Реферати українською

Основні типи і моделі розвитку країн, що розвиваються - Міжнародні відносини -

Основні типи і моделі розвитку країн, що розвиваються - Міжнародні відносини - Скачать бесплатно

1.0pt;border-right:solid windowtext 1.0pt;padding:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt"> 23.6	30.9
Хімікати	28.5	27.5	26.2	31.0
Машини і транспортні засоби	31.1	25.7	23.9	31.5
Метали	33.9	33.2	24.5	25.7
Інші товари	22.0	20.9	20.4	25.1

Найбільш значною зміною у світовому імпорті з'явилося скорочення частки розглянутих країн у закупівлях машин і транспортних засобів у зв'язку зі зниженням відновлення основного капіталу в ряді держав, особливо в Латинській Америці і Тропічній Африці. На країни, що розвиваються, приходиться тільки 13 – 14% світового імпорту контрольно – вимірювальних приладів, промислового устаткування і 15,6% загального електронного устаткування. Низька частка у світовому споживанні наукомісткого устаткування свідчить про нерозвиненість автоматизації промислового виробництва в цій підсистемі світового господарства.

Промисловий переворот, що відбувається в країнах, що розвиваються, за часом збігається з науково – технічною революцією. У силу відсталості власної науково – технічної бази це неминуче викликає необхідність широкого використання ними науково - технічного потенціалу західних країн. Відбулося відносне скорочення припливу технологій з 13,3% на початку 70 – х років до 5,1% наприкінці 90–х років. Загальне скорочення руху технологій у країни, що розвиваються, частково пояснюється зменшенням їхнього припливу в країни Африки і Латинської Америки в зв'язку з хитливою макроекономічною ситуацією, що збільшувалася зі зменшенням імпорту капіталу, збільшенням його відтоку і зниженням експортних надходжень. Виключення у відзначеній тенденції скорочення руху технологій склали чотири НІК Азії. Приплив технологій продовжувався у великі країни, що розвиваються – Аргентину, Бразилію, Китай, Індонезію і Мексику, як через дочірні компанії, так і ліцензійні угоди державних об'єднань.

Найважливішою особливістю руху технологій є підвищення її частки, що приходиться на внутріфірмову торгівлю закордонних ТНК. Імпорт технологій, що стимулює економічний ріст, вимагає не тільки необхідних фінансових засобів, і підготовленої робочої сили, можливостей використовувати імпортну технологію. У цьому відношенні здатності більшості країн, що розвиваються, обмежені.

РОЗДІЛ 6

Основні соціально – економічні особливості країн, що розвиваються.

Важливою характеристикою спільності держав, що звільнилися, є наростаюча диференціація складових її країн. Нерівномірність розвитку на “периферії” світового капіталістичного господарства в 60-80-х р. була значно інтенсивніше, ніж у його “центрах”. Особливо цей процес підсилився, починаючи з 70–х років. Три групи факторів визначають позиції країн, що розвиваються, по відношенню одна до одної. До внутрішніх факторів диференціації відносяться природно-кліматичні, географічні, демографічні, економічні і соціальні умови тієї чи іншої країни. Зовнішні причини розчленовування групи країн, що розвиваються, складають структурні і циклічні кризи капіталізму, а також зміни в русі капіталу з імперіалістичних країн у країни, що розвиваються. Усе найбільш важливим стає фактор глобального масштабу – НТР. По ступені використання її досягнень, що розвиваються країни усе більш відрізняються друг від друга.

Диференціація країн, що розвиваються, відбувається по декількох напрямках. З погляду типу соціально–економічного розвитку виділяються дві групи держав – соціалістичної і капіталістичної орієнтації. До першого відносяться Алжир, Ангола, Бенін, Гвінея – Бісау, Конго, Мадагаскар, Мозамбік, Нікарагуа, Сан–Томі, Сирія, Танзанія, Ефіопія й ін.

Підсилюється економічна диференціація країн, що розвиваються, по рівнях економічного розвитку і народногосподарських структур, по ступені забезпеченості ресурсами і розмірами господарського потенціалу, по положенню у світовому капіталістичному господарстві.

