделали? Они продолжали и продолжают начатый в декабре 1917 года интеллигентский саботаж... Санитарному отделу... не мешало бы положить конец этой вакханалии воровства в больницах”.

У важливій для розуміння актуальних завдань мирного часу ленінській роботі “Первоначальный вариант статьи “Очередные задачи Советской власти” (ПЗТ, т. 36) на стор. 148 - 150 пресі дається така вказівка: необхідно “именно теперь позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется налицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных сельских общинах, - чтобы этот опыт стал достоянием всех”.

Одним з видань, що прагнули втілити ці вказівки в життя, була газета “Луганская правда”. Вмонтована в негнучку систему комуністичної преси, вона розвивалася в умовах свого часу та за його законами. Майже всю свою історію, від 14 червня 1917 р., коли вона виходила під назвою “Донецкий пролетарий”, це було російськомовне видання. (Лише кілька років, у так званий “період українізації”, вона виходила українською мовою, причому, за вимогами правопису 1928 року, з помітним впливом галицького діалекту). Всі етапи розвитку партійно-радянської преси залишили свої сліди на її шпальтах.

З переходом до непу газета з певним запізненням, потрібним для того, щоб отримати вказівку власне від свого засновника, а не від московського центру, розпочала свою участь у русі за новим напрямком. 3 липня 1921 року, тобто три з половиною місяці після прийняття згадуваної резолюції, газета “Луганская правда” надрукувала велику передову статтю “Пора начать” - першу з присвячених непу.

“Надо, чтобы каждый крестьянин твердо знал, что у него берут и что оставляют, и чем отличается продналог от продразверстки. Надо, чтобы каждый крестьянин легко понимал все преимущества, которые ему дает наше новое законодательство. Тогда он сознательно и доброжелательно пойдет наввстречу Советской власти... Если же крестьянин не получит заблаговременно от Советской власти разъяснения, если он будет исходить из простого факта, что в этом году у него так же берут хлеб, как и в прошлом, тогда нам придется рассчитывать и на саботаж, и на скрывание хлебных припасов, и может быть на активное вооруженное сопротивление, оживление бандитизма”.

Невдовзі тут з’являється постійна рубрика “На путях новой экономической политики”. Редакція організовує цілий господарський лікнеп для селян, починаючи з передовиці “Единый натуральный налог”, де оголошує:

“В ближайшие дни ми вернемся к разбору каждого пункта декрета о едином натуральном налоге, чтобы дать возможность крестьянству широко ознакомиться с новым положением” (1922 р., 6 травня).

В наступних номерах газета виконує обіцяне, публікує цикл матеріалів, у яких детально висвітлено суть нової економічної політики на селі.

Ось кілька заголовків та рядків з матеріалів, вміщених тут: “Посевная кампания проходит отлично” (1921 р., 3 липня), передова стаття “Первые итоги сбора продналога” - “Сбор продналога проходил таким быстрым темпом, что он превзошел наши ожидания” (1921 р., 28 вересня), “Нэп показал свои целебные свойства” (1922 р., 2 січня) та інші. Втім, наслідком аграрної політики уряду стало нове погіршення ситуації: навесні та на початку літа 1922 р. знову стався голод.

Минув рік нової економічної політики, село почало підніматися силою відновленої матеріальної зацікавленості трударів, і газета сповістила про це читачів 3 липня 1922 р.:

“В прошлом году мы имели половину старого довоенного урожая, в промышленности производили в 7 раз меньше довоенных норм...В Донецком бассейне засевают землю выше нормы 1916 года на 20 процентов. Это только начало работы”.

Те, що в світі називається напівправдою, в партійно-радянській пресі мало ім’я пропаганди. Скоординованість всіх газет навколо однієї ідеї створювала ілюзію одностайності думок і оцінок у суспільстві.

Але саме “Луганская правда” дозволяла собі, всупереч новим вимогам, відтворювати життя, яким воно є. Так, всупереч загальній лінії вихваляти нову економічну політику партії, ця газета у номері за 2 січня 1922 року стверджувала у передовій статті “Второй год жизни гиганта. Донбасс в 1921 году”:

“Переход от продразверстки к продналогу вызвал резкое падение заготовок и сильное ухудшение снабжения продовольствием по всей Украине”.

