Рефераты на украинском
Охорона і збереження природи всього живого на землі - Екологія -



1. ВСТУП

Сучасна молодь вступає в життя в епоху не тільки бурхливого розвитку науки і техніки, а й негативних наслідків науково-технічної революції та демографічного вибуху. Неконтрольоване зростання населення Землі, кількість якого вже перевищила кри­тичну межу, дедалі більше забруднення атмосфери, гідросфери та літосфери, накопичення величезних об'ємів відходів людської діяльності при одночасному виснаженні майже всіх видів при­родних ресурсів призвели до розвитку глобальної екологічної кризи. Біосфера сьогодні вже не спроможна самоочищуватися, саморегулюватися й самовідновлюватися — вона дедалі активні­ше деградує. Людству загрожує загибель найближчими десяти­літтями, якщо воно терміново не змінить свого ставлення до природи, не змінить стилю своєї діяльності й існування, не пере­оцінить життєвих цінностей. Людству потрібні нова філософія життя, висока екологічна культура й свідомість.

Діяльність людини відбувалася у межах правил антропоцент-ричного гуманізму, тобто ідеї підкорення людині всього, що є в природі, ідеї панування над природою. Як показало життя, ця ідея виявилася хибною. Загальнолюдський інтелект разом з най­сучаснішою технікою, незважаючи на всю могутність, нині не в змозі штучно керувати і підтримувати нормальне функціону­вання тисяч екосистем біосфери, мільйони видів живих істот в якій протягом сотень тисячоліть еволюційно виробляли свої складні численні взаємозв'язки (через обмін речовин, енергії та інформації) для гармонійного співіснування. Доведено, що люди­на ще не може створити екологічно чистих господарств, ідеальної глобальної соціосистеми з регульованою народжуваністю, еконо­мічною й соціальною стабільністю. Сучасні технології стали по­тужним інструментом, за допомогою якого людина споживає значно більше, ніж природа може продукувати, а також викидає в довкілля таку кількість відходів, яку природа не в змозі знешко­дити.

Настав час керуватися в наших діях правилами іншого гума­нізму — екологічного. Основна його ідея — людина є лише часткою природи й Космосу, з законами й силами яких вона повинна рахуватися. Не владарювати над природою, а співпрацювати з нею, бути не «царем природи», а її невіддільною часткою. У XXI ст. людина повинна вступити з новою філософією життя — екологічною, згідно з якою вона є часткою єдиної людської роди­ни, планетарного братства з новою екологічною етикою, що ба­зується на шануванні всіх живих істот Землі.

На думку сучасних екологів (зокрема, французького дослідни­ка Л. Матьє), екологія з її широким діапазоном діяльності вже є не розділом біології, а новим етапом у розвитку всіх наук. Віднині прогресу в наукових дослідженнях можна досягти лише об'єдна­ними зусиллями спеціалістів різних галузей знань.

Отже, нині екологічні дослідження, наука екологія набули виключно великого значення. Як відомо з історії, залежно від рівня розвитку суспільства, від його потреб і проблем з часом мали місце періодичні зміни наук-лідерів. Якщо в XVI — XVIII ст. лідером була механіка, у XIX — фізика, у XX — хімія та ядерна фізика, то на сучасному етапі лідером стала екологія, яка перетворилася з суто біологічної дисципліни на науку про стратегію й тактику виживання людства.

На порозі XXI ст. екологічна криза все більше нівечить приро­ду нашої країни. Загинули сотні малих річок, деградують Чорне й Азовське моря, перетворюються на стічні брудні «відстійники» дніпровські та інші водосховища, ставки й озера. Задихаються від промислових і транспортних забруднень міста, знищуються остан­ні ліси, забруднюються, виснажуються й деградують орні землі. Як дамоклів меч нависла над Україною (а може й над усім світом) Чорнобильська АЕС. Смертність населення України почала пере­важати народжуваність, тобто під загрозою опинився генофонд нації.

Таке становище змусило уряд України в 1992 р. визнати всю територію держави зоною екологічного лиха.

З урахуванням глобальних і регіональних екологічних проб­лем та сучасних підходів до їх вирішення, керуючись ідеями екологічної філософії та використовуючи багаторічний досвід викладання природоохоронних дисциплін, автори підготували цей підручник, мета якого — дати учням старших класів необхід­ні знання з теоретичних і практичних питань сучасної екології. Хотілося б, щоб молоді люди, яким відкриває свої двері XXI ст., пам'ятали слова римського мислителя Л. Сенеки, сказані ще в І ст. н. е.: «Жити щасливо і жити в злагоді з природою — одне й те саме».

2. Еволюція відносин людини й природи

8 появою на планеті Земля біологічного виду найвищої органі­зації — людини, з її розвитком, розмноженням, міграціями, адап­тацією й активізацією діяльності в біосфері почали розвиватися процеси особливого, антропогенного характеру. З самого початку поведінка людини в довкіллі стала відрізнятися від поведінки інших вищих істот особливою агресивністю і мала характер не рівноправного співмешканця середовища існування, а підкорюва­ча, насильника, споживача, не здатного до самообмежень.

