Реферати українською

Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша - Українознавство -

Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша - Українознавство - Скачать бесплатно

Бойчук, Василь Баюрак, Павло Орфенюк - історичні постаті та вигадані, домислені опришки - Іван Садгірський, Іван Сандогірський, Іван Салагірський, Іван Рахівський, Павло Сарафинець (СВО, 285). Історичні документи цих імен не зафіксували.
У висновках констатується, що героїчний фольклор XVIII - XX ст. про Довбуша залишив глибокий слід у серцях народу. Це неоране поле в дослідженні історії України, у засвоєнні духовних набутків нації.

Вперше до образу народного звитяжця в українській літературі XIX століття звернулися діячі прогресивного літературного угруповання “Руська трійця”, які у своєму фольклорно-літературному альманасі “Русалка Дністровая” опублікували історичну пісню “Гей попід гай зелененький”. У рукописах І.Вагилевича залишилися “Пісні з життя опришків”, “Дещо про опришків Карпатських гір”, “Добощук”, “Смерть Добощука”. Я.Головацький теж цікавився цією темою. М.Шашкевич був перший з українських письменників, хто змалював опришківський рух у художньому творі. У казці “Олена”, не вживаючи терміна “опришок”, письменник історично правдиво змалював боротьбу гуцулів проти соціального та національного гніту. М.Устиянович у 1853 році видрукував повість “Страстний четвер”, в основу якої покладені реальні події та фольклорний матеріал. Це перший в українській літературі твір про відважного ватажка опришків Олексу Довбуша. Письменник у своїй історико-соціальній повісті утверджує ранньоромантичну художню концепцію буття, згідно з якою народно-побутове життя незвичайне, непізнане, непередбачуване, багате на несподіванки, незвичайні людські долі, на щасливий випадок. У “Страстному четверзі” простежуються ознаки детективно-психологічного жанру. Автор робить спробу відтворити внутрішній світ опришка Добоша (Довбуша), охопленого великою пристрастю й роздвоєністю обов’язку й кохання.

Українська романтична проза розпочалась із фольклорних модифікацій та олітературення усної народної словесності. Деякі сцени, епізоди, навіть сюжети своїх історичних творів М.Устиянович теж часто будував на основі фольклорних матеріалів. “Страстний четвер” - це літературно опрацьовані народно-історичні перекази про Олексу Довбуша (Алексія Добоша). Слід відзначити, що історична сюжетна лінія повісті подекуди недостатньо випрозорена й доведена до логічного завершення. Унаслідок твір перетворюється в розповідь про один частковий епізод історичного конфлікту - боротьби опришків за соціальне визволення під керівництвом Добоша й історію його кохання до Зіні. Українська романтична проза того часу опрацьовувала проблему антикріпосницької боротьби, стихійного протесту проти поміщицького гніту, народної помсти й розбійництва. Однак М.Устиянович не ставить собі за мету фактичну достовірність. Він майже ігнорує принцип історизму. Для нього як письменника-романтика головне - передати поетику народної помсти, соціальний протест опришків. Він у творі “Страстний четвер (Повість верховинська з місцевих поговірок)” шляхом пригодницької розповіді справедливо вбачає соціальні причини опришківства у посиленні експлуатації народних мас. Однак письменник, хоч і поетизує опришків у дусі фольклорних традицій, все ж віддає данину й офіційній думці - осуджує їх як “розбійників”.

Одним із головних персонажів повісті виступає історична особа - легендарний Алексій Добош (Олекса Довбуш). Він - борець за соціальну справедливість. Народ вважає його месником. Та повість не дає підстав для подібної інтерпретації. Майже жодного акту помсти в ній не зображено. М.Устиянович акцентує увагу не на стихійному, а на несвідомому характері опришківства під керівництвом Добоша. Письменник, ідучи за народнопісенною поетизацією ватажка, постійно підкреслює ідеальність образу опришківського отамана. Він не багатий, хоча й не бідніший за інших, але відмовляється від сімейної ідилії й стає на шлях самовідданої боротьби за народні інтереси. Для письменника головне - художньо змалювати, виразити особистість народного лицаря, яка вразила його морально-психологічною суперечливістю й стоїцизмом. Автор мав намір здивувати читача незвичайною людською постаттю. З цим пов’язане утрируване (в романтичному дусі) зображення Добоша.
У повісті постать отамана розкривається поступово, стосовно до розгортання подій: епізод за епізодом автор вводить читача у внутрішній світ свого героя, розкриває його складну, багатогранну натуру, що постає у словах, діях і вчинках - з усіма чеснотами й вадами, слабими й сильними сторонами характеру. На початку твору письменник подає портретну характеристику героя як молодця, сповненого сили й енергії - “ядрений, легкий, кмітливий, гарно одягнений" (Б, 143). М.Устиянович дає як пряму, так і опосередковану характеристику Добоша. Прозаїк розкриває соціальні причини опришківства, що стали причиною появи серед “чорних хлопців” Алексія. Для характеристики образу ватажка автор уміло використовує портретну, речову деталь, інтер’єр, а також слухові та зорові деталі. Багата у творі й мовна палітра, переважно почерпнута з усної народної поезії.
М.Устиянович, вимальовуючи колоритний образ ватажка опришків, намагався показати читачеві не ідеалізованого героя, а, перш за все, звичайну людину, яка відчувала біль народу, тугу, кохання. Останнє наповнювало груди легеня, робило його ще більш величним і щирим, і заради коханої він здатен був на незвичайне - назавжди залишити опришків і в Угорщині зажити з Зінею заможно й щасливо. Однак у ватажка і закоханого легеня йде внутрішня боротьба між обов’язком і бажанням. І коли цей вибір набрав небезпечної гостроти, коли всі умови незалежно від нього переважували терези в бік громадського й людського обов’язку, а Зіня все одно була разом з ним, Алексію нічого не залишалося, як примиритися з долею, обраною для нього “звише”.