Тим більше важлива така репліка газети, що в її розпорядженні були факти про те, що неп реально піднімав економіку

країни, а отже, можна було й не заглиблюватися у проблеми:

“Трехмесячный запас, создавшийся к тому времени (літо 1921 р. - авт.), позволял уже думать о новом изменении программы в сторону поыгения добычи (вугля - авт.)... К концу октября подъем в каменноугольной промышленности оказался стихийным - добыча дошла до 40 миллионов пудов при задании в 20 миллионов” (“Луганская правда”, 1922 р., 2 січня).

Місцеві журналісти, знаходячись безпосередньо поруч з читачем, брали участь у подоланні голоду, що вразив Україну. Газети не тільки віддзеркалювали крайню ступінь злиднів та зубожіння в окремих районах, а й брали участь у конкретних акціях по наданню допомоги тим, хто голодував:

“На Украине рабочее население должно дать164000 голодных пайков, а нетрудовое население должно дать 458000”.

Зазначимо з приводу наведеної цитати, що в компартійній пресі не тільки того часу, а й наступних періодів вважалося за інформацію навіть прийняття рішення - хоч його виконання, тобто власне події, могло й не статися. Формалізм, звітувальщина, рапортування задля начальства виявилися не тимчасовою “дитячою хворобою”, а родовими ознаками надмірно централізованого суспільства.

Найбільш повно ці вади помітні у висвітленні болючих соціальних проблем, де від преси вимагалося і ходом справ, і рішеннями ЦК зовсім інше. Наприклад, ось як висвітлювалося відновлення вугільної промисловості Донбасу:

“Ввиду особой важности промышленности Донецкого бассейна... Донбасс в смысле снабжения поставлен вне всяких категорий. Проддобассу предоставлены широкие полномочия по закупке и перевозке продуктов, мануфактуры, обуви и т.п. для нужд рабочих Донбасса”.

Прийняття рішення є подією лише для збюрократизованого мислення - а для дійсного плину життя потрібні реальні зрушення, фактична діяльність та її наслідки.

Ось під заголовком “Подарки рабочим Донбасса” газета “Киевский пролетарий” висвітлює одну з таких кампаній:

“Центральный комитет горнорабочих образовал особую комиссию по Донбассу и направляет в Донецкий бассейн специальный поезд с подарками для щахтеров. Комиссия обратилась в различные учреждения, в том числе и с предложением жертвовать необходимые вещи для шахтеров. Военное ведомство дает 2000 кожаных курток, 1000 курток и 8000 брюк уже отпущено... Поезд будет отправлен в Донбасс в ближайшее время” (1920 р., 26 грудня).

Звернімо увагу на те, як непрофесійно складено процитовану інформацію та як послідовно з неї зникає саме заявлене спочатку повідомлення: врешті виявляється, що, власне, нічого з наміченого не зроблено. Замітка відображає лише одне - прагнення новоутвореної бюрократичної структури видати балачки за виконану роботу та хоч про що-небудь звітувати.

Мінялася ситуація в країні - мінялися партійна установки, і саме внаслідок змін партійних оцінок (а не життя як такого) мінявся зміст партійної преси.

Приблизно у той же час центральна московська “Правда” писала, передруковуючи резолюцію ХІІ з’їзду РКП(б) “О промышленности”:

“Оздоровляющее влияние новой экономической политики на хозяйственную жизнь бесспорно. Оно нашло свое выражение в оживлении промышленной деятельности... в несомненном и очень значительном улучшении положения рабочих”.

Аграрний сектор в умовах нової економічної політики поволі виводив переважно селянську країну з багаторічної скрути. Це позначилося й на загальному тоні газет. У 1923 році закінчився період воєнного комунізму не тільки в економіці, а й в історії партійно-радянської журналістики. Починався період непу, який можна ще назвати ленінським - на протилежність сталінському, що наступив усередині 1929 року і тривав, зазнаючи несуттєвих змін, до 1956 року, до короткочасного періоду певної лібералізації суспільного життя, відомого під назвою “хрущовська відлига”. Власне кажучи, якщо брати до уваги головні типологічні ознаки партійно-радянської преси, можна вважати, що цей період протягся навіть до кінця 1980-х років, до початку реальних змін у суспільстві в контексті горбачовської перебудови.

