Рефераты на украинском
Правове і нормативне регулювання охорони праці - Трудове право України -



1.Кодекс законів України „ Про працю" розділи: робочий час,час відпочинку.

2.Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням.

3.Трудовий договір.

4.Колективний договір.

I. Робочий час

Турбота про здоров'я людини, її культурний і фізичний розвиток є важливою функцією нашої держави. Частково вона реалізується з допомогою норм трудового права, обмеженням робочого часу, встановленням часу відпочинку, нормативів щодо охорони праці тощо. Визначувана трудовим законодавством регламентація норм робочого часу має важливе значення для його раціонального використання. Законодавство передбачає такі види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу; неповний робочий час, ненормований робочий день. Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень. Отож, за п'яти- або шестиденного робочого тижня загальна кількість годин не повинна перевищувати 40. Звідси щоденна робота за п'ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, за шестиденного - 7 годин. Підприємства та організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. Деякі категорії працівників мають скорочені (неповні) обсяги робочого часу. До них, зокрема, належать неповнолітні: працівникам віком од 16 до 18 років установлюється 36 годин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) - 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньому встановлено шестигодинний робочий день; лікарям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-годинний робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний робочий день. Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда. До того ж працівники можуть мати неповний робочий час. Чим відрізняється він од скороченого робочого часу? По-перше, для вирішення питання про встановлення неповного робочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника (уповноваженого ним органу), а за скороченого робочого часу цього не потрібно. По-друге, оплата праці за неповного робочого часу здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку, а за скороченого - в повному розмірі ставки (окладу) працівника. По-третє, за неповного робочого часу можливе зменшення тривалості як робочого дня, так і днів робочого тижня. Можливість працювати неповний робочий час здебільшого використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догляду за дітьми, хворими членами сім'ї, у зв'язку з навчанням, станом здоров'я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов'язково на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку. З огляду на специфіку й характер трудової діяльності певної частини населення (державних службовців, осіб адміністративного, управлінського, технічного, господарського персоналу: директорів, начальників, бухгалтерів, економістів, юристів, програмістів, інженерів і т. д.) законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня, розробляються власником (уповноваженим ним органом), а також профспілкою (іншим органом, уповноваженим на представництво трудового колективу) і включаються в колективний договір.