Сотні тисяч років тому, коли кількість людей на Землі була обмеженою, їхній розумовий і технічний потенціал дуже слабким, а могутність Природи незрівнянно більшою у порівнянні з людсь­кою, природне середовище практично не відчувало на собі тиску гомо сапієнса, воно легко самоочищалося і самовідновлювалося. Але минули тисячоліття, людське населення почало зростати такими темпами, досягло такої адаптації й поширення на планеті, яких не знала жодна інша популяція. Людська діяльність з часом перетворилась в могутню силу, здатну впливати на природу не лише в межах окремих районів й континентів, але й на планеті в цілому. Але свого відношення до природи, її ресурсів, людина за віки не змінила, і це призвело до виникнення глобальних еколо­гічних кризових ситуацій.

Це проаналізовано на конкретних прикладах антропогенної діяльності відомими вітчизняними й зарубіжними фахівцями (В, Рахіліним, Л. Гумільовим, І. Кейсевичем, Р. Кейтесом, Р. Грове, К. Човдрі та ін.). У найдавніші часи — мільйони років тому (епоха палеоліту, мезоліту) — для людської спільноти було ха­рактерне пристосування до природи, велика повага до її сил і явищ, а для людської діяльності — збирання дарів природи, виготовлення примітивних знарядь праці, мисливство, рибаль­ство. Пізніше, в неоліті (8—4 тис. років тому), започатковане примітивне землеробство, скотарство, почалося виготовлення до­сконаліших знарядь праці з кістки, рогу, каменю, дерева (гачки, сітки, сокири, човни, глиняний посуд), будівництво перших жител і святилищ. Основним джерелом енергії тоді була мускульна сила, вплив людини на довкілля — мінімальним і практично не позна­чався на функціонуванні екосистем суші, а екосистем Світового океану не торкався взагалі.

Першого удару природі людина завдала з початком інтенсив­ного розвитку землеробства й скотарства, особливо в період, коли площі земель для сільськогосподарських угідь люди почали готу­вати, випалюючи тисячі гектарів лісів (пізній неоліт). За допомо­гою вогню люди також полювали на диких звірів, завдаючи величезної шкоди природі. А розвиток тваринництва супроводжу­вався виїданням і витоптуванням трав'яних масивів на великих площах аж до їх повної деградації.

На початку неоліту, коли людство винайшло лук, спис та інші знаряддя ефективного вбивства, дуже швидко, можливо, за кілька тисячоліть, було знищено мамонтів та інших крупних тварин майже на всій планеті.

Історія свідчить про наявність сумної закономірнос­ті: популяційні вибухи чисельності гомо сапіенс, що мали місце періодично в зв'язку з його розселенням на планеті, як правило, супроводжувалися повним вини­щенням крупних рослиноїдних тварин і птахів. 40— 100 тис. років тому у Євразії зникли мамонт, лісовий слон (5 видів), бегемот, носоріг (лісовий і шерстистий), гігантський олень, гігантська лань, шаблезубий тигр, печерні лев і ведмідь, гігантський нелітаючий лебідь та ін.; в XIII—XI ст. до н.е. в Північній Америці, а в IX—V ст. — в Центральній та Південній Америці зник­ли гігантські лінивці (2 види), слони, гігантська лама й броненосець, бізони, лев, печерний ведмідь, гігантські птахи (таратони, лелеки, індики), гігантські черепахи (300—400 кг).

Настала перша глобальна екологічна криза (у зв'язку з тим, що було вичерпано джерело харчування). Але людство в неоліті освоїло землеробство й приручило тварин (почало розвиватися скотарство) й цим створило собі нову екологічну нішу. Це була неолітична революція свідомості й буття людства. У ці часи, як вважає акад. М. Мойсєєв, населення земної кулі скоротилося У 8—10 разів, і після цього історія пішла шляхом швидкого роз­витку сільського господарства, тваринництва, а потім — інтенсив­ного використання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфе­ри, розвитку промисловості.

З розвитком землеробства й скотарства розпочалися перші

локальні й регіональні екологічні кризи, спричинені різкою змі­ною складу флори, фауни, грунтів, мікроклімату, різким змен­шенням природних біологічних ресурсів. Прикладом цього мо­жуть бути антропогенні пустелі Північної й Центральної Африки, Близького Сходу, Центральної частини Північної Америки, що виникли всього кілька тисяч років тому.

Наступний етап збільшення антропогенного тиску на довкілля приніс розвиток промисловості. Він розпочався з XV—XVIII ст., коли кількість населення перевищила 500 млн і були досягнуті значні успіхи в розвитку будівництва, техніки, хімії, почалося вивчення й освоєння Світового океану.