Характерною ознакою ленінського періоду стало не обіцяне у 1917 році вождем мирового пролетаріату визволення некомуністичних органів преси, а деяке послаблення диктатури однієї галузі комуністичної ідеології в межах тієї практики, що вже існувала. Втім, і це відбувалося переважно у центральних газетах, де більшу свободу легше було контролювати. Центральна “Правда” дозволяла собі друкувати різні політичні думки щодо шляхів подальшого розвитку суспільства. Подекуди на її перших сторінках з’являлися навіть елементи політичних дискусій між прибічниками більшовизму, тобто й критика на адресу тодішніх вождів, траплялися навіть доброзичливі карикатури на Леніна, Троцького та інших партійних лідерів і керівників радянської держави У сталінські часи подібне “свавілля” було вже неможливе, і справа була не стільки в неминучому покаранні, скільки в зміні менталітету тих, хто залишився працювати у редакціях після численних хвиль “чисток” та репресій. Після 1929 року критиці не могла бути піддана політика партії або її наслідки. Дозволялося, за узгодженням з партійними комітетами, критикувати окремих партійних працівників низових ланок.

Місцева преса подібних “привілеїв” не мала, а отже продовжувала друкувати матеріали про зміцнення радянської влади в країні, зокрема, про хід весняних робіт, відновлення роботи промисловості, необхідність зниження цін тощо.

У короткому ленінському періоді бере витоки ще одне потужне громадське явище - робсількорівський рух. Спираючись на заповіт вождя мати в кожній редакції на 5 штатних працівників 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян, редакції почали не просто надавати можливість читачам друкуватися в газетах (зрозуміло, під пильним наглядом редакторів та в жорстко визначених межах), а й всіляко заохочувати їх до цього. На відміну від так званих “буржуазних” газет, де коло авторів було дуже вузьким (професійні журналісти високого ґатунку, політики, інтеліґенція тощо) в партійно-радянській пресі редакції були зобов’язані віддавати щонайменше 60 процентів газетної площі саме під публікації робітничих і селянських кореспондентів.

До 1922 року партійні газети просто друкували у великій кількості листи до редакцій від робітників, червоноармійців з фронтів, селян. Подекуди в них містилися сувора критика на адресу окремих місцевих діячів і, згідно з прийнятим на той час порядком, невдовзі з’являлися відповіді тих, хто був розкритикований. При цьому в реальний стан справ (наприклад, з повторним контролем з боку журналістів щодо правдивості надісланих відповідей) редакції не заглиблювалися. В підшивках тих років дуже важко знайти приклади повернення газет до попередніх публікацій - навіть у центральній “Правді”, яка завжди задавала тон діяльності місцевої преси. Чого не було в центральному органі партії, того не могло були і в інших виданнях.

Але вже з кінця 1923 року справу з робсількорами редакції почали піднімати на новий організаційний рівень. Так, у газеті “Вісти Всеукраїнського Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та Губвиконкому Харківщини” стає постійною рубрика “Нам пишуть”. В цілому листи визначає досить точне бачення місцевих проблем, відвертість в їх постановці, щире бажання якомога швидше їх вирішити з допомогою преси. Втім, дуже глибоких узагальнень ті листи мати не могли, а тим більше не могли вони містити “контрреволюційних” думок, що відрізнялися б від проголошеної лінії партії.

Редакції прагнуть всіляко розширити авторський актив, а оскільки в їхньому розпорядженні є багатотисячні тиражі, це використовується досить ефективно: наприклад, в центрі сторінок згадуваних “Вістей...”, складених саме з листів, набирали великими літерами заклик: “Прочитали? Напишіть і ви про себе”. З цією ж метою редакції підтримують відкрито сміливі виступи активістів. Наприклад, у статті “Увагу до робсількорівського слова” засуджено діяльність директора - затискувача критики.

Згодом редакції переходять до більш складної форми співробітництва з робсількорами: починають давати їм редакційні завдання, причому всеукраїнська компартійна преса ставить їх в широкому аспекті:

“Справа громадського харчування, яке з кожним днем набуває все більшої гостроти,... є справою громадського характеру, громадським повинен бути й характер його організації... Справа ця дуже важлива і дуже бажано було б, щоби наша рабкорія й уся робітнича громадськість прийняли найактивнішу участь у обговоренні її на сторінках нашої преси “ (“Вісти...”, 1924 р., 3 квітня).

