Реферати українською

Загальна характеристика Масовоінформаційної діяльності - Журналістика -

Загальна характеристика Масовоінформаційної діяльності - Журналістика - Скачать бесплатно

включення в діяльність фахівця інформаціологічного про­філю ком­п’ю­терної тех­ніки. Вона повинна використовуватися лише на етапах рутинної ро­бо­ти людини або в ситуаціях, пов’язаних із великими енергетичними людськими затратами чи значними потуж­ностями.

Комп’ютерна техніка входить у діяльність людини своїми апа­рат­но-програмними засобами у вигляді автоматизованих робочих місць (АРМ), інформаційно-пошукових систем (ІПС), автоматизованих ін­фор­маційних систем (АІС), експертних систем (ЕС), банків даних (БД), інформаційних мереж тощо. Ця техніка не просто включається у виробничу діяльність людей, вона формує новітні технології, витіс­ня­ю­чи традиційну, що пов’язано з соціально-психологічною і професій­ною періорієнтацією та адаптацією виробників. Природно, що зміна найменшого технологічного ланцюжка порушує весь технологічний процес, робить переоцінку всіх задіяних у даній сфері виробничих технологій. Тому соціальна адаптація комп’ютерної технології — це соціально складний процес, що зачіпає інтереси установ і виробників. Ця новітня технологія примушує переосмислити навіть сам процес виробництва. Так, трапилося з редакційно-видавничими технологія­ми, які завдяки комп’ютерній техніці гуманізувалися, оскільки майже кожній людині став доступним процес виготовлення оригіналу-маке­та на персональному комп’ютері.

Комп’ютерні технології зачепили інтереси кожного працівника ін­фор­маційної сфери, змусили його позбавитися виробничих стереоти­пів, дбати про підвищення своєї кваліфікації, освоїти нову техніку, змі­­ни­ти культуру виробництва, виробничі стосунки. Так, комп’ю­тер­ні технології фактично переорганізували редакційно-видавничий про­цес у бік розширення зони функцій редакції і скорочення функцій друкарні. Процеси макетування, верстки перейшли в редакцію, а дру­карні залишилися процеси поліграфічного відтворення та тиражу­ван­ня. Завдяки програмному забезпеченню, спеціально зорієнтованому на видавничу діяльність, перестають існувати окремо процеси набо­ру, коректури й правки. Технологічно це може бути єдиний процес, цілісність якого залежить від програмного продукту.

Якісне, високотехнологічне виготовлення носіїв інформації зумов­лене суспільною необхідністю виробляти досконалі, естетично офор­м­­лені носії інформації, потрібні для розвитку людини й суспільства в цілому, збереження й передачі інформації з покоління в покоління, формування інформаційної системи суспільства, розвитку науки, тех­ні­ки, культури тощо. Будь-який текст, від кількох надру­кова­них ряд­ків до багатотомного видання, є неоціненним джерелом інформа­ції, вмістилищем духу народного, інформаційним каналом між ми­нув­ши­ною і прийдешністю. Кожен текст є проявом загаль­нона­род­ної інфор­маційної системи, в якій живе дане покоління. В ос­ми­сленні цієї значимості тексту більш важливою й вагомою зда­ється робота друкарки, складальника, коректора, які своєю працею створюють справді графічні шедеври національної культури.

Для інформаційної системи суспільства технологія виготов­лення но­сіїв інформації не є індиферентною (байдужою). Адже від швидкості, зо­крема, друкарських процесів залежить швидкість роз­­­повсюдження ін­фор­мації. З погляду природного, передача ін­фор­мації має бути латент­ним, безперебійним, прискореним проце­сом, і будь-які збої, що зачі­па­ють ці характеристики процесу пере­дачі інформації, згубно позна­ча­ють­ся на самій же природі. Інфор­маційні технології в суспільстві як соціо­ло­гізовані способи й про­це­си передачі інформації, на відміну від природ­них, є певним чи­ном громіздкими, уповільненими процесами через ни­зь­­кий рівень автоматизації, диспропорцію між здатністю вводити й виво­дити інформацію, неспроможністю оперативно переробляти й видавати великі інформаційні масиви, фіксувати їх на паперових чи інших носіях. Відкритість і свідома регульованість інформаційних про­це­сів у суспіль­стві, з одного боку, позитивний факт, бо дозволяє робити селекцію ін­формації, визначати канали її поширення тощо. Інформаційні потоки у певному соціумі завжди суспільно регульо­вані, і в цьому полягає сам механізм розвитку й існування соціаль­них інформаційних систем, де різні суспільні інститути — від осо­би до певного колективу — впли­ва­ють на формування інформа­ційних потоків. А з іншого боку, є негатив­ним явищем, оскільки стороннє втручання в сокровенне інформаційних процесів не зав­жди коректне, буває надто суб’єктивним.

