Реферати українською

Економічна ситуація в Україні - Економічні теми -

Економічна ситуація в Україні - Економічні теми - Скачать бесплатно

що склалися за останні роки. Прогноз чисельності трудових ресурсів визначають як чисельність населення у працездатному віці, зменшену на чисельність непрацюючих інвалідів та осіб, які отримують пенсії на пільгових умовах, і збільшену на чисельність працюючих пенсіонерів та підлітків віком до 16 років.

Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості певною мірою характеризує тенденції, що складаються у процесі їх відтворення за умов формування ринкових відносин. Особливу увагу при прогнозі роз­поділу трудових ресурсів надають зайнятості у народному господарстві. Загальну чисельність зайнятих у народному господарстві обчислюють як різницю між чисельністю трудових ресурсів і населення, зайнятого не­виробничою діяльністю (учні з відривом від виробництва та особи, що зайняті у домашньому господарстві, служителі релігійного культу).

Чисельність учнів з відривом від виробництва віком 16 років і старше визначають з урахуванням тенденції їх динаміки у звітні роки, а також виходячи з потреби у підготовці спеціалістів у вузах, технікумах, професійно-технічних училищах, чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Для визначення чисельності населення у працездатному віці, що зайняте у домашньому господарстві, слід використовувати дані переписів населення з урахуванням динаміки, що склалася за останні роки.

Показники, які характеризують безпосередньо зайнятість у народ­ному господарстві, обчислюють за такою методикою. Чисельність працівників державних, громадських підприємств, організацій, а також колгоспників визначають, виходячи з тенденцій вивільнення працівників із галузей господарства за кілька останніх років та орієнтовних прогнозів розрахунків темпів виробництва у відповідних галузях.

Чисельність працівників, зайнятих в індивідуальному селянському господарстві та фермерстві, а також зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю у кооперативних, малих підприємствах, обчислюють, вихо­дячи заданих фінансових органів та прогнозних даних про мережу розвитку цих видів діяльності.

Чисельність зайнятих в особистому підсобному господарстві обчис­люють, виходячи з обсягів продукції, виробленої у підсобному господарстві та витрат часу на її виготовлення. У розрахунок беруть усе населення, тобто працююче у суспільному виробництві і непрацююче. За підрахунками фахівців, на долю непрацюючих припадає трохи більше половини.

Розділ, який характеризує розподіл зайнятих за сферами і галу­зями народного господарства, є заключним. Головною пропорцією в ньому є співвідношення чисельності зайнятих у матеріальному вироб­ництві і у галузях невиробничої сфери. При визначенні пріоритетів у розвитку економіки слід дотримуватися такого співвідношення між ма­теріальною і невиробничою сферами. Більш повно характеризує ринок праці зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, які розробляються обласними органами праці на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських і районних Рад народ­них депутатів. Із балансу ринку праці визначається очікувана кількість незайнятого населення. У цю кількість включаються особи, які вперше шукають роботу (здебільшого це випускники загальноосвітніх шкіл); жінки, які мають тривалу перерву у роботі у зв'язку з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, вивільнені з підприємств і організацій у зв'язку із змінами профілю, обсягів виробництва і організації праці, інваліди III групи, інші категорії громадян (військовослужбовці, які звільнені з лав армії, дружини військовослужбовців тощо).

Далі здійснюються розрахунки відносно обсягів працевлаштування населення на незайнятих робочих місцях (вакансіях), новостворюваних робочих місцях у різних галузях господарства, на громадських роботах (благоустрій населених пунктів, будівельні, ремонтні і опорядкувальні роботи на об'єктах соціальної інфраструктури). Враховується кількість осіб, які направляються на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації. Після цього визначається кількість безробітних. Обчислен­ня проводиться за схемою, наведеною у табл. 17.

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.

Державне регулювання оплати праці

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповно­важений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили і законом попиту і пропо­зиції.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

У нашому суспільстві, яке донедавна називали розвинутим соціалізмом, кожен член суспільства вважався асоційованим власником засобів виробництва і на основі цього робився висновок, що робоча сила перестала бути товаром, не має вартості і зберігається лише видимість товару робоча сила, яка породжена зовнішньою формою наймання ро­бочої сили і виплатою робітникам заробітної плати. За таких умов здійснювалося планування оплати праці у вигляді прямого або норма­тивного встановлення фонду заробітної плати у галузях виробничої сфе­ри, через встановлення показника середньої заробітної плати і планової чисельності працівників у невиробничій сфері, в процентах до загаль­ного обсягу робіт (обсягу роздрібного товарообороту, наприклад, у торгівлі).

