Рефераты на украинском
Ленінська доба історії преси - Журналістика -



Досвід партійно-радянської преси України - величезне історичне полотно, на якому, незалежно від точки зору спостерігача, знайшлося місце і для величі незаперечних перемог, і для трагедії непоправних поразок.

В компартійних газетах цього часу слід відмітити винахідливість ще не дуже досвідчених журналістів політичної преси, котрі проводили несподівані навіть для нашого часу акції. Надзвичайно важкий та сповнений протиріч час підказував їм нові форми роботи. Наприклад, висвітлення голоду на Україні в 1920 р. Це був суворий екзамен для преси того часу на правдивість та гуманізм. І газетярі не опустилися до замовчування або до простої фактографічності або смакування підробиць. Газети брали участь у конкретних акціях. Вони не тільки змальовували крайню ступінь злиднів та здичавіння в голодних районах, але й друкували, що треба робити, навіть самі брали участь у конкретних акціях. Так, наприклад, редакція Конотопської районної газети випустила 1 травня 1922 р. одноденну газету на користь голодних дітей, весь прибуток від якої пішов на приготування їжі. Є й ще кілька подібних прикладів. “Луганская правда” опублікувала норму голодної пайки - 22,5 фунта борошна. “Известия Харьковского совета рабочих и крестьянских депутатов” організували акцію “Рабочее население сдает свои пайки в пользу голодающих”.

Важливою акцією радянської преси була участь у відродженні вугільної промисловості Донбасу. Місцева преса щономера привертала увагу до неї. Газетою “Киевский пролетарий. Газета киевского рабочего” в кінці 1920 р. було проведено акцію: “По республике организовывали сбор пожертвований для рабочих шахт и заводов этого края”.

Про результати вжитих заходів, наприклад, в газеті “Луганская правда” в січні 1922 р. повідомляється: “Трехмесячный продовольственный запас, создавшийся к этому времени, позволял уже думать о новом изменении программы в сторону повышения добычи угля”.

Але ніде й ніколи в компартійній пресі не знайти критики на адресу ЦК чи в цілому партії за її історичні провини перед народом, зокрема, перед тими ж пролетарями, які постраждали не менше від інших верств населення через “власну” революцію.

Зерно загибелі цієї преси, як і всього ладу, містилося в протиріччі між ідеєю і дією, між словом і вчинком тих осіб, які приймали рішення - і перш за все малочисельної групи партійних вождів країни. Бездоганно логічні словесні споруди на практиці перетворювалися на власну жахливу протилежність.

Чільне гасло більшовиків - “Мир народам!”, завдяки якому вони, власне, й отримали масову підтримку восени 1917 року - привело їх до війни проти частини свого народу. Під гаслом “Вся влада Радам!” вони перебрали реальну владу у Рад, перетворивши їх на підручних власної безмежної і неконтрольованої диктатури. Гасло “Фабрики - робітникам” дуже скоро перетворилося на пустий звук, адже робітники залишилися найманими працівниками, а власником виробничих потужностей лишилася держава, яка спекулятивно (внаслідок відчуження робітників від власності) продовжувала називати себе пролетарською.

“Геть експлуатацію людини людиною!” - найпоширеніше з газетних гасел та найлицемірніше з них, адже воно виявилося насправді ширмою надексплуатації людини, стало вдосконаленням, подальшим розвитком ідеї пограбування трудящих, адже єдиним експлуататором стала держава. А оскільки всі роки радянської влади малося на увазі, що держава - це партія, тобто її верхівка, то саме ця верхівка й несе головну історичну відповідальність за скоєне протягом десятиліть. Компартійна преса мала до цього безпосереднє відношення, адже була одним з головних “гвинтиків” величезного механізму втілення в життя (а фактично перекручення) власних привабливих гасел.

Порівняймо з реальністю чудову ідею одного з перших документів нової, соціалістичної влади, а саме “Декларации прав трудящегося и эсплуатируемого народа” від 18 листопада 1917 року:

“Власть должна принадлежать целиком и исключительно трудящимся массам и их полномочному правительству - Советам Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов”. (“Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам”, т. 1, С 30).

Чудове гасло, розтиражоване пресою - але насправді влада “цілком і виключно” належала партійній верхівці, яка перетворила парламент на театр, вибори на фарс.

