Реферати українською

Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря - Екологія -

Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря - Екологія - Скачать бесплатно

загрозу. Державний секретар у справах транспорту та зв’язку надає такому судні дозвіл на перебування в югославських портах, якщо встановлює, що воно не становить небезпеки.*

Завдяки потужним зусиллям прогресивних сил людства вдалося також просунутись в рамках обмеження гонки озброєнь: заборонено випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою, діє Договір про непоширення ядерної зброї, держави відмовились від розміщення зброї масового знищення на довколоземних орбітах та небесних тілах, заборонено і ліквідовано бактеріологічному (біологічну) та токсичну зброю.

Останнім часом, завдяки тому, що науково-технічний прогрес робить шостий континент (Антарктиду) все доступним для людства, знову посилився інтерес юристів-міжнародників до правових проблем Антарктики і, в першу чергу. до проблеми виключення цього континенту із сфери військової діяльності.

У зв’язку з посиленням інтересу держав до проблеми мінеральних ресурсів в Антарктиці знову робляться спроби перегляду договору 1959 р., підтвердження територіальних претензій на окремі частини Антарктики чи й навіть її поділу. Реалізація цих спроб може нанести серйозні збитки справі миру. безпеки держав, процесу ядерного роззброєння. Вказане свідчить про велику актуальність проблеми та необхідність суворого дотримання всіма державами статусу без’ядерної зони в Антарктиці.

Ідея створення зон, вільних від ядерної зброї, була висунута СРСР в ООН у березні 1956 р. і в 1959 р. знайшла практичне застосування в Антарктиці. 1 грудня 1959 р. у Вашингтоні був підписаний Договір, який оголосив “район на південь від 60 паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики”, без’ядерною зоною.

Питання про заборону в Антарктиці всіх ядерних вибухів поставила на конференції Аргентина, делегація якої пізніше змінила своє рішення і спільно з делегацією Австралії внесла нову пропозицію, яка допускала проведення ядерних вибухів невійськового характеру, а також викид в Антарктиці радіоактивних відходів після повідомлення про це учасників Договору та консультацій з ними. Ця спільна пропозиція, фактично, вже не містила в собі заборони, а лише передбачала процедуру, при дотриманні якої в Антарктиці могли бути проведені ядерні вибухи.

Радянська делегація піддала критиці цю пропозицію. У відповідності до ст.1 Договору 1959 р. “Антарктика використовується лише в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру”. Було очевидним, що дозвіл проводити в Антарктиці будь-які ядерні вибутих порушив би положення ст.1 оскільки важко визначити характер вибухів і під прикриттям “мирних” могли відбуватись будь-які ядерні вибухи. Викид радіоактивних відходів призвів би до забруднення довкілля. В результаті зусиль радянської делегації в Договорі була включена ст. V, яка гласила, що “будь-які ядерні вибухи в Антарктиді та видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються”.

Статті І та V передбачають перетворення Антарктиди в без’ядерну зону, т.б., в зону, де використання атомної енергії у військових цілях, а також інших цілей, які представляють загрозу життю людей забороняється.

Статус без’ядерної зони Антарктики визначається наступними юридичними ознаками. В Антарктиці заборонено виробництво, розміщення, використання та зберігання атомної, термоядерної зброї, а також установок, пов’язаних з обслуговуванням такої зброї. Забороняється також застосування подібної зброї на території Антарктики.

Держави, які не є сторонами Договору про Антарктику, також зобов’язані дотримуватись статусу без’ядерної зони в силу основних принципів сучасного міжнародного права.

Договір не містить заборони використання в Антарктиці ядерної техніки та обладнання. У зв’язку з цим перша Консультативна нарада представників держав-учасників Договору 1959 р. рекомендувала урядам цих держав обмінюватися інформацією стосовно застосування ядерного обладнання та техніки в районі дії Договору.*

У відповідності до ст. V Договору про Антарктику “видалення в цьому регіоні радіоактивних матеріалів заборонене”. Проте, визначаючи “ріст виробництва радіоактивних матеріалів та занепокоєння стосовно їх розміщення”, восьма Консультативна нарада рекомендувала урядам країн-учасниць Договору продовжувати докладати відповідних зусиль з тим, аби в зоні Договору про Антарктику не було жодного випадку розміщення радіоактивних відходів.