Отже, активний розвиток інформаційних технологій у наш час, що спричи­нив фор­му­вання цілої інформаційної індустрії, пов’яза­ний із впливом науково-технічного прогресу на систему масової комунікації. “У 80-ті роки,— пише О. В. Зернецька,— карди­наль­но змінився сві­товий ландшафт у галузі масової комунікації через низку глобальних трансформацій, що відбулися в ній. Передусім, це технічні відкриття та технологічні зміни останньої чверті ХХ ст. Вони забезпечили стрімкий розвиток НЗМК, зокрема кабель­ного і супутникового телебачення. За одне десятиліття індустрі­ально розвинені країни перейшли від однієї телевізійної епохи до іншої, яку можна назвати епохою нечуваного роз­квіту всіх видів те­ле­бачення” [Зернецька О. В., 54]. Диджитальна рево­люція, як пише далі О. В. Зернецька, тобто використання в техніці запи­су, передачі та обробки інформації за допомогою бінарних кодів, спри­чи­нила тектонічні зміни в глобальних процесах масової комуні­кації. Во­на стала початком глобалізації системи масової комуні­кації, що про­яви­лося, зокрема, в конгломеруванні мас-медіа з ком­п’ютерною мульти­ме­діа. Утворюються великі компанії, концерни, конгломе­рати, групи, у володіння яких входять різні ЗМК. Мульти­медіа-концерни у сфері масової комунікації стають ознакою нашого часу.

Україна з часу проголошення незалежності теж стала на шлях глобалізації системи масової комунікації, розвитку власної інфор­ма­ційної індустрії. Ми відчули потребу у фор­муванні свого, вла­сного інформаційного простору, не залежно­го від Москви. “Якщо раніше,— писав А. З. Москаленко,— абсолютну більшість стано­ви­ла компартійна преса, то нині картина докорінно змінилася” [Масо­ва комунікація, 7]. Збільшилася кількість періодичних видань на­при­кінці 90-х років. Створення недержавних ЗМК поряд з дер­жа­в­ни­ми засвідчило те, що в Україні будується демократичне суспіль­ство. За даними А. З. Москаленка, серед засновників видань, які роз­­пов­сюджуються по всій Україні, перше місце посідають комер­ційні структури, друге — приватні особи, третє — наукові та науко­во-виробничі установи, четверте й п’яте відповідно поділяють орга­ни державного управління та громадські організації. Більшість ви­дань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсю­джен­ня (54%) засновані недержавними структурами.

На сьогодні, за даними комп’ютерного банку Держкомінформу (довідка № 301/4 від 06.09 2000 р.), загальна кількість періо­дич­них видань в Україні понад 10 тис. З них зареєстровано і перере­єстро­вано видань для загальнодержавної, регіональної й за­ру­біж­ної сфе­ри розповсюдження 4479: газет — 1858, журналів — 2000, бюле­те­нів — 236, альманахів — 52, збірників — 273, ка­лен­дарів — 45, дай­джестів — 15. Періодичних видань з місцевою сферою розпов­сюдження управліннями у справах преси станом на 01.01 2000 р. зареєстровано і перереєстровано 6410. З них газет — 5432, жур­налів — 662, збірників — 110, альманахів — 42, дайджестів — 6, бю­летенів — 149, календарів — 9.

Протягом 1995—1999 років Національною радою України з пи­тань телебачення й радіомовлення видано ліцензії 791 телераді­о­організації. З них 73 організації телерадіомовні (67 ефірних, 2 ефір­но-кабельні, 4 ефірно-проводові), 346 — телемовні (258 ефірних, 76 кабельних, 8 ефірно-кабельних, 4 супутникові), 372 — ра­діо­мовні (113 ефірних, 255 проводових, 4 ефірно-проводові) У тому числі видано 78 ліцензій 28 державним телерадіоорганізаціям, з яких 24 телерадіомовні, 2 телемовні, 2 радіомовні.

Розвиток інформаційної індустрії, як бачимо, відбувається в усіх сферах інформаційного виробництва, які можна назвати галузями. Галузі інформацій­ного вироб­ни­цтва: преса, аудіовізуальна галузь (телебачення, радіомов­лення), книговидання, електронна галузь, га­лузь ін­формаційного забезпе­чення.

