Реферати українською

Економічна ситуація в Україні - Економічні теми -

Економічна ситуація в Україні - Економічні теми - Скачать бесплатно

оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу ферме­рів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розши­рення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприєм­ствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства зали­шаються об'єктом централізованого планування, хоча пито­ма вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Іншими словами, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіона­льних і галузевих планів та господарських зв'язків; активно­го впливу на економічне ринкове середовище через розроб­ку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх ак­тивного впровадження у виробництво; сприяння розширен­ню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон'юнктуру ринків, можливості економічного співробітниц­тва.

З розвитком ринкових відносин державне регулювання переорієнтовується з безпосередньої участі в капітальному будівництві, розвитку матеріальною 'виробництва та інфра­структури на мобілізацію і розподіл ресурсів, використан­ня податкової системи, механізмів грошового обігу, ціноут­ворення.

Державне регулювання економіки східноєвропейських країн в період переходу до ринку

В залежності від строків переходу до ринкового господар­ства країни Східної Європи можна поділити на дві групи: перша — Югославія, Угорщина, Польща, де ці процеси розпоч-ались декілька десятиріч тому, і друга — Болгарія, Чехія, Словаччина, Румунія, колишня НДР, які приступили до реформ наприкінці 80-х — початку 90-х років. Відповідно до цього вони відрізняються рівнем нагромадженого досвіду в сфері регулювання економіки.

Якщо експерименти використання ринкових відносин, які застосовувались країнами першої групи в попередні періоди (в 50-і, 60-і роки) грунтувались на концепції можливості рин­кового господарства в умовах соціалізму, то моделі форму­вання ринку країн другої групи базуються на ідеї ринку або чисто капіталістичного типу, або заснованого на моделі «змі­шаної економіки».

Жорстке тотальне і часткове м'яке регулювання економіки

Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим, м'яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була запроваджена в колишньому СРСР. Щоб зрозуміти суть і причини домінування такого способу державного регулювання еко­номіки у молодій державі, слід звернутися до історії. Перехід від політики військового комунізму, до непу дав могутній імпульс розвиткові радянської планово-економічної думки. Залежно від того, як розглядалися проблеми регулювання економіки, формувалися два основні напрями у плануванні — теологічний і генетичний.

Теологічний напрям (Г.Кржижанівський, С.Струмилін, В.Моги­льов, Н.Ковалевський) відстоював примат цільових установок в плані, директивні методи управління, регламентацію діяльності підприємств, об'єднань, трестів — інакше кажучи, те, що сьогодні називається адміністративною системою. Прихильники генетичного напряму (Н.Кондратьєв, В.Базаров, В.Громан та ін.), на противагу диктатурі плану, виступали за ринковий механізм господарювання, який значною мірою спирається на детальне вивчення стихійних процесів, виявлення законів ринку, їх розвиток, врахування кон'юнктури і т.ін. Фактично цій школі належала ідея плану-прогнозу, плану як передбачення розвитку еко­номіки. На початок 30-х років наукова дискусія перейшла у політичну площину, генетична школа була ліквідована, а прихильники репресо­вані, на практиці встановилося панування адміністративно-командного управління та директивного планування.

Сутність директивного планування як форми жорсткого держав­ного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити. Такій системі відповідає адекватна система постачання ресурсів, суть якої полягає у цент­ралізованому розподілі і доведенні до товаровиробників фондів.

В основу цієї форми регулювання економіки покладені: передусім абсолютизація державної форми власності як основної й єдиної; кон­цепція управління як досягнення політичних результатів всупереч еко­номічній логіці; різке підвищення і специфічне тлумачення економічної ролі держави за соціалізму.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Водночас практика гос­подарювання за єдиним планом за часовий період понад 60 років довела неспроможність реалізувати це завдання. По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів про­дукції, а з другого — ліквідує стимули саморозвитку. По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її най­менувань, навіть найсучасгішим ЕОМ це не під силу. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у практиці роботи централь­них органів планування вона використовувалася лише на рівні аналітичних і передпланових розрахунків. Через це не облічувалося і не пов'язувалося навіть однієї тисячної частки того, що вироблялося. З огляду на викладене механізм директивного планування перетворився у механізм відтворення диспропорцій. Крім того, це привело до зростан­ня товарно-матеріальних запасів, активної частини фондів, до зменшен­ня фондовіддачі, до тотального дефіциту.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва еко­номікою, створення системи часткового, м'якого державного регулювання ринку.