Ще більш красномовний приклад ускладнення форм і методів роботи з робсількорами - проведення, згідно з оголошенням в газеті, показового “суду” над трьома робкорами на сцені одного з театрів.

Якісно новий етап цього руху почався тоді, коли поширилася практика друкування листів під псевдонімами: “Рабкор Хмара”, “Жгучий”, або просто “Рабкор” (Вісти...”, 1924 р., 17 грудня). Це, з одного боку, дозволило редакціям збільшити гостроту публікацій - але, з другого, посилило безвідповідальність авторів листів. Конфлікти між ними та “героями” їхніх виступів переросли з рівня конкретних ситуацій на рівень політичної проблеми. Про це свідчить суперечка, що виникла під час Всеукраїнської наради про роботу на селі:

“Щодо роботи сількорів, яка викликала багато дискусій серед делегатів, тов. Холявський (зав. Оргінстром ЦК КП(б)У - авт.) зазначає, що думкою в його тезах про керівництво роботою сількорів не є обмеження їхньої роботи, як зрозуміли кілька делегатів, а саме керівництво. Сількори - це передовики сільського суспільства і треба, щоби своєю роботою вони дарма не дискредитували радянський апарат на селі. треба керувати сількорами так, щоби вони працювали на користь партії”. (Вісти...”, 1924 р., 5 грудня).

З даної невеличкої цитати можна зробити принаймні три важливих висновки. По-перше, сількорівський рух відчував опір не лише серед дійсних класових ворогів, а й серед нової радянської бюрократії - а отже, він ставав реальною силою.

Справа в тому, що рішення VIII з’їзду РКП(б) містять надзвичайно важливе положення, що дошкуляло як ворогам, так і партбюрократам: ”Лица или учреждения, о действиях которых говорится в печати, обязаны в кратчайший срок дать на страницах той же газеты деловое фактическое опровержение или же указать об исправленных недостатках и ошибках. В случае, если такое опровержение или указание не появится, Революционный трибунал возбуждает дела против названных лиц или учреждений”. Для місцевої влади, яку Ленін не любив і називав “худшим средостением между трудящимися и советской властью”, це положення ставало дуже обтяжливим саме з бурхливим розвитком навкологазетної активності. Виникала проблема керівництва: з чийого боку, на яких засадах, в чиїх інтересах? Відповідь давалася така: треба керувати на користь саме партії, а не місцевої верхівки. а інакше кажучи, місцевий радянський апарат не можна було дискредитувати “даром”, а тільки для користі справи усієї партії.

По-друге, в самому сількорівському рухові не все було беззаперечно, і проти нього велася обгрунтована критика. Інколи робсількори без дозволу партії дошкуляли тим, кого критикувати було не можна. Інколи друкували “недостатньо обгрунтовані” замітки. Поставало питання про підвищення рівня підготовки їх матеріалів. Дуже цікаво те, що проблема “заавторства”, яка з початком використання псевдонімів набула додаткових стимулів, ніяк не висвітлювалася в тогочасній компартійній пресі. Але про неї писали за кордоном, що свідчить про широке розповсюдження цієї ганебної як для вільної преси практики. Дещо в іншому часовому відтинку, в перші роки після ІІ світової війни, публіцист О. Горновий писав у емігрантській пресі:

“В совєтській пресі постійно роїться від усяких звернень, листів, телеграм, що їх, буцім, складають самі працюючі. Всім нам добре відома техніка складання і підписування таких звернень і листів. Привозять їх більшовицькі чиновники готовими з району і примушують підписувати на мітингах під прямим чи посереднім терором”.

Визначити кількісно, яка частина робсількорів дійсно писала свої матеріали до редакцій, а яка підписувала готовий текст “за автора”, нині вже не видається можливим.

По-третє, не все лишалося в порядку і в тому, що стосувалося “ідейної чистоти”: тут комуністам теж треба було пильнувати, адже сількори, як бачимо, навіть на партійних нарадах прагнули більшої волі для себе, а це могло бути й небезпечним: вихід з-під партійного контролю був одним з найнебезпечніших політичних злочинів тих і наступних часів.