Загалом же образ Алексія Добоша в повісті М.Устияновича “Страстний четвер”, маючи фольклорно-історичну основу, не лише відображає окрему особу, а типізує народний характер у цілому. Він став легендою, мірилом правди, добра й гуманності, терпіння й витримки. Він і досі “живе” серед народу.

Духовне життя Галицької Русі у другій половині XIX століття почало пробуджуватись і розвиватись завдяки великим соціальним змінам, що відбулися в країні. Було скасовано панщину. Галицька інтелігенція створила першу політичну організацію для оборони прав народу, під назвою “Головна Руська Рада”, почав виходити перший український часопис “Зоря Галицька”. Цей час називали “весною народів”.

Саме тому закономірною була поява в західноукраїнській літературі поеми Миколи Лисикевича “Спевак з Полесья” (1861 р.). У цьому творі знайшов відображення тогочасний дух Галицької Русі, що прагнув до “самосвідомості та самоутвердження”.

Автор поставив перед собою благородну мету - змалювати ліричний образ Співця, який пробуджується від тривалого сну, настроює на урочистий лад свій “торбань” і проходить усю землю від Дністра до Сяну, співає думи, розкриваючи в них славне минуле своєї країни. У поемі ми зустрічаємо образ Олекси Довбуша. Славний ватажок опришків змальований в останні години свого життя.

Письменник проявив себе справжнім майстром художнього паралелізму. Природа, відчуваючи нещастя, починає грізно гомоніти, ніби обурюючись майбутньому скоєному злочину. Ця сцена дуже подібна до пророцтва біди зловісними явищами природи у “Слові о полку Ігоревім” перед виступом князя Ігоря в похід. Як за Ігорем Святославовичем, пораненим у бою, тужить природа, так за вмираючим Довбушем “гори й ліси в жалобі”, “трава унывае”.

У цьому творі можна побачити паралель між доблесним ватажком опришків О.Довбушем і Новгород-Сіверським князем Ігорем Святославовичем. Обидва вони - і Довбуш, і князь Ігор - герої, захисники рідного краю, народні улюбленці. Мабуть, автор провів паралель з метою підкреслити ту роль, яку відігравав О.Довбуш на Галичині у І половині ХVІІІ століття.

У поемі розповідається, що смерть ватажка настала від срібної кулі. Хто її пустив в серце Олекси, автор нам не говорить, але, очевидно, він має на думці Стефана Дзвінчука. Але чому це було зроблено за допомогою саме срібної кулі? Відповідь можна знайти в легендах, переказах, співанках-хроніках.

На фольклорній основі побудований і заповіт Довбуша та його поховання. Даний епізод - це переспів закінчення історичної пісні “Ой попід гай зелененький”.

М.Лисикевич у невеликій частині, присвяченій Довбушу, зумів майстерно розкрити характер головного героя. Це мужня і грізна людина, бо навіть гори, де він жив, чорніють і пострах на “окресність сіють”, але грізна вона для ворогів, а для простих людей Олекса Довбуш - “славний”. Це єдиний епітет якнайкраще характеризує ватажка опришків, вказує на ставлення до нього народних мас.

Підле вбивство подається письменником як ганебний і злочинний акт. Отож, автор на боці хороброго ватажка, його мрій та устремлінь.

