Надеюсь, что мой диплом кому-то поможет...
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна
кафедра української мови
Відбиття покутсько-буковинського діалекту
у мові творів Василя Стефаника
Кваліфікаційна (бакалаврська) робота
студентки 5-го курсу
філологічного факультету, заочна форма навчання
(спеціальність – українська мова та література)
Чепелєвої Н.І.
Науковий керівник:
доц. Клименко О.К.
Харків 2007 р.
З М І С Т
Вступ
………………………………………………………………3
1. Покутсько-буковинський діалект у мові
творів Василя Стефаника
………………………………………12
2. Стилістична функція діалектизмів
у творчості Василя Стефаника ...................................24
Висновок
…………………………………………………………34
Бібліографія
……………………………………………………..36
В с т у п
Кожна мова існує у двох виявах – літературному й діалектному, які
протиставляються один одному й разом з тим органічно пов’язані, постійно
взаємодіють між собою, існують як нерозривне ціле.
Українська літературна мова на всіх історичних етапах перебувала у
постійній взаємодії з територіальними діалектами. Як зазначено у І.Г.
Матвіяc „Територіальні діалекти в сучасній українській літературній мові ще
зберігаються як самостійні мовні одиниці”.
У період формування української національної літературної мови єдиного
центрального діалекту не існувало, тому мова складалася на основі не одного, а
кількох споріднених діалектів.
Протягом формування української літературної мови серед авторів не було
єдиної думки про те, який діалект ліг в основу української літературної мови.
Більшість лінгвістів доводить, що в основу сучасної української літературної мови
ліг середньонаддніпрянський діалект. І все ж таки доречним, на нашу думку, є
зауваження В.М.Лесина, що українська літературна мова постала не тільки на одній
середньонаддніпрянській основі, а й на інших говорах України, зокрема на основі
південно-західних говорів.
Творчість В. Стефаника – видатне, новаторське й до певної міри етапне
явище в історії української літератури.
Письменник виступив оновлювачем української прози, майстром стислої
соціально-психологічної новели, яка з кінця ХІХ століття посіла в літературі дуже
важливе місце.
Щоб правильно оцінити Стефаникове слово, треба опрацювати той матеріал, з
яким працював письменник, а це значить знати його мову, той діалект, яким він
користувався і який він високо оцінював в першій добі своєї творчості.
На початку 20-их років письменник немов соромився тієї говірки, якою
розмовляють герої його творів. Стефаник прочитав твори молодих письменників: Павла
Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Григорія Косинки та інших. Він
бачив, які архітвори можна творити літературною мовою, і почав думати про те, що
його твори, написані говіркою, бліднуть у порівнянні з творами нової української
літератури.
Стефаник – письменник-новатор, один із найвидатніших реформаторів
української прози. Діалект сам по собі не вадив популярності творів Стефаника. Це
свого часу слушно відзначив ще Іван Франко у статті «Літературна мова і
діалект» (1907). Діалект, читаємо тут, «не був Стефаникові перешкодою
в тому, щоб він зробився почитним і улюбленим письменником усієї України». .
Також І. Франко назвав його «абсолютним паном форми». Створений
письменником тип новели не має близьких аналогій ні щодо ущільненості та місткості
письма, ні щодо принципу творення образу, ні щодо вибору композицій, ні щодо
напруженості розповіді, ні щодо несхибності такту, ні щодо інтонування
фрази, ні щодо простоти вислову, яка йде в парі з широтою і глибиною поетичного
мислення. Стефаник – письменник-трагік.
Зупинимось на мові творів В.Стефаника. Про мову цього письменника нашими
вченими мовознавцями і літературознавцями висловлено багато суперечливих
думок. В останній час говорять про «стилізацію» діалектів та про
безперечну літературність мови в творах цього видатного західноукраїнського
письменника.
П.Й. Горецький відзначає: «… Стефаник у своїх творах
цілком зберігає місцеву діалектну лексику в мові персонажів» . До
цього правильного спостереження треба додати, що діалектну лексику він
зберігає свідомо і не тільки в мові персонажів, але й у своїй авторській мові,
причому використовує не лише лексичні діалектизми, але й фонетичні,
морфологічні і синтаксичні.
В.М. Лесин у своїй статті «Лесь Мартович про українську мову»
наводить повчальні слова В.Стефаника про велику вагу літературної мови і
жалкування письменника про те, що він не мав можливості вивчити загальноукраїнську
літературну мову.