Шляху соціально – економічного розвитку країн, що звільнилися, різні. Найбільше послідовно ведуть боротьбу з імперіалізмом країни, що звільнилися, соціалістичної орієнтації. У таких країнах, як Ангола, Афганістан, Конго, Мозамбік, Ефіопія й ін., ліквідовані чи істотного обмежені позиції іноземного капіталу, проводяться заходи щодо усунення панування племінної знаті, феодалів і реакційної буржуазії, зміцненню державного сектора, заохоченню кооперативного руху в селі, підвищенню ролі трудящих в економічному і політичному житті. Ці держави послідовно проводять антиімперіалістичну зовнішню політику, активно розширюють зв'язки з країнами соціалістичної співдружності.

Велика частина країн, що розвиваються, йде по капіталістичному шляху. У деяких з них у влади виявилася національна буржуазія, зацікавлена в підйомі національної економіки й ослабленні позицій іноземного капіталу. Ці держави на світовій арені, як правило, проводять незалежний зовнішньополітичний курс, виступають за досягнення економічної незалежності від імперіалізму і роблять визначені кроки в цьому напрямку. В іншій групі країн, що розвиваються, імперіалістам удалося поставити у влади проімперіалістичну буржуазію, а в найбільш відсталих з них – навіть феодальні і напівфеодальні кола. Але і тут йде процес розвитку капіталістичних відносин. Саме життя змушує правлячі кола цих країн, що проводять у цілому проімперіалістичну лінію, здійснювати заходи для розвитку національної економіки, іноді і по обмеженню влади іноземного капіталу. У ряді випадків на міжнародній арені ці країни беруть участь в акціях антиімперіалістичного характеру.

У 70-80 роки серед країн, що розвиваються, що йдуть по капіталістичному шляху, підсилилася економічна диференціація. Серед них виділилася група країн, найбільш розвинутих в економічних відносинах. Це насамперед ряд країн Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися по багатьом показникам до країн середнього рівня розвитку капіталізму. У цих країнах зріс рівень обсяг промислового виробництва і його частка в національному доході, зміцнилися позиції національної буржуазії. У деяких з'явилися національні монополістичні групи.

Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної Азії. Разом з найбільш розвинутими країнами Латинської Америки їх сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них відносяться Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея. При участі іноземного капіталу, що займає тут міцні позиції, інтенсивно розвивається обробна промисловість. І в даний час по експорту її продукції “четвірка” займає ведучі позиції серед країн, що розвиваються.

Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії – Індія, Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Хоча велика частина населення цих країн зайнята ще в сільському господарстві, тут росте обсяг промислового виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються позиції національної буржуазії, а яке – де також виділяється монополістичний прошарок. На Заході цю групу країн Південно-Східної Азії разом з менш розвитими країнами латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі) часто називають країнами другого ярусу (на відміну від нових індустріальних країн).

Особливе положення у світі, що розвивається, зайняли нафтовидобувні країни – експортери нафти. У цю групу входять країни з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально – економічними і політичними режимами. У таких країнах, як Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар лише відносно невелика частина грошей, отриманих від експорту нафти, йде на нестатки національного розвитку. Велика ж частина вивозиться за кордон, переважно в розвинуті капіталістичні країни. Країни – експортери нафти – відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.

Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається відомий економічний прогрес, досить велику групу (більш 40) складають найменш розвинуті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі країни Карибського басейну). Ця група країн не має запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі доходів, бідність і нестаток величезної більшості населення. Переважають докапіталістичні виробничі відносини, хоча й у більшості цих країн йде поступовий розвиток капіталізму.

Однією з відмітних рис сучасного соціального – економічного розвитку країн “третього світу” є яскраво виражена тенденція до посилення економічної ролі держави. Це пов'язано, з одного боку, із сучасною загальносвітовою практикою розробки правлячими силами і фіксування в їхніх програмах національних стратегій і довгострокових цілей розвитку. З іншого боку, у країнах, що розвиваються, є для цього цілий ряд властивих тільки їм причин, пов'язаних з необхідністю перебороти глибоку економічну відсталість, архаїчні соціальні структури, із залежністю й уразливістю положення країн, що розвиваються, у системі світового капіталістичного господарства. Низький рівень розвитку капіталізму (у багатьох країнах він відповідає стадії первісного нагромадження капіталу), до того ж деформуємого впливом центрів світового капіталістичного господарства, ставить занадто вузькі рамки суспільному розвитку цих країн. Тому держава виступає головною мобілізуючою силою цілеспрямованого розвитку їхньої економіки. У залежності від соціального – політичного вибору воно або підкоряє цю роль інтересам зростаючого класу національної буржуазії, або розвиває її в національних інтересах із прицілом на розвиток соціальної організації більш високого порядку.

