Реферати українською

Інфляція: стан, причини, наслідки - Мікроекономіка -

Інфляція: стан, причини, наслідки - Мікроекономіка - Скачать бесплатно

досвід. Адже складну ситу­ацію з розрухою в економіці пережили також Німеччина після Другої сві­тової війни і Сполучені Штати Америки у період великої депресії. Досвід цих держав дає матеріал для порівняльного аналізу ситуації і вибору оптимального шляху подолання інфляцій­них процесів і досягнення стабілізації економіки.

3. Механізм антиінфляційного регулювання

3.1. Соціально-економічні наслідки інфляції.

Інфляція як явище макроекономічної нестабіль­ності має різноаспектні форми впливу на економічну та соціальну сфери людського життя. Розглянемо цей вплив поетапно. Насамперед сферою наших інтересів буде економіка. Найсильніший вплив у цій сфері ін­фляція справляє за допомогою двох видів контрактів:

1) довгострокові позики;

2) угоди, що визначають рівень зарплати.

Кожний із названих контрактів визначає номіналь­ну суму платежів, які мають здійснюватись протягом певного часу. Але у зв'язку з тим, що рівень цін у майбутньому важко передбачити, реальна вартість пла­тежів може суттєво відхилятись від очікуваної креди­торами та позичальниками, роботодавцями та найма­ними працівниками вартості.

Взаємозв'язок інфляції та процентних ставок.

Цей зв'язок має надзвичайне значення на ринку капіталів, де кредитори (позикодавці) та позичальни­ки (отримувачі позик) укладають угоди, в яких зазна­чаються фіксовані суми платежів у гривнях. Якщо, наприклад, підприємство продає облігації з двадцятип'ятирічним строком погашення і 10-процентною но­мінальною ставкою, то реальна процентна ставка за­лежить від рівня інфляції впродовж 25 років. Укла­даючи угоду, кредитор і позичальник виходять зі своїх власних сподівань стосовно рівня інфляції. Ці споді­вання можуть бути близькими до фактичних еконо­мічних реалій, але можуть виявитись і помилковими. І тоді одна зі сторін втрачає, інша — виграє. Враху­вання інфляції дуже важливе при здійсненні іпотеч­них кредитів, які видаються строком на 25—35 років під фіксовані процентні ставки.

Надзвичайно відчутні помилки в інфляційних спо­діваннях при здійсненні інвестицій у житлове будів­ництво. Наведемо гіпотетичний приклад. Нехай сім'я купує квартиру за рахунок іпотечного кредиту, який видається на ЗО років. Процентна іпотечна ставка ста­новить 6 % річних. Якщо, наприклад, позичальник (одер­жувач іпотечної позики) очікує середньорічні темпи інфляції впродовж ЗО років на рівні 4 %, фактична вартість кредиту становитиме 2 % (6 % - 4 %), за умо­ви, що його очікування виправдались. Якщо ж фактич­ний рівень інфляції виявиться меншим (нехай Р = 2 %), то фактична вартість кредиту виявиться дорожчою. Вона становитиме 4 % (6 % - 2 %). Позичальник по­трапляє в гіршу ситуацію. Якщо ж рівень інфляції буде вищим очікуваного (8 % середньорічний темп за ЗО років), то реальна процентна ставка буде від'ємною (6 % - 8 %) і становитиме -2 %. Така ситуація для по­зичальника є кращою, а для кредитора — гіршою.

Саме невизначеність (непевність) стосовно рівня інфляції у довгостроковому періоді спричинила появу нового фінансово-кредитного інструмента — іпотеч­ного кредиту з регульованою процентною ставкою. Цей інструмент покликаний щорічно (або з іншою періодичністю) коригувати проценти за довгостроко­вими позиками залежно від рівня процентів, за корот­костроковими позиками, що знижує вплив інфляційних чинників на вартість довгострокового кредиту для фінансування житлового будівництва.

Використання іпотечного кредиту з регульованою процентною ставкою зменшує можливість мати великі капітальні доходи (або збитки) від нерухомого майна, що посилює стабілізаційні процеси в економіці й у такому аспекті може розглядатись як засіб адаптації (пристосування) економічних суб'єктів до вразливих умов з метою мінімізації збитків.

У найзагальнішому вигляді коригування номіналь­них доходів з урахуванням інфляції здійснюється за допомогою рівняння Фішера (7):

i = r + (7)

де і — номінальна процентна ставка;

r — реальна процентна ставка;

— очікуваний рівень інфляції.