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від ре­зультатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших за­охочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодав­ством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і до­говірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встанов­лення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, макси­мальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Перераховані способи належать до методів прямого державного регулю­вання. Крім них держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці, зокрема через встановлення умов визначення доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання а також шляхом оподаткування підприємств і доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що уклада­ються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галу­зева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулюван­ня мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвит­ку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної вели­чини мінімального споживчого бюджету.

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ста­вок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна система є основою для формування і регулювання заробітної плати. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 1993 р. ^ 74 в Україні запроваджені єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами. Вони складаються з Єдиної тарифної сітки оплату праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами, переліку загальних (наскрізних) професій робітників, пе­реліку професій робітників, зайнятих на вантажно-розвантажувальних роботах, переліку виробництв та робіт, переліку посад службовців, керівників та спеціалістів з віднесенням до розрядів Єдиної тарифної сітки оплати праці, схеми диференціації за розрядами прсад керівників, спеціалістів та службовців навчально-курсових комбінатів, технічних шкіл та інших навчальних закладів професійно-технічного навчання.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у над­урочний час; у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні про­дукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молод­ших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених застаном здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних установ. Це здійснюється шляхом встановлення коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної пла­ти мінімальних тарифних ставок для їх диференціації за видами вироб­ництва, робіт і діяльності залежно від складності праці за галузями народного господарства, а також коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок (окладів) -окремих про­фесій робітників, до яких не застосовуються тарифні сітки, для їх ди­ференціації залежно від складності виконуваних робіт та кваліфікації робітників.

Регулювання частини доходу, що спрямовується на оплату праці, розглядається як тимчасовий захід, спрямований на стримування інфляції і стимулювання виробничого і соціального розвитку підприємств, охоплює витрати підприємств, установ та організацій на оплату праці, грошові витрати та заохочення і виплати соціального характеру і поширюється на державні й засновані на державній влас­ності орендні підприємства. Регулювання фондів споживання проводить­ся шляхом щомісячного внесення до бюджету суми перевищення фактичного фонду споживання над його розрахунковою величиною.

Для регулювання фонду споживання і фонду оплати праці визна­чається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу. Держава забезпечує щоквартальну підготовку і публікацію стати­стичних даних про середню оплату по галузях, групах професій і посад, а також щорічну публікацію даних про вартість робочої сили відповідно до Типової Міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

До сфери державного регулювання оплати праці входять встанов­лення максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств і оплата праці за сумісництвом.

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління (відділи) праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Структура і функції зовнішньоекономічного комплексу в реалізації економічної політики України

Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними держава­ми здійснюються на основі взаємної вигоди, еквівалентного обміну і дотримання принципів міжнародного права.

У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-еко­номічні зв'язки, транспортні і науково-технічні. Перелічені напрями діяльності здійснює ряд організаційних структур управління, які об'єдналися у зовнішньоекономічний комплекс.

Організаційна структура зовнішньоекономічного комплексу Ук­раїни включає чотири рівні: 1 — вищі органи управління; II — галузеві і міжгалузеві міністерства і відомства; III — зовнішньоторговельні гос­прозрахункові організації; IV — підприємства і установи різних (Ьоом власності.

Функції вищих органів управління зосереджені у Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків України, Державному митному комітеті і Державному експертно-імпортному банку України. Разом з Міністерством економіки України, Національним банком вони здійснюють функції державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на макрорівні. Вирішення галузевих і міжгалузевих питань здійснює група міністерств і державних комітетів України, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності. Вони розробляють програми і плани зовнішньоекономічних зв'язків, міждержавних угод торгово-еко­номічного, науково-технічного і техніко-економічного співробітництва іа спільного будівництва об'єктів.

Безпосередньо комерційно-господарську діяльність за закріпленою номенклатурою товарів здійснюють зовнішньоторгові госпрозрахункові організації Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України, Ук­раїнське госпрозрахункове зовнішньоторговельне об'єднання "Укрімпекс", Акціонерна компанія іноземного туризму. Найбільш пред­ставницьким є четвертий рівень організаційних структур, який пред­ставлений сукупністю підприємств різних форм власності, в тому числі спільних. Підприємства і організації як суб'єкти зовнішньоекономічної. діяльності здійснюють розвиток прямих зв'язків з підприємствами і організаціями інших країн, укладення господарських договорів і контр­актів з розвитку виробничої і науково-технічної кооперації та інші форми зв'язків з партнерами зарубіжних країн.