Але дальші застереження, як: «особливо в ранніх новелах»,
«в пізніших творах діалектні форми він використовував значно менше, лише в
мові персонажів» , суперечать фактичним даним і словам самого
письменника.
Звернімо увагу на авторську мову в творах В. Стефаника. Мовознавці й
літературознавці згодні з тим, що мова персонажів у творах Стефаника –
діалектна (покутська говірка). Немає також розходжень у тому, що мова
персонажів займає в творах багато більше місця, ніж мова самого автора, яка
часто зводиться до мінімуму виступів.
Проте вперто (хоч і без цифр і фактів) повторюється думка, ніби в
авторській мові новел Стефаника панує не діалектна різновидність народної мови, а
літературна мова.
Тимчасом, за спостереженнями Б.Кобилянського, в авторській мові
зустрічається досить багато виразних діалектизмів – фонетичних,
морфологічних, синтаксичних і лексичних.
Про це свідчить проведений аналіз авторської мови Б.Кобилянського
кількох повних творів В.Стефаника. Маючи на увазі численні зміни в мові творів
письменника в різних виданнях, а також те, що більшість автографів не збереглася,
для аналізу було взято таке видання: Василь Стефаник. Новели, в-во «Вільна
Україна», 1950 р.
Б.Кобилянський наводить результати аналізу авторської мови в творах
В. Стефаника:
1) У новелі «Новина» в авторській мові, що зустрічається вісім разів,
знайдено понад тридцять лексичних, морфологічних і фонетичних діалектних
елементів.
2) У новелі «Камінний хрест» в авторській мові, що зустрічається 34
рази, вжито біля 90 фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діалектних
елементів.
3) У новелі «Май» в 12 випадках авторської мови налічується біля 40
діалектних елементів, що відносяться до різних сторін мовної структури.
4) У новелі «Кленові листки» в 26 випадках авторської мови
зустрічається біля 35 граматичних, лексичних і фонетичних діалектних елементів.
Отже, у 80 випадках авторських виступів та коротких фраз у проаналізованих
новелах В.Стефаника виявлено 202 діалектні елементи різного типу.
Інший матеріал авторської мови розподіляється на три категорії: а) спільні
мовні елементи для покутського діалекту й української літературної мови –
таких багато; б) літературні форми, відмінні від діалектних, що їх упровадив автор
– таких небагато; в) виправлені діалектні фонеми і форми різними редакціями
видавництв – таких досить багато.
Приблизно таке ж взаємовідношення діалекту й літературної мови і в інших
творах В. Стефаника.
Письменник дійсно глибоко відчував мову. Він був наділений тонким поетичним
розумінням того, що мова з її інтонаціями, ритмом, мелодикою часто є луною
найбільш потаємних душевних рухів.
І.Франко, мов справжній фахівець-діалектолог, відзначив, що в покутському
діалекті «більше схожості із загальною літературною мовою, ніж у гірських
гуцульських говірках».
Оригінальний і глибоко поетичний талант прогресивного письменника Василя
Стефаника зумів на базі покутського діалекту створити картини – шедеври
художньої літератури і забезпечити їм всенародну і міжнародну славу.
Якщо ж письменник пише листи літературною мовою, притаманною його часові, то це
ще зовсім не означає, що він мусить такою ж мовою писати й художні твори.
Чимало дослідників, таких як І.З.Петличний, П.П.Плющ, І.Г.Матвіяс вважає, що
Стефаникові був властивий мовний дуалізм: персонажі говорили діалектом, авторська
ж мова була літературною. Читаємо у С.А.Крижанівського: „Твори Стефаника
написані покутським діалектом”. Цю ж думку висловлює і С.М.Шаховський:
„Стефаник писав говіркою галицького покуття”.
Дослідник мови Василя Стефаника А. Зеленько твердить, що письменник поєднує
українську літературну мову з діалектом, що «у прямій мові, дещо менше у
невласне-прямій, переважає на всіх діалектне мовлення, тоді як у мовленні автора
— літературна мова» .
Поділяємо думку Б.В.Кобилянського про те, що художні твори Василя Стефаника
написані його рідним покутським говором. Адже ж не міг видатний майстер пера
користуватися якимось конгломератом, хоча, без сумніву, досконало знав і сучасну
йому літературну мову.