Інфляція впливає на тільки на боргові стосунки та­ких суб'єктів як домогосподарства, банківський сектор, підприємницький і фінансовий сектор, а й на боргові стосунки держави з домогосподарствами та підприєм­ницьким сектором (державний внутрішній борг) та міждержавні боргові стосунки (зовнішній державний борг). Отже, наступний зв'язок, який ми розглянемо, інфляція і державний борг.

Причини обмежених можливостей знецінення державного боргу в сучасних умовах:

• зростання частки короткострокових боргових зо­бов'язань держави;

• зростання ступеня чутливості (коефіцієнта елас­тичності) реагування величини процентної ставки на рівень інфляції;

• надання довго- і середньострокових кредитів не в повному обсязі відразу, а траншами, що також дає можливості враховувати вплив інфляційних процесів на ціну позики.

Отже, ми розглянули вплив інфляції на довгостро­кові позики. Перейдемо до розгляду впливу інфляції на угоди, що визначають рівень заробітної плати.

Інфляція і заробітна плата

Згадаймо, що попит і пропозиція на ринку праці мають один спільний визначник (за неокласичною тео­рією) — рівень реальної заробітної плати. Узгоджуючи її розмір, роботодавці та наймані працівники реагують певним чином на умови, що склалися на ринку праці. Якщо, приміром, рівень ВВП і зайнятість високі, заро­бітна плата має тенденцію до зростання. І навпаки, якщо обсяги ВВП і рівень зайнятості зменшуються, заробітна плата зростає повільно або навіть зменшується.

Крива заробітної плати Філіпса відображає зв'язок між інфляцією (знеціненням) заробітної плати та відставан­ням ВВП і може бути представлена формулою:

(8)

де - темп інфляції зарплати;

Y — фактичний обсяг ВВП;

Y* — потенційний обсяг ВВП;

— коефіцієнт чутливості (еластичності) реагуван­ня заробітної плати на зміни обсягу ВВП.

М. Фрідман та Е. Фелпс критикували криву, опи­сану формулою (8), у зв'язку з тим, що вона не врахо­вує очікуваної інфляції, яка погоджує розміри заро­бітної плати з очікуваним зростанням рівня цін.

З урахуванням інфляційних очікувань рівняння кривої Філіпса набуває вигляду

(9)

де Рe — очікуваний рівень інфляції.

Це рівняння означає, що за будь-якого заданого рів­ня ВВП заробітна плата зростає швидше, ніж рівень сподіваної інфляції. Припускається, що номінальна за­робітна плата зростає на 1 % швидше на кожний до­датковий процент очікуваної інфляції. Сказане вима­гає відповіді на питання: чому підприємства погоджу­ються на таке прискорення заробітної плати? Така по­ведінка підприємців пояснюється тим, що підвищення номінальної заробітної плати не буде вразливим для них, якщо з однаковими темпами зростатимуть ціни на їх продукцію. За цих обставин і підприємці, і наймані працівники опиняються в таких умовах, в яких вони б знаходились за умови відсутності інфляції. Отже, зрос­тання заробітної плати враховує сподівану інфляцію.

Але, як ми уже знаємо, інфляція може виявитись і несподіваною. За цих умов робітники усвідомлюють зростання цін та інфляцію своєї заробітної плати тільки з часом і вимагатимуть відповідної компенсації. За такої ситуації компенсація набуває форми відшкодування втрат тільки за несподівану інфляцію, не вра­ховану в попередньому трудовому договорі.

Колективні угоди, укладені профспілками, які містять вимоги індексування заробітної плати з поправ­кою на інфляцію, теж спричиняють певне сум'яття з приводу того, чи це компенсація за минулу інфляцію, чи за сподівану.

Ця обставина дуже важлива для подальшого про­гнозування темпів інфляції.

Якщо ставки заробітної плати на наступний рік відображають темп інфляції за попередній рік, а ціни базуються на наявній заробітній платі, то сьо­годнішня інфляція відображатиме вчорашню, і темпи інфляції будуть змінюватись повільно. Якщо ж для встановлення ставок заробітної плати беруть до уваги тільки сподівану інфляцію, то можлива ра­дикальна зміна політики, яка змінює сподівання, що може швидко змінити темп інфляції.

Крім вказаного аспекту, важливо згадати ще один аспект цієї проблеми. Заробітна плата може індексу­ватись на 100 % або тільки частково, приміром, на 50—60 %.