Час відпочинку

Велике значення для відновлення здоров'я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку - час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має декілька видів. Це - перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки. За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від 30 хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час. Працівники на час перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відтинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року будівельникам для обігріву; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ - після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку; в інших випадках. Відносно святкових і неробочих днів чинне законодавство визначає 8 святкових і 3 неробочі дні. До святкових віднесено: 1 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня,- День незалежності України; 7 і 8 листопада - річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції. До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Великдень); один день (неділя) - Трійця. Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має декілька видів: 1. Щорічні: основна; додаткова за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством. 2. Додаткові у зв'язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва). 3. Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо). 4. Соціальна: у зв'язку з вагітністю й пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей. 5. Відпустки без збереження заробітної платні (надаються на різні строки у випадках, передбачених Законом України "Про відпустки" без згоди власника або уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком; інвалідам; особам, які одружуються; працівникам у разі смерті рідних - чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер тощо. За ' згодою сторін трудового договору відпустка надається до 15 календарних днів на рік і може поділятися на частини, але загалом не більше 15 календарних днів. Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання визначається колективним договором). Крім того, законодавством передбачається можливість надання інших відпусток за умови, що вони встановлюються колективним договором або трудовим договором, скажімо, за тривалий стаж роботи на підприємстві, в установі, організації. Всі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються. Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка. Її тривалість не повинна бути меншою ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту). Але з цього загального правила є винятки. Насамперед вони стосуються неповнолітніх (надається 31 календарний день); інвалідів І та II груп (30 днів), III групи (26 днів); керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти, науковим працівникам (56 днів) та іншим категоріям працівників, перелік яких установлено ст. 6 Закону України "Про відпустки", а також іншими законодавчими актами (наприклад. Законами України "Про міліцію", "Про військовий обов'язок та військову службу", "Про прокуратуру", "Про статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про державну службу", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" та ін.). Сезонним, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Наприклад, працівник, який має право на відпустку тривалістю 24 календарні дні, на сезонних роботах відпрацював 3 місяці, тобто 1/4 року; строк його відпустки складатиме 6 календарних днів. Тривалість щорічної додаткової відпустки визначається колективним договором або трудовим договором (контрактом). Щорічно додаткова відпустка надається тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих чинників; працівникам, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 7 календарних днів працівникам із ненормованим робочим днем згідно зі списками посад, робіт і професій, визначених колективним договором, трудовою угодою. Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 60 календарних днів. Дуже важливим в ознайомленні з питанням про відпустку є питання її надання. Відпустка здебільшого надається за затвердженим графіком в порядку черги. Перенесення відпустки дозволяється як виняток, із забороною не надавати відпустку повної тривалості протягом двох років поспіль. Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи на підприємстві, в установі, організації настає після закінчення шести місяців неперервної роботи на цьому підприємстві (в установі, організації). Звернімо увагу на те, що це право працівника на відпустку, а не як було раніше - обов'язок підприємства надати працівникові відпустку після закінчення 11 місяців неперервної роботи. Себто, якщо працівник не бажає йти у відпустку після закінчення шести місяців роботи в перший рік роботи і його не включено у графік відпусток, він має право піти у відпустку перегодом. До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається: неповнолітнім (до 18 років); інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них; жінкам, які мають двох та більше дітей віком до 5 років або дитину-інваліда; іншим працівникам. Забороняється не надавати відпустку протягом робочого року особам до 18 років і працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами чи з особливим характером праці. У вирішенні питань надання відпусток чинне законодавство встановлює деякі обмеження. Скажімо, права на відпустку позбавлено: а) осіб, засуджених до виправних робіт без позбавлення волі з їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання (ст. 115 Виправно-трудового кодексу .України); б) осіб, яких звільняють за порушення трудової дисципліни. Насамкінець уявляється вкрай важливим зупинитися детальніше на питаннях працевлаштування і праці осіб, які не досягли 18-річного віку. Тим паче, що багато хто з вас вже зараз мають намір і можливість працювати.