Як показують спостереження Л.А.Булаховського за мовою новел Василя Стефаника,
кількість діалектних елементів усіх рівнів, як у мові автора, так і в мові його
персонажів майже однакова. Наприклад, у новелі «Виводили з села» в
авторській мові фіксуємо 19 діалектизмів (закаменіло, тота, закервавлену, него,
д’воротям та ін.), а в мові персонажів — 21 (колію, пастувала, дула-м,
вірідю тощо). Подібне співвідношення діалектизмів є в інших новелах, наприклад:
«Стратився», «В корчмі», «Лесева фамілія»,
«Мамин синок», «Гріх», «Озимина» та ін.
Василь Стефаник, правда, відверто жалкував, що писав твори діалектом, вважаючи,
що це до певної міри утруднює їх сприймання й розуміння читацьким загалом, говорив
про потребу редагування. Редактори, як бачимо, виконуючи заповіт письменника,
наблизили мову до загальнолітературних норм, але, на щастя, в сучасних виданнях,
порівняно з виданням 50-років, залишились найхарактерніші риси покутського
діалекту.
Отже, Василь Стефаник підсвідомо використовує не тільки лексико-семантичні
покутські діалектизми, а й діалектні елементи всіх мовних рівнів: фразеологічні,
словотвірні, морфологічні, фонетичні діалектизми.
Покутський діалект був для нього та його героїв рідною материнською мовою і він,
прислухаючись до своїх героїв, писав твори. Взагалі до мовних засобів
індивідуалізації героїв він не вдавався. Розрізнити за мовою, де той чи інший
герой Стефаника, - неможливо.
У публіцистичних статтях, перекладах, спогадах і листах мова В.Стефаника
збігається з галицьким різновидом української літературної мови. Тогочасною
літературною мовою В.Стефаник, без сумніву, добре володів та знав також
наддніпрянський різновид літературної мови, вірші Т.Шевченка були його улюбленими
творами.
Новели Стефаника збагатили художню літературну мову, її зображальні можливості,
словник, внесли у свідомість читача реалії, пов’язані з побутом покутського
селянина його доби. В.М. Лесин пише: “І коли Гриць Летючий після свого
нечуваного вчинку йде до поліції «мелдуватиси», то за цим словом
стоїть вся окрадена, колоніальна Галичина. Поставимо на місце цього слова
загальнозрозуміле «зголошуватися» і зараз втратиться, у всякому
разі послабиться локальна і конкретно-історична наповненість поняття, а з нею й
художня правда. Будь-який вузький діалектизм, так само як і будь-який новотвір,
коли він іде від життя, допомагає його художньому освоєнню – збагачує
літературну мову, збагачує літературу. Навіть тоді, коли він вжитий в одному творі
один раз, навіть коли він побутував недовгий час, у вузькому середовищі”
.
М.Рильський пише про те, що Стефаник був великим ентузіастом зображувальної сили
діалектів: ”В діалекті вся чарівність цього прекрасного прозаїка…
Взагалі кажучи мова повинна вестися не про повне вилучення діалектних слів, форм і
зворотів з літературної мови, а про доцільне їх використання”.
Значну увагу дослідники мови творів В.Стефаника приділяють семантичному аспекту,
пояснюючи значення слів та укладаючи словники труднощів, ідентифікують лексему чи
зворот з точки зору приналежності до говірки, досліджуючи фонетичні, морфологічні
чи синтаксичні особливості.
У другому періоді творчості письменника, коли літературна мова характеризується
більшою внормованістю і в Галичині, діалектних елементів у мові персонажів значно
менше, а в окремих новелах покутяни говорять уже чистою літературною мовою.
На всіх етапах творчості В.Стефаника мова героїв-інтелігентів у новелах та
авторська мова – це мова літературна. У ранніх творах, у період
неунормованості літературної мови, в авторській мові чимало діалектизмів, у
пізніших творах мова письменника не відрізняється навіть від нормативної
літературної мови наддніпрянського різновиду.
У вступній частині дипломної роботи були розглянуті погляди різних письменників,
мовознавців, літературознавців на мову творів Василя Стефаника і його власну
мову.
З одного боку, дослідники творчості Василя Стефаника говорять про те, що він
„жалкував”, що твори його написані не чистою літературною мовою
(В.М.Лесин), інші ж, навпаки, стверджують, що діалектну лексику він використовує
цілком свідомо. Стефаник у своїх творах використовує діалектні форми лише в
мові персонажів, мова ж самого автора виключає їх.
Та як би там не було, головне все ж таки те, що автор справді, за словами того ж
Івана Франка, став „абсолютним паном форми”, таким, рівного якому не
було не лише серед письменників-новелістів слов’янського світу, а й серед
письменників, майстрів новелістичної форми того часу взагалі.