“Мир народам!” - завдяки цьому гаслу, в кінцевому рахунку, більшовики й притягли до себе симпатії в змученій довгою світовою війною країні. Але через кілька місяців після Жовтневої революції розпочалася громадянська війна, відповідальність за яку лежить не тільки на силах реставрації (білій гвардії тощо), націоналах-сепаратистах чи інших, а, у першу чергу, на більшовиках як на правлячій партії. В її надзвичайних умовах реальну владу перебрав партапарат, верхівка центрального комітету та комітетів на місцях. Згодом ця практика призвела до появи культу особи, ще пізніше до неосталінізму, який, власне, й довершив остаточно відрив влади від народу - внаслідок чого народ відмовив КПРС у владі.

Головним питанням кожної революції є питання про владу, тобто про власність. Його більшовики вирішили мимохідь, легко (чи, може, бездумно?) націоналізувавши банки, фабрики й заводи, а, через короткий проміжок “соціалізації”, - і землю. Тому в роки революції та громадянської війни головною “мирною” темою газет все-таки була проблема продовольства, власне - методів і шляхів постачання хліба до промислових центрів.

Преса тих часів, навіть небільшовицька, показує, що ця надзвичайно важлива проблема виникла до Жовтневої революції. Власне, одним з поштовхів до лютневої 1917 р. революції в Петрограді, за багатьма свідоцтвами, стала раптова нестача хліба в столиці. Навесні, влітку та восени 1917 року ця тема вже широко обговорювалася в газетах (див., наприклад, рубрику “Продовольственное дело” в газеті “Известия Московского Совета Рабочих депутатов” за 8, 13, 21, 23 вересня 1917 року). 14 жовтня, коли минув лише тиждень після взяття влади більшовиками, ця газета повідомляла:

“Городским продовольственным комитетом получены следующие сообщения от его уполномоченных на местах.

Из Тамбова. Никаких запасов хлеба нет. Полное отсутствие подвоза...

Из Тюмени. Выполнять наряды для Москвы в настоящее время не представляется возможным.

Из Симферополя. Вследствие расстройства транспорта, отсутствия запасов и слабого подвоза хлеба по ноябрьскому плану предполагается выполнить 50%”.

Але земельна політика більшовиків до краю загострила існуючі труднощі, протиставивши із зброєю в руках місто і село, робітників і селян. Відмова протягом січня-липня 1918 року від зрозумілого селянам та “запозиченого” у есерів гасла “Землю - селянам”, прагнення монополізувати хлібну торгівлю та швидко перейти до сільськогосподарських комун, нехтування особливостями тогочасної України призвели до найстрашнішої з воєн - громадянської, до масового голоду та політичної кризи нової влади у 1921-1922 роках.

Преса більшовиків всіляко виправдовувала дії центральної та місцевих органів влади, наголошувала на вимушеному й тимчасовому характері політики “воєнного комунізму”, при якій продовольчі загони забирали у селян-виробників увесь хліб, так звані “надлишки”, за винятком того (31 фунт на місяць на людину), який необхідний, щоб не вмерти з голоду. Подекуди газети навіть вихваляли економічну ефективність такого способу “господарювання”. В усякому разі, публікації прагнули відвести від партії відповідальність за кризовий стан країни. І робили це досить невміло. Ось приклад з харківських “Известий...” за 6 березня 1919 року. Під заголовком “Большевики виноваты?” газета доводить, що “еще при гетьманщине цены полезли вверх”. Висновок:

“Большевикам досталась... разоренная в промышленном отношении страна... Промышленная разруха не дает возможности сразу начать правильный товарообмен с деревней”.

А без цього, веде далі автор, “мы выкачаем хлеб из деревни только с неимоверными трудностями”.

Ця публикація з’явилася в березні 1919 року, але в ній не згадано про те, що громадянська війна почалася за рік до того почасти з тієї причини, що три декрети Рад поступово, за весну й літо 1918 року, відібрали у селян землю, яку дали їм в жовтні 1917 року. Тому й виник заколот лівих есерів у Москві в червні 1918 р., що партія соціалістів-революціонерів завжди обстоювала інтереси селян. Залишившись без власного хліба, Москва мусила шукати інші резерви “рятування революції”. Найближчий з них був на Україні.

Все нібито вірно - але поза контекстом у процитованій публікації лишається відповідальність більшовиків за розв'язування громадянської війни. Лишається додати, що публікація з’явилася ще до “визвольного походу” Добрармії Денікіна, до війни з білополяками, до нових судом виснаження “півдня Росії”, тобто саме України, викликаних війною з Врангелем за Крим та й до війни з селянською повстанською армією під проводом Н. Махно, тобто до нових нищівних хвиль бойових дій, розрухи, голоду і безвладдя.