Здійснення програмних стратегій розвитку, розроблювальних національними урядами, пропонує втручання держави в економічні і соціальні процеси. Це втручання відбувається в двох формах: у формі прямої участі в суспільному відтворенні й у формі непрямого регулювання його різних сторін.

Пряма участь держави у відтворенні суспільного продукту пов'язано з переходом у його власність частини цього продукту і накопиченого суспільного багатства, у тому числі частини засобів виробництва. Частина економіки, що функціонує на основі державної власності, утворює державний сектор. Непряме регулювання торкається всіх укладів і сектори економіки, випливаючи з основних стратегічних установок економічної і соціальної політики правлячих сил.

Державне регулювання економічних і соціальних процесів у країнах, що розвиваються, здійснюється в основному за допомогою тих же інструментів і важелів, що й у розвинутих країнах, - планування, фінансової, кредитної, податкової і валютної політики, контролю над цінами, інвестиційного законодавства й інших заходів адміністративного впливу.

Серед різноманітних засобів регулювання центральне місце займає планування, під яким у широкому значенні розуміється цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесу суспільного відтворення і соціальних умов. Планування містить у собі розробку загальної концепції і цілей стратегії розвитку на планований період, розробку плану і його програм, що конкретизують, розробку заходів для їхнього здійснення й оцінку виконання.

Широке поширення планування в країнах, що розвиваються, викликане тим, що усі вони зіштовхуються у своєму розвитку з труднощями і проблемами, подолання яких через механізм стихійного регулювання економічних процесів виявляється неможливим.

РОЗДІЛ 7

Проблеми економічного розвитку.

Сказати, що країни повинні стимулювати швидке зростання капіталу та техніки, ще не означає відповісти на запитання, які ці ключові складові розвитку мають застосовуватися. Серед значної кількості питань, що виникають при плануванні і розвитку, зосередимося на чотирьох проблемах, які постійно постають : співвідношення між промисловістю та сільським господарством, роль експортної орієнтації, ризик надмірної спеціалізації та роль ринку.

Індустріалізація та сільське господарство. У багатьох країнах доходи міського населення більш ніж у двічі вищі, ніж сільського населення.

І в багатих країнах більша частина продуктивних сил зосереджена, зокрема, в обробці промисловості. Отже, можна дійти , що індустріалізація є скоріше причиною, ніж наслідком достатку.

Необхідно остерігатися висновків, які спричиняють помилку post hoc. Інколи можна почути: ”Багаті палять сигари, але куріння ще не робить вас багатою людиною”. У такий самий спосіб економічно недоцільною для бідної країни наполягати на створенні національної авіалінії або великого прокатного стану. Це не є фундаментальною необхідністю економічного зростання.

Урок багатолітніх спроб прискорити індустріалізацію за рахунок сільського господарства примусив аналітиків оцінити заново роль сільського господарства. Індустріалізація може бути капіталомісткою, збираючи робітників у переповнених містах, і часто створюючи високий рівень безробіття. Підвищення продуктивності праці у сільському господарстві, можливо вимагає менше капіталу, забезпечуючи водночас зайнятість надлишкової робочої сили.

Справді, якби Бангладеш могла збільшити продуктивність праці в сільському господарстві на 20%, то це більше зробило б для вивільнення ресурсів для створення умов для відпочинку, ніж спроба створити власну металургійну промисловість, що витісняє імпортовані метали.