І не має значення, твори якого періоду творчості письменника досліджуємо:
раннього чи пізнього, форма творення шедеврів письменником залишається незмінною
– діалектна покутська говірка персонажів та літературна мова самого
автора.
Значення має лише те, що Стефаник був і залишається письменником-новатором,
великим майстром стислої соціально-психологічної новели, який підніс українську
літературу до світового рівня.
Перший розділ.
Покутсько-буковинський діалект
у мові творів В. Стефаника
Діалект (грец. διάλεκτος
— наріччя, говір) — різновид мови, якому властива відносна
структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних
спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури,
традицій, самосвідомості. Територіальний діалект ототожнюють з говором. Сукупність
структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч —
діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою)
існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект
протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній,
словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних
структурних рівнях.
Покутсько-буковинський діалект входить до південно-західної діалектної групи
української мови, поширений в Івано-Франківський (південно-східні райони) і
в Чернівецькій областях (за винятком західних районів — Путильського та
Винницького. На заході межує з гуцульським говором, на заході і півночі з
наддністрянським говором і на сході з подільським говором. Складається з
двох говіркових масивів — покутських і буковинських (основних) говірок.
Покутський діалект у системі говорів південно-західного наріччя української мови
посідає особливе місце. Особливість ця полягає в тому, що він
характеризується не тільки йому властивими рисами, а становить систему говірок,
перехідних між буковинськими, гуцульськими, бойківськими, наддністрянськими і
подільськими.
Василь Стефаник у своїй творчості розглядав діалект як один із основних художніх
засобів, потрібний не тільки для створення необхідних образів, але й для
відтворення специфічно мовними засобами типових обставин, що серед них
відбувається дія.
Письменник дуже добре знав народне життя і свідомо, зображуючи трагедію біднішого
селянства, добирав відповідні конфлікти, ситуації, характери.
Це зумовило добір і характер лексики в його творах, значна частина якої є
діалектна.
Діалоги героїв-селян і їх монологічна мова в новелах першого періоду
творчості В.Стефаника насичені елементами покутського говору. Твори новеліста
– це не копіювання покутського говору, мовні партії героїв у новелах
В.Стефаника не становлять якихось діалектологічних фіксацій.
Діалектні особливості мови найвиразніше виявляються на фонетичному рівні.
Мовні партії героїв-селян у новелах В. Стефаника – це художній синтез
говіркових особливостей.
Діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості,
що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. В. Б. Кобилянський
зазначає, що діалектизми часто визначають неповно і дуже загально: «Говорячи
про ці одиниці, звичайно, мають на увазі саме лексичні діалектизми, забуваючи про
морфологічні та синтаксичні». Діалектизми слід виділяти на всіх рівнях мови
— акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному
та граматичному. Тому, спираючись на дослідження Булаховського, Жовтобрюха,
Грищенка та інших вчених, доцільною вважаємо таку класифікацію:
- діалектизми лексичні (номінація деталей, явищ, предметів, реалій
навколишньої дійсності згідно з мовною картиною населення певної території);
- фонетичні (орфоепічні особливості мовлення, специфіка вимови, звукові
зміни унормативній лексемі);
- морфологічні (особливості функціонування морфологічних категорій у межах
загальновживаних слів);
- етнографічні (назви реалій і понять, не поширюваних за межі певного
говору);
- семантичні (лексеми, відмінні значенням від слів загальнонародної мови при
їх звуковій ідентичності)
Помітне місце в лексиці творів В.Стефаника становлять слова –
архаїзми: віче – збори, звізди – зірки, віно –
придане, віншувати – вітати.
Другу групу становлять діалектизми – слова іншомовного походження, які
з’явилися під впливом інших мов: польської, німецької, татарської: шіпка
– сарай, файно – гарно, цізорик – ножик, кримінал – тюрма,
рихт – правда, жовнір – солдат, газда – господар, чічка –
квітка.
До третьої групи належать діалектизми – слова місцеві. Серед цієї групи
виділяють лексичні і морфологічні діалектизми.
Морфологічні діалектизми характеризуються певними діалектними морфологічними
формами: житє, щастє, пустєк тощо.
Групу лексичних діалектизмів, виявлених у мові новел В.Стефаника,
становлять суто місцеві слова: вужевка – шнур,
поривач – кочерга, бевка – затірка, пас – пояс, буката –
клапоть.
