є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обгрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань. Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю, їх можна класифікувати так: за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо); за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); ш політичною та соціально-економічною значимістю. При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і рухатися вперед у поступальному розвитку. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу. Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови взаємодії двох процесів: ·забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері, використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва; ·матеріального і морального стимулювання його розвитку. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до вирішення вузлових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде підкріплена адекватними змінами перелічених процесів. При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове передбачення. Орієнтація економіки лише на досвід минулий і теперішній не забезпечить прогресивного поступу. Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати господарство на розв'язання головних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять передумови для згортання тих виробництв і сфер, які успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, рішуче спрямувати її на задоволення потреб людей. Важливе місце в цьому процесі належить структурній перебудові економіки. Адже нинішня структура господарства в нашій країні в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона безнадійно застаріла, неефективна, не працює повною мірою на людські потреби. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, некомплексними, недокорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать прискорення науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, незначна. Настав час, коли необхідно серйозно переосмислити досягнуті рубежі суспільного розвитку, по-новому оцінити подальші перспективи. Економіка, всі її галузі та підгалузі мають не тільки відповідати сучасному рівню розвитку науки і техніки, а й працювати на задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому. Висновки Суспільна система охоплює три підсистеми (соціально-культурну, політико-адміністративну і економічну, або господарську). А це означає, що держава здійснює свою діяльність у кожній з них. Нас же цікавить господарська система і економічна політика, що здійснюються державою. Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі розвитку економіки, що визначені суб'єктами влади. Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань: 1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного господарства; 2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей. Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на економічний прогрес у трьох напрямах: • сприяти його розвитку; • стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний розвиток; • суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному напрямі і стримуючи в іншому. Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною силою розвитку економіки. Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку суспільства і людини, якщо вона науково обгрунтована. Такою є політика, що грунтується на об'єктивно діючих законах, враховує різноманітні інтереси суспільства, передбачає багатоваріантність рішень і свободу вибору. Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не виходить з об'єктивних законів і всієї сукупності інтересів суспільства, підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона обеззброює людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така політика веде суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це стосується й економічної політики. Перехід економіки України до ринку можливий лише завдяки використанню реальних причинно-наслідкових зв'язків у економічному житті, врахуванню інтересів усіх господарюючих суб'єктів, тобто завдяки політиці, побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у господарському механізмі. Наукова об'єктивність у політиці потребує врахування притаманних суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони діють як тенденції. Форми їхнього вияву не однозначні й можуть змінюватися під впливом різних обставин. Дуже важливо в практиці суспільного господарювання на кожному етапі розвитку суспільства вміти користуватися науковим знанням законів, ураховувати їхню дію, чітко визначати роль і місце суб'єктивного чинника. У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним з найважливіших завдань держави і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обгрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань. Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю, їх можна класифікувати так: за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо); за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); політичною та соціально-економічною значимістю. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу. Список використаної літератури 1. Андреев С.С. Политические системы и политическая организация общества // Социально-политические науки. — 1992. — № 1. 2. Аристотель. Политика. Соч. в 4 т. — М., 1983. — Т. 4. — Кн. 4, 5, 6. 3. Вебер М. Политика как призвание и професия. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 644-707. 4. Лузан Н.А. Политическая жизнь общества: вопросы теории. — К., 1989. - С. 47-96. 5. Лузан 0.0. Політика і суспільство // Політологічні читання. — 1993. -№ 1. 6. Пойченко А.М. Політика: теорія і технології. — К., 1996. — С. 5-36. 7. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. — К., 1995. — С. 7-321. 8. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996. — С. 11-21; 45-69. |