Врешті значне збільшення кількості робсількорів почало вимагати вдосконалення організаційних форм і методів роботи. Та ж всеукраїнська газета ставить завдання на посилення цієї роботи: “Треба організувати робкорів і сількорів” - та пропонує конкретні форми: організуватися не навколо парткомів, а навколо своїх газет (Вісти...”, 1924 р., 14 грудня).

Вже наприкінці 1924 року редакція всеукраїнської газети мала підстави рапортувати про результати проведеної роботи:

“Наша преса стала дійсно масовою пресою, в ній беруть участь десятки тисяч робітників і селян. Якщо не так давно наші газети були агітаторами й пропагандистами переважно, то тепер вони стають справжніми “колективними організаторами”, адже десятки тисяч робітничих і сільських кореспондентів, робітничих і сільських читачів втручаються у наше будівництво” (“Вісти...”, 1924 р., 14 грудня).

Із зростанням кількісних показників рух зазнавав певних якісних змін. Головною з них слід вважати перехід від “сигналізування” до реальної політичної боротьби. По-перше, реорганізується робота редакцій у напрямку досягнення дієвості виступів робсількорів. У харківських “Вістях...” з’являється нова постійна рубрика “Отклики на статьи и заметки “Вістей”. В 1924 році такої рубрики тут не було, а в 1925-1927 роках вона вже з’являється раз на тиждень і навіть частіше, а зміст відгуків на критику, в тому числі й на сигнали робсількорів, носять конкретний, конструктивний характер (див., наприклад, “Вісти...”, 1927 р., 29 березня, 1 квітня і далі). Нічого подібного за цілеспрямованістю так звана “буржуазна” преса того часу не дала і, внаслідок роз’єднаності редакцій, непідпорядкованості їх одному центру, зробити була не в змозі, та й не вважала за потрібне. Вище понять дієвості й масовості тут ставилося поняття творчої свободи та незалежності.

По-друге, зміст виступів партійно-радянських газет все більше повертав у бік посилення класової боротьби. Замість вирішення проблем розбудови суспільства, у якому більшість населення була б економічно заможною та політично згуртованою саме на цьому підгрунті, курс партії все більше повертав на розпалення класової ненависті, цькування однієї частини народу на другу, на те, щоб утримувати населення в рівній злиденності. Робсількори, маса яких була саме пролетарями та незаможниками, з ентузіазмом взялися до знайомої справи викриття “класового ворога”. Один з тематичних напрямків - висвітлення тяжкого стану бідняків:

“Тяжко лише бідняку, незаможнику, який через відсутність худоби й спорядження мусить звертатися до більш багатих селян, а інколи й до глитая за допомогою. Звісно, завжди у виграшу в такій справі лишається глитай, якому потім бідняк відробляє дуже дорогою ціною - власною працею” (“Вісти...”, 1927 р., 14 жовтня).

Другий тематичний напрямок - розпалення нової хвилі класової боротьби, соціальної заздрості, жадоби експропріації - замість пошуку ефективних шляхів загального заможного господарювання:

“Димівські куркулі вже могли сказати, що й при Радянській владі їм можна жити. Біднота придушена, тероризована вже скаржиться на Радянську владу, що про неї ніби забули”.

(Зазначимо мимохідь, щодо питання про професійну майстерність журналістів тих часів: з процитованої фрази лишається незрозумілим, про кого ніби забули - про бідноту чи про радянську владу?)

Третій напрямок - традиційний для комуністів заклик до єднання пролетарів, але в багатьох випадках без вказання на те, яким чином воно має відбуватися, без висвітлення економічного механізму, питань власності, розподілу прибутку тощо. Під рубрикою “Письма рабкоров” читаємо у “Вістях...”:

“Незаможники хутора Целуйків вирішили колективно вступити членами кооперації... провести обробку землі так, як навчила їх за 7 років Радянська влада... і тим самим підняти міць своєї сільської кооперації” (1924 р., 18 листопада).