Лексичні діалектизми В.Стефаника в основному відтворюють життя і побут
селян Покуття.
До них належать:
• назви предметів одягу:
камазелька – жилетка; дранка – подерта сорочка;
катрання – лахміття; плахтина – одежина;
• слова на позначення предметів домашнього вжитку:
решетина – решето; лакітки – ласощі;
боханець – буханка; тайстра – торба;
клуб – клубок; фіра – віз;
• діалектизми на позначення громадських відносин:
віче – збори громади; нотаруш – нотаріус;
радний – член сільської управи;
• слова на позначення різних дій (дієслова):
чипіти – стояти нерухомо; глядіти – дивитися;
рунтати – красти; вістувати – сповіщати;
банувати – сумувати; перепудитися – злякатися;
капарити – бідувати; нотувати – міркувати;
ландати – волочитися; збиткувати – знущатися;
мельдуватися – заявляти;
глемедати – ковтати; воліти - хотіти.
• інші діалектизми:
дуч – яма; рейвах – суматоха; чупер – чуб, чуприна;
туск – туга, жаль; латюга – голодранець; гурба – юрба;
бакурі – хлопчаки; володка – колосок; стрих – горище;
хороми – сіни; борзенько – швидко; гадило – щасливо;
тогідний – торішній; відай – мабуть; незабавки – скоро;
на який ґатунок – яким способом, через що.
Не менше місце в мові В.Стефаника посідає фонетико-морфологічні діалектизми.
Фонетичні і морфологічні діалектні риси в новелах письменника надають мові
місцевого колориту, емоційного звучання.
Найпомітнішими рисами покутсько-буковинського говору, що виявляються в творах
новеліста, можна вважати такі.
Фонетичні особливості покутсько-буковинського діалекту : [а] після м’яких
приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній
позиціях — душ’é, ш’éпка і ш’и́пка,
пор’и́док, спідни́ц’і, чéл’ід’,
вéремйе, взєв, всяка, вігода, напюси. “А він мені каже: мой грунт
присіє-єс! Печетку прибиває та й картас” (с.17). “Перевертайтеси в
гробі, небожета, бо-м лайдак” (с. 41). “Але гадка гадку рівно пошибає.
Десь я собі боюси, мой, таже це не стодола” (с. 31). депалаталізація [с],
[ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц) “Кров свою
п’ємо, хтос жидам бенькарти годує” (с. 21), перед флексійними -а, -у
(тéрница, на вýлицу, копи́цу): “Як пролежався, то пішов в
долину на вулицу” (с. 22). “…Але п’ємо свою працу, свою
кервавицу” (с. 24), „Лица я із-за такого газди не мала, та й не буду
мати!” (с. 25); У деяких дієсловах теперішнього часу третьої
особи однини л випадає: (робю, сто, благословю, дивюси) “Ліг я спати. Спю як
камінь, спю – не вісипліюси” (с. 31). Іноді -н змінюється на -л:
(нумер – лумер), -е на –ц: (присягала - прицєгала), -ч на
–ц (чи - ци), -л на –в. “Процю, брате… видиш, п’ємо
горівку, ти мене чєстуєш” (с. 24). „Та як си просиш, то не буду, але
тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві.” (с. 48).
На морфологічному рівні виявлені значні особливості як у словотворі, так і
в словозміні. Ці особливості характерні для всіх частин мови, а особливо для
іменника, прикметника, займенника та дієслова.
Іменники першої відміни в орудному відмінку мають закінчення
–ов, -ев, -ом, -ем. Це поширюється також і на всі узгоджені з іменником
форми, зокрема прикметники та деякі розряди займенників, а саме – зворотний,
вказівні, присвійні: сльозов, дорогов, головов, руков, ногов, громадов, землев,
роботов, другов “Я тебе Андрійку файно вімію, вічешу, а завтра підеш зо мнов
до церкви”(с. 42). “Ой дитино, ми тобі з мамов весілє лагодили
та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов” (с. 44). Бігла зо мнов
полем, первавими сльозами просила (с. 21). “Синку, озми мене з собов”
(с. 20). “Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так
заплакала” (с. 18). “Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як
шибеник на граблу” (с. 23). “Якби мене не було, та й би ніхто не
гавкнув за тобов” (с. 38).