Є два способи часткової індексації заробітної плати:

• встановлення верхньої межі зростання цін, пере­вищення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то починаючи з 5,1 % доходи починають індексуватись;

• встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зрос­тання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2—5 років не можуть передбачити з повною достовірністю зміну рівня ін­фляції, особливо в нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують найпоширеніших два методи:

• індексація заробітної плати за індексом спожив­чих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півроку) перегляду заробітної плати щодо її збільшен­ня відповідно до зростання цін за цей період;

• передбачення періодичного, наперед оголошеного підвищення заробітної плати, виходячи із сподіваних темпів зростання цін.

Якби інфляцію можна було передбачити з повною достовірністю, то обидва методи мали б приблизно од­накові наслідки. Але оскільки очікування часто вияв­ляються помилковими, то вважається, що індексація, яка ґрунтується на фактичних темпах інфляції, надій­ніше гарантує стабільність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція впливає не тільки на долю дебіторів і кредиторів, найманих працівників та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками спла­ти податків до державного бюджету, що дає змогу ос­танньому розрахуватись з державою знеціненими гро­шима. Це явище інфляційного оподаткування в нау­ковій літературі отримало назву "ефекту Олівера — Танзі" (за іменами його дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект коротко можна сформулювати наступним чином: будь-яка інфляція зменшує подат­ковий тягар. Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та від­строчки часу сплати податків.

Водночас необхідно зазначити, що інфляція, по­слаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітлени­ми вище причинами, породжує й іншу, зворотну тен­денцію.

По-перше, посилення податкового тягаря відбу­вається з причини вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, амортизаційних відрахувань, які ви­значаються (як правило) не на відновній, а на почат­ковій вартості основного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амортизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стиму­ли до виробничого інвестування.

По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (ІТ) пов'язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей внаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчис­люється за формулою

(10)

де ІТ — інфляційний податок;

— темп приросту інфляції за рік;

— рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент гро­шей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкуван­ня грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є й отримувачем сеньйора­жу (SЕ). Сеньйораж визначається купівельною спро­можністю грошей, випущених в обіг за певний період.

(11)

де Mn — пропозиція грошей в n-му році;

Mn-1 — пропозиція грошей в (n— 1)-му році;

Pn — рівень цін в n-му році.

Якщо , тобто якщо відношення грошо­вої маси до рівня цін залишається незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою, тоб­то ІТ = 8Е.

Але, не зважаючи на те, що номінальна і реальна вартість грошей не збігається, виготовлення нових гро­шей пов'язане з певними витратами. Позначимо ці

витрати Мe.

Тоді формула сеньйоражу матиме вигляд

SE= (12)

де Мс — витрати на виготовлення нових грошей.

Дохід держави від сеньйоражу ґрунтується на ба­жанні суб'єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. Збільшуючи рівень інфляції, держава отри­мує додаткове джерело отримання доходу до бюдже­ту. Але в міру зростання інфляції попит на реальні касові залишки скорочується. Причиною цього є зро­стання альтернативних затрат на їх утримання. Пояс­нюється це тим, що гривні, які ми зберігаємо у своїх гаманцях, не приносять доходу. Якби ми ці гривні витратили на придбання облігацій або поклали на ра­хунок у банк, ми б на них отримували дохід у вигляді номінального позичкового процента. Саме він є неяв­ною втратою при зберіганні грошей.

3.2. Інструменти фіскальної та грошової політики щодо регулювання інфляційних процесів

Фіскальна політика - сукупність заходів, які здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом - урядовими ви­тратами і оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, збільшення виробництва і зменшення інфляції.

Фіскальна політика може здійснюватись у формі:

1) дискреційної фіскальної політики:

а) стимулюючої фіскальної політики;

б) стримуючої фіскальної політики;

2) не дискреційної(автоматичної) фіскальної політики.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміють обізнане маніпулювання податками і урядовими витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, кон­тролю над інфляцією та прискорення економічного зростання. Фіскальна політика по­винна орієнтуватись на додатне сальдо урядового бюджету, як­що перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією.

Було доведено, що фіскальна політика впливає виключно на попит, тобто на величину сукупних витрат і сукупний попит. Але економісти визнали також, що фіскальна політика (особливо зміни податків) може змінити сукупну пропозицію і, відповідно, вплинути на ті зміни, які фіскальна політика може викликати у співвідношенні рівня цін реальне виробництво.