Хоч образ Олекси змальований досить скупо, декількома мазками - тропами, але вони дають нам змогу виразно уявити собі ватажка опришків, глибоко зрозуміти значення його діяльності для тогочасного суспільства Галичини. Правда, твір написано дещо неусталеним правописом, у деяких епізодах відсутня композиційна стрункість, відчувається надмірне вживання старослов’янізмів, що дещо утруднює сприйняття зразка. І все-таки поема М.Лисикевича “Спевак з Полесья” - одна з перших ластівок поетичної Довбушіани на західноукраїнських землях, твір великого громадянського звучання.

Серед українських письменників-класиків минулого століття почесне місце займає Ю.Федькович - продовжувач демократичної спадщини Т.Шевченка. Однією з центральних тем його творчості є возвеличення визвольної боротьби трудящих, поетизація їх ватажків. Так у письменника визріло пристрасне бажання увіковічити образ “підгірського мстителя”.

Про Олексу - відважного лицаря - Ю.Федькович написав баладу “Довбуш”, поезії “Дзвінка”, “Убогий леґінь”, драму “Довбуш” тощо.

У баладі “Довбуш” ми бачимо тісне переплетення різних тематичних ліній: соціальна боротьба, роль особи в історії, віра в краще життя і фатальне кохання. Для повнішого втілення такого складного творчого задуму поет вдається до поєднання баладного, пісенно-ліричного й навіть легендарного зображення.

В основу балади покладено відому історичну пісню “Ой попід гай зелененький”. Твір Ю.Федьковича починається своєрідним зачином, характерним для українського героїчного епосу, в якому чітко й лаконічно оцінюється зображуване, називається конкретне прізвище особи, про яку йтиме мова (“наш Довбуш”). Основна частина та епілог - це своєрідний переспів пісні “Ой попід гай зелененький”. Письменник досить скупо розкриває образ капітана. Він його ідеалізує. Ватажок має надзвичайний постріл. Інша художня деталь сприяє романтизації образу славного месника (“Грим! А збуїв тисяч двісті на ногах вже повставали”). У баладі відсутня детальна портретна характеристика героя. Вона створюється окремими надзвичайно яскравими мазками. Художню палітру поет запозичив з календарно-обрядової пісенності. Величальний портрет Олекси у творі переданий опосередковано - через враження інших, зачарованих його вродою, поставою, силою. Від одного лише погляду печеніжинця “стинуть ляхи”, за славним капітаном “гинуть усі дівчата й молодиці”. У дусі гуцульського фольклору письменник передає палку любов Довбуша до Дзвінки, а відтак і його смерть.
Вірш “Сонні мари” побудований на спогадах про славного “підгірського мстителя”. Епізодично змальовано народного ватажка в поезіях “Сам”, “Доля”, “Убогий леґінь”.

Поезії Буковинського солов’я “Довбуш” та “Дзвінка” носять романтично-фантастичний характер, зумовлений тим, що система образів і засоби художнього відтворення в них цілком почерпнуті з опришківського фольклору.
Багато років мріяв письменник створити драматургічний образ відважного народного месника. Нарешті він написав першу в українській літературі віршовану трагедію на історичну тему “Довбуш”.

Перша редакція драми не була завершена. Два її акти автор опублікував у журналі “Правда” у 1869 р. Під назвою твору зазначалося: “Дивоглядія в п’ятьох зводах”. Тут драматург відсуває на задній план соціальне єство народного месника, романтизуючи героя та його оточення.

У першій редакції діють герої, які в наступних або зовсім зникають, або будуть висвітлені досить скупо. Одним з головних персонажів твору є Василь Довбуш - батько майбутнього ватажка опришків. Це багатий одружений гуцул. Він врятовує з пожежі княгиню, закохується в неї, і вона народжує сина Олексу.

Далі, з розгортанням сюжетної лінії, майбутній ватажок опришків постає лише декілька разів. Автор показує його як дуже вродливого молодого легеня (“пишного”, в якого “неначе місяць на лиці”). У першому варіанті не дано широких описів воєнних баталій, і образ Олекси є швидше епізодичний, майже не розкривається. Письменник відходить від історичних відомостей у змалюванні походження героя. Весь твір насичений фантастичними подіями, запозиченими з легенд, переказів, що дещо видозмінює його специфіку як зразка соціально-психологічного. Драматург у лірично-філософських роздумах ставить проблеми кохання, життя і смерті, відповідальності за доручену справу та нехтування нею, зв’язок між особистістю і світом. У цій редакції є й свій позитивний бік - “зблиски метафоричної образності, проникливі узагальнення й афористичні вислови, обгрунтування філософської позиції активно-евдемоністичного вживання життя” (Б, 198).