Зовнішня та внутрішня орієнтація. Фундаментальні питання економічного розвитку стосуються місця країни в міжнародній торгівлі . Чи повинні країни, що розвиваються самі задовільняти свої потреби, замінюючи більшу частину імпорту власним виробництвом ? Ця політика відома як стратегія заміщення імпорту. Чи повинна країна намагатися підвищувати продуктивність і конкурентоспроможність своїх товарів, освоювати іноземні ринки та стимулювати експорт ? Таку політику називають політикою експортної орієнтації. Політика заміщення імпорту була досить популярна в Латинській Америці. Така політика найчастіше створює високі митні бар’єри навколо обробних галузей промисловості, щоб місцеві фірми могли виробляти і продавати товари, які інакше б імпортувалися . Наприклад, Бразилія встановила високі мита на автомобілі, щоб заохотити фірми складати власні автомобілі, а не імпортувати набагато дешевші автомобілі з Північної Америки та Японії.

Спеціалісти зазначають, що таке субсидіювання зміщення імпорту обмежує конкуренцію, гальмує інновації та підвищення продуктивності праці, утримує реальний країни на низькому рівні. Цій підхід ігнорує вигоди спеціалізації та порівняльної переваги.

Успіх політики експортної орієнтації найкраще ілюструють індустріальні країни Південно-Східної Азії. Покоління тому такі країни, як Тайвань, Південна Корея та Сінгапур, мали доход на душу населення, що становив від ¼ до 1/3 доходу найбагатших латиноамериканських країн. Через заощадження значної частки національного доходу та спрямування його у високоприбуткові галузі промисловості НІК Південно-Східної Азії наздогнали латиноамериканські країни наприкінці 80-х років. Секрет успіху полягав не в політиці повного вільного підприємства, оскільки уряди насправді певною мірою втручалися у планування та господарську діяльність. Скоріше експортна орієнтація виробництва та вигодами від міжнародної спеціалізації, і отже, збільшити зайнятість, ефективно використовувати внутрішні ресурси, забезпечити підвищення продуктивності праці та небувале зростання життєвого рівня.

Нещодавнє дослідження економічних перспектив Латинської Америки доходить такого висновку щодо впливу експортної орієнтації:

експортна орієнтація є наріжним каменем стратегій усіх значних успіхів економічного розвитку – в Східній та Південно-Східній Азії, в Латинській Америці, в певні періоди в Туреччині й в інших місцях. Навіть якщо успіх був обмежений, як у Африці, країни з відносною експортною орієнтацією зробили набагато більший поступ, ніж країни з орієнтацією на внутрішній ринок.

Небезпека надмірної спеціалізації. Вже неодноразово зазначилися економічні вигоди від спеціалізації чи всередині країни, чи міх різними країнами, оскільки поділ праці забезпечує значне зростання кількості та різноманітності вироблюваних товарів. Проте чи не може країна стати небезпечно спеціалізованою? Уявіть собі долю країни із значною перевагою у затратах на виробництво підков у 1900 році, вакуумних трубок у 1945 р., чи на створення атомних реакторів у 1975 р.

Певний рівень диверсифікації є обов’язковим. Якщо Венесуела експортує в основному нафту, а Замбія – здебільшого мідь, то коливання цін на цих ринках значно впливає на їх торговельний баланс та на реальні доходи .

Країни-експортери нафти найбільше вразливі до небезпеки над спеціалізації, слідом за ними йдуть виробники інших сировинних товарів.

Коли країна має надто спеціалізовану економіку розсудливе планування пропонує, що особливі зусилля потрібні зробити для диверсифікації в різних сферах, особливо в сферах, де коливання цін є незалежним до тих сфер, які є сферою поточної спеціалізації країни. Якщо попит та пропозиція кави мінливі, і якщо можна знайти надійні інвестиційні можливості у виробництві вугілля чи вирощувати квітів, то країні, такій, як Колумбія, варто обмежувати ринкову тенденцію спеціалізуватися у виробництві кави.

“Не кладіть усі боби до одного кошика” – це чудове правило як для країн, так і для людей.

Держава і ринок.. Культура багатьох країн, що розвиваються, є ворожою до ринку. Часто конкуренція між фірмами , або поведінка, що орієнтується на прибуток, є протилежною до традиційних звичаїв, релігійних вірувань чи закріплених законом майнових прав. Проте десятиліття досвіду підтверджують, що ринки забезпечують найефективніший спосіб управління економікою та швидше економічне зростання.