Концентрація великої кількості людей у перших містах супро­воджувалась активним винищенням лісів навколо них (деревина йшла на будівництво, випалювання цегли, паливо, виготовлення знарядь праці, транспортних засобів, меблів тощо), спустошенням луків, пасовиськ, виснаженням сільськогосподарських угідь. Міс­та перетворилися на райони екологічних напружень. Урбанізація стала негативним екологічним фактором.

З кінця XVIII і до першої половини XX ст., коли почався бурхливий розвиток фізики, хімії, техніки, були винайдені паро­вий двигун, електричний мотор, освоєна атомна енергія, в небо піднялись перші літаки, Європу й Північну Америку обплутали тисячі кілометрів залізниць, а кількість населення перевищила 3,5 млрд чоловік, розвиток негативних екологічних явищ став глобальним, хоча ще й не мав кризового характеру. Основними особливостями взаємовідносин людини з природою в цей період були активне «підкорення природи», боротьба з нею, хижацьке споживання всіх її ресурсів із упевненістю, що вони невичерпні.

Друга половина XX ст., особливо останні 35—40 років — це період атомної енергії і комп'ютеризації, особливістю якого є ак­тивний розвиток другої глобальної екологічної кризи. До неї призвели суперіндустріалізація, суперхімізація, супермілітариза-ція, суперспоживання і, як наслідок, перевиснаження природних ресурсів і перезабруднення довкілля, початок деградації біосфери.

Важливою особливістю останнього періоду є також поява спо­чатку окремих вчених, а потім колективів учених і значної кіль­кості громадських «зелених» організацій і рухів у всьому світі, які, усвідомивши значення природи для життя людини, необхід­ність її збереження і раціонального природокористування, ви­явивши тісні зв'язки між здоров'ям та добробутом людей і здо­ров'ям та різноманіттям природи, почали активну боротьбу за охорону й збереження довкілля. Розпочалося міжнародне співро­бітництво в галузі охорони його; були досягнуті важливі еколо­гічні угоди, більшість держав прийняли важливі природоохоронні закони; широким фронтом розгорнулася екологічна освіта.

Незважаючи на певні досягнення в галузі природоохоронної діяльності в окремих країнах (Німеччина, США, Китай, Японія) і поширення серед людей занепокоєності станом природи своїх регіонів та біосфери в цілому, XX ст. закінчується поглибленням глобальної екологічної кризи, надзвичайно низьким рівнем еколо­гічної освіти й свідомості у більшості населення, подальшим нарощуванням промислових та сільськогосподарських виробни­чих потужностей з одночасною нещадною експлуатацією всіх видів природних ресурсів.

Нова екологічна криза в історії людства є глибшою і трагічні­шою, і подолати її буде надзвичайно важко. Вона призведе до значних міграцій народів і, як вважають провідні вчені, може спровокувати війни, інші соціальні потрясіння локального, регіо­нального і навіть глобального масштабу. Тому залишається одне: почавши з забезпечення високого рівня освіти народів, загальної культури, високого рівня екологічної свідомості, технологічної дисципліни виробництва і науки, поступово, але якомога швидше перейти до нового способу життя суспільства — високоінформаційного, з могутнім колективним інтелектом, здатного організува­ти свій стабільний розвиток у злагоді з Природою.

Ми отримали в спадок невимовна прекрасний і бага­тообразний сад, але біда наша в тому, що ми погані садівники, що не засвоїли найпростіших правил са­дівництва. Із зневагою ставлячись до цього саду, ми робимо це з благодушним самозадоволенням неповно­літнього ідіота, який шматує ножицями картину Рембрандта.

Джеральд Дарелл

3. Основні принципи економіки природокористування

Під природокористуванням в наш час розуміють сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів збереження останнього. Сюди входять: видобування та переробка природних ресурсів і їх відновлення; використання й охорона природних умов життя; збереження та відновлення, раціональні зміни екологічного балансу природних систем. Узагальнюючи, можна сказати, що природокористування — це сукупність дій людства на географічну оболонку Землі.

Як сфера знань природокористування включає в себе елементи природних, суспільних і технічних наук.

Природокористування може бути раціональним і нераціональ­ним. Раціональне — це високоефективне, розумне господарюван­ня, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потен­ціалу і підтримує та підвищує продуктивність природних комп­лексів або окремих об'єктів, їх красу. Нераціональне — це таке, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідновлення, саморегулювання й самоочищення, порушується рівновага біоло­гічних систем, вичерпуються мінеральні ресурси, погіршується виконання рекреаційних, оздоровчих та естетичних функцій при­родних об'єктів. Нераціональне використання може бути як на­вмисне, так і випадкове чи супутнє.

Кожна країна визначає свої норми природокористування в ме­жах своєї території. Але в останні роки у зв'язку зі збільшенням транскордонних перенесень різних забруднень, а також таких національних видів діяльності, які шкодять всій планеті (вирубка великих площ лісів, випробування ядерної зброї, розширення атомної енергетики тощо) дедалі більше уваги приділяється під­писанню міжнародних угод про методи й норми природокористу­вання. Яскравим прикладом цього може бути пакет міжнародних природоохоронних документів, прийнятих на форумі в Ріо-де-Жанейро в 1992 р.