Друга українська редакція Ю.Федьковича є ніби продовженням першої. Письменник робить головним героєм Олексу, хоч подає його більше в інтимно-побутовому, ніж героїко-фантастичному аспекті. Ватажок змальований гордим, сильним, завзятим. Проте проблема “люби” є досить вагомою; яка й привела його до смерті. Тут багато штучних, надуманих ситуацій, що певною мірою знижують художню цінність твору. Драматург був не в захопленні від другої редакції, доопрацював її утретє, назвавши “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”.

В основу драми автор кладе дві сюжетні лінії: соціальна боротьба опришків на чолі з Олексою Довбушем проти польського панування і особиста - складна любовна інтрига між любаскою Дзвінкою і славним гуцульським ватажком.

П’єса побудована так, що любовний конфлікт дещо домінує над іншими. Письменник використовує містичні предмети, романтизовані явища природи. Така композиція дає змогу ширше розкрити соціальне зло, підкреслити риси Довбуша як борця проти поневолення.

Ватажок змальовується в трагедії інколи як легковажний, веселий, гарячий, задирливий ловелас. Цензура вилучила третю сцену, в якій Довбуш висловлював народні сподівання про волю, через те образ головного героя вийшов позбавлений соціально-класових рис.

На нашу думку, основна причина загалом невисокої оцінки драми Ю.Федьковича “Довбуш” полягає у майже одностайному прагненні дослідників “підтягнути” її до реалізму, тоді як за типом осмислення матеріалу й способом художнього втілення вона є романтичною.

Центральною постаттю третьої редакції є Олекса Довбуш, образ якого драматург виписав з великою майстерністю. Це майже сформований характер. Письменник яскраво показав велич його натури, благородство високих людських ідеалів. У п’єсі вимальовується доля людини своєї епохи: жорстка, гірка й трагічна. Олекса свідомо обирає важкий і тернистий шлях трибуна-борця. За це його люблять і шанують люди.

У творі є моменти, які стоять дуже близько до реальних історичних. Мова йде про стосунки братів - Олекси та Івана.

Автор насичує архітектоніку п'єси своєрідними знахідками. Так, у монологи дійових осіб він уводить романтично-фантастичні епізоди з опришківського фольклору. Не можна погодитись із деякими критиками, які доводять, що ці ідеї Ю.Федькович узяв у Нойбауера (Б, 212). Драматург прекрасно знав гуцульський епос і уміло використав його у творі.

Основою драматичного конфлікту п’єси, що призводить до трагічної розв’язки, є фатальна любов. У змалюванні кончини опришківського отамана письменник наслідує народнопоетичні джерела. Твір багатий на тропіку. Так, символічне та містичне значення в драмі мають Громовий топір, Знахарський хрест та день Вартоломія. Ці художні образи посилюють тенденцію фаталізму, що спостерігається в п’єсі, сприймається як вища необхідність, сила, що не залежить від людини. Ця думка особливо виразно лунає в сцені загибелі ватажка.

Отже, драма “Довбуш” як у дзеркалі відобразила специфіку романтизму Ю.Федьковича: з одного боку, захоплення міфологією і, з другого, бунтарська наснаженість. Обидві ознаки спостерігаємо як у ліриці, так і в трагедії “Довбуш”. Цим частково пояснюється відхід драматурга від історичної вірогідності: Довбуш для автора не стільки історична постать, скільки уособлення народної мрії про заступника й месника. Є істотні індивідуальні особливості в цьому характері. Вчинки Довбуша начебто залежать від його особистих пристрастей, - але то, швидше, для зовнішньої дії, по суті ж це характер бунтарський, націлений проти тиранії. Є й інша основа, яка визначає високу трагедійність цього образу: активність щодо різних обставин.

Відомий галицький письменник Дмитро Вінцковський (1846 - 1917) у 70-х роках XIX століття написав поему про славного ватажка опришків “Як Олексу Довбуша представив Дмитро Вінцковський”. Для цього автор опрацював опришківський фольклор та історичні матеріали.

Письменник повніше й докладніше, ніж М.Лисикевич, змалював у своїй поемі образ Довбуша. Він відкрив широку панораму життя і діяльності славного ватажка опришків. Поет змалював його юнацькі роки, намагався розкрити причини становлення на шлях боротьби з гнобителями. Яскраво й виразно малює він життя опришків та їх справи, спрямовані на встановлення справедливості в суспільстві.

Олекса Довбуш - головний герой поеми. Грізним і справедливим месником, справжнім захисником простих людей постає перед нами ватажок.