Викликана надлишковим попитом інфляція вимагає фіскаль­них дій з боку уряду, які могли б сформувати бюджетний надли­шок. Однак антиінфляційний ефект такого надлишку залежить від того, як уряд буде його використовувати.

1. Уряд може використовувати додаткові кошти для погашен­ня боргу. Цей захід може знизити антиінфляційний вплив бюд­жетного надлишку. Викуповуючи свої боргові зобов'язання у на­селення, уряд передає свої надлишкові податкові надходження назад на грошовий ринок, викликаючи падіння ставки процента і стимулюючи таким чином інвестиції та споживання.

2. З іншого боку, уряд може добитись більшого антиінфляційного впливу свого бюджетного надлишку просто за рахунок ви­лучення цих надлишкових сум, призупинивши їх наступне вико­ристання. Вилучення надлишку означає, що уряд вилучає купівельну спроможність деяких розмірів із загального потоку доходів та витрат і утримує її. Якщо надлишкові податкові дохо­ди не вливаються знову в економіку, то відсутня можливість ви­трачання навіть деякої частини бюджетного надлишку, тобто ці кошти не створюють інфляційного впливу, який протидіє дефляційному впливу надлишку. Кейнсіанці вважають, що для корекції інфляції або спаду знач­них масштабів необхідні дискреційні фіскальні заходи з боку кон­гресу, тобто зміна податкових ставок, податкової структури і ве­личини витрат.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання еконо­мічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабіль­ності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою проду­маної грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним страте­гічним цілям соціально-економічної політики держави: стабіліза­ції сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Так­тичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змі­нюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих гро­шей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих гро­шей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов ін­фляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати су­купний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збіль­шенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Мета грошово-кредитної політики - досягнення на національ­ному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стиму­лювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Націо­нальний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошо­во-кредитну діяльність комерційних банків. ,

У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи:

операції на відкритому ринку;

зміна рівня мінімальної резервної норми;

визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку - найбільш важливий метод, з точки зору регулювання пропозиції грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з ко­мерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням, купуючи або продаючи урядові цінні папери.

Національний банк здатний збільшувати або зменшувати ре­зерви в банківській системі і, таким чином, впливати на пропо­зицію грошей.

Пропозиція грошей і попит на них, насамперед, впливають на номінальну відсоткову ставку. Водночас попит на реальні інвес­тиційні товари - обладнання, споруди - в цілому визначається реальною відсотковою ставкою, яка дорівнює номінальній за відрахуванням темпів інфляції.

Отже, можна зробити важливий висновок. Наприклад, скоро­чення грошової пропозиції призведе до зростання відсоткової ставки, що, в свою чергу, викличе скорочення інвестицій, а зна­чить - сукупного попиту і ВВП. Але у довгостроковому періоді ефект відсоткової ставки інший. Скорочення грошової пропо­зиції призведе до зниження інфляції і, таким чином, до уповільнення зростання номінального ВВП відносно реального. Це, в свою чергу, призведе також до скорочення реальної відсот­кової ставки, зростання інвестицій та ВВП і, зрештою, - до ско­рочення номінальної відсоткової ставки, оскільки вона визна­чається темпом інфляції, який знизився. Але необхідно пам'ятати, що це може бути можливим лише після періоду високої відсоткової ставки.

Ефективна грошово-кредитна політика розглядається як невід'ємний компонент антиінфляційної політики тому, що помилкове, необґрунтоване збільшення грошової пропозиції спричинює інфляцію.

В Україні монетаристські методи, передусім, використовува­лися як антиінфляційний засіб. Протидією інфляції було, насам­перед, відстрочення бюджетних виплат, що призвело до небува­лого зростання заборгованості бюджету і значного загострення кризи неплатежів.

Особливо негативно позначилась на економіці України неуз­годженість між фінансовою та монетарною політикою. Це, пере­дусім, проявилось у непослідовній та суперечливій емісійній політиці. Намагання НБУ проводити послідовну політику "до­рогих" грошей не дали очікуваного економічного ефекту. В умо­вах глибокого структурного розбалансування державних фінансів політика грошової стабілізації не могла бути ефектив­ною. Світовий досвід показує, що жорсткий режим монетарної політики без здійснення рішучої політики обмеження бюджетних видатків може зупинити інфляцію лише на короткий час.