Заборона проведення ядерних вибухів та скидання радіоактивних матеріалів має величезне значення у справі охорони навколишнього середовища.* Пункт 2 ст. V Договору містить положення про те, що у випадку заключення міжнародних угод, сторонами яких будуть всі країни, в Антарктиці будуть застосовуватись правила, встановлені такими угодами. Подібними угодами є Московський договір 1963 р. про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі, під водою; Договір про непоширення ядерної зброї 1968 року та Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів, в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р.

Дотримання статусу без’ядерної зони в Антарктиці забезпечується встановленням широкого наземного та повітряного контролю, для здійснення якого держави-учасники Договору та Консультативної наради мають право призначати спостерігачів. Порядок призначення спостерігачів та проведення інспекції регламентований ст. VII Договору.

Для проведення інспекції спостерігачі користуються повною свободою доступу в будь-який час в будь-який регіон Антарктики, включаючи всі станції, установки, обладнання, всі морські та повітряні судна в пунктах розвантаження чи навантаження грузів чи персоналу. Широка наземна інспекція доповнюється вільним спостереженням з космосу, повітря “в будь-який час над будь-яким чи усіма районами Антарктики” (п.4 ст. VII).

Кількість спостерігачів законом не обмежене. Про результати контролю спостерігачі складають доповіді, які направляються державам, що мають право брати участь у консультативних нарадах.

Договір про Антарктику запропонував нову систему міжнародного контролю, для здійснення якого не створений який-небудь спеціальний орган. Контроль та інспекція можуть здійснюватись учасниками Договору індивідуально за посередництвом їхніх спостерігачів.

Зусилля миролюбних сил призвели кінець-кінцем до підписання 5 серпня 1963 р. в Москві Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі, під водою, який вступив в силу 10 жовтня того ж року. В короткій преамбулі з метою досягнення головного – загального та повного роззброєння – були сформульовані дві основі задачі: припинення назавжди і всіх випробувань ядерної зброї та припинення зараження навколишнього середовища радіоактивними речовинами. Московський договір 1963 р. є, без сумніву, великим кроком на шляху вирішення вказаних задач. Договір зобов’язав кожного з його учасників заборонити, запобігати і не робити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї, а також будь-які ядерні вибухи в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією та контролем. Така заборона діє в трьох середовищах: в атмосфері, космічному просторі та під водою, включаючи територіальні води та відкрите море. Заборона відноситься до вибухів в будь-якому іншому середовищі, якщо ці вибухи викликають випадання радіоактивних опадів за межами границь держави, під юрисдикцією чи контролем якої здійснюється такий вибух. Таким чином, Московський договір не мав на увазі заборону підземних ядерних вибухів. Проте, він поставив такі вибухи в певні рамки, використовуючи за аналогією стверджений в міжнародному праві принцип, згідно якого держава своєю діяльністю в межах власної юрисдикції не повинна завдавати шкоди середовищу іншої держави чи інших держав.

Атомні вибухи під землею, хоча і ставлять меншу небезпеку в плані радіоактивного зараження середовища, все-таки забруднюють його оскільки радіоактивні продукти розпаду потрапляють в грунтові води, через грунт в атмосферу, воду і т.д.

Результатом зусиль став заключний 3 липня 1974 р. в Москві договір про обмеження випробувань ядерної зброї під землею.* Згідно цього договору, дві найпотужніші світові ядерні держави взяли на себе зобов’язання “заборонити, запобігти і не допускати будь-яких підземних випробувань ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем.