Їх наслідки, точніше, той стан, з якого почалося відновлення мирного життя вже підрадянської України, також правдиво й об’єктивно висвітлювали місцеві журналісти у поданнях до московського часопису:

“В Киевской губернии на местах царит полная дезорганизация. В Полтавской губернии политические осложнения и авантюра Григорьева внесли полную дезорганизацию на местах: сношение с уездаами прекратилось, поступление зерна ничтожно” (“Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, 1919, ? 17-20).

У повідомленні з Херсону розповідалося навіть про випадки людожерства серед мирного населення - однак, зауважимо, йшлося про стан справ у місті, тільки-но перебраному від ворога.

Політика воєнного комунізму залишила помітний слід в історії української партійно-радянської преси. Але й перехід до непу мало що змінив у справі партійного керівництва пресою.

Від перших років це керівництво мало вигляд суворої опіки й всебічного контролю.

В той час випробовувалася й складалася на практиці теорія компартійної преси як колективного пропагандиста, агітатора й організатора мас для забезпечення потреб будівництва соціалістичного суспільства. Діяльність преси базувалася на прямих вказівках Леніна: “Именно теперь следует позаботиться о том, чтобы масса необыкновенно ценного материала, который имеется на лицо в виде опыта новой организации производства в отдельных городах, в отдельных предприятиях, в отдельных деревенских общинах, чтобы этот опыт стал достоянием всех”. Ця, в принципі, конструктивна ідея лишається провідною на довгі десятиліття. Але, як це завжди траплялося в більшовицькі часи, привабливі в теорії ідеї - на практиці, у вирі класової боротьби моментально перекручувалися на злочинницькі дії. Так, газети почали розповсюджувати досвід експропріації під гаслом “Грабуй награбоване”. “Досвід” цей не був засуджений газетярами, бо відповідав загальній політичній лінії ЦК на класове насильство та на встановлення диктатури пролетаріату (а під його ширмою - диктатури партапарату)..

Ленін у листі до відомого публіциста Осинського писав: “Самое худое у нас - чрезмерное обилие общих рассуждений в прессе и политической трескотни при крайнем недостатке изучения местного опыта. И на местах и вверху могучие тенденции борются против правдивого оглашения, правдивой оценки, боятся выносить сор из избы, боятся голой правды, отмахиваются от нее”.

Перед партійною пресою Ленін ставив завдання: “Еще более и еще более конкретности в изучении местного опыта, деталей, мелочей, практики, делового опыта, углубления в настоящую жизнь, уездную, волостную, сельскую, разбор того, где, кому и почему, какими приемами удается, несмотря на бездну нищеты и разорения, достигать действительного, хотя и небольшого улучшения, не бояться вскрывать ошибки и неумения, популяризировать и рекламировать изо всех сил всякого, сколько-нибудь выдающегося местного работника, ставить его в образец. Чем больше будет такой работы - тем успешнее пойдет улучшение и нашей прессы и всего нашего строительства”.

Всі ці настанови повинні були приймалися до незаперечного виконання в силу партійної дисципліни. Але на ділі зрушення на краще давалися ціною надзвичайно великих зусиль.

Ось неповний перелік тих рішень центральних органів партії, прийнятих у дуже стислому терміні часу, якими мали керуватися у своїх діях всі працівники партійно-радянських газет, в тому числі й на Україні:

4 квітня 1921 р. - “О программе местных газет”. Циркуляр ЦК РКП(б);

8 листопада 1921 р. - “Об обращении серьезного внимания на периодическую печать”. Письмо ЦК РКП(б);

27-29 грудня 1921 р. - “Об усилении местной периодической печати”. Резолюция совещания секретарей обкомов, оббюро и губкомов РКП(б);

20 лютого 1922 р. - “О периодической печати”. Циркуляр ЦК РКП(б);

1 грудня 1924 р. - “О типе рабочих и крестьянских газет”. Постановление Оргбюро ЦК РКП(б).

У цей же день було прийнято ще постанови “О рабочей печати”, “О крестьянской печати” та “О формах связи газет с рабочими и крестьянскими читателями”.

Загальний настрій цих численних постанов висловлено в циркулярі від 4 квітня:

“При просмотре губернских и уездных газет можно установить целый ряд недостатков, являющихся общими для многих изданий. В главных своих чертах эти недостатки сводятся к следующим: 1) газеты наполнены общими рассуждениями и мало принимают участия в практическом строительстве местной жизни, 2) газеты мало популярны, помимо преобладания отвлеченного содержания над конкретным, они дают материал в форме длинных статей с запутанными и неясными фразами и 3) газеты не являются трибуной читателей, не имеют связи с крестьянской массой, с организациями и даже местными учреждениями”.