II. Пільги для працівників, які навчаються у середніх закладах освіти Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Для здобуття повної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. Працівники, котрі поєднують працю з навчанням у середніх закладах освіти мають наступні пільги. 1.1. Встановлення скороченого робочого часу Скорочена тривалість робочого часу - це тривалість робочого часу, зменшена законодавством в порівнянні із загальновстановленим 40-годинним робочим тижнем з метою охорони праці працівників та створення сприятливих умов для поєднання роботи з навчанням. Для працівників, які успішно навчаються без відриву від виробництва в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, на період навчального року встановлюється скорочений робочий тиждень на 1 робочий день або на відповідну кількість робочих годин (при скороченні робочого дня протягом тижня). Ці особи звільняються від роботи протягом навчального року не більш ніж на 36 робочих днів при 6-денному робочому тижні або на відповідну їм кількість робочих годин. Таким чином, право на скорочену тривалість робочого часу мають працівники, які успішно навчаються, та тільки в період навчального року, тривалість якого визначається самим закладом освіти, але не може бути меншою за 36 тижнів. При 5-денному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни при збереженні кількості вільних від роботи годин. За час звільнення від роботи, вказаним особам виплачується 50% середньої заробітної плати .за основним місцем роботи, але не нижче мінімального розміру заробітної плати (ст. 209 КЗпП). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та господарювання. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 та 10 Закону України від 24 березня 1995 р. "Про оплату праці". В окремих випадках, коли за умовами виробництва (сезонний, роз'їзний характер роботи) названі особи не можуть регулярно користуватися вільними днями, власник підприємства або уповноважений ним орган може надавати їм вільні від роботи дні в підсумованому вигляді в міжсезонний період або в інший період найменшої зайнятості на виробництві в межах загальної кількості вільних від роботи днів, установлених законодавством. Графіки надання скороченого робочого дня, скороченого робочого тижня або вільних від роботи днів затверджуються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом, а також з урахуванням графіка занять або навчального плану школи, де навчаються працівники. 1.2. Звільнення від роботи без збереження заробітної плати Керівники підприємств, установ, організацій можуть надавати без шкоди для виробничої діяльності підприємства працівникам, котрі навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, на їх бажання, в період навчального року 1-2 вільних від роботи дні в тиждень без збереження заробітної плати (ст. 210 КЗпП). Це право власника підприємства, а не його обов'язок. 1.3. Додаткова відпустка у зв'язку з навчанням у середніх закладах освіти Відпустка - це вільний від роботи час протягом встановленої законодавством кількості днів. Законом України "Про відпустки", що набрав чинності з 1 січня 1997 р., передбачені різні види відпусток, один з яких - додаткова відпустка у зв'язку з навчанням. Ці відпустки надаються для складання іспитів і заліків. Тривалість таких відпусток залежить від виду закладу освіти; від форми навчання; від року, курсу або класу навчання; від мети, для якої надається відпустка. За час вказаних відпусток за працівниками зберігається їх робоче місце та середній заробіток ст. 217 КЗпП в ред. Закону від 18 вересня 1993 р. Згідно із Законом України "Про освіту", старша школа - це школа 3-го ступеня, що забезпечує повну середню освіту. Основна школа - це школа 2-го ступеня, що забезпечує базову середню освіту. На період складання випускних іспитів в старшій школі працівникам надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 23 календарних дні, а в основній - 10 календарних днів. На час складання перевідних іспитів в основній та старшій школі - від 4 до 6 вільних від роботи днів із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи без урахування вихідних, що означає - святкові та неробочі дні в рахунок цих 4-6 днів не входять і не враховуються вихідні дні. Тривалість відпустки може бути збільшена за рахунок святкових і неробочих днів, але оплаті підлягають тільки передбачені законодавством 4-6 календарних днів (ст. 210 КЗпП). Бажаючим надається право та створюються умови для прискорення закінчення середньої загальноосвітньої школи шляхом складання іспитів екстерном. Порядок складання іспитів екстерном для отримання документа про загальну середню освіту регулюється Положенням "Про індивідуальне навчання в системі загальної середньої освіти", затвердженим наказом Міністерства освіти України від 1 липня 1993 р. (зареєстрований в Міністерстві юстиції 26 липня 1993 р.). Особам, допущеним до іспитів у порядку екстернату за основну і старшу школу, надається додаткова оплачувана відпустка відповідно 21 і 28 календарних днів. На час додаткової відпустки в зв'язку із навчанням за працівником за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата. 1.4. Час надання щорічних відпусток працівникам, які навчаються в середніх закладах освіти Працівникам, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, щорічні відпуски, за їх бажанням, надаються з таким розрахунком, щоб їх можна було використати до початку навчання в цих установах. Право на таку пільгу мають всі працівники, котрі навчаються в середніх закладах освіти незалежно від того, успішно працівник навчається чи ні.