Власне кажучи, станом на кінець ХХ століття діє мораторій на проведення підземних ядерних вибухів і на даний момент основними ядерними країнами вони не проводяться. Після розпаду СРСР володіння його ядерними запасами перейшло до Росії, України та Казахстану. Згідно з подальшими угодами України та Казахстан добровільно передали свої частини ядерних запасів Російській Федерації, яка стала правонаступницею СРСР з вимогою дотримуватись усіх підписаних ним угод. Фактично, заключений такий договір, який поставив поза законом всі випробування ядерної зброї у всіх середовищах і всіма державами. Контроль за дотриманням угод покладається на національні технічні засоби і з цією метою держави повинні співробітничати в міжнародному обміні сейсмічними даними. Якщо, на думку якоїсь держави, мало місце порушення зобов’язань по договору зі сторони того чи іншого учасника, така держава наділяється правом подачі аргументованої скарги до Ради Безпеки. Це є гарантією дотримання положень угод.

Очікується двократне збільшення у порівнянні з теперішнім станом використання вугілля та гідроенергії, в той же час як споживання нафти і газу у зв’язку із виснаженням запасів буде скорочуватись.* Таким чином, поки що лише ядерна енергетика в стані забезпечити потреби світового господарства, які зростають. В Японії, наприклад, більша частина енергії виробляється на АЕС.

Особливість ядерної енергетики складний та багатоступінчатий виробничий процес. Він включає добування уранової руди, збагачення урану та отримання ядерного палива, виробництво енергії на атомних електростанціях, переробку спрацьованого палива та видалення радіоактивних відходів. Практично ланки цього ланцюга знаходяться не лише в різних країнах, але і на різних континентах. Так, Франція ввозить до 50% необхідного їй урану із Африки, ФРН – із Канади. В той же час США є головним в західному світі постачальником збагаченого урану. Останнім часом західноєвропейські держави докладаються зусиль для зменшення своїх залежності від іноземного імпорту ядерного палива.

Не менш важливе значення має переробка ядерного палива, яке вже є відпрацьованим. З огляду на особливу технологічну складність цього процесу та його тісні зв’язки з військовими аспектами використання ядерної енергії лише обмежене число держав має відповідні можливості в цій області. В 1977 р. Франція заключила угоди з Японією про переробку 1600 т відпрацьованого палива на суму 3 млрд. франків, із ФРН про переробку 1750 т палива на суму 5,5 млрд. франків. *

В 1978 р. англійський парламент після гарячих дебатів затвердив рішення про будівництво у Віндскойлі нового заводу по переробці відпрацьованого ядерного палива.

Важливою проблемою лишається видалення відходів ядерної енергетики. Переробка відпрацьованого ядерного палива в спеціально створених для цього центрах в обмеженій кількості держав має на увазі, що частина цих відходів буде вертатися для захоронення в ті країни, звідки це паливо поступило. В минулому мали випадки захоронення радіоактивних відходів в морі. З огляду на велику небезпеку зараз це не практикується, а захоронюються відходи на суші – в скельних породах та на шахтах.

Враховуючи серйозність ризику, пов’язаного із здійсненням атомної діяльності, держави розробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків та їх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесі перевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенція про цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971 р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизняній міжнародно-правовій літературі.* Проте питання в тому, чи застосовані і в якій ступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами в процесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів таких перевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.

У відповідності до Паризької Конвенції відповідальність наступає за збитки чи смерть людини, втрату будь-якої власності, якщо доказано, що це викликано ядерним інцидентом. Відомо, що ядерні збитки тривалі. Радіоактивне забруднення може зберігатися протягом тривалого часу, а його наслідки можуть відчуватися іноді через багато років. До того ж, якщо розмір інших збитків може бути точно встановлений у швидкому часі після інциденту, то інакше полягає справа із шкодою для організму людини та природи, заподіяною радіоактивними випромінюваннями.