Сутність часткового, м'якого регулювання економіки, яке харак­терне для більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку товаровиробників, визначає перспективу розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми, корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної податкової, кредитно-фінансової політики, анти­монопольного та інших юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій), контролю за цінами і т.ін.

Функції та завдання державного регулювання економіки

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють є: регулювання макроеконо-мічних пропорцій;

розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики;

фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

економічний захист власних пріоритетних виробництв;

розроблення регіональної політики; фінансування заходів соціальне та культурної політики;

пом'якшення впливу кризових явищ; соціальний захист населення;

вироблення вимог з охорони навколишнього середовища та його відтворення;

захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав громадян; організація інвестиційної діяльності.

На перехідний період до ринку до цих функцій додається: фор­мування інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов функціонування ринку.

Для виконання функцій регулювання ринку держава в особі уряду (відповідних економічних органів) в центрі і на місцях має в своєму розпорядженні певні права, матеріальні і фінансові ресурси. Іншими словами, за економічну основу державного регулювання і господарю­вання править спеціально створений для цього централізований фонд державних засобів (бюджетний фонд), а також засоби виробництва, будови, споруди, які перебувають у власності держави.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:

створення умов для зайнятості працездатного населення і забез­печення соціального захисту громадян;

охорона навколишнього середовища та забезпечення раціонального природокористування;

формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигну­вань;

кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення цінової політики;

здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація міжурядових відносин, створення державного валютного фонду; «розвиток місцевого самоврядування;

розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;

управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази України та забезпечення нею народногосподарських потреб;

організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень (залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний транспорт), інженерних комунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні мережі) та їх комутація у міжнародну систему;

здійснення заходів щодо конверсії;

реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;

державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції; виробленнямеханізмів та ефективно діючих структур захисту державного ринку;

стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності ос­воєння нових видів продукції та послуг;

забезпечення найраціональнішого викбристання земельних ре­сурсів, раціонального розміщення на території України промислових споруд і об'єктів;

забезпечення належного рівня профілактики та охорони здоров'я, безкоштовного лікувацня хворих у державних медичних закладах;

безкоштовне забезпечення досягнення достатнього мінімуму за­гальної та спеціальної освіти в державних школах і спеціальних на­вчальних закладах;

організація розвитку національної культури; організація діяльності національної пошти, телеграфу та інших видів зв'язку;

інформування населення з внутрішньо- та зовнішньедержавних питань через державні засоби масово? інформації,

Елементи і засоби державного регулювання економіки

Аналіз економічної ситуації в Україні та практика державного регулювання у країнах з розвинутою економікою свідчить, що до складу основних елементів державного регулювання ринку включають: правове і адміністративне регулювання, цільові комплексні програми, державне підприємництво, індикативне планування, стратегічне планування, бюд­жетно-фінансове, грошово-кредитне та цінове регулювання, структур­но-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну політику та ін.

Державне регулювання грунтується на певній системі засобів впливу на ринок, їх можНа розділити на дві великі групи: засоби прямого державного впливу (державне замовлення і ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з де­ржавного бюджету і т.ін.) та засоби опосередкованого впливу (подат­ки, субсидії, ціни тощо).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти;

прогнози розвитку народного господарства і кон'юнктури ринку; цільові комплексні програми; ліміти;

державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції;

держбюджет, бюджетні дотації, субсидії, субвенції, пільги; податки і податкові пільги; державні кредити;

операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві норми і стандарти; норми амортизації;

система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін;

індексубання доходів населення; встановлення прожиткового мінімуму і заробітної плати; встановлення єдиної тарифної системи; встановлення заробітної плати «.державних установах; встановлення системи пенсій, стипендій, допомог; ліцензії; митні податки та збори .