III. Трудовий договір: поняття, сторони і зміст Чинне законодавство України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. До речі, одним із важливих інститутів трудового права є колективний договір, що укладається між власником (уповноваженим ним органом) і профспілковими чи іншими органами, уповноваженими на представництво трудовим колективом. Трудовий договір відрізняється від колективного, по-перше, сторонами, що його укладають, порядком укладання, здійсненням контролю за його виконанням, а по-друге - метою і змістом. Необхідно зважати й на те, що трудовий договір регулює трудові відносини окремого працівника і власника (уповноваженого ним органу), тобто має більш локальний (обмежений) характер, тоді як колективний договір регулює не лише трудові, а й інші правовідносини, тісно пов'язані з трудовими, себто має ширшу дію. Укладати трудовий договір працівник може на одному або водночас на декількох підприємствах, в установах, організаціях (якщо нема відповідних обмежень, передбачених законодавством, колективним договором або угодою сторін). Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, права, обов'язки й відповідальність сторін (у тому числі матеріальна, моральна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законодавством. Отже, з огляду на означене поняття трудового договору, учасником (або стороною) трудових правовідносин передовсім можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства). В законодавстві вони визначаються поняттям "працівник". Іншою стороною виступає власник підприємства, установи, організації, уповноважений ним орган чи фізична особа. Рівночасно слід узяти до уваги, що нормами трудового права регулюються не всі види трудової діяльності фізичних осіб. Це пов'язано з особливостями правового статусу деякої частини працівників - військовослужбовців, членів кооперативів, осіб, які виконують певну роботу за договорами цивільно-правового характеру (підряду тощо). Трудові правовідносини цих працівників регулюються відповідними статутами, нормами адміністративного або цивільного права. Можливість фізичних осіб брати участь у професійній трудовій діяльності визначається їхньою правосуб'єктністю, себто здатністю мати й набувати певні права та нести юридичні зобов'язання. Визначальним для виникнення правосуб'єктності фізичних осіб є вік. За загальним правилом, учасником трудових правовідносин може бути особа, яка досягла 16-річного віку. Як виняток, за певних умов дозволяється працювати особам із 15-річного та учням із 14-річного віку (на особливостях праці неповнолітніх ми зупинимося окремо). Укладаючи трудовий договір, сторони визначають свої права та обов'язки, тобто зміст трудового договору. Права та обов'язки сторін поділяються на: а) безпосередні, що визначаються сторонами; б) похідні, що передбачені в законодавстві, які, своєю чергою, поділяються на необхідні умови, без досягнення домовленості, за якими договір не буде укладено (узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади й розміру заробітної платні), та додаткові умови - випробування під час прийняття на роботу, суміщення професій, інші соціально-побутові пільги (житло, дитячий садок, організація громадського харчування і т. ін.) Однією з додаткових умов трудового договору є визначення строку випробування під час прийняття на роботу. Цей строк встановлюється для вивчення професійних якостей працівника, його можливостей щодо виконання певних функціональних обов'язків. Строк випробування не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням із відповідним комітетом профспілки, - шести місяців (це стосується державних службовців, а також керівників). Строк випробування для робітників не може перевищувати одного місяця. Окремим категоріям працівників строк випробування не встановлюється. Це правило застосовується до громадян, які не досягли 18-річного віку; молодих спеціалістів, що закінчили вищі навчальні заклади і в установленому порядку направлені на роботу; осіб, переведених з іншого місця роботи, та інших категорій працівників. Якщо в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу працівника не було обумовлено випробування та його строку, то вважається, що працівника прийнято на роботу без випробування. Важливою умовою укладення трудового договору є визначення форми і його строків. Як правило, трудовий договір повинен укладатися в письмовій формі. Разом х тим дозволяється укладення договору в усній формі. Додержання письмової форми обов'язкове: 1) за організованого набору працівників; 2) за укладення трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) за укладення контракту; 4) коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; 5) за укладення трудового договору з неповнолітнім тощо. Щодо строку укладення договору, то відповідно до ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, установлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. При цьому строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Трудові правовідносини виникають із моменту прийняття працівника на роботу.