Доведення “ядерного” походження таких збитків становить особливу складність. Цей вид збитків фактично не підлягає компенсації. Враховуючи тривалий характер заподіяння шкоди Віденська та Паризька конвенції встановлюють значний, тривалий строк, протягом якого особа, яка потерпіла, має право вимагати в суді відшкодування збитків: 10 років з дня ядерного інциденту. За певних умов національне законодавство може передбачати і більш тривалий термін. Якщо ж ядерні збитки завдані ядерним інцидентом, пов’язаним з ядерним паливом чи іншими речовинами в процесі перевезення, і ці речовини були викрадені, втрачені, викинуті чи залишені без нагляду, то період для надання позову збільшується до 20 років з дня викрадення, втрати, викиду чи залишення без нагляду (п.2 ст. VI Віденської конвенції, п.10 ст.8 Паризької конвенції). Хоча у Віденській та Паризькій конвенціях беруть участь лише небагато країн, закладені в них принципи відбиті в законодавстві більшості держав, які активно займаються атомною діяльністю. І Конвенції, і національне законодавство будуються на системі абсолютної відповідальності оператора ядерної установки, т.б., відповідальність наступає незалежно від його вини. Звільнення від відповідальності наступає лише у суворо визначених випадках. Відповідальність виключається, як правило, коли ядерний інцидент відбувся через грубу вину потерпілого, збройний конфлікт, воєнні дії, громадську війну чи повстання, важке стихійне лихо виняткового характеру.

Провідну роль в розробці правил та норм перевезення радіоактивних речовин відіграє Міжнародне агентство по атомній енергетиці. Вже в 1960 р. головні органи МАГАТЕ схвалили “Правила безпечного транспортування радіоактивних матеріалів”. З тих пір правила неодноразово переглядались з врахуванням досвіду, накопиченого в цій галузі урядами та міжнародними організаціями*.

Правила представляють собою систему принципів і норм, скерованих на гармонізацію міжнародного та національного регулювання перевезень ядерних матеріалів з метою досягнення максимальної безпеки. За своєю юридичною природою вона є рекомендаціями і не є обов’язковими для держав. Їх виконання обов’язкове лише стосовно діяльності, здійснюваної самим агентством, чи у випадку укладення спеціальної угоди, між Агентством та країною, яка отримує технічну допомогу від МАГАТЕ чи через його посередництво. Не дивлячись на свій рекомендаційний характер, правила отримали практично загальне визнання як норми забезпечення безпеки перевезень радіоактивних матеріалів і знайшли відбиття в національному атомному законодавстві майже усіх держав, які беруть участь в атомній діяльності. Вони також були включені як складова частина в ряд важливих міжнародних угод, які регулюють перевезення небезпечних речовин та матеріалів. До прикладу, Міжнародні правила, які стосуються перевезень небезпечних грузів по залізниці (діють з 1967 р.) Європейська угода стосовно міжнародних перевезень небезпечних вантажів по автодорогах та ін.

Правила МАГАТЕ регулюють перевезення радіоактивних речовин незалежно від виду транспорту. Для морських перевезень, зокрема, особливе значення має Міжнародний кодекс морських перевезень небезпечних вантажів, підготовлений Міжнародною морською консультативною організацією та схвалений її асамблеєю в 1966 р. Глава VII регламентує загальні питання перевезень всіх видів небезпечних вантажів, включаючи радіоактивні (клас сім).

Правила перевезень радіоактивних матеріалів, які містяться в національних кодексах, повинні відповідати Правилам МАГАТЕ. Вони повинні регламентувати порядок зберігання таких матеріалів, маркування та нанесення ярликів небезпеки, оформлення транспортних документів та необхідних сертифікатів, а також стосуватися питань забруднення, упаковки, проти аварійних заходів і т.д. Повинні бути вказані заходи по попередженню іонізуючого випромінювання. Більшість держав, які навіть не трансформували Правила в національні норми, дотримується їх, що значно полегшує і спрощує міжнародні перевезення небезпечних вантажів.*

За минулі роки не було повідомлення про якісь-небудь значні інциденти при перевезенні ядерних матеріалів. Тим не менше, неодноразово мали місце незначні інциденти. Так, у США з 1949 р. зареєстровано декілька сотень дрібних інцидентів при внутрішніх перевезеннях різними видами транспорту. В ряді випадків вони тягнули за собою радіоактивне забруднення навколишнього середовища. Основна причина цих інцидентів заключалась, як правило, в недбалості обслуговуючого персоналу.