Окремі елементи орієнтованої на ринок політики були описані вище. Важливі її елементи включають експортну орієнтацію в торговельній політиці, низькі мита і небагато кількісних обмежень, легкий вхід на ринок та вихід з нього, підтримку малого бізнесу, заохочення конкуренції. Крім того, ринки працюють найкраще в стабільному макроекономічному середовищі, в якому податки є прогнозованими, ціни стабільними, а державний бюджет збалансованим. Водночас уряд відіграє життєво важливу роль в інвестуванні та підтримці здорового економічного середовища. Уряд повинен підтримувати законність та порядок, забезпечувати дотримання контрактів та орієнтувати свою регуляційну діяльність у напрямку конкуренції та інновації. Уряд часто відіграє провідну роль в інвестуванні в людський капітал через освіту, охорону здоров’я , де він не має порівняльної переваги. Уряд повинен зосередити свої зусилля у сферах, де існують виразні ознаки невдач ринку, і повинен демонтувати регуляційні перешкоди приватному сектору у сферах, в яких він має порівняно невигідне становище.

РОЗДІЛ 8

Сучасні підходи до економічного розвитку.

Протягом десятиліть економісти дуже цікавилися економічним зростанням . Дальший виклад – це монтаж важливих ідей, розвинених останнім часом. Кожна теорія робить спробу описати, як країни розвивають закляте коло бідності та починають крутити всі чотири колеса прогресу.

Зліт. Історія людства довга, а ера економічного зростання настала тільки недавно. Протягом більшої частини історії людства життя було впроваджено високопродуктивну виробничу техніку. Значна нерівність у доходах дозволила небагатьом перетворювати заощадження у нагромадження капіталу. Економічне зростання почалося. Розрив між ранніми періодами та Промисловою революцією був таким драматичним, що вчені , такі як У. Ростоу, розвинули теорію стадій економічного зростання. Одна зі стадій, виділених Ростоу, називається зліт (за аналогією з літаком, який може злетіти тоді, коли досягне критичної швидкості).

Різні країни мали свій зліт в різний час: Великобританія – на початку XVIII ст., США – близько 1850 р., Японія – в 1910 р., а Мексика – після 1940 р.

Зліт забезпечується “провідними секторами”, такими, як швидкозростаючий експорт або галузь, що забезпечує величезну економію внаслідок зростання масштабів виробництва. Коли ці провідні сектори починають швидко зростати, відбувається процес самопідтримуваного зростання (зльоту). Зростання веде до збільшення прибутків; прибутки реінвестуються; капітал, продуктивність праці і доходи на душу населення різко зростають. Формується продуктивне коло економічного розвитку.

Гіпотеза відсталості. Другий підхід наголошує на міжнародному аспекті розвитку. Як уже зазначилось, бідніші країни мабуть важливі переваги порівняно з піонерами на шляху індустріалізації. Країни, що розвиваються, нині мають змогу черпати капітал, досвід та технологію передових країн. Ця гіпотеза, розвинута Олександром Гершенкроном з Гарварду, твердить, що сама відносна відсталість може допомогти розвитку. Відсталі країни можуть купити сучасне текстильне устаткування, ефективні насоси, чудове насіння, хімічні добрива та медичні препарати. Внаслідок цього вони можуть опиратися на технологію розвинених країн. Країни, що розвиваються, нині можуть зростати швидше, ніж Британія чи країни Західної Європи у 1780 – 1850 роках.

Збалансоване зростання. Гіпотези зльоту та відсталості привернули увагу дослідників та експертів. Проте необхідно повернути назад і оцінити історію, щоб побачити, чи відповідають ці гіпотези фактам. Ряд спеціалістів вважає, що зростання є збалансованим процесом, коли країни поступово рухаються вперед. За цим підходом, економічний розвиток скоріше скидається на черепаху, що повільно рухається, ніж на зайця, що біжить ривками, і відпочиває, коли втомиться. Ці три підходи зображено на графіку 20-3. Ту ми бачимо, як зліт, гіпотеза відсталості та збалансоване зростання можуть проявитися в трьох країнах: розвиненій – А; країни з середнім доходом – В; країни з низьким доходом – С.

Який з цих трьох поглядів може найточніше пояснити історію? Нобелівський лауреат Сімон Кузнець дослідив історію тринадцяти розвинених країн, заглиблюючись аж до 1800 р. Він зробив висновок, що модель збалансованого зростання найбільше відповідає їх історії. Він не виявив значних падінь чи піднесень у економічному зростанні.