У поемі отаман змальований людиною з крилатою мрією, яка не може жити в клітці. З молодих років його натура, пригнічена тягарем важкого життя і нещастя, що випали на його родину, бажала волі, щоб зняти камінь з душі, розправити плечі й відчути себе людиною. Автор не приховує своєї симпатії до Олекси Довбуша, який є основним виразником романтичного пафосу. Домінуючим мотивом характеристики ватажка є уславлення його першості у всьому: і вдачею, і красою. При характеристиці Довбуша автор іде від побутових реалій до незвичайних, специфічно романтичних (“Так я орлом туди літав, і вздовж, і впоперек буяв”. - Б, 238).

Письменник у творі ставить проблему фатуму. На думку автора, Олексові було на роду написано стати народним месником і загинути. Головний герой не дуже радіє з цього, бо розуміє, що стати охоронцем простого люду означало одне: бути вигнанцем, зацькованим диким звіром (“Нині я став лиш диким вовком”). І він спрямовує свої сили на виконання благородної місії, уготованої йому долею.

У цьому питанні автор поділяв думку Гомера про залежність долі від характеру героя: тільки людина з героїчним характером могла стать на двобій з долею заради досягнення своєї мети. Довбуш загинув, але його смерть була результатом його особистого вибору, його дій (Б, 239).

Добрим і справедливим до простих селян і побратимів малює свого героя Д.Вінцковський, але суворим і грізним до ворогів.

У поемі подається досить детальна портретна характеристика Довбуша. Автор змалював головного героя надзвичайно вродливим, який “як підкрутить чорні вуса і як махне головою, то в п’ятах тобі постигло і дощем стрясло б тобою” (Б, 240). Це порівняння дуже близьке до змалювання зовнішності ватажка Ю.Федьковичем у його романтичній баладі “Довбуш”, але першоджерелом портретної характеристики славного лицаря гір для обох письменників була усна народна творчість. Зовнішній вигляд говорить про потяг головного героя до прекрасного, про розвинені естетичні смаки й уподобання. І ці риси невипадкові в характері Олекси, бо він - син Карпат, а, як відомо, краса для гуцула - це “після волі, найперша з духовних потреб” (Б, 240). Так, саме краса й воля стали домінуючими рисами характеру гуцульського народу, і вони гармонійно поєдналися в Олексі Довбушеві.

Герой Карпатських гір помирає, але його дух, вільний і нескорений, живе й продовжує боротися.

У величезній художній скарбниці Івана Франка є твори про героїчне минуле українського народу і людей, які боролися за його краще життя. Однією з таких героїчних постатей є славний ватажок опришків Олекса Довбуш, якого Каменяр змалював у повісті “Петрії й Довбущуки”. Найпершим матеріалом для неї послужив фольклор. Твір має дві зовсім відмінні редакції. У післямові до другого варіанта, який готувався для видання у 1910-1912 роках, І.Франко зазначав, що перший варіант був написаний у роки його університетського навчання для скромного літературного заробітку “мало виробленою мовою та ще менше виробленим етимологічним правописом”. Готуючи матеріал для окремого видання, І.Франко виправляв мову, стиль і вніс чимало змін у зміст.

Повість “Петрії й Довбущуки” є соціально-романтичним твором. У ньому Каменяр зробив спробу розв’язати опришківську тему під соціальним кутом зору. Свою повість письменник вважав “документом молодечого романтизму” (Б, 247).

Червоною ниткою у творі проходить образ Олекси Довбуша, майже повністю побудований на фольклорній епіці. І.Франка зацікавила не так народна оцінка соціальної ролі Довбуша, як легенди про фантастичні подвиги славного ватажка опришків, перекази про його надприродні якості, про його скарби. Письменник взяв з народної творчості те, що відповідало романтично-фантастичній природі твору, змішав фольклорну фантастику з містикою, де й потонуло золоте зерно оцінки опришків, близької до історичної правди (Б, 250).
При створенні образу Довбуша І.Франко майже повністю відійшов від історичної правди. Хоч за основу письменник взяв народну епіку, проте більша роль належить все-таки художньому домислу. Вже сам час, місце, в якому відбуваються події, пов’язані з Олексою Довбушем, є результатом домислу. За історичними даними життя і діяльність отамана опришків закінчилися у 1745 році. У повісті ж Франка ми зустрічаємося з живим Довбушем у 1856 році. Виходячи з досліджень М.Грушевського, В.Грабовецького, ватажок народився в 1700 році (Г, 60), то ж під час подій, що відбуваються в повісті, йому повинно бути 156 років. Крім того, О.Довбуш до кінця життя залишався активним борцем проти поневолювачів, а Франко зробив героя бездіяльним біля 100 років. Історично достовірним є той факт, що народний герой народився в селі Печеніжині на Покутті і аж ніяк не у селі Перегинську, а точніше в окремій частині цього села, у Довбущуківці, де, за І.Франком, жили тільки Довбущуки. За народними легендами та переказами Довбущуківка (Довбушанка, Довбушівка, Довбошанка) - це була гора, де знаходилась хата Довбуша (Б, 251).