Як саме навчила це робити нова влада за роки, протягом яких тричі кардинально змінювалася аграрна політика правлячої партії - лишається невідомим. Подібна ж політична балаканина без аналізу і досвіду “розкручується” в іншому матеріалі:

“Комуна незаможних у селі Юровка... ще в 1919 році заклала колективне господарство... У 1921 демобілізовані товариші повернулися додому й знову заснували колектив”,

Внаслідок чого до них прийшов успіх, а з ним і добробут? За що від Всеукраїнського з’їзду Рад їм було вручено червоний прапор та оголошено “щиру подяку”, як про сказано в замітці? Всі запитання зостаються без відповіді. (“Вісти...”, 1924 р., 30 грудня). За оцінкою газети, все чудово - лишається, втім, невідомим, чому ж подібний досконалий досвід не був негайно запроваджений в безлічі інших хуторів і сіл, чому вдячні селяни в масі своїй його не сприйняли і чому взагалі вони чинили такий опір суцільній колективізації сільського господарства.

Подібна неприхована пропаганда міститься в такій публікації:

“Помітно, що селянство дуже охоче віддає податки - багато селян прагнуть віддати відразу весь обсяг податку, хоча останній строк призначено на 1 квітня 1925 року” (“Вісти...”, 1924 р., 2 жовтня).

Брак аргументації, застосування загального “багато” замість точного числа селян принаймні по одному селу дають підстави для сумнівів у правдивості всієї інформації.

Такий непрофесіоналізм журналістів, що, найімовірніше, видали бажане за дійсне, вступає у протиріччя з вказівкою ЦК РКП(б) щодо необхідності висвітлювати життя “широко и полно”, але підтверджує оцінку тієї ж інстанції про те, що газетні публікації пишуться “запутанными и неясными фразами”. Ось приклад з харківських “Вістей...” за 6 вересня 1924 р. у статті з надмірно довгим заголовком “Громадське харчування - спосіб підвищення реальної вартості зарплати”:

“Заробітна платня зараз не абсолютно низька (? - авт.). Вона не задовольняє не тому, що робітник отримує, наприклад, 40 а не 80 карбованців, а тому, що за ці сорок карбованців робітник не зможе купити стільки продуктів, щоб задовольнити його потреби”.

Надмірна ускладненість речення, адресованого аудиторії з невисоким рівнем освіти, свідчить про недостатню професійну підготовку газетярів.

Отже, внаслідок запровадження комплексу жорстких і термінових заходів у руслі нової економічної політики у 1923-1924 рр. почалося неупинне підвищення якості та кількості партійних та радянських газет. Це відбувалося шляхом “максимального сближения между нашими газетами и рабоче-крестьянской массой” - спочатку через посилене друкування листів з місць, потім через вилучення постійних авторів з числа дописувачів, і врешті через створення все більшої кількості робітничих та селянських кореспондентів. В кінці 1923 року газета “Вісти Всеукраїнського Виконавчого комітету радянських робітничих, селянських та червоноармійських депутатів та виконкому Харківщини” відзначала:

“Письма с мест отличает точное видение местных проблем, прямота в их постановке, настойчивое стремление с помощью газеты их решить”.

Редакції, виконуючи пряму настанову партії, в цілому пішли шляхом всебічного розширення авторського активу. Яскравий приклад: в газеті “Вісти...” замітки почали закінчувати так: “Прочитали? Напишите и вы о себе”.

Газети дають конкретні завдання своїм добровільним помічникам - а це на той час було нове явище в журналістиці. З”являється навіть, за аналогією з неологізмами ”комсомолія” та “піонерія” термін “робкорія”, тобто маса дописувачів з числа робітників промислових підприємств.

Час відновлення мирного життя після громадянської війни почав змінюватися на період прискореного розвитку СРСР, час масового трудового ентузіазму та надексплуатації людини державою. Одним з найефективніших засобів створення цієї хвилі загального піднесення були саме газети. Партія покладала велику відповідальність за стан справ у містах і районах на обласну й місцеву пресу. А вказаний шлях до виконання цих настанов предбачав створення армії робсількорів. Їх підтримували, почасти через дійсно обгрунтовані виступи на газетних шпальтах з діловими пропозиціями, відвертою критикою - але почасти через острах опинитися серед ретроградів, ворогів народу, які “затискають” пролетарську критику з місць.

Тому повідомлення робсількорів подавалися, часто невиправдано, як неспростовна інформація, зміст якої не підлягав сумнівам чи критиці. Вказані в них факти відразу виносилися на розсуд громадської думки. Дії робкорів партійні комітети координували з діями інших органів пропаганди. Так, у театрах проходили судові засідання над “зажимщиками критики”, їх дошкульно висміювали агітбригади - але історія не зберегла фактів висміювання авторів упереджених або принаймні необ’єктивних заміток в газетах.