Незважаючи на таку велику кількість постанов, їх масове прийняття, ХІ з’їзд РКП(б) у 1922 р. констатував, що партійно-радянська преса перебуває в стані “тягчайшего кризиса”, а резолюції VIII з’їзду та наступні рішення “в большинстве случаев не проводились в жизнь”. Адміністративно-командна система керування суспільством ще тільки набувала досвіду, ще траплялися її холості оберти.

Ось приклад того, як непрофесійно робили свою справу журналісти перших газет: в 1919 р. в січні харківські “Известия Временного правительства Украины” надрукували такий текст (співробітник газети звертався до посадової особи виконкому): “В беседе с сотрудником газеты тов. Кин, являющийся в настоящее время отделом (! - авт.) городского хозяйства при исполкоме, поделился сведениями о текущей работе”. На цьому текст закінчувався, і про що саме йшлося під час звіту - лишилося невідомим.

А, оскільки вся українська преса, як на погляд з Кремля, здавалася місцевою, до неї були застосовані всі заходи, передбачені у згаданих директивах.

Політичні цілі партії більшовиків вимагали значного, на кілька порядків, збільшення підтримки в масах. Катастрофічна малочисельність членів партії порівняно з громадянами, якими треба було керувати всупереч їхнім прямим інтересам, звичкам, попередньому життєвому досвіду та їхньої відчуженості щодо комуністичної доктрини, становила величезну загрозу перспективам утримання влади й посилення комуністичних структур. Редакції газет з масовими тиражами становили свого роду форпости партії в масах - впливові осередки, навколо яких повинні були концентруватися десятки й сотні симпатиків, активістів та т. зв. “попутчиков”. Приблизно ту ж роль відігравали на перших етапах становлення нової влади комсомол, профспілки, жіночий рух тощо.

Проголошена комуністами нова форма демократії у вигляді диктатури пролетаріату, тобто квазідемократична модель суспільства (на словах - опора на широкі трудящі маси, на ділі - придушення їх волі задля вирішення вузькопартійних цілей), лишалася голою фразою, поки не вдавалося наповнити цю форму конкретним змістом. Його треба було створювати заново, на абсолютно новій і здебільшого незрозумілій цій самій пролетарській більшості ідеологічній базі. Таким чином, редакції ставали не тільки організаційними, а й ідеологічними форпостами штабу в океані позапартійного і не керованого поки що з центру життя.

Врешті, протиставивши себе масі народу під час здійснення політики воєнного комунізму, партія пошкодила двосторонній інформаційний зв’язок з масами. Брак достовірної інформації з місць заважав виконувати один з обов’язків, які перебрала на себе РКП(б) - знати настрій маси, щоб очолювати її.

Тому на рівні інформаційному тогочасні часописи не приховували надзвичайно важкого стану країни - і в офіційній інформації з центру, і в повідомленнях з місць. Так, стосовно до найважчої проблеми часу - продовольчої - вже згадувана газета “Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, що видавалася в Москві, друкувала у вересні-жовтні 1919 року в номерах 17-20 текст телеграми В. Леніна “всем предгубисполкомов, Губпродкомиссарам”, він був на той час не лише головою Раднаркому, а й Народним комісаром по продовольству) такого одчайдушного змісту:

“Республика никогда еще не переживала столь тяжелого продовольственного момента, как текущий... Момент требует крайнего напряжения всех сил и небывалого упорства в работе... Повсеместно... бросьте на прод. работу все советские, партийные и общественные силы... В районах ведите подготовительную работу, разъясняйте значение момента, агитируйте устно и печатно”.

Звернімо увагу на вказівку залучити до справи і пресу - але як на команду до одного з підпорядкованих підрозділів.

Проблема продовольства до 1922 р. була найважчою, поки не почала приносити плоди нова економічна політика. В березні 1918 р. Ленін писав у Харків Антонову й Серго Орджонікідзе: “Ради бога, принимайте самые энергичные и революционные меры для посылки хлеба, хлеба и хлеба!!!”. Він же пише в газеті “Беднота” в 1921 г. (газета видавалась в Петербурзі, але розповсюджувалась і на Україні): “Мы переживаем теперь самую тяжелую весну после голодного года”.

Інший приклад такої відчайдушної правдивості - в тій же харківській газеті у травні 1919 року читаємо:

“Добыча угля в Донбассе к мирному времени упала в 170 раз”.