Боротьба за Довбушеві скарби та використання їх для соціальної діяльності стали основною ідеєю твору “Петрії й Довбущуки”.

І.Франко малює Довбуша, який нібито не загинув і не може вмерти, не передавши своєї справи боротьби нащадкам. Ідея спадкоємності, продовження славних традицій народно-визвольної боротьби проповідується також за допомогою Довбушевого скарбу, що призначений для народного діла, для об’єднання української землі.
У повісті є два розділи, виконані в реалістичних тонах, що ведуть читача в далеке минуле, до часів дійсного життя Олекси Довбуша, - “Мій дім - моя твердиня” та “Внучка воєводи”. Вони включені з метою пояснити родовід сучасних нащадків Довбуша та їх загадковий зв’язок з іншими персонажами. Основою для сюжету розділу “Мій дім - моя твердиня” послужив переказ про блискучу операцію ватажка, який хитрим маневром оволодів шляхетським маєтком біля Болехова. Але одруження отамана опришків з внучкою цього шляхтича і народження нею сина - це, без сумніву, художній домисел І.Франка. Екскурс у минуле є цікавим сам по собі, як спроба відтворити на основі народної творчості історично правдивий образ мужнього повстанця - Олекси Довбуша.

Відомо, що славний лицар і опришки підтримували тісний зв’язок зі Скитом Манявським - опорним форпостом проти католицької експансії. Саме про монастир у Скиті Манявському та відносини Довбуша з ним йде мова у творі, як і про Гошівську церкву та монастир біля Болехова. Художньому домислу автора належить і думка, що монастир побудовано на гроші Олекси Довбуша.

Описуючи події в розділі “Сповідь опівночі”, І.Франко спирається на цілком достовірні дані про обіцянку панів у 1744 році за голову ватажка опришків видати нагороду - шапку золотих. У повісті це має місце лише в 1772 році, коли Олекси вже давно не було в живих.

Зображення Довбуша як освіченої людини є без сумніву художнім домислом автора, бо жодний історичний документ не подає такої інформації (Б, 254).

Образ славного опришка І.Франко створив повністю в дусі романтизму. Каменяреве трактування ватажка сприймається як афоризм про Довбуша. Автор використовує розмаїті зображально-виражальні засоби, щоб показати силу, мужність, роль і значення цієї людини у визвольній боротьбі.

У творі ми зустрічаємо два портрети Олекси Довбуша: в останній рік його життя та в роки активної боротьби разом з опришками. Опис зовнішності Олекси Франко подає за фольклором, але велика роль належить і фантазії письменника. Ми декілька разів зустрічаємо опис якоїсь людини й кожного разу до попереднього опису додасться якась нова деталь. Але жодного слова немає про те, хто це. Ця таємничість народжує цікавість, привертає увагу читача, зосереджує її на невідомій особі, якою, як виявляється пізніше, є Олекса Довбуш. Це данина традиціям романтизму.

До опришківської теми звернувся і Михайло Старицький у драмі “Юрко Довбиш”. Сюжет твору запозичений з роману австрійського письменника Карла Францоза “За правду”. Обидва письменники використали багатющий опришківський фольклорний матеріал. У драмі М.Старицького замінено імена відповідних персонажів роману К.Францоза. Головним героєм став Юрко Довбиш. Його образ має багато аналогій із історичним Олексою Довбушем. Обидва вони вихідці з Прикарпаття, їхнє дитинство пройшло у великих злиднях. Вони рано пізнали весь тягар феодального гніту і стали замислюватись - як раз і назавжди скинути пута голоду, холоду, бідності.

Не витерпівши важкої каторжної праці, несправедливості, обидва легені вступають у загони опришків, так званих “чорних хлопців”.

Драматург добре знав історію опришківського руху, тому-то й наділив свого героя Юрка рисами Олекси Довбуша. М.Старицький підкреслює трагічність образу месника. Приреченість ватажка опришків мала історичні причини: ні торжество справи, за яку боровся, ні особистого щастя він не міг досягти, бо ще не з’явилася на світ сила, здатна перебудувати життя на нових, справедливих началах. Це добре усвідомлює Юрко Довбиш у кінці свого життя.

Щодо художнього опису історії Довбуша до 90-х років XX століття за нетотожних суспільно-політичних обставин у різних регіонах України, то слід зазначити, що на західноукраїнських землях у цей час далі продовжувалась офіційна антиукраїнська кампанія з боку панської Польщі та боярської Румунії. І все-таки національно-патріотичні сили з метою пробудження самосвідомості народу засновували і видавали в Галичині й на Буковині найрізноманітніші періодичні видання, що відігравали величезну роль і для всієї України. Це й дало підставу С.Єфремову заявити, що на початку XX століття “українство позбавлене було всіх засобів (літературних - П.Б.) і коли б не Галичина, то фізичної б не мало змоги подавати свій голос як окрема нація”.