Підтримка цього громадського руху була офіційно проголошеною політикою партії, не дотримуватися її було неможливо і навіть небезпечно, адже він означав втілення в життя одного з заповітів Леніна про те, що в будь-якій газеті “на каждые 5 пишущих” має бути 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян.

В такій обстановці фактичної безвідповідальності й безкарності робсількорів - у керівників підприємств, організацій, у широкої аудиторії складалося викривлене розуміння соціальної ролі і завдань преси, надмірний острах перед критикою в газеті, ставлення до друкованого слова, як до “істини в останній інстанції”.

Робкори і надалі нерідко підписували свої статті псевдонімами: “Зоркий глаз”, “Бдительный”. В певних випадках, якщо автор викривав дійсно злочинні або соціально небезпечні факти, це було виправдано - але в подібних викривлених умовах виступи під псевдонімами давали змогу безкарно розправлятися з чесними працівниками. Згодом організоване таким чином надходження інформації навіть наблизилося до масового писання доносів - сумної реалії сталінсько-беріївської епохи.

Рух робкорів, сількорів, юнкорів викликав неоднозначну реакцію суспільства. Те, що будь-який напівписьменний автор критичної замітки ставав, “за класовим принципом”, вище кадрових працівників, ставав хазяїном ситуації, викликало незгоду з боку “зажимщиков критики”, які нерідко були праві по суті - але програвали конфлікт саме “з політичних міркувань”. Здоровий глузд та економічні вимоги відступали перед логікою класової боротьби.

В ході Всеукраїнської партійної наради про роботу на селі питання про сількорів постало несподівано гостро, підняли його і сількори, і ті, хто закликав їх до порядку. Партійним комітетам довелося переконатися, що рух цей може вийти з-під контролю, а цього влада не могла допустити ні за яких обставин.

Розпочалася перебудова робсількорівського руху: від масових, але стихійних виступів партійні комітети та редакції перейшли на початку 1930-х років до створення всеросійських та всеукраїнських організацій робсількорів.

Лишається враження, що організатори цього руху поступово опановували його масштаби та дієвість, а з самого початку не сподівалися на справжню масовість. У кінці 1924 р. “Вісти...” повідомляють: “Наша пресса стала действительно массовой прессой, в ней принимают участие десятки тысяч рабочих и крестьян...”. Через десять років рахунок ітиме на сотні тисяч, а в цілому по СРСР - на мільйони.

Зміцнення позицій робсількорівського руху вимагало, в умовах диктатури пролетаріату, прийняття жорстких рішень партії. Вже згадуване положення, згідно з яким особи або установи про дії яких йшлося у пресі, були зобов’зані у найкоротший термін часу на сторінках тієї ж газети дати ділове фактичне спростування або вже вказати про виправлені недоліки та помилки, а в разі, якщо таке спростування або посилання не з’явиться, революційний трибунал порушує справу проти названих осіб чи установ - було дуже потужним елементом диктатури партії, але воно розбестило партійну пресу почуттям безкарності й захищеності за будь-яких умов, і це перебування “під парасолькою” стало родовою її ознакою на наступні сімдесят років. Лише повалення монопартійної влади на початку 1990-х змусило пресу опинитися віч-на-віч з реальними проблемами суспільного життя, ринкових відносин, політичної боротьби не з уявними “ворогами народу”, а з реальними політичними суперниками.

Фактично спростувань в газетах було дуже мало, і лише в перші роки руху. Ті, кого розкритикували, вважали за краще каятися та давати обіцянки, аніж входити в тяжкі розслідування з авторами, за якими незмінно була підтримка партійного та будь-якого іншого начальства. Тому в газетах з’вляються нові рубрики “Отклики на статьи и заметки”. В 1925-1926 рр. у харківському “Вестнике...” матеріали під такою рубрикою друкувалися приблизно один раз на тиждень.

Особливе становище було у сільських кореспондентів. Рівень грамотності та політичної свідомості на селі був незрівнянно нижчим, аніж у промислових центрах, прошарок членів партії - критично тонким, партійні організації в більшій мірі перебували під впливом місцевих інтересів. Водночас СРСР, як країна на той час переважно аграрна, залежала більше від селян, аніж від пролетарів.