Монетарні обмеження, не підтримані заходами бюджетної ре­стрикції, неодмінно ведуть до кризи неплатежів, заборгованості з виплатою заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків, що збільшує потребу в державних запозиченнях або грошовій емісії. Така ситуація втягує економіку в негативну спіраль: жор­стка емісійна деструкція - платіжна криза - емісійні ін'єкції - но­вий значний сплеск інфляції. Фактично за такою схемою в Ук­раїні розвивалися події у 1993- 1994 рр.

З метою зменшення інфляції держава може здійснювати антиінфляційну політику, яка мас декілька напрямків. Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є погашення інфляційних очікувань, насамперед, адаптаційних.

Іншим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є стабільна грошова політика. Її особливість - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показ­ник визначається довгостроковою динамікою реального вироб­ництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того, щоб грошово-кредитна політика була дійсно антиінфляційною, вказаний ліміт треба витримувати протягом три­валого часу незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвес­тиційного процесу, рівня безробіття, тобто в економіці за умов інфляції грошово-кредитна політика відіграє провідну роль. За інфляційних обставин немає причин, що змушують перевищувати ліміт пропозиції грошей. Здійснення анти інфляційної грошо­вої стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади Національним банком. Але регулюючий потенціал Національного банку обмежений, ад­же в ринковій економіці в обігу постійно перебувають гроші, ви­пущені не тільки Національним банком, а й комерційними бан­ками. Це, в першу чергу, банківські чеки. Тому, крім грошових обмежень, потрібні й інші заходи боротьби з інфляцією.

3.3 Антиінфляційна політика в Україні

Найбільш істотним негативним явищем в економіці України на етапі її ринкового реформування виявилася інфляція.

Період 1992-1994 рр. характеризується надзвичайно високим рівнем інфляції, навальним зростанням цін, послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств. За даними Світового банку, рівень інфляції в Українi в другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р. - у 103 рази. I хоча в 1994 р. рівень інфляції дещо знизився, однак сталося це не в результаті проведення комплексних реформ i якісних змін у системі державних фінансів та запровадження цiнової лібералізації, а через відстрочення бюджетних виплат i небувале зростання заборгованості бюджету.

До числа інфляційних факторів, що мали місце протягом останніх років, належать:

а) надвисоке підняття цін на енергоносiї та основні види сировини й матеріалів;

б) збільшення наявної грошової маси за рахунок додаткової емісії грошей;

г) зростання безготівкового обігу як наслідок кредитування низькорентабельних та збиткових підприємств;

д) монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що веде до диктатного підвищення цін виробниками, оскільки споживачі позбавлені вибору i відсутній стримуючий контроль за цінами.

Спочатку нашій економіці була властива інфляція витрат, оскільки випереджаючими темпами зростали ціни енергоносіїв й первинної сировини, й кожна наступна хвиля підвищення цін починалася з палива та сировини. Періодичне випереджаюче підвищення цін на енергоносiї було імпульсом для загального зростання цін й інфляції.

Підвищення підприємствами цін на власну продукцію, з метою покриття зростаючих витрат, дало поштовх до подальшого розвитку інфляційних процесів. При цьому типі інфляції зростання грошової маси є наслідком підвищення цін. Незважаючи на дедалі зростаючу грошову емісію, виникла нестача оборотних засобів підприємств для розрахунків з своїми постачальниками (криза неплатежів) i для видачі зарплати. В результаті склалася типова інфляційна спіраль: зростання цін веде до збільшення витрат (i в тому числі-зарплати), яке вимагає збільшення грошової маси, а останнє, в свою чергу, веде до нового витка зростання цін. Таким чином інфляція в Україні являє собою поєднання інфляції попиту та інфляції витрат, що значно ускладнює здійснення антиiнфляцiйної політики.

До листопада 1995 року рівень цін порівняно з груднем 1990 року зріс в Українi у 37 тисяч разів. Водночас з зростанням цін відбувалося падіння валютного(доларового) курсу українського карбованця.

Дані графіка свідчать про те, як місяць у місяць розвивався інфляційний процес, i, вiдповiдно, зростали середні оптові та роздрібні ціни. Це явище перетворилося на могутній каталізатор спаду виробництва, загального зростання виробничих витрат i собівартості товарної продукції, що, в свою чергу, підштовхувало виробників до чергового підвищення цін. Оптові ціни особливо швидко зростали у паливній i хімічній промисловості, електроенергетиці, чорній металургії та машинобудуванні, а з роздрібних цим характеризувалися ціни на продукти харчування, які протягом багатьох десятиріч були штучно занижені й дотувалися з держбюджету. Взагалі раніше роздрібні ціни в Україні ніколи не зростали такими темпами, i це викликало справжній шок у основної маси населення.