Не виключені, проте, серйозні пригоди, на випадок чого в багатьох державах передбачене проведення спеціально “Програми радіологічної допомоги”. Метою програми є ліквідація чи зменшення радіоактивного забруднення середовища на випадок інциденту.

Процеси уніфікації правових норм країн-членів Ради Європи, якщо мати на увазі всі форми створення двома чи декількома Європейськими державами єдиного правового режиму в тій чи іншій сфері взаємостосунків (а саме до цього зводиться, кінець-кінцем, уніфікація правових норм), розвиваються вже не один рік, охоплюючи все нові і нові області правового регулювання. Етапними віхами на шляху розгортання та поглиблення процесів уніфікації правових норм є саме створення Ради Європи, яке поставило ці процеси, які до того мали в основному двосторонній характер, на багатосторонню основу, прийняття Комплексної програми економічної інтеграції, яка прямо сформулювала задачу зближення правових норм країн-членів Ради Європи та їхню уніфікацію національними законодавствами.

Ще в 1930 р. була підписана Міжнародна Конвенція про вантажну марку (модифікована в 1966 р.), яка отримала загальне визнання та застосування. В 1961 р. була прийнята Бернська Конвенція про міжнародні залізничні перевезення, в результаті чого було відкоректовано законодавство країн Західної Європи про перевезення вантажів залізницею в прямому міжнародному сполученні, хоча Ради Європи на той час в її сучасному вигляді ще не існувало.

В підтвердження цього міцно вкоріненою в міжнародно-правовій практиці принципу – допустимості в угодах певної групи країн лише таких відступів від більш загальних та загальноприйнятих конвенцій та угод, які не зачіпають інтересів третіх країн, - можна зіслатися на відповідні документи: “Правила безпечного перевезення відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій”, підписані ФРН, Великобританією та Францією, а також проект Конвенції про відповідальність за збитки, спричинені радіаційною аварією при перевезенні відпрацьованого ядерного палива. Значна частина змісту “Правил присвячена чисто технічним запитанням, пов’язаним з підготовкою до перевезення самих збірок тепловиділяючих елементів (збірок твелів) з країн місцезнаходження атомної електростанції в країну місцезнаходження заводу регенерації, з технікою безпеки і т.д. Це до прикладу, нормативи розділу 2 “Правил”, які визначають технічні вимоги, що ставляться до перевезення відпрацьованого ядерного палива, обов’язкові для сторін, що беруть участь в транспортуванні, характеристики пакувальних комплексів, в яких збірки твелів – в залежності від їхнього стану після роботи в реакторі – підлягають перевезенню в країну місцезнаходження заводу регенерації; вимоги, аби збірки твелів перед відправкою на завод регенерації витримувались в басейнах витримки АЕС не менше ніж три роки. Такою ж більшість статей розділу 3 “Умови перевезень” – про проходження перед кожним відправленням збірок твелів випробувань упаковочних комплектів, про перевірку за спеціальною програмою технічного стану вагонів, які призначені для перевози, про проведення перед віправленням спеціального поїзду його дозиметричного контролю по рівню випромінювання, про конкретні нормативи допустимого радіаційного забруднення вагонів-контейнерів (пп..3.10, 3.11, 3.16 і т.д.) про порядок документування вантажів та ін.

В цій частині правила, що розглядаються, особливо суворо орієнтовані на “Правила безпечного перевезення радіоактивних речовин” МАГАТЕ, а багато з положень сформульовані у вигляді прямих відсилок до відповідних статей правил МАГАТЕ.

В правила Євросоюзу детально розглянуті і власне правові питання перевезення: права та обов’язки сторін при підготовці та здійсненні перевезень – країни місцезнаходження АЕС, крани транзиту (якщо така є), країни місцезнаходження заводу регенерації, порядок надання рухомого складу, комплектування технічного персоналу для обслуговування відповідного обладнання спеціального поїзда, формування бригади і т.д.