Серед названих галузей особливої уваги заслуговує новітня сфе­ра інформаційного виробництва ­— електронна галузь. Виготов­лення електронних видань, що поширюються, зокрема, через мере­жу Internet, є технологічно особливим процесом, який поєднує в собі видавничі й комп’ютерні технології. Окрім того, під упливом комп’ютерної технології модернізується структура видання, процес користування ним. Можливо, змінюється сама ідеологія ви­дан­ня як виокремленого в інформаційному просторі носія інфор­мації. Елек­трон­не видання як частинка загальної інформаційної системи вхо­дить у неї не тільки ідеологічно, а й фізично; воно існує в тому ж віртуальному світі, що й інші електронні видання, і пов’язане з ни­ми на основі різних, зокрема, гіпертекстових зв’язків. Через це пе­ре­хід від видання до видання може здійснюватися на основі про­грамно й фізично змодельованих структурних зв’язків, які творять єдину глобальну інформаційну систему — паралельний соціальній ре­альності інформаційний світ, який поступово стає частиною цієї соціальної реальності.

Окремо необхідно сказати і про галузь інформаційного забез­пе­чення. Поряд з виготовленням ЗМК існує спеціальна сфера збору, об­робки, аналізу, збереження, виготовлення й поширення інфор­ма­ції, яку використовують виробники ЗМК. Справою інформаційного забезпечення займаються інформаційні агентства, прес-служби, спе­ціальні служби, які є виробниками інформації.

До виробників ЗМК відносяться журналісти, письменники, пра­ців­ники друкарень, редакцій, видавництв, студій тощо. Серед ви­робників ЗМК можна виділити виробники-організа­ції: редакції, ви­дав­ництва, студії, агенції, бюро, а також професійні групи вироб­ників ЗМК: клуби, спілки, асоціації.

Існують міжнародні урядові й неурядові асоціації, спілки вироб­ників ЗМК та інформації: Європейська телерадіомовна спілка (EBU), Асоціація комерційного телебачення (ACT), Спілка асоціа­ції редакторів газет (CAEJ), Європейська асоціація рекламних агентств (EAAA), Європейський рекламний тріумвірат (EAT — Euro­pean Advertising Trepartite), Всесвітня асоціація християнської комунікації, Міжнародна католицька спілка преси, Міжнародна ко­мунікаційна асоціація, Міжнародна організація журналістів (МОЖ), Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), Федерація араб­ських журналістів (ФАЖ), Конфедерація азіатських журналістів (КАЖ) то­що (за даними [Зернецька О. В., 11­—12]).

Інформаційна індустрія має свої органи управління. Органи уп­рав­ління інформаційною індустрією в Україні: Державний комітет ін­фор­ма­ційної політики, телебачення та радіомовлення України (Держ­ком­ін­форм), Національна рада України з питань телебачення та радіо­мовлення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР Ук­раїни, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор моніто­рин­гу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. Про ці органи управління та виробників ЗМК мож­­на прочитати у виданні Хто є хто в українських мас-медіа.— К.: “К.І.С.”, 1999.— 541 с.

У системі інформаційної індустрії існують заклади або центри підготовки і перепідготовки та під­вищення кваліфікації виробників ЗМК. До таких центрів відноситься й Інститут журналістики Київ­ського націо­наль­ного університету ім. Тараса Шевченка, який є головним науково-ме­то­дичним центром підготовки журналістів в Україні. На базі Ін­сти­туту журналістики діють науково-методична ко­мі­сія з журна­лі­стики при Міністерстві освіти та науки, спеціа­лізована рада для за­хисту кандидатських і докторських дисертацій, секція фахової ради з гу­ма­нітарних та соціальних дисциплін, яка займається ліцензуван­ням й акредитацією спеціальностей напрямку “журналістика” і т. д.

Сьогодні в Україні більше 15 факультетів і відділень журналі­сти­ки. Серед них варто назвати факультет журналістики Львівського уні­­­­вер­ситету, факультет видавничої справи та редагування Україн­ської академії друкарства.

У 2000 році при Інституті журналістики створено Центр перепід­готовки та підвищення кваліфікації журналістських кадрів Київсь­ко­го національного університету ім. Тараса Шевченка на виконання до­ру­чення прем’єр-міністра України.

Інформаційна індустрія України й сфера масової комунікації в ці­ло­му не може існувати без науки. Науково-дослідні заклади й центри в інфор­маційно-комунікативній сфері покликані вести моніторинг за ЗМК, їх функціонуванням, аналізувати масовокомунікаційні процеси тощо. В Україні основним науковим центром вивчення ЗМК та ма­со­­вої комунікації є Інститут журналістики. В Інституті сім кафедр (ви­давничої справи та редагування, періодичної преси, організації ма­со­во­інформаційної діяльності, міжнародної журналістики, телеба­чення та радіомовлення, мови та стилістики, історії літератури та жур­налістики), які безпосередньо й ведуть наукову діяльність. Се­ред українських науково-дослідних закладів, що займаються, зок­рема, й питаннями виробництва ЗМК, можна назвати Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку. Дослідження у сфері друку і книговидання активно проводить Українська ака­демія дру­карства.