Суб'єкти і об'єкти державного регулювання економіки

Державне регулювання ринкової економіки в Україні здійснюється державними органами республіки (рис.4). їх можна розділити на дві великі незалежні групи: 1) підпорядковані Верховній Раді; 2) підпорядковані Кабінету Міністрів. Перша група суб'єктів регулю­вання утворюється Верховною Радою України і функціонує в рамках законодавства України. Передусім до ЇЇ складу входять незалежні орга­ни, що керуються тільки законом і при відхиленні їх діяльності від Закону справу вирішує лише суд; це Державна інспекція торгівлі цінними паперами (нагляд за фондовою біржею), Державна інспекція організованого товарного ринку (нагляд за товарною біржею). Державна екологічна інспекція, Державна архітектурно-будівельна інспекція, Дер­жавна інспекція організації безпечного бедення робіт в народному гос­подарстві, Державний антимонопольний комітет» Державна податкова інспекція, Державне агентство економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Верховній Раді України безпосередньо підпорядковуються Націо­нальний банк України, Міністерство статистики. Головне архівне уп­равління національної безпеки. Фонд деожавного майна. До органів, які підпорядковуються Кабінету Міністрів, належать міністерства і державні комітети (див. рис.4). Вони виконують функції щодо захисту держави та особи і державного регулювання економіки, в тому числі економічного регулювання, управління державно-моно­полістичним комплексом товарів і послуг, розвитку соціальної інфраструктури, сприяння розвитку ринкових відносин.

Макроекономічне регулювання в Україні переважно здійснюють Міністерство економіки , Міністерство фінансів, Міністерство праці.

Управлінням розвитку соціальної інфраструктури займаються міністерства: охорони здоров'я, соціального захисту населення, освіти, культури.

Державно-монополістичну організацію виробництва продукції та послуг, а також сприяння розвиткові ринкових відносин забезпечують Міністерство енергетики і електрифікації, Міністерство зв'язку, Міністерство транспорту. Міністерство машинобудування, воєнно-про­мислового комплексу та конверсії, Міністерство сільського господарства та продовольства, Міністерство у справах будівництва та архітектури, Міністерство охорони навколишнього середовища, Міністерство промис­ловості, Державне управління митного контролю.

Органи державного управління, які безпосередньо підпорядковані Верховній Раді, здійснюють державне регулювання переважно із застосування грошово-кредитної політики і правових важелів, а органи підпорядковані Кабінету Міністрів — через державне підприємництво й індикативне планування.

У процесі розвитку ринкових відносин структура суб'єктів держав­ного регулювання та їх функції можуть зазнати певних змін, але суть їх діяльності лишається сталою і полягає у впливі на об'єкти державного регулювання з метою ефективної реалізації економічної політики дер­жави.

Об'єктами державного регулювання, ринку є сфера під­приємництва, інфраструктура ринку, некомерційна сфера діяльності. Взаємодія суб'єкту та об'єкта в процесі державного регулювання залежить від прийнятої в державі міри втручання її в економіку, але будь-якому випадку має грунтуватися на вимогах об'єктивних еко­номічних законів, стимулювати (а не стримувати) розвиток під­приємництва.

Межі державного регулювання

Параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені са­мою його природою. Ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється під тиском зовні. Як спільність суб'єктів господарювання, які, крім спільних, мають свої власні інтереси та мотиви поведінки, він сприймає державні заходи лише там і тоді, коли вони коригують (а не ігнорують) мотиви ринкових агентів. Світова практика проілюструвала певні недоліки надмірного втручання держави в економіку. Посилення державного втручання в економіку пригнічує ініціативу ринку, покла-даючи на нього додаткові витрати (витрати на дотримання державних вимог і стандартів, утримання бюрократичного апарату тощо). Держава, як і інші господарські агенти, не застрахована від помилок й прора-хунків.