Випереджаюче зростання оптових цін руйнує безпосередньо виробничу сферу, гальмуючи або навіть припиняючи інвестиційні процеси. Водночас, хоча й повiльнiшi, але теж досить бурхливі темпи зростання роздрібних цін руйнують соціальну сферу, пригнічують економічні інтереси людей до активної підприємницької та трудової діяльності, тобто діють у тому ж самому негативному напрямі.

Все це викликало таке явище, як неплатоспроможність більшості юридичних та фізичних осіб, незважаючи на безперервне накачування грошового обігу дедалі більшою масою паперових грошей. За оцінкою СБРР, за 1992 р. неплатежі в Українi становили 40% усього ВВП. У 1993 р. обсяги неплатежів продовжували зростати, викликаючи різке скорочення i навіть припинення товарного виробництва на багатьох підприємствах.

В цих умовах монетарна політика НБУ перетворилася на потужний інфляційний фактор. Держава почала негайно покривати зростаючий грошовий дефіцит найпростішим шляхом-емісією вiдповiдної маси грошей. Вони були направлені на покриття готівкового попиту, бюджетні дотації, кредитування виробників i споживачів (включаючи i явних банкрутів). Тільки у першому кварталі 1993 р. для підтримки АПК було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів й біля 3 трлн. крб. фінансової допомоги. Величезної кредитної допомоги потребували й інші галузі народного господарства-в березні того ж року їм було надано кредит у 606 млрд. крб. для проведення заліку взаємних боргів. Загальна сума емісії готівки за січень-квітень 1993 р. досягла 598,3 млрд. крб., що у 10 разів перевищувало емісію за такий же період 1992 р. На протязі 1993 року монетарна маса збільшилася з 26 до 47,2 трилiона карбованців, тобто у 1,8 раза, ніж вона становила у попередньому році. Грошова емісія, як i ціни швидко вийшла з-під належного державного контролю.

Грошові знаки (купоно-карбованці), випущені в Украiнi на початку 1992 р. замість російського рубля почали катастрофічно знецінюватися. Бурхливе знецінення грошей підірвало виконання ними властивих їм ринкових функцій, i перш за все-стимулюючої. З'їдаючи фонди нагромадження i споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку i трудову активність в країні.

Втративши контроль за емісією грошей, за рухом видатків та цін, грошового обігу i кредитних ресурсів, український уряд тоді так i не знайшов надійних регулюючих механізмів для активного впливу на інфляційні процеси та погашення їх негативного впливу на економічне i соціальне становище в країні.

Цінова та інфляційна спіраль, яка стала розкручуватися з початку 1993 р., у другому пiврiччi знову пішла вгору. До кiнця 1993 р., коли інфляційна спіраль розкрутилася до найвищої фази, банки змушені були додатково випустити в обіг величезну масу грошей. Це автоматично викликало черговий стрибок цін. Девальвація карбованця набула катастрофічного характеру. В листопаді уряд адмiнiстративно запровадив його фіксований курс, що підхльоснуло активність тіньового валютного ринку.

Отже, у 1992-1994 рр. в Україні проводилася помилкова економічна політика, що фактично мала не антиiнфляцiйний, а проiнфляцiйний вплив на економічну систему країни.

При цьому уряд застосовував в основному два антиiнфляцiйних заходи-обмеження фондів споживання підприємств i регулювання цін. Адміністративний контроль цін було введено Указом президента “Про заходи щодо стримування темпів зростання цін”. Згідно з ним підприємства всіх форм власності могли підвищувати оптові ціни на продукцію тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності. Цим же Указом вводилося обмеження розміру надбавки для торговельних i постачальницько-збутових підприємств у розмірі не більше 55% від ціни виробника. Але, як свідчать наслідки, ці заходи спрацювали недостатньо ефективно. Насамперед, ціни тоді вже досить надійно вийшли з-під державного контролю, i знову підпорядкувати їх системі жорсткого державного контролю було дуже важко. Щодо обмеження фондів споживання, то це мало б сенс тоді, коли було б що обмежувати.