Отже, ці активісти допомагали проводити революційні перетворення на селі. Сількорівський рух був формою класової боротьби. В той час бідняки, при нейтралізації, а згодом при допомозі середняків, повинні були подавити, знищити як клас кулаків-глитаїв. Подекуди ті, кого прирекли на знищення, вбивали сількорів, тоді НКВС та пропаганда починали розкручувати “політичну справу” про озброєний опір ворогів народу.

Сількори в такій ситуації ставали водночас і провідниками політики комуністів у сільській місцевості, і їхніми інформаторами про реальний стан справ та настрої серед селянства. Замітки від них, дещо наївні, погано написані й відредаговані, але сповнені щирого прагнення кращого життя для всіх в його комуністичному розумінні, і нині викликають здебільшого повагу й симпатію. Зрозуміло, що класовим ворогам слова на газетних шпальтах не надавали, а власних видань есерівського типу сільські багатії на той час вже не мали. Такою була політична лінія партії - знищити як клас дрібних експлуататорів селянства, які заважали справі тотальної надексплуатації селян “пролетарською” державою.

Подальший розвиток робсількорівського руху привів до розуміння необхідності його координації та управління ним. В 1930 р. за ініціативою найавторитетнішої партійної газети “Правда” (органу ЦК ВКП(б) відбулася Всесоюзна нарада робсількорів. А в 1931 р. - Всесоюзний конкурс низових газет.

Зрештою, за мілітаризованою стилістикою того часу, “рух” перетворився на “армію”. У відповідь на заклик московської “Правды” республиканська центральна газета “Комуніст”, орган ЦК КП(б)У, випустила тематичну полосу “Прессу и рабселькоровскую армию на борьбу за организационно-хозяйственное укрепление колхозов”. Всі активісти преси були “приписані” до своїх редакцій, до окремих тем, ставали частиною того самого “гвинтика”, ставали абсолютно керованою силою без права писати, як воно є насправді в світі, але з обов’язком писати так, як треба.

За прикладом “Правды”, на сторінках місцевих газет з’явилися “переклички”, “рейды”. Газети створювали спеціальні виїзні бригади, які за листами робсількорів на місцях з’ясовували ситуацію. Їх вирок, як правило, ставав остаточним і не підлягав оскарженню.

Не слід робити висновок, що газети були перевантажені робсількорівськими матеріалами про події чи проблеми їхнього рівня компетенції. Інші інформаційні потоки виносили на газетні шпальти матеріали місцевих відповідальних партійних або радянських працівників - у формі інтерв’ю чи за власним підписом функціонера, для якого виступ у газеті був бажаним приводом для демонстрації того, як добре він виконує директиви партії. Такою є, наприклад, бесіда з членом Наркомвнуторга (Народного комісаріата внутрішньої торгівлі) Коломойцевим у “Вістях...” за 14 вересня 1924 року або проблемна стаття про розширення виробництва товарів повсякденного попиту за підписом заступника голови Ради Народних Комісарів України Суховій (там же, 25 жовтня). Про місцевих керівників писали й журналісти. Такою є замітка “Образцовый председатель сельсовета”, в якій йшлося про досвід організації будівництва шкіл на селі (там же, 7 жовтня).

До середини 1920-х років значно змінилася лексика газет у порівнянні з початком десятиліття. Цікавий матеріал для узагальнень дає зміна постійних рубрик. Так, у центральній “Правді” у 1919 році найчастіше, майже щодня, з’являлася рубрика “Борьба с голодом”, а в 1924 році - “Борьба за овладение рынком” (див., наприклад, номер за 11 квітня 1924 р.).

“Вісти...” вживають такі екзотичні для попередньої і наступної партійно-радянської преси словосполучення: “стягти капітал у галузь”, “криза збуту”, “зниження цін, зменшення накладних витрат” (1927 р., 1 квітня).

Дуже добре це помітно в публікаціях щодо житлового будівництва - однієї з провідних тем тогочасної преси. У 1926 році розпочалося різке підвищення темпів зведення житла: цей будівельний сезон був “першим



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Объявление в зоопарке: «Страусов не пугать. Пол бетонный».
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100