Зауважте одну важливу відмінність між цими трьома теоріями. Теорія зльоту твердить, що є зростаюча розбіжність між країнами (окремі летітимуть швидко, тоді як інші не зможуть відірватися від землі.) Гіпотеза відсталості прогнозує конвергенцію, а підхід Кузнеця передбачає приблизно постійну різницю. Статистичні дані, що наведені у таблиці 20-3, показують, що сталося певне зближення рівнів розвитку передових країн і країн, що розвиваються, в останній чверті століття (хоча розвиток окремих країн значною мірою відхилявся від середнього) – наведені темпи зростання найбільше відповідають концепції збалансованого зростання.

РОЗДІЛ 9

Динаміка економічного зростання та технологічні зміни.

Як зазначилось, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80 – 90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх.

Так, за оцінками, наприкінці 80-х – початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така тенденція була пов’язана не тільки з високими темпами зростання країн, які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що переходять до ринкової економіки.

По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються, криється дуже істотна регіональна й групова диференціація .

У 60 – 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х років у регіоні з’явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали стабільнішими , ВНП на душу населення цих країн на початку 90-х років був, як і раніше , нижче рівня 1980 р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиріччя і в африканських країнах, у 1981 – 1987 рр. вони становили лише 1,8% на рік, у наступні роки дещо зросли. Однак вони були , як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980 – 1990 рр. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9% на рік.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки.

Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії нафтового буму 70-х років у 80- ті роки відчули серйозні труднощі у зв’язку з падінням цін на енергоносії . У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли досягти у 80-ті не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у середньому більше , ніж 8% на рік), а й забезпечили небувале високе зростання ВНП на душу населення (6–7% на рік ). Така ж тенденція зберігається й у 90-х роках.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання . На динаміку їхнього ВНП істотно впивають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80- х , початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися .

Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми , а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, що економічне зростання країн, що розвиваються вкрай нестійке.

Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження, тобто питома вага у ВНП тієї вартості, що призначена для підтримки й розширення виробництва, за незмінності інших факторів(НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.

У країнах-експортерах нафти у зв’язку із зростанням прибутків від експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалася дуже висока частка нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона істотно знизилась – не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22 % на початку 70 р. до 28 % у 1990р.

Підвищення частки нагромадження має свої межі тому одним із завдань економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом досягнення стабільних темпів зростання є посилення ефективного використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва країн, які розвиваються , поки що невелика. За рівнем продуктивності праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, в першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у країнах, що розвиваються, становило 7,4 % від рівня розвинутих країн з ринковою економікою, в першій половині 80-х років – 7,8 % , а наприкінці 80-х – тільки 6,9 %. Аналогічно тенденція й у латиноамериканських країнах(відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%.).

Низький рівень продуктивності праці вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Крім фундаментальних факторів: населення, природних ресурсів та капіталовкладень – четвертим важливим фактором є технологія. Тут країни, що розвиваються, мають одну потенційну перевагу: вони можуть сподіватися мати вигоду від запровадження технологій передових країн.

Копіювання технологій. . Бідним країнам не потрібно відшкодовувати сучасних Ньютонів для відкриття закону всесвітнього тяжіння. Їм не доводиться повторювати повільні повороти Промислової революції, вони можуть купити трактори, комп’ютери, потужні верстати.

Японія та Сполучені Штати яскраво демонструють це своїм історичним розвитком. Японія приєдналася до промислової гонки пізно. Тільки наприкінці XIX ст. вона почала посилати своїх студентів за кордон вивчати західну технологію. Японський уряд активно стимулював темпи зростання, будуючи залізниці та комунальні підприємства. Покладаючись на пристосування іноземних технологій, Японія переміщувалася на свою нинішню пропозицію – другу найбільш промислово розвинену державу.

Випадок із Сполученими Штатами є прикладом для надій решти країн світу. Лише у 30-ті роки Америка справді досягла передових рубежів у сфері фундаментальної науки. Проте протягом століття вони застосовували технології, що розроблялися іншими.

