Реферати українською

Українська мова - Мовознавство -

Українська мова - Мовознавство - Скачать бесплатно

України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропо­нують альтернативу: або Україна знову приєдну­ється до Великої Росії, або — війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії — Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської — Російської — Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприк­лад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву "Укра­їна" турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїн­ські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один поль­ський політик писав: "Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі По­сполитої". Їдея була запозичена у чорносотенців, які говорили про "триєдиний русский народ". Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви "Україна" мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт "Союза русскаго народа". Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверд­жували, що її видумали "ляхи", аби розчленувати "єдіную русскую народность".

17. Воістину, мав рацію поет:

/ на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби — це нація, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська.

1. Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жар­гони, арго, у літературній мові існують різні стилі.

Усі ці різновиди загальнонародної мови назива­ються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свід­ченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загально­народна мова збагачується елементами, виробле­ними в її субкодах.

2. Мова без усієї сукупності таких субкодів, вла­стивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікатив­ні потреби суспільства, його стратумів, що знеці­нює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.

Хіба не свідчать про це епітети "колхозний", "курдупельний", "рагульській язик", якими наді­ляють нашу мову її "доброзичливці"?

3. У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характери­зується відсутністю молодіжного жаргону українсь­кої мови, багатьох професійних субкодів, виробни­чо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі до­мінуючу роль у розвитку національних мов віді­грають субкоди, пов'язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшо­го розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.

4. Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.

Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну ін­телігенцію, виробничників, адміністративно - уп­равлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже "інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної" (В. фон Гумбольдт).

Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до "світлого майбутнього".

Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існу­вання — відчутнішою.

Остаточно втрачають кредит довір'я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і не­державні, передові і відсталі народи. "Неісторичні" стають історичними, "недержавні" здобувають де­ржавність, "відсталі" за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють "передових". І в усьому цьому відчувається нездо­ланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.

Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на­половину манкуртизований, поголовне зневаже­ний — він здіймається на повен зріст, щоб "у на­родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:

"Ще не вмерла Україна!"

"Ще не вмерла і не вмре!"

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи­ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова — і з нами наші князі і геть­мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.

Живе наша мова — і з нами 15-мільйонна діас­пора.

Живе наша мова — і наш голос звучить у все­ленському хорі народів.

Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чес­ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі­лої людини.

Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо­ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.