Дослідження ЗМК є частиною загального питання вивчення ма­сової кому­ніка­ції. Історія дослідження масової комунікації, як зау­ва­жує О. В. Зернецька [Зерне­ць­ка О. В., 19 і далі], має кілька етапів. Пер­ший етап — від початку ХХ ст. до кін­ця 30-х років — це етап зародження інтересу до явища масової комунікації. Дру­гий етап — 40-ві—початок 60-х років — період “легалізації” предмета дослі­джень, створення теорії масової комунікації. Третій етап — друга половина 60-х — кінець 70-х років — період урізноманітнення до­слід­ницьких напрямків. Чет­вертий етап — 80-ті—90-ті роки — від­криття нових аспектів масової комунікації у поєднанні з іншими су­спільними та технічними науками.

Українська наука про масову комунікацію активно розвивається. В Інституті журналістики працюють і працювали відомі учені, пра­ці яких є вагомим внеском в історію української науки про масову комунікацію. Перший директор Інституту журналістики проф. А. З. Москаленко, колишній професор інституту Г. Г. Почеп­цов, нині професор Інституту міжнародних відносин, професори В. І. Шкляр, В. Ф. Іва­нов, Б. І. Черняков, В. Я. Миронченко, доценти Т. О. При­сту­пенко, В. В. Бугрим та ін. при­свя­тили свою творчість вивченню ЗМК або масово­інфор­маційних чи масовокому­ні­ка­ційних процесів.

Уся ця потужна інфраструктура інформаційної індустрії та сфери масово­кому­нікаційної діяльності покликана забезпечувати вироб­ни­­цтво масової інформації, ЗМК, забезпечувати їхнє функціону­ван­ня.

Засоби масової комунікації, або мас-медіа, поділяються на друко­ва­ні, аудіовізуальні, електронні. ЗМК є носіями масової ін­фор­мації, або засобами її передачі.

На думку О. В. Зернецької, ЗМК зазнали швидкої й докорінної змі­­ни у 80—90 роках ХХ століття [Зернецька О. В., 8]. Виникли нові засоби масової комунікації (НЗМК) — супутникове, кабельне теле­ба­чення, відео, відеотекст, супутникове пряме телевізійне мов­лення, яке постачає програми “прямо додому”, використовуючи до­маш­ні антени-“тарілки” в обхід наземних приймальних телеві­зій­них стан­цій, комп’ютерні засоби, супутникові системи віддалених сенсорних спостережень, мультимедійні системи, телефони, факси (згідно з “Те­ле­комунікаційним актом” 1996 р., прийнятим у США) поряд зі звичними ЗМК (наземне телебачення, радіомовлення, всі різновиди звукозапису та його поширення, кіно, друковані видання).

Активний розвиток ЗМК свідчить не лише про демократичні про­це­си в суспільстві, а й про формування потужної інформаційної інду­стрії в державі, професіоналізації масовоінформаційної та масово­кому­ні­каційної діяльності.

Література

Бондаренко А. Д. Современная технология: теория и практика.— Киев; До­нецк: Вища шк., 1985.— 171 с.

Гуманітарні технології: Конспект лекцій / За ред. В. В. Різуна.— К.: Видав­ни­чий дім “КМ Academia”, 1994.— 60 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.

Каширин В. П. Философские вопросы технологии.— Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.— 286 с.

Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іва­нов, В. А. Вергун.— К.: Либідь, 1997.— 216 с.

Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник / А. З. Мо­скаленко, Л. В. Гу­берський, В. Ф. Іванов / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка.— К., 1999.— 634 с.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації.— К.: Видавничий центр “Київський уні­вер­ситет”, 1999.— 308 с.

Різун В. В., Мелещенко О. К. Інформаційні мережі в засобах масової інфор­мації. Канал ИНФО-ТАСС / Київ. ун-т ім. Тараса Шев­ченка.— К., 1992.— 96 с.

Різун В. В. Основи комп’ютерного набору і коректури: Під­ручник.— К.: Ли­бідь, 1993.— 172 с.

Свириденко С. С. Современные информационные техно­ло­гии.— М.: Радио и связь, 1989.— 300 с.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства (Материаль­но-технический аспект проблемы).— К.: Наук. думка, 1983.— 260 с.

Dance F. The Concept of Communication // Journal of Commu­nication.— 1970.— # 20.— P. 201—210.

Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Walińska de Hackbeil H. Pojęcie “komunikacja” w amerykańskiej teorii komu­nikacji społecznej: Докт. дис….— Uniwersytet Wrocławski, 1975.