Водночас у Росії дуже споживацьке ставлення ло знесиленої громадянською війною, німецькою окупацією України демонстрували певні московські часописи. Вже згадувані “Известия Народного Комиссариата по продовольствию” подавали ситуацію так: “Урожай на Украине необыкновенно обильный”. Промосковська газета “Известия Харьковского Совета и Губернского исполкома Совета Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов” 6 березня 1919 року підтверджувала цю інформацію: “Украина утопает в хлебе. В деревне сохранились хлебные излишки еще от урожая 1912 года” (1919 р., 6 березня) - і ця ж газета давали більш переконливу картину створення запасів товарів:

“В Сумском уезде разверстка проведена весьма успешно. Декрет о разверстке встретил сочувствие у беднейшего и среднего крестьянства. Крестьяне III категории как бы враждебно отнеслись к разверстке, потому что три четверти разверстки падает на них” (1919, 17 травня).

Ось ще один приклад економічної діяльності більшовиків, яскрава картинка для ілюстрації того, як втілювалося в життя гасло “Грабуй награбоване!”:

“В первые дни Советской власти в Харькове мы провели учет всех товаров. У продавцов мы отбираем в общегосударственный фонд от 30 до 50 процентов товаров” (1919 р., 6 марта).

Ще виразніше така політика проявилася на прикладі вирішення новою владою житлової проблеми - яка була для промислових центрів однією з найгостріших. Відповідаючи на запитання співробітника газети “Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины и Харьковского Совета Рабочих Депутатов” невдовзі після встановлення в місті радянської влади, керівник міського господарства при виконкомі наголосив:

“Этот вопрос является чуть ли не самым острым... необходимо немедленное предоставление жилья всем, кто его не имеет”.

На рівні констатації проблему поставлено вірно. А ось вирішувати її прагнули в дусі того ж гасла, розпалюючи класову ворожнечу:

“Конечно, если помещений не хватит, предпочтение будет отдано трудящимся, а крупная нетрудовая буржуазия переселится в подвалы” (1919 р., 28 січня).

Класовий підхід, прагнення далі розколоти вже роз’єднане на класи суспільство проглядає в таких газетних рядках з “Известий Харьковского Совета Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов” за 15 червня 1919 р.:

“Оценка квартир. В президиуме Губисполлкома установлены следующие нормы оплаты квартир для рабочих, переселяемых в муниципализированные (тобто експроприйовані або, в тодішніх термінах, реквізовані - авт.) дома: рабочие платят 50% с оценочной стоимости... Лица третьей категории платят пятикратную оценочную стоимость плюс 20% прибавки”

Вочевидь, навіть реалії громадянської війни та політика уряду не допомагали місцевим функціонерам довести цю справу до кінця. Харківські “Известия Временного...” через півроку сигналізували:

“С реквизициями комнат и квартир у нас дело обстоит все еще неладно... Достать (! - авт.) комнату или квартиру через жилищно-семейный отдел, надо сознаться, прямо-таки немыслимо. Учет комнат и квартир ведется пока что очень вяло. Остались в своих хоромах, почти всюду, прежние владельцы - буржуа. Рабочие ютятся по-прежнему в старых и холодных подвалах... Надо быстро двинуть вперед переселение рабочих в “буржуйский” фонд” (1919 р., 22 лютого).

Місцеві газети підтримують цю лінію. “Луганская правда” із задоволенням пише в замітці “Общежитие для милиции” про реквізицію будинку Холодиліна, не звертаючи уваги на те, що ця людина доклала дуже багато зусиль для розвитку міста:

“Уисполкомом постановлено представить дом Холодилина для общежития Умилиции, при чем (правопис збережено - авт.) последней вменяется в обязанность дом этот сохранить и содержать в полной исправности” (1922 р., 2 січня).

Невміння журналістів тих часів добиратися до суті справи висвітлюють і численні приклади публікацій на “житлові” теми. Ось приклад з “Известий Всеукраинского...” за 18 жовтня 1924 р.:

“Дом-коммуна. Удовлетворена просьба Наркомтруда и закреплен за ним дом ? 63 на Чернышевской улице для организации дома-коммуны”.

У чому полягали відмінності будинку-комуни, як пішли там справи, чим все закінчилося - лишається невідомим, та й, здається, не викликає зацікавленості автора замітки та його редакторів. Головне, з їхньої точки зору, вже відбулося: відрапортовано про намір або прийняте рішення. Решта - нецікаве.

З поверненням партії до нової економічної політики свавілля щодо житлової проблеми слабшає, йому на заміну приходить більш виважена тактика:

“Президиум Губисполкома отклонил проект жилищной секции горсовета об изъятии излишков жилой площади... избрана комиссия для решения вопроса о порядке дальнейшего заселения города” (“Известия Всеукраинского...”, 1924 р., 28 вересня).