У цьому зв'язку основними принципами створення системи дер­жавного регулювання економіки в Україні є такі:

розумної достатності — державі перепідпорядковуються тільки ті економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати нижче-стоящі ланки господарської системи (виробники та інші суб'єкти рин­кових відносин) внаслідок обмеженої компетгентносгі;

адекватності — система державних регуляторів економіки та си­стеми їх застосування мають відбивати реально існуючий стан соціально-економічного розвитку;

поступовості — командно-адміністративні регулятори заміню­ються економічними у міру того, як для цього створюються об'єктивні умови у вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, привати­зації, стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Сутність і класифікація методів державного регулювання

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою ар­сеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко­мерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики, їх можна прокласифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: методи прямого і методи непрямого опосередкованого впливу. До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності. До методів непрямого, опосередкованого впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через ство­рення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку. До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амор­тизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку рин­кових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради Ук­раїни, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткостроко­вого, або оперативного. Пакет Законів, які регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними на сьогодні законами є: "Закон про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції", "Про оподаткування доходів підприємств і організацій", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про форми власності на землю", "Про освіту", "Основи законодавства України про культуру", "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф", "Про мінімальний споживчий бюджет" та ін. Зміни і доповнення до законів передбачаються відповідними законодавчими ак­тами, постановами Верховної Ради України, постановами і декретами Кабінету Міністрів.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема об­меження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимоно­польне законодавство. За умов розвинутої ринкової економіки монополізм і конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього, суперечність між тенденцією до монополізму і необхідністю збереження конкурентного клімату, як основної рушійної сили еко­номічного розвитку, переборюється, як правило, шляхом зовнішнього регулювання. Звичайно, цю функцію беруть на себе державні і гро­мадські органи, завдання яких — пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення антимонопольних регуляторів.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпеч­ний тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена у саму модель господарського механізму. Най­небезпечнішим є те, що в Україні поки що є причини, які дають грунт для монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної .системи, стійкість і масовий дефіцит у народному госпо­дарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження' монополістичної діяльності", "Про демоно­полізацію та конкуренцію". Згідно з цими документами забороняється:

обмеження або припинення виробництва товарів, необхідних для ринку;

нав'язування контрагенту невигідних йому умов угоди або інших умов, які непередбачені ним;

відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників гос­подарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту;

нав'язування громадянам примусових заходів продажу товару; порушення порядку використання вільних цін або завищення де­ржавних і верхньої межі регульованих цін;

порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учас­ників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел по­стачання або збуту.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимоно­польний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосу­вання державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встанов­лення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — за­лежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так. ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної про­дукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам під­приємницької діяльності на здійснення окремих її видів. До таких видів діяльності в Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корис­них копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення вете­ринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензій видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних па­перів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування як метод державного регулювання означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприк­лад, імпортна квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, збе­регти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або зако­нодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встанов­лених умов діяльності. Як економічні санкції держава може встанов­лювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зо­бов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Запровадження системи норм і стандартів як адміністративний метод державного регулювання ринку означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану. Норма — науково обгрунтована міра суспільне необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нор­мативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів си­ровини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, мар­ками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаков­ки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т.ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загаль­нодержавній власності.

Економічні методи державного регулювання

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним еко­номічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове ре­гулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваютьсА усі найважливіші гос­подарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але якщо витрати стають загрозливо збиткови­ми, внаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, 'він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулю­вання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. По­ява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

Конкретні дії Національного банку за умов ринкових відносин мають зводитися до впливу на процеси формування попиту і кон'юнк­тури позичкового капіталу, здійснення емісії, контролю за грошово-кре­дитною системою, концентрації тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами кредитно-грошового регулювання є регулю­вання розмірів банківських резервів, які кожний комерційний банк дер­жави зберігає у центральному банку; маніпулювання обліковими ставками; операції на відкритому ринку (купівля або продаж централь­ним банком деяких видів цінних папарів). Регулювання розмірів обов'язкових резервів, які тримають комерційні банки проти своїх де­позитів, центральний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні, а ординарні засоби грошово-кредитного регулювання не дають такого ефекту. Якщо центральний банк підвищує норму обов'язкових резервів комерційних банків, це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпа­ки, якщо норма обов'язкових резервів знижується, обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.

Маніпулювання обліковими ставками грунтується на тому, що комерційні банки продають центральному банку цінні папери, переваж­но комерційні векселі. Такий продаж називають обліком. Облік цінних паперів править у руках центрального банку за важель регулювання кредитних ресурсів комерційних банків відповідно до кон'юнктури рин­ку. Якщо, наприклад, центральний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, збити інфляцію, він підвищує облікову ставку і цим самим змушує комерційні банки, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, які надаються суб'єктам господарювання. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, в результаті зменшу­ються інвестиції в господарство, скорочується попит.