Також характерне активне функціонування префіксу ві- (вíпити,
віган’éли) “Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та
вівернути, та збитиси” (с. 36). “Віду в неділю з церкви, йду додому та
й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десять років, та й село геть
перебудую” (с. 30). “… А будинок, як дзигарок, віріс на
подвір’ю” (с. 30). Енклітичні форми особових займенників (ми, ти, си,
му, ті, ї, го) „Та й до браства буду ходити, та й що ми зробити!” (с.
47), „Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішній” (с.52),
„Семенку, а дивиси, а би ті не покусали” (с. 55); наявність рухомої
зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонетичних
варіантах (с’а, са, си) “Та ще снив ми си недавно” (с. 21),
“Камінь-аби камінь, та й розпук би си із жєлю” (с. 17); характерні
прислівники бáвно ‘поволі’, підсилювальна частка -ко після
дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу): „Ходи-ко коло мої дитини і мамка, і
нянька, і добродзейка” (с. 106).
У знахідному відмінку займенника першої особи виступають одночасно обидві форми
– як повна, так і енклітик ні. Часто дані форми зустрічаються в одному
і тому ж реченні і виконують стилістико-варіюючу функцію. Паралельно ж
вжиті повні форми займенників становлять кількісно незначну групу і припадають в
основному на авторську мову і мову інтелігентів, а також на мову простих
селян новел останнього періоду. Такі паралелі властиві також особовому займеннику
в давальному відмінку – тобі та зворотньому займеннику собі. „Кажи
людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка” (с. 56). Іншою
особливістю займенникової системи покутсько-буковинського діалекту, що також
широко відбита в Стефаникових творах, є вживання редуплікованих займенників
відповідно до та, то, те, цей.
Займенник той, та, те виступають у формах тот, тота, тото, а цей у формі цес:
„Та якби вас тоті черці знали, що ви за челядинка, та вони би вас за буком з
серкви” (с. 32). Присвійні займенники мій, твій, свій мають дві форми:
стягнену й повну, причому стягнена форма інколи представлена варіантно: „То
я тебе вікорінував на старість із твої хати” (с. 80). „.. а ти мені
файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси” (с.
62).
Основні діалектні особливості Стефаникової мови в галузі морфології, характерні
для дієслівної системи.
У буковинській групі говірок поширені дієслівні форми типу хóд’у,
нóс’у, вóз’у: „Я косю ваші лани та й забуваю не
лиш за діти, але за себе не памнєтаю!” (с. 106), „Та я вас просю,
газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не
минали” (с. 56); у 3-й особі однини і множини дієслів II дієвідміни можливі
форми з опущеним кінцевим -т (він хóде, бáче, вони
хóд’е, рóбл’е, йід’и́): „А я, бігме, не
знаю, що з него має бути?!” (с. 104); вживання паралельних форм майбутнього
часу дієслів (будемо роби́ти — мéмо роби́ти, бýдеш
банувáти — меш банувáти) “Аді, внеси столець та й сокиру
та й мемо рахуватися…” (с. 25).
Дослідники південно-західних говорів однією з основних особливостей в системі
дієслова минулого часу цілком закономірно вважають наявність залишків старих
дієслівних форм, зокрема перфекта і аориста.
У новелах В.Стефаника дуже помітні залишки перфектних і аористичних форм,
особливо у вираженні присудків.
Ці залишки є стягненою формою допоміжного дієслова бути, які фактично виступають
закінченнями.
У минулому часі залишки перфекта являють собою енклітичні форми –ім, -єм,
-м, для дієслів першої особи однини чоловічого роду: „Най знають, як із
села-м віходив” (с. 32). „А що-м уздрів, та й сказав-єм”.
„Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував” (с.
59). Дієслова минулого часу усіх родів мають скорочену форму допоміжного дієслова
бути-м: „То було ні не брати, як мала-м дитину!” (с. 55). «А так
і гроші загубив, і нічо не поможе… Тото-м гидко зробив». (с. 24).
“Був-єм майстер, був-єм газда ціле село прикаже” (с. 30).
Друга особа однини чоловічого роду має енклітичні форми допоміжного дієслова
–єс, -ис, -с: „Був–єс плохий, куда–м ті потрутила, туда
подавав–єс си, але все я із-за твої голови була газдиня” (с. 61).
„А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс” (с. 47).
Множина дієслів минулого часу має залишки перфекта, які виражаються енклітичними
формами –єсмо, - сми, -єсте, - сте: „То–сми за вами не одну
нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка – так рівно!” (с.
79). «Йду я з хати, та й поцілував-сми поріг, та й іду». (с. 7).
«Ого, вже біжить з бахурами, бодай же-сте голови поломили». (с.