IV. Колективний договір і колективні угоди

Поняття і сторони колективного договору

Одним з напрямів соціально-партнерських відносин є укладення колективних договорів і колективних угод. У да­ний час в Україні вони укладаються на виробничому, регіо­нальному, галузевому і національному рівнях. У 1998 p. со­ціальні гарантії у сфері зайнятості, оплати праці й доходів, доплат, надбавок закріплені Генеральною угодою між Кабі­нетом Міністрів України, Українським союзом промисловців і підприємців і профспілковими об'єднаннями України, 70 галузевими і 27 регіональними угодами. 6 вересня 1999 p. підписано Генеральну угоду між Кабінетом Міністрів Украї­ни і Конфедерацією роботодавців України та профспілко­вими об'єднаннями України на 1999—2000 роки (Праця і зарплата. — 1999. — №23. — Вересень). Нині в Україні на­лічується понад 265 тис. підприємств та акціонерних това­риств. За станом на 1 квітня 1998 р. в Україні колективних договорів було укладено лише на 55 тис. підприємств, або лише на кожному п'ятому. Їхня дія розповсюджувалася на 10,3 млн працівників, що становило 68% їх загального числа (на 1 квітня 1997 p. — 61,5%) (див. Про заходи щодо підви­щення результативності роботи Міністерства праці та соці­альної політики України, його підрозділів на місцях, інших органів виконавчої влади з реалізації окремих норм Основ­них напрямів соціальної політики на 1997—2000 роки // Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).Отже, залишається досить ще високим показник підпри­ємств, установ, організацій, на яких колективні договори не укладаються. Найнижчий рівень охоплення працівників колек­тивними договорами в галузях невиробничої сфери: охорони здоров'я — 45,6%, освіти — 26,7, культури — 14,5, в апараті органів державного і господарського управління — 9%.В окремих виробничих галузях кожне третє підприєм­ство не має колективного договору. Особливо невтішна ситуа­ція на новостворених підприємствах, приватних, а також у сфері малого та середнього бізнесу (Всеукраїнська тристо­роння нарада (про стан колдоговірної роботи) // Праця і зарплата. — 1999. — №1. — Січень).Перевіркою стану укладання та реалізації колективних договорів на підприємствах, які належать до категорії малих з чисельністю працюючих від 15 до 200 чоловік, Державна інспекція праці Міністерства праці та соціальної політики України встановила, що на 950 підприємствах, що становить 12,9% загальної кількості перевірених підприємств, проф­спілкові або інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи відсутні. Причиною неукладання колек­тивних договорів є небажання їх як з боку власника чи уповноваженого ним органу, так і відсутність ініціативи з боку профспілкового чи іншого представницького органу трудового колективу. На вимогу Державної інспекції праці було укладено за 1999 p. 190 колективних договорів (Праця і зарплата. — 1999. — №25. — Січень. — С. 6—7).Україна ратифікувала Конвенції МОП №98 про застосу­вання принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949р.) (Бюлетень Мінпраці. — 1994. — №9— 10), №154 про сприяння колективним переговорам (1981 p.) (Постанова Верховної Ради України №3932-12 від 4 лютого 1994 p. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №23. - Ст. 165; Бюлетень Мінпраці. - 1994. - №6).Згідно з Конвенцією МОП №98 колективний договір — це будь-яка письмова угода про умови праці та найму, яка укладається, з одного боку, підприємцем, групою підприємців або однією чи декількома організаціями підприємців і, з іншо­го боку, однією або декількома представницькими організаціями трудящих або, при відсутності таких організацій, пред­ставниками самих трудящих, які належним чином обрані й уповноважені відповідно до законодавства країни.В Україні правове регулювання колективних договорів і угод здійснюється Законом України "Про колективні догово­ри і угоди" від 1 липня 1993 p., главою II "Колективний договір" КЗпП (про історію виникнення колективних догово­рів і угод, етапи їх розвитку в Україні див. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма "Консум", 1998. — С. 126—132). Закон визначає правові основи роз­робки, укладення і виконання колективних,договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових ідносин і соціаль­но-економічних інтересів працівників і власників.Укладення колективних договорів і угод свідчить про децентралізацію правового регулювання трудових відносин. Держава на рівні централізованих норм встановлює загаль­ну процедуру укладення колективних договорів. Зміст же визначається сторонами. Багато норм законів про оплату праці, про відпустки не можуть бути реалізовані інакше, ніж шля­хом укладення колективного договору. Діє принцип незмен-шуваності прав працівників у порівнянні з законодавством, а також принцип збереження рівня соціальних і трудових прав і гарантій, встановлених угодами вищого рівня.Однак серйозне занепокоєння викликають дані, отримані внаслідок перевірок Міністерства праці та соціальної полі­тики України. На багатьох підприємствах до колективного договору включаються норми, які погіршують становище працівників або залишають без врегулювання такі положен­ня про працю, що мають договірний характер. Головна дер­жавна інспекція Мінпраці за 9 місяців 1998 p. виявила 5150 порушень норм трудового законодавства тільки у питанні укладення та виконання колективних договорів (Всеукраїн­ська тристороння нарада // Праця і зарплата. — 1999. — | №1.-С.31). Колективний договір служить стабілізатором прав робо­тодавця і працівників протягом дії колективного договору. Потрібно особливо підкреслити роль колективного регу- і лювання умов праці як чинника соціального захисту прав окремого найманого працівника від свавілля роботодавця. Нарешті, будучи закріпленими у колективному договорі, І колективні інтереси сторін набирають форми взаємних зобов'язань, виконання яких забезпечується не тільки взаємно відповідальністю сторін, але, при необхідності, і примусовою силою держави. Розглядаючи позови, що витікають з нена­лежного виконання зобов'язань, передбачених колективни­ми договорами, суди повинні розглядати колективний до­говір конкретного підприємства як локальне джерело права.У науці трудового права колективний договір традицій­но розглядався як правовий інститут Загальної частини тру­дового права. "У цей час він зазнає впливу нових суспільних відносин, що не може не відбитися і на правовій формі. Ко­лективний договір не єдиний правовий акт, за допомогою якого здійснюється договірне встановлення умов праці, він вхо­дить до системи колективних угод про працю на національ­ному, галузевому, регіональному рівнях. Колективний договір посідає в цій системі нижчий рівень, що аж ніяк не зменшує значення його нормативно-регулятивних властивостей, однак вимагає внутрішньої узгодженості у системі цих актів. Крім того, колективний договір виступає одним із засобів (спо­собів) реалізації соціально-партнерських відносин і, таким чином, входить до системи цих відносин. Не можна не по­мічати формування нового правового інституту соціального партнерства, який з прийняттям відповідних законодавчих актів набере більш чітких контурів. І тут виникає проблема внутрішнього співвідношення, яка сьогодні ще не може бути однозначно визначена.Крім того, намічаються зміни всередині галузі трудово­го права з виділенням не двох частин — Загальної й Особ­ливої, а трьох: загальні положення; індивідуальне трудове право; колективне трудове право. І правовий інститут колек­тивного договору входить до третьої частини — колективне трудове право.