Якщо центральний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, має місце протилежний ефект.

Втручання центрального банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на вільний ринок державні короткострокові зобов'язання — облігації, векселі, бони, сертифікати. Якщо банк про­дасть на ринку цінних паперів більшу кількість, наприклад, державних облігацій, їх курс почне неминуче знижуватися. Останнє зумовить зро­стання доходу тих, хто придбав такі облігації, а це, в свою чергу,справить вплив надоходність усіх інших видів цінних паперів. Ко­мерційні банки, в свою чергу, підвищать процентні ставки за надані кредити, що спричинить зниження ділової активності. Вплив операцій центрального банку на відкритому ринку менш прямолінійний, але більш оперативний і ефективний, ніж облік векселів і регулювання резервів комерційних банків.

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулю­вання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомо­гою фінансово-бюджетних методів.

Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Система бюджетного регулювання в Україні є сукупністю засобів розподілу доходів та витрат між ланками бюджетів різного рівня. Бюд­жетна система складається з загальнодержавного (республіканського) та місцевих бюджетів. Визначено функції кожної ланки бюджетної систе­ми, їхні доходні джерела, закріплено право кожної ланки бюджетної системи на самостійний бюджет, основу якого становлять власні і закріплені законом доходи по всіх ланках бюджетної системи.

Використання фінансово-бюджетних методів зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою вста­новлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спо­стерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі з'являються .ознаки де­пресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.

Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності. Ре- . спубліканський бюджет забезпечує необхідними засобами фінансування заходів у деяких галузях економічного та соціального розвитку, які мають загальнореспубліканське значення. До них належать об'єкти на­родного господарства, які перебувають у сфері монопольної діяльності держави, заходи по цільових науково-технічних програмах, розвиток сфер некомерційного сектору економіки (освіти, охорони здоров'я, куль­тури тощо).

Витрати з державного бюджету здійснюються не лише у вигляді прямих державних інвестицій, прямого фінансування, а й у таких фор­мах, як субвенції, дотації, субсидії. Дотації (трансферти) — особливий вид асигнувань з державного бюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків ок­ремих державних підприємств. Субсидії — допомоги, які здійснює де­ржава з державного бюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, роз­виток яких моє важливе значення для економіки. Субвенції — один із видів державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окре­мим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний із запровадженням цілісної податкової системи. Через податки держава ставить єдині ви­моги до підприємств, організацій та інших юридичних осіб щодо ефек­тивного ведення господарства. Податкова система у світовій практиці державного регулювання знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг. У сучасному господарському механізмі податки по­кликані посилити правовий захист майнових інтересів підприємств, об'єднань, стимулювати підвищення ефективності виробництва, нада­ючи юридичну і фактичну можливість розпоряджатися доходами. Одна з особливостей сучасних систем оподаткування — стимулювання держа­вою розширеного відтворення і стримування прямого або прихованого використання капіталів для особистого споживання.

З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний по­даток, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З січня 1995 р. передбачається введення податку на власність.

Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вар­тості, яка відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на добавлену вартість є суб'єкти підприємницької діяльності, що перебувають на території України, а також міжнародні об'єднання та іноземні юридичні особи і громадяни, які здійснюють від свого імені виробничу чи підприємницьку діяльність на території України. Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), окрім їх реалізації за іноземну валюту; б) для імпортних товарів (робіт, послуг), придбаних за іноземну валюту, різниця між цінами їх реалізації за національну валюту України та їх митною (закупівельною) вартістю; в) різниця між цінами реалізації товарів (робіт, послуг) і цінами, за якими здійснюються розрахунки з постачальниками, для підприємств, які займаються посередницькою діяльністю. Держава встановлює пе­релік товарів, робіт, послуг, звільнених від податку. Акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та мо­нопольні товари (продукцію), що включається до ціни цих товарів (про­дукції). Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності — виробники підакцизних товарів (продукції), а також суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію). Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акциз­ний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України. Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів шляхом їх продажу, обміну на інші товари (про­дукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою; б) обороти з реалізації (передачі) товарів •(про­дукції) для власного споживання, промислової переробки або для своїх працівників; в) митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних за іноземну валюту, окрім тих, по яких відповідно до єдиного митного тарифу стягується мито.