Серед найбільш негативних наслідків того періоду слід відмітити:

серйозне порушення виробничої та фінансової систем функціонування економіки;

підривання схильності до заощадження практично у всіх економічних агентів;

руйнування на цій основі системи забезпечення відтворюючих процесів в економіці;

надмірну диференціацію населення, окремих галузей й регіонів за рівнем доходів.

Під впливом інфляції обсяги номінальних грошових доходів населення зростали, а його реальні доходи, у зв'язку з випереджаючим підвищенням роздрібних цін на товари та послуги, навпаки зменшувалися. Методи індексації доходів не забезпечували компенсації втрат від гіперінфляції. Тільки у 1993 р. при зростанні цін на рік більш ніж у 100 разів реальна зарплата зменшилася на 52%. Ефект від запровадження урядом пільг на оподаткування доходів громадян стосовно малозабезпечених, багатодітних, чорнобильців, ветеранів та iн. теж був мінімальним, оскільки самі оподатковувані доходи населення були мізерні i не встигали за зростанням цін.

Дилема, що постала перед українським урядом, полягала в тому, яким чином, скорочуючи темпи інфляції, не посилити стагнації виробництва. Але вона не була вирішена належним чином. Відновити економіку за умов надмірних податків, які пригнічують виробництво, звужують базу оподаткування i примушують платників приховувати свої доходи, неможливо. Слід відмітити хоча б такий факт: до введення податку на прибуток підприємств з 1993 року, стягався податок на доход підприємств. При цьому підприємства, за існування спеціального податку на фонд зарплати, були змушені фактично двічі сплачувати його, оскільки фонд зарплати є складовою частиною доходу.

Політика посилення державного контролю й регулювання (стримування цін, завищений обмінний курс, дуже високі податки) призвела до формування потужного тіньового сектору економіки в Україні. За відсутності ефективного контролю за формуванням доходів, більшість зусиль держави були сконцентровані на скорочуваному державному секторі. В результаті на фоні втрати державою значної частини доходів, які можна було б отримати шляхом проведення податкової розумної політики, основний тягар недофінансування ліг на сектор, який поки-що був основою існування самої держави.

Через недосконалість нашої податкової системи спад валового продукту в Україні й за 1996 рік склав біля 10%, а у галузях машинобудування й легкої промисловості досягає 20%.

Отже, завдання подальшого реформування економіки, що стоять перед Україною, можуть бути вирішені тільки за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації, та відновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на базі відродження інвестиційної активності й поступовий підйом життєвого рівня є неможливим. Сучасний період с найважливішою фазою реформ. Останнім часом у цьому напрямі зроблено ряд кроків i найважливішим з них є введення у вересні 1996 року національної валюти-гривні. Це дало змогу в значній мірі стабілізувати грошовий обіг в країні.

Як міра, що має запобігти необумовленому зростанню заробітної плати на підприємствах, Кабінетом Міністрів у 1995 році було прийнято постанову про порядок визначення сум, що вносяться до бюджету в зв'язку з перевищенням фонду споживання. Тобто зростання зарплати може відбуватися тільки у межах iндекса місячної інфляції.

Час покаже, які наслідки для економіки Украiни принесуть нові антиiнфляцiйнi заходи.

Висновки

Інфляція є макроекономічним явищем, оскільки і причини його виникнення і наслідки пов’язані зі змінами, що стосуються загальної економічної рівноваги. Найпоширенішим є розуміння інфляції як такої ситуації в економіці, за якої кількість грошей в обігу перевищує потребу в них, зумовлену грошовою оцін­кою товарної маси. Наслідком такої невідповідності грошової маси сукупній ціні товарів є знецінення гро­шової одиниці й загальне підвищення цін на това­ри та послуги.

За критерієм річної відсоткової зміни загального рівня цін розрізняють помірну, галопуючу і гіперінфляцію. За причинами виникнення розрізняють інфляцію попиту та витрат. Інфляція попиту існує за раптової зміни споживчих, державних чи інвестиційних витрат. Інфляцію витрат спричиняє подорожчання виробничих ресурсів і скорочення виробничих можливостей.

Розрізняють передбачувану і непередбачувану інфляцію. Передбачувана, тобто така, до якої пристосовуються, має незначні економічні наслідки (втрати), що зводяться до “витрат меню” та “витрат зношеного взуття”. Типовим засобом до пристосування до не передбачуваної інфляції є укладання угод з урахуванням зміни цін. Не передбачувана інфляція має значні макроекономічні наслідки (втрати): перерозподіл доходів, стягнення інфляційного податку, зменшення реальних податкових надходжень, втрата зацікавленості у інвестиціях і втрата цінами їхньої ролі природних регуляторів ринку.