Колективний договір — це локальний нормативно-пра­вовий акт, який регулює трудові, соціально-економічні відно­сини між власником і працівниками даного підприємства. Колективний договір укладається на підприємствах, в уста­новах, організаціях незалежно від форм власності й господа­рювання, які використовують найману працю і які володіють правами юридичної особи. У законі не визначена мінімальна гранична кількість найманих працівників на підприємстві, за якої має бути укладений колективний договір. Проте, оче­видно, встановити таку норму доцільно. В окремого робото­давця може працювати і один найманий працівник, в такому випадку умови праці можуть бути встановлені трудовим договором і цього, вважаємо, буде достатньо. Практично на невеликих підприємствах, особливо на приватних, колективні договори не укладаються. Таким чином, норма закону не виконується, хоча й закон у цій частині не відповідає ринко­вим потребам.Згідно зі ст. 2 Закону "Про колективні договори і угоди" та ст. 11 КЗпП колективний договір може укладатися в струк­турних підрозділах підприємств. Слід зауважити, що такі структурні підрозділи повинні бути економічно і фінансове самостійними і мати організаційні та матеріальні можли­вості для встановлення і реалізації додаткових або більш високого рівня, порівняно з колективним договором цілого підприємства, пільг та інших умов регулювання соціально-економічних і трудових відносин з урахуванням специфіки підрозділу.Колективний договір укладається не тільки на виробни­чих підприємствах, але й у бюджетних установах, закладах освіти, охорони здоров'я, органах виконавчої влади та місце­вого самоврядування.Колективний договір об'єднує в собі риси договору і нормативно-правового акта. Сьогодні це найважливіший ло­кальний нормативно-правовий акт, що визначає умови праці, умови оплати праці, соціальні гарантії для працівників на підприємстві, в установі, організації. Разом з тим це не тільки правовий акт, але й акт соціального партнерства на рівні підприємства між працівниками і власником або уповнова­женим ним органом, результат узгодження їхніх інтересів.Згідно із Законом України "Про колективні договори і угоди" сторонами колективного договору є власник або упов­новажений ним орган, з одного боку, і один або декілька проф­спілкових або інших, уповноважених на представництво тру­довим колективом, органів, а у разі відсутності таких органів — представники трудящих, обрані й уповноважені трудо­вим колективом, з іншого боку.Потрібно звернути увагу, якщо визначення першої сто­рони колективного договору — власник майна підприєм­ства, тобто роботодавець, — відповідає дійсності, то визна­чення другої сторони вимагає уточнення: нею виступає трудо­вий колектив, оскільки саме він буде виконувати взяті за договором зобов'язання. Профспілкові органи виступають представниками трудового колективу для проведення підго­товчої роботи щодо укладення колективного договору. У ст. 17 Закону України "Про підприємства в Україні" більш чітко сформульовані сторони колективного договору —власник або уповноважений ним орган і трудовий колектив або уповноважений ним орган".Доцент П.Д. Пилипенко правильно вказує на нечіткість закону і при визначенні поняття самого трудового колекти­ву. Так, ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" до трудового колективу відносить всіх громадян, які беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (уго­ди, контракту), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Тобто під таке визна­чення підпадають як наймані працівники, так і працюючі влас­ники. Але останні не можуть одночасно виступати з двох сторін (Трудове право України: Курс лекцій / Під ред. П.Д. Пилипенка. - Львів, 1996. - С. 38).Трудові колективи на загальних зборах уповноважують профком або інший орган представляти свої інтереси в про­цесі підготовки колективного договору.За наявності на підприємстві кількох профспілкових організацій вони повинні сформувати загальний представ­ницький орган для ведення переговорів. Не допускається ведення переговорів і укладення колективних договорів і угод від імені працівників організаціями або органами, які фінан­суються власником, політичними партіями. У випадку, якщо інтереси трудового колективу представляє профспілковий орган, інтереси власника не можуть представляти особи, які є членами виборного органу цієї профспілки.