21).
Дуже часто енклітики приєднуються до інших членів речення – підмета,
додатків, обставин та ін. Причому після голосного попереднього слова енклітична
форма втрачає початковий голосний звук: „Коби-м знав, де тобі лік, то
би–м шукав, а так що я знаю?” (с. 59).
Дуже часто у мові новел В.Стефаника представлені форми аориста. Як і попередньо
розглянені перфектні форми, аорист зустрічається лише в мові героїв Стефаникових
оповідань і покликаний відбити особливості їх мови.
Синтаксичні особливості Стефаникової мови також ґрунтуються значною мірою на
південно-західній, зокрема, буковинсько-покутській основі. Більшість
зафіксованих синтаксичних структур, вжиті новелістом, поширені по всій
південно-західній Україні.
Діалектні відмінності Стефаникового синтаксису виявляються як у структурі
словосполучень, зокрема прийменникового та безприйменникового керування:
“Десь я побіг за рискалем” (с. 65), “Їхав дорогою поміж полями
на бриці міхів” (с. 96), “Незабаром прибігла поліція, тверезила
голодняків” (с. 96), так і в структурі простого речення, зокрема характеру
вираження предикативної пари, а також в побудові складних синтаксичних структур
– підрядних і сурядних речень, особливо засобів зв’язку –
сполучників та сполучних слів: “Місяць освічував стаєнку через двері,
і баба виділа кожний рук корови” (с. 45). “Постіль застелена полотном,
коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти”
(с. 104). “А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть” (с. 75).
“Оце-то старе доробало гадає, що го цілувати буду” (с. 85).
“Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від
кожуха і долонею ще доправляв”.
Велика кількість безсуб’єктних речень пояснюється тим, що колишній
перфект у південно-західних говорах залишив значні сліди, тому вживання
безсуб’єктивної фрази не веде до семантичної неповноти речення, оскільки
вказівка на особу здійснюється енклітиком допоміжного дієслова колишнього
перфекта. „Ото-м собі домо напитала” (с. 55). „Біжім
синку, за ними, аби-м їх здогнала, най мені, дурній мужичці, простять” (с.
62).
Також зустрічаємо в новелах письменника конструкцію, яка складається з
прийменника „за” з іменником – об’єктом у знахідному
відмінку. „Люди, люди, я до неї ніколи слова не за говорив, я за роботов за
то забув та й за бесіду”. (с. 43).
В меншій мірі зустрічається така конструкція: прийменник „О” з
іменником – об’єктом у місцевому відмінку. „А гуцул поробить
таке, що чоловік о світі си забуває” (с. 52).
Обставини місця, що виражені іменником у непрямих відмінках, передаються
В.Стефаником такими конструкціями:
Прийменник „до” з родовим відмінком іменника. „До хати увійшов
Василь із школярами” (с. 47). «Віходжу надвір, а ліс шумить, словами
говорить: вернися, Антоне до хати» (с. 51).
Прийменник до, д з давальним відмінком іменника. „.. та я стала не знала,
та й коло стола мені їда не йде до трунку” (с. 78).
Досить поширеними є конструкції з прийменником „по” та іменником
у місцевому відмінку на різні означення часу. „А одного разу я вийшов
з касина вже по опівночі та й іду додому” (с. 58).
Сполучник „та й”, у творчості В.Стефаника виконує єднальну
функцію. «А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здоганю». (с.
48). „Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці”
(с. 32). „Виходжу я надвір – та й ні таки обмарило” (с. 28).
Сполучник «а» вживається із значенням не протиставним, а
єднальним. „Пив, а пив, а пив; пропив букату, пропив город, а тепер
хату продав” (с. 12).
Розглядаючи діалектні особливості синтаксису складного речення, можна впевнено
сказати, що вони в основному зводяться до вживання окремих сполучників,
невластивих літературній мові. Це стосується деяких підрядних структур, зокрема
умовно-часових та мети. Найхарактернішим є сполучник аби, також що би та сполучник
най. «Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала,
аби трунок собі вілагодила» (с. 33). „Дай мені грейцір, най ноги
вбую” (с. 39). «Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене
б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує». (с. 41). «Най пан
бог твоїм дітем годить, де си поступ’ють» (с. 18). „Десь я
кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали” (с. 46).
Покутський говір у творах письменника трансформований у досконалий засіб
художнього виразу. Він належить до надбань української літературної мови.
Другий розділ.