Ситуація в нових соціально-економічних та політичних умовах поволі повертає в бік здорового глузду - хоч у цьому, здається, немає внеску преси, яка жодного разу не піддала сумніву попередню політику партії, навіть вихваляючи новий поворот всієї справи:

“Работы по строительству рабочих поселков в Харькове сейчас в таком положении: работы на поселке при ХПЗ выполнены на 75%, около Краснозаводского театра на 60% и около Рабочего дома на 50%” (“Известия Всеукраинского...”, 1924 р., 4 вересня).

“Жилищное дело в городе катастрофическое. Коммунхоз пошел по пути строительства. Об этом свидетельствует строительство рабочих поселков, которые открыты в день седьмой годовщины Октябрьской революции” (Там же, 20 листопада).

“”На жилищное строительство ассигновано Губгоркомхозом около двух миллионов рублей, которые истрачены на постройку рабочих поселков... За прошедший год даны помещения 2000 человек” (Там же, 30 листопада).

Зауважимо хронологічну неузгодженість трьох процитованих публікацій: спочатку всеукраїнська газета сповіщає про успіхи, через півмісяця дає реальну оцінку ситуації, а ще через десять днів подає підсумки проведеної роботи, але безвідносно до кількості тих, хто потребує житла.

Газети інформують читачів про створення й зміцнення житлових кооперативів у великих промислових центрах - Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Києві. Звернімо увагу на стислий термін часу, в якому розгортається газетна кампанія щодо зазначених проблем - це теж є ознака вишколеності й дисциплінованості партійних газет. Якщо до них доводилося завдання - вони бралися до роботи, хоч і невміло - але наполегливо.

Вже перші компартійні журналісти добре розуміли, що таке політична кон’юнктура. Там, де перетиналися найгостріші проблеми, там найпомітніше виглядало прагнення дати читачеві лише частину правди, вигідну саме сьогодні. До продовольчого питання додавалося національне, і пропагандистські спекуляції навколо них тривали в інтересах партії, а газети працювали не заради правди як такої чи задля народних потреб, а тільки для партії.

Так, одні газети подавали в Україні таку інформацію:

“Продовольственный вопрос поставлен в порядок дня на Украине... не в плоскости только организации снабжения отсюда продовольствием голодного Севера, но уже как самостоятельный, самодовлеющий вопрос об организации снабжения крупных городских центров Украины... Единственно с чем сравнительно хорошо обстоят дела, так со снабжением нас самих фабрикатами из России. Их получено довольно много” (передова стаття “Острый вопрос” в харківських “Известиях...”, 1919, 23 березня).

Загальновідомо, втім, що з України до Росії вивозилися в ті роки сотні мільйонів пудів зерна (у тому ж 1919 р. - понад 620 млн. пуд., за оцінкою Є. П. Юрійчука), у величезній кількості м’ясо, цукор, сало, олія, дичина тощо.

Водночас інші газети передруковували виступ наркомпрода України Шліхтера на III Всеукраїнському з’їзді КП(б)У, де він так проводив лінію партії:

“На нас с надеждой смотрит голодная, обнищавшая советская Россия, и хлебородная, богатейшая Украина должна прийти на помощь изголодавшимся братьям-рабочим России”.

Як саме це мало відбутися, та ж харківська газета пояснює в номері від 23 березня:

“Над предлагающим твердые цены на хлеб производитель будет смеяться. Отсюда как бы сам собой напрашивается вывод, что нужно в корне, сейчас же пресечь свободную торговлю хлебом...”.

Надзвичайна нелогічність цієї думки ніби сама собою завершується сценарієм подальших подій у контексті політики воєнного комунізму:

“Рабочие ближе всего подойдут к деревне, производящей хлеб. Создав прод. отряды, они отнимут этот хлеб у кулаков, они купят этот хлеб у середняка-крестьянина в обмен на товары и деньги, они дадут деревенскому бедняку и городу”.

Щирий цинізм пронизує такі рядки з газети “Правда” за 23 лютого 1918 р.: ”Україна вже дала нам до 175 вагонів хліба і близько 2-х мільйонів пудів цукру. Крім того, на українських залізницях вантажиться для півночі сіль, м’ясо, сало, дичина, картопля, сухі овочі, мило, молочні продукти, різні солодощі, сода і консерви... Зрозуміло, що те, що вже дала нам Україна і що вона може дати в найближчий час, є невелика частка тієї кількості харчових продуктів, на котру має право (? - авт.) розраховувати Радянська Росія. Головне продовольче питання, яке стоїть перед Радянською Росією на Україні, далеко ще не вирішене. Треба якнайшвидше і в якнайбільшій кількості одержати з України хліб і м’ясо. До цього питання ми ще тільки приступаємо”. Оскільки газета “Правда” в той час майже не мала аудиторії в Україні, зрозуміло, що ці рядки призначалися для внутрішньоросійського споживання, для заспокоєння населення російських міст, подання їм певних надій перед голодною весною - але тим більше вражає більшовицький підхід до складних і драматичних соціально-політичних проблем.