Зміст колективного договору

Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови (положення), покликані врегулювати соціально-тру­дові відносини в даній організації. Ці умови можна поділи­ти на чотири види: інформаційні, нормативні, зобов'язальні й організаційні.Інформаційні умови містять норми централізованого законодавства, а також колективних угод більш високого рівня— Генеральної, галузевої, регіональної угод. Такі умови, будучи перенесеними до колективного договору конкретного підпри­ємства, не набирають тут додаткової юридичної сили. Разом з тим їх роль не треба зменшувати, оскільки одні й ті ж питання регулюються значною кількістю джерел, а при цьому в колективному договорі не може бути знижений рівень со­ціальних гарантій. Тому, логічно вплітаючись у нормативну тканину колективного договору, інформаційні умови забез­печують цілісність змісту з конкретного питання.Нормативні умови колективного договору — це локальні норми права, встановлені сторонами в межах їх компетенції, які поширюються на працівників даної організації. З перехо­дом до ринкової економіки число нормативних положень колдоговорів різко зростає. Це пояснюється розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин, зростан­ням ролі локального регулювання. Нормативні умови діють протягом усього терміну, на який укладається колективний договір.Зобов'язальні умови колективного договору являють собою конкретні зобов'язання сторін із зазначенням термінів їх виконання і суб'єктів-виконавців, відповідальних за їх виконання. Ці умови діють до їх виконання і завершуються виконанням. У ст. 7 Закону України "Про колективні дого­вори і угоди" міститься зразковий перелік питань, згідно з якими до договору можуть включатися взаємні зобов'язан­ня сторін. Цей перелік носить рекомендаційний характер. У колективному договорі встановлюються, зокрема, зобов'язання відносно:

— змін в організації виробництва і праці (скорочення чисельності або штату працівників; переведення підприєм­ства

назад |  1  | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Разврат - это секс, в котором ты не участвуешь.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100