Людство вступило в такий етап екологічного розвитку, коли економічний ефект визнається реальним лише з урахуванням екологічних наслідків і обмежень.

Дуже прикро, але в нашій молодій державі на тлі економічної кризи, важких проблем продовольчого й житлового забезпечення, суперінфляції, розгулу злочинності, дефіциту товарів проблема комплексного й кардинального екологічного оздоровлення постій­но відкладається, не вирішується проблема раціонального приро­докористування, а кількість аварійних ситуацій збільшується.

Як вже відмічалося в попередніх розділах, незважаючи на складність ситуації, проблема виходу з екологічної кризи у нас залишається першочерговою.

Досвід розвинених країн світу показав, що могутність держави визначається перш за все високим рівнем культури і технологій, в тому числі — культури природокористування. Цей же досвід, а також досвід вітчизняного господарювання переконують, що рухатися далі шляхом старого економічного розвитку неможливо, потрібна нова концепція природокористування. Головний еколо­гічний ресурс сучасності полягає в зміні системи цінностей і засо­бів освоєння світу, в зміні загальнолюдського світогляду. Еконо­мічні критерії прогресу тепер повинні оцінюватися тільки з огля­ду їхнього впливу на «якість життя» і збереження біосфери, розвиток духовності людини. Економіка товарів поступово по­винна замінюватися економікою інформації, а принципи природо­користування в XXI ст. набувати нових особливостей:

1. Підхід до вивчення будь-якого природного об'єкту чи проце­су має бути універсальним, цілісним, в основі якого лежить ідея єдності світу, тісних взаємозв'язків всіх явищ і процесів у природі, неодворотність розплати за будь-які втручання в довкілля.

2. Будь-яка людська діяльність повинна супроводжуватися думкою, що людина — частка природи, елемент її, який своїм функціонуванням не має права порушувати гармонію життєвих процесів біосфери; тільки їй належить вирішити проблему само­визначення й пріоритету людських цінностей, використавши для цього могутній колективний інтелект і піднявши рівень духов­ності.

3. Моделювання стратегії еколого-економічного розвитку на­цій і людства в цілому повинно йти шляхом поліваріантного прогнозу.

Ці прогнози мають передбачити кілька співвідношень наслід­ків розвитку нашої цивілізації: які прогнозуються і які проек­туються; які прогнозуються, але не проектуються; які не проек­туються і не прогнозуються. І чим демократичніше, цивілізованіше буде суспільство, тим більше гарантій вибору соціально-економічних і науково-технічних рішень з наслідками, які прогнозуються і проектуються.

4. Нова цивілізація в процесі свого розвитку повинна виробити принципіально іншу матеріальну основу — спрямування суспіль­но-виробничої технології формування природно діючих систем, які здатні здійснювати еквівалентний обмін речовини і енергії між суспільством і довкіллям.

Економіка природокористування — новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ре­сурсів, негативний вплив забруднення природного середовища, процеси та явища суспільного життя, викликані нестачею при­родних ресурсів, величезним зростанням виробництва й забруднен­ням всіх сфер Землі. Як і в інших науках, базою економіки приро­докористування є знання основних екологічних законів, законів розвитку природи й суспільства.

Економіка природокористування вивчає характер співвідно­шення позитивних і негативних змін природних умов, рівні вико­ристання суспільством природного середовища в зв'язку з ви­робничими відносинами між людьми за даними конкретних еко­номічних наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва, демографії, метеорології, гідрології та інших наук. Як самостійна наука економіка природокористування сформува­лася в 60—70-ті роки XX ст.

У процесі розвитку суспільства постійно виникають супереч­ності між зростаючими потребами людей і обмеженими можли­востями біосфери. Враховувати й оцінити їх має економіка приро­докористування, оперуючи переважно такою складовою природ­ного середовища, як природні ресурси — елементи й сили природи, які людина може використати й використовує для своїх життєвих потреб.

При вивченні природних ресурсів з цієї точки зору слід ураху­вати такі їх основні особливості. Головними природними ресурса­ми є земля як просторова основа життя, виробництва, й в першу чергу — родючі землі, повітря, моря, океани, річки, озера та підземні води, рослини й тварини, корисні копалини (енергетично-мінеральна та будівельна сировина).

Нині вважається, що всі природні ресурси вичерпні, різниться лише час їх вичерпання. Умовно невичерпними можна вважати енергію сонця, вітру, морів і океанів, геотермальну. Природні ресурси поділяють на невідновні, частково відновні й умовно відновні. До частково відновних належать ліси, грунти, вода, деякі види тваринного й рослинного світу.

Ресурси розрізняють також за їхньою взаємозамінністю. До тих, що можуть замінятися, належать різні види енергії, палива, сировини (чорні метали, алюміній, будівельні матеріали тощо). Практично незамінними є повітря та вода.