“Правила встановлюють сувору процедуру повідомлення перевезення” Країна-вантажовідправлювач зобов’язана повідомити телеграфом про відправку вантажу країну-вантажоодержувача, а також країну транзиту не менш, ніж за 15 діб до відправлення спеціального поїзда із вказівкою прикордонних пунктів його слідування та часу прибуття на них. На випадок порушення графіка руху спеціального поїзду компетентні органи країни, на території якої мало місце порушення, негайно інформують про це зацікавлені сторони. Країна відправник може відправити завантажений спеціальний поїзд лише за наявності дозволу на це зі сторони транзиту та отримувача.

Встановлений порядок, при якому технічний персонал, який обслуговує спеціальне обладнання, комплектується країною, якій належать вагони спеціального поїзда і вагон-контейнери та вагони супроводження. Окрім того, в состав входять два вагони прикриття, які надаються будь-якою залізницею, що здійснює перевезення. Ці вагони супроводжують поїзд по всьому шляху слідування. За загальним правилом, вагони контейнери, вагони-супроводження і, відповідно, технічний персонал належать державі місцезнаходження заводу регенерації (перевозка “на себе”). Якщо ж, на відступ від цього правила, спеціалізовані вагони (а, значить, і технічний персонал, який їх обслуговує) належать країні, місцезнаходження АЕС, то персонал обслуговування супроводжує їх від АЕС до кордону країни місцезнаходження заводу регенерації і зворотньо від кордону. Оскільки вміст транспортних контейнерів не підлягає митному огляду, в цьому випаду передача спеціалізованих вагонів технічним персоналом країни місцезнаходження АЕС персоналу країни місцезнаходження заводу регенерації (і зворотно) проводиться на основі відповідної документації (цілості пломб і т.д.).*

Ряд важливих положень правового (чи ,точніше, техніко-правового) характеру міститься в розділі 7 “Правил”, який називається “Організаційно-технічні заходи по запобіганню можливим аваріям та ліквідації їхніх наслідків”. Ці та інші положення розділів, до речі, особливо тісно пов’язані за своїм змістом з Конвенцією про відповідальність за збитки, викликані радіаційною аварією при перевезенні відпрацьованого ядерного палива. Передбачено, що для ліквідації наслідків можливих радіаційних аварій країна місцезнаходження АЕС, країна транзиту та країна місцезнаходження заводу регенерації створюють аварійні бригади, обладнані відповідними засобами та приладами. Прийняте правило, згідно якого ліквідація наслідків аварії відбувається силами та засобами держави, на території якої сталася аварія. У випадку необхідності компетентний орган цієї країни (в додатку до “Правил” наведений список компетентних органів) зв’язується з компетентними органами країни-вантажоодержаувача або країни-вантажовідправника і викликає з цих країн необхідні сили та засоби.

Іншим документом є проект Європейської конвенції про відповідальність за збитки, спричинені радіаційною аварією при перевезенні спрацьованого ядерного палива від АЕС різних європейських держав. Необхідність прийняття такого документу, який би вирішував відповідні проблеми стосовно усіх держав-членів Ради Європи, між якими чи через територію яких здійснюється подібне перевезення, прямо витікає із вищезгаданих “Правил”. Одне з цих положень передбачає компенсацію збитків на випадок радіаційної аварії при здійсненні перевезень.

Встановлене саме поняття “збитків”. Воно трактується досить широко – як будь-яка втрата чи пошкодженні, спричинені радіаційною аварією фізичним чи юридичним особам Європейських держав чи третіх країн, включаючи сюди і видатки, необхідні для усунення наслідків аварії. Визначено також, що матеріальна відповідальність через постраждалими виникає при недотриманні правил техніки безпеки, так і в тих випадках, коли причина радіаційною аварії не може бути виявлена, чи аварія є наслідком нездоланної сили. У всіх таких випадках діє принцип швидкої та справедливої компенсації.

У випадку, коли аварія є результатом недотримання правил техніки безпеки декількома країнами, ці країни компенсують збитки пропорційно ступеню допущеного ними порушення, а при неможливості встановити пропорційність – збитки розподіляються між ними порівну. Узгоджені питання стосовно вчасної інформації зацікавлених сторін, створення необхідних умов для роботи комісій експертів і т.д. Їх будуть зобов’язані дотримуватись на випадок радіаційної аварії як держава, на території якої вони відбулася, так і держави, які брали участь в перевезенні відпрацьованого ядерного палива чи/або на території яких проявились наслідки аварії.