Однак навіть у такий важкий час літературний процес на Україні продовжував вирувати. Серед нечисленних за тематикою та жанрами художніх витворів вагоме місце належить і літературній Довбушіані.

У жанрі оповідання одним з перших зробив спробу відтворити образ Олекси Довбуша А.Кучурак. який у 1900 році в Коломиї видав невеличку за обсягом книжечку “Олекса Добуш - славний ватажко опришків”. І хоч сам автор визначає жанр свого твору як історична повість, проте за всіма специфічними ознаками - це три типових оповідання про життя славетного лицаря гір, своєрідний сплав історичної правди та художнього вимислу з метою змалювання образу відважного печеніжинця. У даних зразках немає жодного діалектизму, що в певній мірі збіднює їх художню палітру. У третьому оповіданні “В Довгопіллі” автор художньо переробляє історичну пісню “Ой попід гай зелененький”.

Тісний зв’язок малої прози С.Васильченка з українським фольклором яскраво простежується в його новелі “Довбищук”. Сюжет її запозичений письменником із народних легенд про здобуття Олексою надзвичайної сили та безсмертя.

З історичним Довбушем герой С.Васильченка на початку твору немає майже нічого спільного. Поступово штрих за штрихом письменник створює яскравий образ казково-романтичного героя з глибоко внутрішньою красою. Образ Довбуша у творі С.Васильченка певною мірою символічний. Він символізує собою красу людської душі, красу почуттів, добро, людську здатність до самопожертви. Це символ усього найкращого, що є в людині, символ любові до людей.

У малій українській прозі про Довбуша в першій третині XX століття помітним явищем стало історичне оповідання Г.Хоткевича “Потомок Довбушів”. Образ народного месника поданий тут ретроспективно - крізь призму оповідей одного з персонажів твору Івана Галети, який виступає носієм гуцульського фольклору про Довбуша.

Передаючи в оповіданні легенди й перекази про ватажка опришків, яких Іван знає безліч, автор розкриває внутрішній світ гуцулів. Ще темні й забобонні, вони свято вірять у Довбушеву непогрішимість, його добро, справедливість та безсмертя.

Досить поверхово, фрагментарно зображається Олекса Довбуш у казці П.Костецького “Дівоча хустка і кухоль горілки” та оповіданні І.Козаченка “Месник”. Обидва автори не вдаються до поглибленого розкриття внутрішнього світу народного месника, його “діалектики душі”, та й художня мова обох творів досить збіднена. Проте заслуга згаданих авторів полягає в тому, що вони поповнили лаву представників малої прози про славного ватажка опришків.

Паралельно з розвитком малої прози про печеніжинця продовжує поповнюватись і ліро-епічна Довбушіана. У 1904 році поет Василь Щурат видав збірку “На трембіті”, в якій були вміщені дві поеми про славного лицаря волі, “Олекса Довбуш” та “На синій Чорногорі”.

Обидва твори мають фольклорну основу, і в них розкриваються соціальні суперечності між представником народних інтересів Довбушем і світом гніту. Ватажок у даних зразках - романтична натура. Він постає як людина честі, втілення народної моральності як внутрішньої сили, здатної звіряти й сполучати власні прагнення і бажання з інтересами свого народу.

Обом творам притаманна як багата фольклорна основа, так і історична правда, адже в образі ватажка поет художньо узагальнює типові риси волелюбного українського народу. У поемі “На синій Чорногорі” Довбуш зображений як ватажок-трибун, який надлюдським зором охоплює територію “з-за Дону аж до Сяну”, спостерігаючи як “за воями йдуть вої”. Засобами поетичного слова В.Щурат втілює заповітну мрію багатьох поколінь українського народу про незалежність, яку треба здобувати в боротьбі. Розв’язка твору досить несподівана. Побачивши готові до боротьби за волю України лави воїнів, Довбуш вирішує зійти з історичної сцени, уступивши місце представникам молодшого покоління.

До історичної тематики звернувся письменник Гнат Хоткевич, вирішивши змалювати силу, велич, дух українського народу через долю національного героя Довбуша в однойменній п’єсі та повісті.

У роботі подається історія створення драми, втрата її рукопису (1909 р.), віднайдення (1974 р.) та публікація в журналі “Бахмутський шлях” (1997 р.).