При визначенні запасів ресурсів води, корисних копалин ко­ристуються поняттям ступінь вивченості та ступінь розвіданості ресурсів. Так, вітчизняні геологи розрізняють чотири ступені вивченості ресурсів корисних копалин: А — родовища детально розвіданих і вивчених ресурсів, які можна передавати в експлуа­тацію; В — попередньо розвідані ресурси з приблизно визначени­ми межами поширення родовищ; СІ — слабко розвідані та вивчені родовища; С2 — перспективні райони розвитку родовищ корисних копалин, виділені на основі наукових прогнозів.

В інших країнах користуються дещо іншими класифікаціями природних ресурсів, але вони близькі за змістом до наведеної.

Розвиваючись, людство наростаючими темпами збільшувало кількість і обсяги споживання усіх видів природних ресурсів. Зростання за останні 150 років майже в 130 разів лише про­мислового виробництва зумовило небачений рівень споживання всіх видів природних ресурсів. Так, СІЛА, колишній СРСР, а та­кож країни Західної Європи майже повністю вичерпали таку сировину, як вугілля, сіль, поліметали, марганець, залізні руди, ліс. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людсь­кої діяльності може мати катастрофічні наслідки для життя всієї планети. Тому головним завданням економіки природокористу­вання є вивчення найкращих варіантів адаптації глобальної со­ціально-економічної системи до змін, що відбуваються в біосфері, визначення оптимальних антропогенних навантажень на при­родне середовище з використанням усіх можливих економічних стимулів. Ця наука має розробити основні принципи дії цих стимулів.

Для розвитку економіки будь-якої країни важливі три основ­них фактори: 1) головний — трудові ресурси (населення); 2) за­соби виробництва (знаряддя праці сільського господарства, транспорту, будівництва, технології тощо); 3) природні ресурси. Ці фактори завжди використовуються суспільством комплексно: раніше майже безконтрольно, нині — дедалі упорядкованіше, з урахуванням майбутнього впливу на природу.

Одним із принципових моментів при вирішенні завдань еконо­міки природокористування є необхідність застосування інтегрова­ного підходу до збереження й раціонального використання при­родних ресурсів, тобто ресурси мають розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини.

Реальні потреби в природних ресурсах необхідно визначати з урахуванням взаємозаміни факторів виробництва, а оцінювати їх й одержувати з них продукцію слід як єдиний комплекс, як цілісну природно-продуктову систему. Для цього потрібно для кожного природного ресурсу чи групи ресурсів побудувати при­родно-продуктовий ланцюг, який з'єднує первинні природні фак­тори з кінцевою продукцією.

Вдосконалення природокористування — міжгалузева пробле­ма, при вирішенні якої мають враховуватися можливості навіть далеких від природи галузей (наприклад, кібернетики), визнача­тися альтернативні варіанти й передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду.

Існують три шляхи соціально-економічного зростання: 1) нарощування маси тих же ресурсів, що застосовуються в процесі відтворення, без зміни ефективності їх використання; 2) нарощу­вання маси тих же ресурсів одночасно з підвищенням ефективно­сті їх використання; 3) підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів без нарощування їх виробництва.

Найкращим, звичайно, є третій шлях — шлях інтенсивного зростання. Перший — класично екстенсивний, найбільш згубний для природи. Нині переважає другий шлях, перехідний, при якому шкода, заподіяна природі, обчислюється мільярдами карбо­ванців. Повний перехід на інтенсивний шлях розвитку потребує докорінних змін в економічному механізмі, запровадження про­гресивних відносин на конкурентній основі з обов'язковим ураху­ванням природоємності. А ці зміни можливі лише за умови масо­вих зрушень у свідомості людей.

Основними питаннями, які розглядає сучасна економіка природокористування (власне, основними розділами цієї дисципліни), є такі:

особливості (характер, територіальне розміщення, обсяги, запа­си, вартість, господарське значення, техніка добування та віднов­лення) всіх типів природних ресурсів — земельних, лісових, вод­них, повітряних, мінеральних, паливно-енергетичних, їх еколого-економічна оцінка й охорона;

охорона довкілля та всі види транспорту;

охорона природного середовища під час видобування та транс­портування паливно-енергетичних ресурсів;

охорона середовища у процесі виробництва конструкційних матеріалів та будівництва;

охорона середовища та металургійна промисловість;

ресурсозбереження (економічні та соціальні фактори) — аль­тернативні види енергетики;

економічне стимулювання природоохоронної діяльності;

науково-технічний прогрес як основа раціонального природо­користування; основи екологічного нормування (водопостачання, водовідведення, паливно-енергетичних і повітряних ресурсів);

відходи виробництва; вторинна сировина; кадастр вторинних матеріальних ресурсів;

управління та контроль за природокористуванням та охороною природного середовища (органи управління, правова основа, зако­ни про охорону природних ресурсів, екологічна експертиза);

розміщення виробництва з урахуванням екологічних вимог, територіальні промислові комплекси, проблеми й перспективи;

урбанізація, народонаселення та продовольство, глобальні еко­логічні прогнози.