Важливим, безумовно, є питання про те, хто саме буде безпосередньо здійснювати “швидке та ефективне” усунення та компенсацію збитків, яким повинен бути рівень відповідальності сторін, чи буде такою стороною сама держава, чи конкретна сторона, яка безпосередньо покриває збитки постраждаючим?

Тут маємо два основних варіанти. По одному з них такою стороною повинна бути держава (“її організація”), на території якої відбулася аварія, з наданням їй права (на випадок її невинності) вимагати компенсації від іншої держави, яка фактично відповідальна за успіх. По іншому – безпосередньо компенсація потерпілим повинна бути покладена на державу місцезнаходження АЕС (чи на саму АЕС – відправника), якщо аварія відбулася чи її наслідки проявлися до перетину транспортним засобом з відпрацьованим ядерним паливом границі держави – отримувача; на державу місцезнаходження заводу регенерації (чи на сам завод – отримувач), якщо аварія відбулася чи її наслідки проявилися після того, як транспортний засіб пересік кордон держави – отримувача. З тим чи іншим вирішенням питання пов’язане розподілення відповідальності між усіма сторонами-учасниками перевезення відпрацьованого ядерного палива. Представляє зацікавлення питання про відповідальність за покриття збитків стороні в ситуаціях, коли радіаційна аварія відбулася за обставин, які не дають можливості встановити, яка з держав, що бере участь в перевезенні, не виконала свої обов’язки забезпечити дотримання “Правил”, чи при обставинах, які не дають можливості встановити, чи мало місце невиконання державою цього свого обов’язку. Зокрема, виникає запитання, чи повинна в таких випадках притягуватися до покриття збитків країна транзиту, якщо аварія відбулася на її території.

У вирішенні питання про розподіл обов’язків у покритті збитків, спричинених радіаційною аварією, яка відбулася в результаті дії нездоланної сили, також можливі декілька варіантів: обов’язки покриття збитків розподіляються між усіма учасниками Конвенції пропорційно дольовим внеском цих країн до бюджету Ради Європи; зобов’язання покладаються на державу місцезнаходження АЕС, якщо аварія відбулася до передачі відпрацьованого ядерного палива заводу регенерації, і на державу місцезнаходження заводу регенерації, якщо аварія відбулася після такої передачі, яка здійснюється на кордоні держави місцезнаходження заводу регенерації; покриття збитків здійснюється за рахунок спеціального страхового фонду, утвореного із сум, перерахованих державами-членами Конвенції пропорційно їх дольовим вкладам до бюджету Ради Європи на спеціальний рахунок в Міжнародному банку економічного співробітництва.

Заслуговує уваги також питання про обсяг “справедливої” компенсації за збитки, спричинені радіаційною аварією. Визначились два основних підходи до вирішення питання. За першим варіантом покриття збитків обмежується певною, наперед встановленою сумою, яка, проте, може бути підвищена (аж до повної компенсації), якщо виявиться, що збитки значно перевищуються цю суму. За другим – зобов’язана сторона (сторони) повинні компенсувати збитки, спричинені радіаційною аварією, в повному обсязі.*

Прийняття “Правил безаварійних перевезень відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій – членів Ради Європи”, розробка та наступне прийняття документа про відповідальність за збитки, спричинені ядерною аварією при міжнародних перевезенням відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій представляє собою важливий етап на шляху розвитку та реалізації важливої установки – створення комплексної програми, яка націлює на зближення та уніфікацію національних правових норм Європейських держав.

* Сперанская Л.В. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Наука, 1978; Международно-правовая ответственность государств за загрязнение Мирового океана. – М.: Наука, 1984.

* Молодців С.В. Правовой режим морских вод. – М.: Международные отношения, 1982, с.88-110.

* Zalk (Environmental Policy), p.162

* См: Ротрих и Вааринен. Структура защиты и экологической взаимосвязи. JLM, 1975, с.270.