Акцизний збір обчислюють за ставками у процентах з продажу або у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції). Ставки акцизного збору є єдиними на всій території України.

Податок на прибуток встановлюється на валовий прибуток підприємства, який включає прибуток від діяльності підприємств, поза­реалізаційних операцій, а також інші доходи, не пов'язані з діяльністю підприємства (дивіденди, проценти, авторські права і ліцензії, інші кош­ти) і здобуті будь-яким способом. Платниками податку на прибуток є ті або інші господарюючі суб'єкти, банки, інші кредитні установи, фінансово-розрахункові центри, міжурядові організації, які мають дохо­ди в календарному році, а також неприбуткові організації, які мають доходи від комерційної діяльності. Держава визначає ставки податку на прибуток залежно від виду діяльності, а також пільги щодо податку. Податок на прибуток в Україні з травня 1993 р. був замінений на податок на доходи, а з жовтня 1994 р. його було відновлено.

Податок на землю як одна із форм плати за землю сплачується власниками землі та землекористувачами, окрім орендарів. Його розмір не залежить від результатів господарської діяльності власників землі, землекористувачів і встановлюється у вигляді платежів за одиницю площі в розрахунку на рік. Земельний податок використовується держа­вою як засіб стимулювання раціонального використання і охороби зе­мель, фінансування витрат на проведення землеустрою та моніторингу земель, розвиток інфраструктури населених пунктів. Середні ставки земельного податку встановлюються Верховною Радою України і уточ­нюються при зміні кадастрової оцінки земель. Верховна Рада України встановлює також пільги щодо земельного податку.

Окрім перелічених податків, підприємства, організації та інші юридичні особи в Україні відшкодовують: плату за природні ресурси, державне мито та обов'язкові платежі до позабюджетних спеціальних фондів — на соціальне страхування і формування Пенсійного фонду, на формування фонду Чорнобиля, фонду зайнятості, на проведення дорожніх робіт.

Згідно з концепцією нейтральності податкова система не повинна деформувати ринкових процеси і взаємовідносини, що складаються об'єктивно, Тимчасом досвід зарубіжних країн показує, що податки широко використовуються для регулювання темпів економічного зро­стання. Але податки як економічні регулятори діють тільки в певних межах, понад які вони дають негативні результати: замість надання економіці більшої контрольованості і збалансованості нерідко вони по­глиблюють диспропорції. Розширення системи податкового тиску веде до зростання бюджету. Високі податки справляють лише до певної міри негативний вплив на ефективність праці, збереження і підприємницьку діяльність, стимулюють тіньову економіку. І навпаки,-зниженням ставок і прогресії оподаткування стимулюється трудова ініціатива, збереження й інвестиції.

У системі державного регулювання широко використовується си­стема диференційованого підходу у наданні цільових податкових знижок і пільг, а також прогресивного оподаткування. Так, пільги щодо податку на прибуток б Україні запроваджуються щодо прибутку, використову­ваного. на реконструкцію і модернізацію активної частини виробничих фондів, на нове будівництво, розширення, введення і освоєння нових потужностей по виробництву товарів (робіт, послуг), затрати підприємства на проведення власними силами або науковими ор­ганізаціями науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, підготовку і освоєння нових прогресивних технологій і т.ін. І навпаки, додатково до податку на прибуток, встановленого щодо господарської діяльності, сплачується податок на прибуток, одержаний від посеред­ницьких операцій, лотерей, доходів від здавання в оренду приміщень і окремих видів майна, від казіно, гральних домів, відеосалонів тощо.

Одним із податкових методів державного регулювання є запрова­дження прискореної амортизації, яка дає змоіу у перші роки експлуа­тації машин і устаткування списати більшу частину їх вартості. Як правило, прискорена амортизація устаткування використовується для дослідних робіт, для виробництв технологічно складного устаткування, для фірм з витратами на НДіОКР, ліцензійних підприємств. Завдяки застосуванню прогресивних амортизаційних відрахувань виробники не тільки використовують нове та найновіше устаткування, а й практикують заміну морально застарілого,