Стилістична функція діалектизмів
у творчості В. Стефаника
Сучасні дослідження діалектизмів перебувають у загальному ключі комплексного
аналізу мовностилістичної специфіки художньої літератури. Вона становить науковий
інтерес у низці актуальних питань лексикографії ХХI століття.
Літературна мова виникає на основі якогось одного діалекту чи групи споріднених
діалектів, але вона вже на початку свого становлення виходить за межі основного
говору, починає залучати й елементи (особливо лексичні) з інших говорів. Згодом
такі залучення перетворюються на норму. Але за межами літературної кодифікованої
мови залишаються елементи, які є характерними лише для певного локусу чи
соціальної групи і які фіксуються переважно розмовним мовленням. Редактор видання
“Сучасної української літературної мови „Лексика і фразеологія”
І.К.Білодід зазначає: “Борючись з діалектизмами в літературній мові, ми,
проте, не повинні забувати, що літературна мова і сучасні говори перебувають у
тісному взаємозв’язку при виразному процесі, який все більше посилюється,
входження літературної мови в говори. У тих випадках, коли лексичний діалектизм,
зайшовши в літературну мову, відповідає потребам виразу думки, потребам
спілкування, - він перестає бути діалектизмом, здобуває собі місце в словнику
літературної мови і збагачує його” .
Розглядаючи стилістичний аспект діалектних одиниць, користуємося визначенням,
наведеним «Словником стилістичних термінів»: «Діалектизми (гр.
dialektos - говірка, наріччя) - стилістичні засоби, що використовуються в художніх
текстах для створення стилістичного ефекту місцевого колориту, для
індивідуалізації мови персонажів - носіїв певної говірки».
М. Т. Рильський, який усе своє творче і наукове життя присвятив вивченню,
збагаченню скарбниці рідної мови, в одній зі своїх статей зазначає, що
“…збагачення мови йде, безперечно, не тільки шляхом прямого утворення
нових слів неологізмів, а й шляхом переосмислення слів давніх, і шляхом умілого і
доречного використання влучних і зрозумілих діалектизмів” . У період
формування нової української літературної мови багато письменників
використовували діалектизми. Деякі з них закріпилися в лексичному складі
нормативної мови, а деякі залишилися за межами переліку загальновживаних слів,
визначаючи стильове обличчя автора.
Діалектизми в літературному творі – це не випадковість, а скоріше
закономірність мовного процесу. Письменники, зростаючи в певному мовному
середовищі, несли в своїх творах мовний колорит своєї місцевості. Багато з них
прагнули протягом свого творчого життя позбавлятись від вузькодіалектних слів, але
були й такі, хто з певних причин широко і свідомо використовував діалектизми, що
іноді утруднювало їх читання і переклад іншою мовою.
Одним із найвизначніших, найяскравіших явищ літературного процесу кінця ХІХ
– початку ХХ століття без перебільшення можна вважати творчість Василя
Стефаника. Іван Франко називав молодого письменника справжнім артистом, абсолютним
володарем форми, письменником, який може бути і реалістом, і чистим ліриком:
«Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані
сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, не підфарбоване життя, дуже
часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії».
Джерелом духовних цінностей назвав Стефаника Володимир Винниченко. С. Курбатов
пише: «В анналах української літератури можна знайти багато дійсно трагічних
фігур, адже біографія справжнього художника органічно вплітається в історію
власного народу, продовжує її вічний плин, іноді залишаючи в ній сторінки,
переповнені сльозами та кров’ю. Але навіть на цьому драматичному фоні
світосприйняття Василя Стефаника вражає своїм песимізмом, свідомою концентрацією
уваги на проблемі смерті, болю. Його новели увібрали в себе глибинний
відчай, сум і почуття безвиході мільйонів – звідси й унікальний
вражаючий ефект вплину тексту Майстра, який захоплює читача своєю силою та
відвертістю». В. Суханова зазначає: «Спадок В. Стефаника знаменує
собою появу нової творчої манери в українській літературі: зображення життя крізь
призму почуттів і серця не власне авторського, а створених ним
героїв».
З великою силою слова Василь Стефаник зобразив трагедії і драми селян, про яких
він говорив у листі до О. Кобилянської:
“Я люблю мужиків за їх тисячолітню тєжку історію, за культуру, що витворила
з них людей, котрі смерти не бояться ... За них я буду писати і для них”.
Менше знаємо про Стефаника як про людину. А така інформація теж важлива для
глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його
майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре знав
Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні
рухи творили з нього непересічний тип
|