Нині суспільство й навколишнє середовище слід розглядати як складну соціально-еколого-економічну систему. Донедавна еконо­мічну ефективність нової технології, проекту чи заходу визначали тільки за тим, дешевше чи дорожче порівняно з іншими техноло­гіями, проектами буде коштувати (з урахуванням витрат на до­даткову продукцію та транспортного чи господарського ефекту без визначення шкоди, заподіяної природі на далеку перспективу). Сучасний підхід з урахуванням екологічних наслідків має обов'язково включати розрахунок показників шкоди, заподіяної забрудненням чи негативними змінами природного середовища.

Розрізняють кілька видів шкоди: економічна (збитки від зни­ження врожайності через погане хазяйнування; втрати, спричине­ні смертністю та непрацездатністю людей на шкідливих вироб­ництвах, недосконалими технологіями); соціальна (збитки, зу­мовлені міграцією населення через погіршення стану природного середовища, війни чи національні конфлікти та втрати рекреацій­них зон); втрати через падіння престижності певних професій і згортання галузей виробництва.

Рівноваги між інтересами виробництва та станом природи можна певною мірою досягти за допомогою екологічних витрат, до яких належать кошти для проведення заходів, що запобігають негативним екологічним змінам довкілля (очищення газовикидів у повітря, промислових та побутових стоків, створення санітарно-захисних зон, екологічна паспортизація об'єктів, захоронення, збирання, транспортування та спалювання (переробка) відходів, захист від шуму, вібрації, негативного впливу потужних фізичних полів (радіаційного, гравітаційного, електричного, магнітного), а також витрати на ліквідацію негативних екологічних змін природного середовища (компенсації за витрати земель, лісів, рекреаційних зон, здоров'я людей, спеціальне медичне обслугову­вання, затрати на евакуацію, дезактивацію уражених зон тощо).

Рівень екологічних порушень, який відповідає мінімуму су­марних екологічних витрат, називають еколого-економічним стимулом природного середовища. Його можна досягти, обираючи природоохоронні заходи, вартість яких набагато менша порівня­но з економічними збитками, яких вдалося запобігти з їх допо­могою.

Різниця між розрахунковими величинами збитків до здій­снення природоохоронних заходів і залишковим збитком після їх здійснення є відвернутим економічним збитком.

Наведемо кілька узагальнюючих положень та цікавих прикла­дів, які ілюструють значення питань раціонального природоко­ристування й ресурсозбереження для досягнення успіху в гармонізації взаємовідносин людського суспільства та довкілля, макси­мального збереження природи.

Одним з основних факторів виходу з глобальної екологічної кризи є якомога ширше та швидше впровадження найновіших технологій різних виробництв, перш за все — найсучасніших тех­нологічних процесів у базових галузях виробництва (чорна та кольорова металургія, газо- та нафтовидобувна промисловість, транспортування сировини, обробка найважливіших матеріалів, виробництво енергії). Впровадження таких технологій є показом зміни ставлення людини до природи через зменшення витрат сировини (тобто потреб у природних ресурсах) і енерговитрат, підвищення якості виробництва й зменшення його вартості. Ха­рактер технології — один з найважливіших показників ступеня використання людством наукових досягнень.

4. Охорона рослинного й тваринного світу

Охорона флори. Рослинний світ, або флора, дуже чутливо реагує на зміни екологічних факторів і е чітким показником обсягу антропогенного впливу на природу. Рослини — найбільш беззахисні перед діяльністю людини, й з урахуванням сучасного стану біосфери їх охорона стала нині важливим комплексним міжнародним завданням. У 1948 р. при ООН було створено спе­ціальну постійну Комісію з охорони щезаючих видів рослин і тварин, а згодом — Міжнародну Червону книгу, куди заносяться всі рослини та тварини, яким загрожує вимирання. У 1982 р. За­кон про Червону книгу прийнято і в Україні. Сьогодні до неї занесено понад 800 видів рослин і тварин з метою їх охорони і збереження, оскільки їм серйозно загрожує вимирання або знищення через людську діяльність.

Червона книга... Ідея її створення належить відомо­му англійському зоологу професору Пітеру Скотту. Чер­вона книга — це зібрання фактів про унікальних пред­ставників флори й фауни нашої планети, над якими нависла загроза зникнення. Міжнародна Червона кни­га складається з кількох солідних томів. До неї внесено близько 300 видів і підвидів ссавців, майже 300 видів птахів, більше 100 видів плазунів, 40 — земноводних, понад 250 видів судинних рослин. У ній є також і «чор­ний список» тварин і рослин, що зникли з планети, починаючи з 1600 р.

Нині на земній кулі близько 20—25 тис. видів рос­лин знаходяться на грані зникнення.