Кейнсіанське пояснення інфляції пов’язує зростання цін із надмірним попитом. Перевищення сукупним попитом природного рівня, що має місце у період економічного піднесення, визначається як “розрив інфляції”.

Пояснення інфляції у зв’язку з безробіттям є особливістю моделі кривої Філліпса. Це пояснення близьке до кейнсіанського, оскільки спирається на факт різної еластичності цін (їх здатності до зростання) до і після досягнення природного рівня безробіття. Крива Філліпса у її класичному вигляді ілюструє обернений зв’язок між безробіттям та інфляцією: . У реальних економіках другої половини ХХ ст.. цей зв’язок існував не завжди.

Монетаристське пояснення інфляції акцентує увагу на грошових чинниках. Формула, що відображає зміст цього пояснення, є такою: . Будучи трансформованою, вона набуває вигляду . Економічний зміст останнього рівняння – визначення інфляції з урахуванням відносного (визначеного у % до ВВП) розміру дефіциту бюджету та швидкості обігу грошей. І перша () і друга () формули є теоретичним обґрунтуванням застереження проти активних дій уряду у грошовій та фінансових сферах, оскільки такі дії можуть спричинити інфляцію.

Точно виміряти відкриту цінову інфля­цію можна за допомогою індексу цін за певний період — рік, квартал, місяць. На практиці може розраховуватися багато різних індексів цін. Проте для вимірювання інфляції найчастіше засто­совується три їх види: індекс цін споживчих товарів (індекс споживчих цін); індекс цін на засоби виробництва (індекс цін виробників); індекс цін ВВП, або дефлятор ВВП.

Найчастіше інфляція вимірюється за допомогою індексу цін, що відображає відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупною ціною ідентичної або подібної групи товарів і послуг у базовому періоді.

Інфляція, особливо коли вона досягла рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя. Вона передусім виявляється в знеціненні заощаджень, відставанні зростання доходів від цін, зменшенні купівельної спроможності населення, зниженні мотивації до трудової та підприємницької діяльності, гальмуванні технічного прогресу, підриває управлінський механізм усього народного господарства.

Щодо України, то можна сказати, що найбільш істотним негативним явищем в економіці на етапі її ринкового реформування виявилась інфляція. Той факт, що за даними Світового банку, рівень інфляції в другій половині 1993 року був найбільшим у світі, говорить сам за себе. Причиною цього можна назвати те, що в той час проводилась помилкова економічна політика, що фактично мала не антиінфляційний, а проiнфляцiйний вплив на економічну систему країни.

Саме від реалізації цих та інших заходів залежить успішний розвиток тієї чи іншої країни та її інтеграції в світове суспільство в якості рівноправного члена.

Список використаної літератури:

Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник/ За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 851 с.

Базилевич В.Д., Попов В.М., Базилевич К.С. Економічна теорія: Політекономія: Підручник/ За ред. В.Д. Базилевича. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес,2004. – 615 с.

Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. – К.: Альтернативи, 2003. – 610 с.

Квартальні передбачення/ Перший квартал 2006р. – http://www.icps.com.ua

Заболоцький Б.Ф.. – Розміщення продуктивних сил України. Національна макроекономіка: Підручник. – К.:2003. – 368 с.

Матеріали наукової студентської конференції. – К.: Інститут економіки та права “КРОК”, 2001. – 111 с.

Мельник О.М. Інфляція: теорія і практика регулювання: Монографія. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 291 с.

Мочерний С.В., Довженко М.В. Економічна теорія: Підручник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 856 с.

Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика: Підручник. – К.: Таксон, 2004.-348 с.

Радіонова І.Ф. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Університет економіки та права “КРОК”. 2004. – 72 с.

Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп./ За ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2002. – 598 с

Солонінко К.С. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: ЦУЛ, 2002. – 320 с.

Царенко О.М., Бей Н.О., Сало І.В. Економіка розвитку. – С.: ВТД “Університетська книга”, 2004. – 590 с.

Чистов С.М., Никифоров А.Є. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.

Офіційний сайт Нацбанку України. / www.bank.gov.ua

Офіційний сайт ДержКомСтату. / www.ukrstat.gov.ua

Офіційний сайт Верховної Ради України. / www.parlament.org.ua

Офіційний сайт Президента України. / http://president.org.ua