Загальновідомо, до яких трагічних наслідків приводило подібне доктринерство, нехтування об’єктивними законами економіки. Це трапилося як на початку 1920-х (за висновком Леніна, селянство тоді у масі своїй відсахнулося від радянської влади), так і на початку 1930-х, у період, відомий нині під назвою “голодомор”.

Перше завдання, яке покладалося партією на газети відразу після захоплення влади та початку їх випуску - розповсюдження декретів. За визнанням В. Леніна, “У нас была полоса, когда декреты служили формой пропаганды” (ПСС, т. 45, С. 111). Для цього в Харкові відразу після встановлення нової влади було розпочато випуск тимчасового центрального органу: “Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины и Харьковского Совета Рабочих Депутатов”. Саме тут 28 січня 1919 р. було видруковано “Декларацию Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины”. Шпальти газети були перевантажені розпорядженнями нової адміністрації, і це було виправдано.

Партійно-радянські газети розпочинали своє життя відразу після того, як у міста і села після боїв входили частини Червоної армії, часто перші номери друкували з допомогою військових газет, на дуже поганому папері, саморобною друкарською фарбою. Подібний стан справ відображено в публікації “Положение в Екатеринославе” у згадуваних харківських “Известиях...” за 31 січня 1919 року:

“Все газеты в городе закрыты. Пока выходит только “Набат”, орган анархистов. В скором времени начнут выходить “Известия Совета”.

(Нагадаймо, що до цього тут у 1918 р. виходив “Молот” - “рабочая газета”, “Наша борьба” - “орган губкома и Екатеринославской организации РСДРП (объединенной)”

Ще більш переконливо свідчить про ставлення більшовиків до газет у зайнятих в 1919 р. містах начштабу махновської армії В. Бєлаш: “Насильницька колективізація, виборна система ліквідована, діяльність партій, які стоять на радянській платформі, силою зводиться нанівець, закривають газети” (цит. по: Є. П. Юрійчук. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти (1917-1922 рр.) - К., ІЗМН, 1998).

Головне, чого бракувало журналістам таких видань - вишколу і досвіду, як компартійного, так і суто професійного. Про це свідчить, наприклад, публікація в газеті “Киевский пролетарий”, що почала виходити невдовзі після відступу білополяків:

”Эта газета только тогда может оправдывать свое имя, когда она будет:

писать о нуждах рабочих;

кричать о том, что нужно рабочим, а чего не дают” (див. номер від 26 грудня 1920 року).

По-перше, газета налаштовує нових господарів міста на споживацький та навіть наїдницький настрій - але по-друге, цей настрій вступає у протиріччя з сусіднім матеріалом “Заготовка хлеба - дело самих же рабочих” (хоч, зауважимо, справа робітників - працювати на промислових підприємствах, а не заміняти селян чи працівників торгівлі).

Новій владі була потрібна нова преса, а отже й нові журналісти. Їх, однак, бракувало. Якість роботи наявних сил можна побачити на прикладі статті “Советская медицина” у згадуваних харківських “Известиях...” від 23 лютого 1923 року. Текст її позбавлений будь-яких фактів, прикладів, перевантажений загальними фразами типу “...ставит на очередь дня организацию медицинского дела на советских началах” та пустопорожніми закликами “обратить все силы и средства страны на службу интересам здравоохранения широких народных масс”. Подібно до цього неглибоко, поверхово висвітлюють місцевий досвід, як позитивний, так і негативний, у замітці “Продовольствие в Валковском уезде”:

“Губернская инспекция по продовольствию... сообщает о положении по заготовке хлеба в уезде: “Создан продовольственный отдел, которым командированы агенты для выяснения хлебных излишков в личные экономии и крупно-крестьянские хозяйства. Организованы особые заготовительные комиссии, работами которых руководит Особая инспекторская коллегия. Отделами погружено 22 вагона хлеба и продуктов. В 6 из них в эти дни предполагается погрузка” (“Известия...”, 1919 р., 21 лютого).

У тексті не пояснюється, як саме працювали агенти, в чому суть Особливих комісій та колегій, а головне - як розгортати таку ж роботу в інших повітах? Малося на увазі, що вже сам факт виїзду комісій на місця вже давав достатні підстави для обнадійливих рапортів у пресі.