* Ballenegger, p.75-77: Mann Lohn, p.777; M’Zonigle and Zacher (Pollution), p.81-83.

* Официальные отчеты, т.7, с.11, п.30.

* СМ.: UN Legislative Series, ST /LEG/JER.B/19, p.468; 1976, 15 ILM p.300.

* См: de Yturriaga (Regional Conventions), p.340-341.

* Текст Конвенции по защите Рейна от загрязнения химическими веществами см: 16 ILM 1977, р.265.

* См. также: Lammers (Couna’laf Europe), p.62; idem (Draft European Convention), p.168.

* См.: 2 aut samo (Preliminary rulings), p.30-32; Kamminga, p,69. п.27.

* Согласно ст.56. п.3, Конвенции ООН, права в отношении с Частью VI “Континентальный шельф”.

* Про ці концепції в контексті див.: Paradakis, p.124-144.

* См.: Zimagenis (Pollution), p.31, п.185.

* Подібну ж думку див.: Pharand (Buther), p.279.

* Див., наприклад: Zoldil (Zeneral Viqw), p.42-43; Utton (Protective Measures), p.623-625; Okidi, p.119-121.

* Див.: Brown (Hydrospace), p.150.

* Див.: ІСО Report, p.19.

* Верещати В.С. “Правовые нормы международного сотрудничества в мирном освоении космического пространства. – М.: «Государство и право», 1967 г. №1, стр.69-73.

* Бобров Р.Л. К вопросу о формировании космического права и актуальных его задачах. – М.: «Наука», 1959; стр.425-426.

* Высоцкий О.Ф. Правовая природа организации сотрудничества государств в мирном освоении космоса. – К.: «Вестник Академии наук», 1971 г. - №10, стр.56-65.

* Жуков Г.П. Демилитаризация и нейтрализация космического пространства. – М.: «Государство и право», 1972 г, №5, стр.62-72.

* Колосов Ю.М., Шилин В.И. Космонавт – посланец человечества. «Авиация и космонавтика», 1968 г. №4, стр.14-17.

* Жуков Г.П. Вселенная и право. – М.: «Смена», 1971 г. №24, стр.22-23.

* Задорожный Г.П. Искусственный спутник Земли и международное право. – М.: «Прогресс», 1957, стр.151-161.

* Див.: Ісраелян В.Л. Організація Об’єднаних Націй та роззброєння. – М., 1981, с.77.

* См.: Колесник Д.Н. Конференция по охране человеческой жизни на море, 1960 г. – «Информ. сборник ЦНИИМФ», 1961, вып. 63, стр.3-7.

* См.: Колесник Д.Н. Конференция по охране человеческой жизни на море, 1960 г. – «Информ. сборник ЦНИИМФ», 1961, вып.63, с.3-7.

* Gournal Officiel, 1965, 13 fevr.

* Правительственный вестник СФРЮ, 1965, 12 мая, №22.

* Rec. I-XIII. Приводиться по: Antarctic Zreaty Consulta tive Mutiny, Canberra, 1961.

* Сперанская Л.В. Международно-правовая охрана морской среды. – М., 1978.

* См.: Документы и материалы третьей советско-американской встречи на высшем уровне. – М., 1974, с.57-62.

* Zaleski C.P. Inter national Viens: Nuclear Issues – Procu-dins of the American Paver Conference v.40 Chicago, 1978, p.92-94.

* Breach I. Zrend Win Spent Nuclear Zuel Contract. – New Scientist, 1978, 20 Apr., p.131.

* См.: Йойрыш А.И. Правовые проблемы мирного использования атомной энергии. – М., 1979, с.139-194.

* См.: Regulationes for the Safe Zransport of Radioactive Materials. IAED Salety Vienna, 1977, 1983.

* См.: Правила морской перевозки опасных грузов (МОПОР), М., 1979.

* См.:Kolb W.A. Application of International Kegulations by Comtent National Authorities. – Maritime Carriage of Nuclear Materials, p.81-98.

* См.: Международное ядерное законодательство. – Л., 1979, с.24.