Природні умови України сприяли розвитку дуже багатої та різноманітної флори. Тут зростає близько 5 тис. видів рослин природної флори та близько 1 тис. видів культурної та заносної флори. Найбагатшою є флора Карпат та Криму (близько 2 тис. видів).

200 років тому життєдайні ліси вкривали більше половини всієї площі України, сьогодні — лише 14 %. Незважаючи на вели­чезне екологічне значення лісу й прийняття постанов і законів щодо його охорони, в Поліссі та Карпатах ліси, як і раніше, хижацьки знищуються, а відтворення лісового фонду здійснюється дуже повільно й недостатньо. Слід зазначити, що останнім часом ліси через перевантаження відпочиваючими, з їх дикунським ставленням до природи, винищення рідкісних лікарських рослин, ягід, грибів, вирубування дерев, спричинені людьми пожежі втра­чають свої оздоровчі та рекреаційні властивості. Ліс не витримує напливу людей у густонаселених районах, страждає, хворіє й гине від промислових забруднень, внаслідок діяльності нафтовиків, будівельників, гірників.

За даними ООН, щорічно на планеті вирубується понад З млрд м3 лісу, й ця цифра до 2000 р. зросте в 1,5 раза. Особливо тривожить доля Амазонських і Сибірських лісів, що відіграють найважливішу роль в очищенні атмосфери Землі.

Через значні негативні антропогенні зміни стану довкілля у наступні 20—30 років щодня зникатиме

з Землі близько 100 видів рослин І тварин; загальна кількість зникаючих видів наблизиться до 1 млн.

Основними заходами захисту лісів є такі: раціональне (з ура­хуванням екологічної ситуації) обмежене їх вирубування; ви­саджування нового лісу на місці вирубаного; повна переробка

деревини й супутньої сировини з метою збільшення виходу про­дукції з одиниці площі; раціональне збереження ягідних, кормо­вих, лікарських, технічних рослин; проведення селекції та насін­нєвих дослідів для створення видів лісової флори, продуктивні­ших і стійкіших до хвороб і забруднень середовища; створення лісозахисних і водоохоронних лісосмуг, рекреаційних і заповід­них лісових і лісопаркових зон і масивів; боротьба з кислотними дощами; підвищення рівня екологічної освіти та виховання свідо­мого ставлення населення, особливо молоді, до лісу.

Іншим важливим компонентом природи України е степи. В на­шій державі вони майже на 100 % розорані (крім заповідників).

Колись високопродуктивні, багаті гумусом степові чорноземні грунти України в наш час значно виснажені через екстенсивне господарювання, інтенсивне випасання худоби, неправильну мелі­орацію, переущільнення важкою сільськогосподарською техні­кою, перехімізацію.

Велике значення в Україні мають болота — важливий гідроло­гічний і кліматичний регулятор Полісся, зона поширення бага­тьох рідкісних і цінних видів рослин (зокрема, реліктів льодовикового періоду). Масове науково не обгрунтоване осушення боліт, що розпочалося з 50-х років XX ст., викликало значне пониження рівня ґрунтових вод, всихання навколишніх лісових масивів, зникнення деяких цінних болотних трав. Нині, коли життя пока­зало хибність політики масового осушення болотних масивів, змінюється оцінка ролі боліт. Розпочато роботи для їх збережен­ня, охорони й відтворення. Кілька боліт оголошено заповідни­ми — вони виконують функції еталонів болотних екосистем.

Особливу групу флори становлять агроценози. Це площі, зай­няті культурними рослинами, тобто тими їх видами, що культиву­ються людиною. Кількість цих рослин не перевищує 1500 видів, але на Землі вони займають велику площу — 1,5 млрд га. Куль­турні рослини — це молода група видів, їх вік становить усього 2,5—4 тис. років (жито, овес, буряк), а такі культури, як каучуко­нос гевея, хінне дерево, обліпиха та інші — зовсім молоді, вони були окультурені кілька сот років тому. Агроценози — це досить вразливі ділянки Землі. Величезні площі, зайняті монокультура­ми, роблять їх вразливими до хвороб і шкідників через генетичну одноманітність; монокультури також сильно виснажують грунти, сприяють перезабрудненню їх хімікатами й продуктами життєді­яльності рослин.

Охорона фауни. Біомаса тварин становить лише 2 % всього живого, але через високий рівень енергетичних процесів, вели­чезну різноманітність і високу рухливість роль фауни в біосфері дуже велика.

Нині налічується близько 2 млн видів тварин (рослин — у п'ять разів менше). Найчисленнішою групою є безхребетні, які становлять приблизно 99 % біомаси тварин на Землі; їхнє зна­чення в біосфері величезне, особливо в кругообігу речовин і трансформації енергії. Найважливішу роль відіграє найчисленніший і найрізноманітніший клас безхребетних — комахи, їх налічуєть­ся близько 1 млн видів (в Україні 25 тис.). Вони виконують опилення рослин, є їжею для птахів, звірів, беруть участь у форму­ванні грунтів, розкладанні рослинних і тваринних решток, впли­вають на склад повітря, вод і грунтів.