Інша публікація - “Хлебный кризис” - нібито критикує продовольчі органи, але так само без серйозного аналізу причин їх незадовільної роботи:

“Подотдел Совета Рабочих Депутатов получил за это время, с 12 по 19 мая, всего 40 пудов пшеничной муки. Поэтому подотдел не имеет возможности снабжать хлебом не только рабочих, но и больных в лазаретах и больницах. Губпродком запасов муки тоже не имеет. Ожидается прибытие 2 вагонов зерна, после перемола которого хлебом будут снабжены, в первую очередь, больницы и лазареты, рабочие крупных заводов и милиция” (харківські “Известия...”, 1919 р., 22 травня).

Викликає запитання й така замітка:

“Коллегией губпродотдела постановлено, что в целях проведения в жизнь продовольственной диктатуры предоставить губпродкомиссариату широкие полномочия для этой диктатуры” (“Известия...”, 1919 р., 30 березня).

Зокрема, газета не пояснює, у чому полягали ці повноваження, чим вони були “ширші” від норми.

Відзначимо мимохідь, що в подібних публікаціях практично немає прізвищ тих, хто виконував висвітлювану роботу. Їх замінюють назви установ, що, на думку авторів, мало більше значення.

Наступний етап праці компартійних журналістів - висвітлення проведення в життя видрукованих декретів. Ось приклад з номера від 9 травня 1919 р. (харківські “Известия...”):

“о неудовлетворительной работе Губпродкомов и Упродкомов, причем последние во многих случаях обнаруживают сепаратизм и невыполнение приказов центра (тобто, перекладаючи на зрозумілу мову, чим ближче були “продкоми” безпосередньо до селян, до практичної роботи по вилученню хліба, тим меншими були результати - авт.). Предлагается самым решительным образом бороться с этим явлением. Лентяев, сепаратистов - увольнять”.

Особливо вражає площинність, одномірність цієї журналістської роботи, її пропагандизм, що звався “класовістю”, у порівнянні з висвітленням цих же подій у пресі протилежного політичного табору.

Не будемо брати денікінських чи навіть петлюрівських видань, візьмемо публікації з газети під цілком рідною більшовикам назвою “Червоний прапор”, органу Тимчасового комітету УСДРП (незалежних). у квітні 1919 р. вона опублікувала такі сповнені розпачу рядки про реалії продовольчої політики доби воєнного комунізму:

Комуна в очах селянства - це є грабіжництво, безпорядочний вивіз всього, що є перед очима: забирають хліб, сало, забирають останнього кабанця у вдови, забирають увесь фураж, так що й та худоба, що лишається, дохне з голоду; вивозять навіть машини, а обіцяна мануфактура не виходить очевидно далі редакцій комуністичних газет, а у селян одбирається навіть полотно. Комуна в очах мас - це є окупація і панування чужинців”.

А ось ті ж події у висвітленні кам’янець-подільської газети “Селянська громада”, не заангажованої не тільки комуністами, а й соціал-демократами:

“Нашому трудовому народові вже давно урвався терпець зносити надалі московське грабіжництво, котре тупоголові московські комісари звуть “комуною”. Від місяця березня по всій Україні піднялися великі повстання... Доведений до краю катуванням комуністами український трудовий народ вперто боронить своє право на вільне життя, на вільну працю, на право самому господарювати на своїй землі”. (Цит. по: В. Малик. Періодична преса про повстанський антибільшовицький рух в Україні 1919 р. У зб. “Українська періодика: історія і сучасність”).

Підвладність, підкореність преси владі була причиною неадекватного висвітлення газетами реального стану справ на селі. За рік до глибокої економічної та соціально-політичної кризи, до якої привела країну політика більшовиків, ця преса писала про “позитивні наслідки” запровадження воєнного комунізму:

“Августовская заготовка нынешнего года превысила прошлогоднюю заготовку более, чем в два раза... Это говорит о том, что, во-первых, заготовительный аппарат за минувший год заметно вырос, и, во-вторых, Советская власть укрепилась внутри страны” (“Известия Народного Комиссариата по Продовольствию”. 1919 р., вересень-жовтень).

Через кілька місяців у Росії спалахне антонівський заколот, кронштадтське повстання, стане ясно, що хвиля селянського незадоволення може поглинути цих політиків і їхню владу. Але поки що газети мусили підтримувати курс на громадянську війну міста проти села. Преса широко друкувала листи з місць, що показували водночас і важкий стан на “продовольчому фронті”, і непохитну готовність комуністів іти до кінця шляхом партії:

“Мы, представители Валковского продотряда, исполкомы Валковского уезда, выслушав доклады от центра и с мест об

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Чеснок "Сибирский" - неповторимый сверхустойчивый вкус! Теперь и без сахара!
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100