Ключові винаходи, що були використані в автомобілі, майже всі були зроблені за кордоном. Проте це не стало на перешкоді фірмам “Форд” та “Дженерал моторс”, щоб застосувати іноземні винаходи і перевищити за продуктивністю решту країн світу.

Приклади Сполучених Штатів та Японії показують, як країни можуть мати успіх, застосовуючи зарубіжну науку та технології до місцевих ринкових умов.

РОЗДІЛ 10

Інвестиції капіталу в економіку країн, що розвиваються.

Важко переоцінити роль і значимість зовнішнього фінансування капіталовкладень у країни, що розвиваються, масштаби якого повсюдно зростають. У 1998 році загальна сума фінансових ресурсів, отриманих ними від розвинутих капіталістичних держав, склала 89,7 млрд. доларів. У 60–і роки в середньому по всіх країнах, що розвиваються, зовнішнє фінансування давало 7,4% усіх необхідних для цього ресурсів, а наприкінці 70–х років – уже 11%. У середині 70–х років тільки в найбільших експортерів нафти, таких, як Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Оман, Лівія і деякі інші країни (у 1983 р. їх було всього 16), внутрішні заощадження перевищували капіталовкладення, у більшості ж розвиваються країн ситуація була зворотною.

З іноземним капіталом приходять у країни, що розвиваються, передові техніка і технологія, без яких внутрішні грошові заощадження не можуть бути реалізовані в реальні накопичення. А практика показує, що ці матеріально–речовинні й інтелектуальні елементи накопичення найчастіше не можна придбати на світовому ринку за готівку, а тільки – у формі імпорту капіталу. Тому навіть держави з позитивними сальдо внутрішніх заощаджень широко залучають зовнішні джерела фінансування, включаючи прямі і портфельні інвестиції з розвинутих капіталістичних країн.

Форми залучення іноземних ресурсів для фінансування капіталовкладень у країнах, що розвиваються, різні. У першу чергу це позики більш розвинутих (в основному західних) держав і їх міжнародних економічних організацій, портфельні і прямі інвестиції ТНК, позики на міжнародному ринку позичкового капіталу, комерційні кредити.

Одночасно з припливом капіталу в країнах, що розвиваються, йде великомасштабний вивіз доходів на вкладені в їхню економіку раніше іноземні інвестиції (сюди входить і виплата відсотків по зовнішніх позиках). Здійснюється і вивіз частини основних капітальних ресурсів (повернення раніше узятих позик і кредитів, репатріація приватних інвестицій). Вивіз доходів від іноземних вкладень – пряме відрахування з національного доходу країн, що розвиваються, зокрема, з накопичення капіталістичних укладів. Факти свідчать, що в більшості країн на місці інвестується лише незначна (1/3) частина прибутків від інвестицій ТНК, інші ж суми вивозяться для вкладень в інші, більш прибуткові, з погляду ТНК, райони капіталістичного світу.

Новим явищем в економіці країн, що розвиваються, став вивіз капіталу з них в інші, головним чином у розвинуті капіталістичні країни. Базується він в основному на заощадженні феодальної знаті, вищої бюрократії, торгово-лихварського і великого місцевого підприємництва, а також самої держави. Відтік капіталів зростає в період соціально–політичної нестабільності і збільшення інфляції і зменшується в період економічного пожвавлення в тій чи іншій країні.

Світова периферія бачить у припливі капіталу важливий додатковий засіб нагромадження, розширення виробничого апарату, удосконалювання структури економіки і задоволення невідкладних нестатків. Загальне представлення про імпорт і експорт капіталу представлено в таблиці 1.

Таблиця 4 – Чисте переведення коштів у країни, що розвиваються, (млрд. дол. у середньому в рік).

	1983 – 1990	1991 - 1995
Прямі капіталовкладення	1.2	28.2
Середньострокові і довгострокові позики	-21.8	5.3
Акціонерний капітал, короткострокові позики, внутрішній відтік	-13.1	24.0
Приватні дарунки	4.8	10.1
Офіційні дарунки	12.7	13.5
Офіційні кредити	21.2	18.9
Інвестиційні доходи	-15.0	-24.0
Переведення ресурсів (фінансова база)	-10.0	76.0
Використання офіційних резервів	-8.1	назад | 1  2 3  | вперед

Назад

---