Переведення зовнішніх економічних відносин, в тому числі відносин з суверенними державами СНД, на економічну основу пов'яза­не із створенням внутрішнього ринку і підтримкою конвертованості грошової одиниці. Політика держави у сфері зовнішньоекономічних відносин характеризуватиметься такими особливостями:

на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків буде орієнтована структура економіки України. Вона базуватиметься на існуючому еко­номічному потенціалі, а пріоритетний розвиток отримуватимуть вироб­ництва, які забезпечуватимуть науковий і технологічний прорив на зовнішній ринок;

зовнішньоекономіна діяльність України орієнтуватиметься на за­лучення іноземного капіталу і одержання іноземних кредитів, створення спільних підприємстб та вільних економічних зон;

передбачається розвиток туризму, відпочинку та інших видів по­слуг, залучення іноземних фахівців, розширення навчання та стажу­вання за кордоном поряд з розвитком товарообміну як найбільш розвинутого напряму зовнішньоекономічної діяльності;

Україна сприятиме проведенню пайового будівництва нових підприємств та реконструкції діючих з наступним розподілом продукції, що виробляється на їх потужностях за умовами, визначеними окремими договорами;

надаватиметься підтримка господарських суб'єктів у збереженні взаємних поставок продукції і товарів, що входили до складу колиш­нього СРСР, вживаються заходи щодо запобігання реекспорту продукції, що поставляєтья;

Україна сприятиме виконанню підприємствами і організаціями централізовано регульованих міждержавних поставок продукції і то­варів, організації розрахунку і взаємного обміну інформацією про хід взаємних поставок; встановлюватиметься взаємовигідний порядок проїзду транспорту, що належить юридичним і фізичним особам іноземних держав, на своїй території.

Висновки.

Розглянуті в монографії питання, безумовно, не вичерпу­ють всіх сторін державного регулювання економіки перехід­ного періоду. Некласичність кризи економіки в Україні вик­ликана деякими особливостями у виникненні, які і визначи­ли її суть. До числа цих причин слід.віднести:

- неефективність суб'єктивістської системи господарювання, яка відкидала закони ринкової економіки і грунтувалась на волюнтаристичних рішеннях в користь політичних цілей і амбіцій, і яка протягом багатьох років переважала в системі управління в колишньому СРСР: .

- домінування адміністрування в системі діяльності органів виконавчої влади, яке не може забезпечити достатньої дії на суб'єктів виробничих відносин в умовах розвитку недер­жавних форм власності:

розпад державної системи планування, розподілу ство­реного продукту, абсолютного контролю за цінами при від­сутності інституціонального і громадського регулювання і умов для цивілізованих ринкових відносин;

- абсолютний монополізм, який панував в економіці адмі­ністративно-командного типу, і який дістався Україні у спа­док, і при відпуску контролю за цінами, нерозвинутості кон­куренції, антиілонопольного регулюваня викликав гіперінф­ляцію;

- глибока структурна деформація економіки, яка характе­ризується домінуванням виробництва продукції важкої про­мисловості і підприємств ВПК, орієнтацією виробництв на виробничий цикл в рамках єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, перманентною перенапруженіс-тю відтворюючої структури, деформацією в рівнях економіч­ного розвитку регіонів, внутрігалузевими диспропорціями;

- невизначеність в розподілі економічних функцій між за­конодавчою та виконавчою владою, між центром та регіо­нами, переважання мікроекономічного мислення у значної частини працівників державних органів управління, часта зміна урядових структур, нестабільність законодавства.

Таким чином, поряд з чисто класичними причинами кри­зи в Україні діють причини, які обумовлені хаосом в системі управління і виробництва. Сказане виводить значно ширший спектр проблем державного регулювання економіки пере­хідного періоду, ніж підняті в даній монографії.

Заслуговують уваги і детального дослідження особливос­ті державного регулювання науково-технічної та інвестицій­ної діяльності, промислова політика і державне регулюван­ня промислового виробництва, особливості державного регу­лювання відносин в АПК. Очевидно, що ретельного дослід­ження вимагають проблема регулювання ринку праці в Ук­раїні, питання соціального захисту населення і регулюван­ня рівня життя населення в період формування ринкових від­носин. Важливо дослідити особливості формування і регу­лювання ринку послуг, проблеми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, суть і механізм реалізації регіональної політики України.

Всі ці проблеми вимагають комплексних досліджень і могли б стати об'єктом колективної праці.