З давніх-давен тварини були для людей не лише джерелом основних продуктів харчування (м'ясо, молоко, мед тощо), з їхньої шкіри виготовляли одяг, із кісток — знаряддя праці, а також технічну, лікарську сировину, прикраси.

Руйнування людиною місць мешкання тварин, як і рослин, сьогодні стає надто небезпечним. Сьогодні під загрозою знищення опинилося вже близько 600 видів птахів і 120 ссавців, багато риб, земноводних, молюсків, комах.

З 1970 по 1990 р. число видів, яким стало загрожува­ти вимирання, зросло від 92 до 550.

З 1970 р. кількість африканських слонів зменшилася з 4,5 млн до 500 000.

Особливо небезпечним є швидке зведення тропічних лісів, що є ареалом життя дуже багатьох видів тварин. За останню тисячу років з лиця Землі зникло понад 100 видів звірів, 140 видів птахів, на великих ділянках Світового океану через деградацію середови­ща й хижацький вилов риби майже зовсім зникло 25 видів най­цінніших промислових риб, під загрозою вимирання перебувають кити й дельфіни.

За останні 3 тис. років лише в Північній Америці винищено ссавців 50 видів, птахів 40; в XVII— XIX ст. на Галапагоських островах знищено 10 млн слонових черепах. Аналогічні події мали місце й в Ав­стралії — 10 тис. років тому тут були винищені гігант­ські сумчасті гризуни (завдовжки до 4 м), гігантський кенгуру, лев, страус: такі ж масові винищення мали місце в Новій Зеландії й на Мадагаскарі.

Таке ж становище характерне і для України. Через велику щільність населення тут ще в XVI ст. були винищені кулани, в XVIII—XIX ст. — сайгаки, тури, тарпани, степові орли, дрофи, олені. Дуже рідкісними стали лебеді, кажани, корсаки, соколи, деякі види риб і раків. У той же час вченим вдалося переселити в Україну (в основному на території заповідників) зубра, лань, муфлона, куріпку-кеклика, деякі види риб (скажімо, білого амура й товстолобика) тощо.

Як вважають спеціалісти, з подальшим зростанням населення, забруднень промисловості, енергетики й транспорту, особливо в тропічних і субтропічних регіо­нах, до кінця XX ст. буде щогодини вимирати один з видів живих істот Землі. З 1980 р. до 2000 майже 1 млн видів не зможе витримати антропогенного тиску.

Серед найважливіших заходів щодо охорони тваринного світу слід назвати такі: виховання з дитинства природоохоронної свідо­мості у людей; найсуворіша боротьба з браконьєрством, посилення інспекторського контролю в лісах, охорона від епідемій і антропо­генних забруднень; розселення в зручні для існування місця; контроль за кількістю хижаків. Крім того, потрібні ретельне дослідження рідкісних і зникаючих видів, причин їх вимирання, розробка наукових основ для поліпшення ситуацій, екологічних прогнозів на основі результатів екологічного моніторингу.

Велике значення має також рекультивація порушених люди­ною ландшафтів, відновлення грунтів, пасовиськ, луків, лісів, водойм згідно з науково обгрунтованими далекоглядними плана­ми, активний розвиток заповідної справи.

Можливо, настав час скласти моральний кодекс, який би визначав наші взаємостосунки з крупними ссавцями моря й суходолу.

Ж.-І. Кусто

Заповідна справа. Сучасні ретельні еколого-економічні розра­хунки й моделювання, виконані вченими різних країн, свідчать, що більш-менш нормальне функціонування і самовідновлення біосфери будь-якого регіону можливе лише за наявності в цьому регіоні не менше 10—15 % площі, зайнятої заповідниками. Запо­відники — це ландшафти, де зберігаються, охороняються й вив­чаються всі компоненти екосистеми: повітря, грунти, гірські поро­ди, природні води, рослинний І тваринний світ, пам'ятки природи та культури. Територія заповідника повністю вилучається зі сфе­ри господарської діяльності — тут забороняється жити людям, проводити будь-яку господарську діяльність, вирубувати ліс, ко­сити сіно, добувати будь-які корисні копалини, прокладати транс­портні шляхи тощо.

За своїм значенням заповідні території поділяються на біосферні заповідники міжнародного значення, державні й націо­нальні заповідники та парки, заказники, заповідні ландшафти, ділянки та об'єкти.

Мета створення заповідників — підтримання екологічної рів­новаги, збереження еталонів недоторканої природи, проведення наукових досліджень характеру взаємозв'язків між екологічними

факторами екосистем для збереження й відтворення ландшафтів. Заповідники є найкращою формою збереження генофонду нашої планети.

В Україні створено 12 державних заповідників — у тому числі два біосферних міжнародного значення — Асканія Нова та Чор­номорський; крім

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
А у нас в офисе не курят… Перегара столько, что взорваться можно!
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100