Драма Г.Хоткевича “Довбуш” - це не чисто історичний і не чисто фантастичний твір, як вважав сам письменник, а героїко-романтична п’єса, в основу якої покладено реалістичний та романтичний підхід до матеріалу про діяльність славного месника. Сама фабула засвідчує, що події тут відбуваються в 30-40 роках ХVІІІ ст. Художній образ ватажка опришків, створений драматургом, не є дзеркальною точною копією Довбуша - історичної особи. Основу п’єси й особливо її закінчення становить історична пісня “Ой попід гай зелененький”. Г.Хоткевич подає опосередковану характеристику Довбуша, вкладену в уста інших дійових осіб. Вони належать до різних соціальних верств, через те і є діаметрально протилежними. Ватажок діє у творі впродовж 7 років (1738-1745 рр.). Отже, письменник йде свідомо за історичними документами. Він не намагається показати Довбуша лише в середовищі друзів-опришків. Для автора важливим було звернути увагу на ватажка-людину, живу постать, а не на легенду, хоча й це письменник змалював. .Драматург створює образ Довбуша, позбавленого родини, сімейного щастя і власної оселі. Високі смереки - його хата, легені-опришки - його сім'я. Наймиліший для нього звук - це посвист опришків, яких він називає “соколами”, “браттями”, “легінцями”. Письменник у п’єсі відтворює справжні епізоди з життя ватажка (його поранення, вбивство Дідушка). З розповідей деяких гуцулів Олекса Довбуш наділяється міфологічними рисами, однак ватажок - приречена на неспокій людина, бо бореться за щастя людей. Торкається письменник і проблеми фатуму. Це усвідомлює Олекса й прагне діяти по-лицарськи - не вбиває ворогів, відпускає економа. Такий романтичний протест проти фатуму відчутний і в сцені зі священиком, який здається Довбушу його злою долею. Вбиваючи його, ватажок таким чином протестує проти сили обставин, фатуму. Отже, Олекса в п’єсі сприймається як художнє узагальнення народного месника періоду антифеодальної боротьби і як романтичний образ. Г.Хоткевич зображує Довбуша, людину виняткову, в досить незвичайних для нього обставинах, коли ватажок змушений розбиратися у власних почуттях. Олекса відмовляється від усього й стає на шлях самовідданої боротьби за народні інтереси. Для романтизму характерна особлива позиція героя, яка полягає в його відчуженні від інших, у чому Довбуш зізнається дідові-пастуху. У п’єсі відчутна підвищена емоційність і напруженість у зображенні подій і характеру головного героя. Характерні для романтизму дещо екзотичні пейзажі - дикі Карпатські гори - теж сприяють саморозкриттю Довбуша. У трактуванні Г.Хоткевича моральний вчинок Олекси (пролиття невинної крові), моральна оцінка усвідомлюється, відчувається насамперед душею, переживається особисто. Автор звертає увагу на емоційну сферу особистості (Б, 346).

Багатющий фольклорний, історичний, літературний матеріал про Довбуша змусив Г.Хоткевича розширити родові та жанрові рамки художнього осмислення образу славного ватажка. На початку 30-х років він закінчив повість “Довбуш”. “Вона - суто реалістична, справді історична, хоч і щедро помережана народнопоетичним матеріалом” (Б, 347).

У даному творі образ відважного месника є головним, а вже навколо групуються інші - другорядні. Тут діють персонажі, які згадуються і в багатьох документах тієї епохи, і в народних легендах, переказах та піснях. Сюжетна канва теж в основному розгортається навколо подій, які справді відбувалися.

Історичні події і факти ніде не перекручуються, правильно висвітлюються. Але, залишаючись вірним історичній правді, письменник не йде сліпо за фактами, він не стає рабом документів чи їхнім коментарем. Окремі компоненти повісті пов’язані не стільки хронологічно, скільки логічно. Г.Хоткевич нерідко змішує окремі деталі, порушує їх хронологічну послідовність. А багато епізодів і навіть цілі сюжетні лінії є взагалі результатом художнього домислу. Їх джерело слід шукати не в історичних документах, а в усній народній творчості. Фольклорний та історичний матеріали тісно переплітаються в повісті. Крім особи легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, у творі ми зустрічаємося й з іншими історичними постатями - відомими опришками Павлом Орфенюком, братами Джамиджуками, Василем Баюраком, Іваном Бойчуком, Андрієм Лаврівим та іншими.

Реальними історичними особами є і полковник Пшелуський, пан Потоцький, сільський багач Дідушко, убивця Довбуша селянин Стефан Дзвінчук та інші.

Трактування образу ватажка Г.Хоткевичем вирізняється новаторством. На зміну романтичному герою (у драмі) приходить герой реалістичний. Що спонукало його взятися за зброю, що зробило з нього легендарного