Реферати українською

Держава і право ЗУНР - Правознавство -

Держава і право ЗУНР - Правознавство - Скачать бесплатно

В С Т У П

Про важливість знання історії говорили ще римські мудреці, вказуючи, що історія є вчителькою життя, дозволяючи новим поколінням уникнути помилок минулих часів.

Однією з таких сторінок історії є висвітлення державно-правових аспектів виникнення і діяльності Західноукраїнської Народної Республіки.

Врахування уроків історії новим поколінням українців призвело до прийняття акту про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року та до відродження української державності .

А історія творення цієї незалежності почалась з державотворення Західноукраїнської Народної Республіки . Дана тема впродовж десятиліть набула багато міфів пліток та містила немало вигаданих фактів. Це відбулося в першу чергу під впливом польської та радянської пропаганди та викривлень історичних фактів.

Метою цієї роботи є об’єктивне висвітлення подій того періоду та аналіз державотворчих процесів ЗУНР.

Особливість Західноукраїнської Народної Республіки полягає в тому, що вона зазнала більшого впливу з боку європейського державо- та правотворення ніж решта України. Це було зумовлено штучним відокремленням Західноукраїнських земель від решти етнічної території, що стало проявом монархічних амбіцій того періоду.

Розділ 1. „Розпад Австро-Угорщини та проголошення ЗУНР”

Перша світова війна значно змінила політичну карту Європи. Змін зазнала і Австро-Угорська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі.

Почавшись 1 листопада 1914 року, війна тривала з перемінним успіхом ,так у травні 1916 р. в результаті "Брусиловського наступу" Галичина і Волинь були зайняті російськими військами, але досить швидко влада повер­нулися до рук австрійців. Такий перебіг подій призвів до повного розорення даних теріторій .Крім того станом на 1916 рік австро-угорський уряд потребував нових резервів для поповнення армії. З цією метою уряд звернувся до поляків, обіцяючи їм відродження польської держави , формальне проголошення якої відбулося 5 листопада 1916 року коли цисар Франц Йосиф I і кайзер Вільгельм створили регінську раду. Ця рада мала покликати до життя польський уряд[1].

Стосовно західної України, то 4 листопада 1916 року імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф дал полякам обіцянку перетворити Галичину у польський автономний край у складі Австро-Угорщини. Цей факт привів до протесту з боку Загальної Української Ради, яка на чолі з Костем Левицьким самоліквідувалася, а управління політикою взяло у свої руки Українське парламентське представництво на чолі з Ю.Романюком та Є.Петрушевичем. Нове керівництво швидко зрозуміло, що австрійська монархія не має сили виграти війну і вирішало переходити до конкретних дій.

Поштовхом стало революційне піднесення в Росії, що призвело до народних виступів у Австро-Угорщині де на численних мітингах, зборах, демонстраціях населення вимагало хліба, миру, землі, політичних свобод. Передбачаючи близький кінець монархії Габсбургів, політичні кола поневолених нею народів посилено готувались захопили владу в свої руки[2] Крім того в жовтні 1917 року посилилися чутки про те, що галицькі землі мали залишитись у складі нової Польщі, як третього і рівноправного партнера Австрії та Угорщини у єдиній державі. Вищевикладений факт викликав занепокоєння у східній Галичині і 19 грудня 1917 року голова Українського парламентського представництва у Відні Євген Петрушевич заявив: „ . землі колишнього Галицько-Волинського королівства є українськими землями, тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде насиллям над принципом самовизначення народів” Подібну заяву зробив заступник Парламентського представництва Євген Левицький:” .Тепер Східна Галичина .творить неподільну спадщину української нації і тому може або цілісно залишитися в складі Австрії, або . з’єднатись з Українською Народною Республікою .” [3].Остання заява була прямим ультиматумом австрійському уряду і першим кроком до самовизначення.

Однак такі наміри були дещо „загальмовані” внаслідок прийняття Австрією 4 вересня 1918 року „14 пунктів Вільсона”. Відповідно до цього акту народам Австро-Угорщини гарантувалось право на самовизначення (п.10), а Росія трактувалася, як держава з єдиним народом. Тому возз’єднання Галичини з гетьманською державою, яка вважала себе частиною єдиної Росії, загрожувало б Галичині опинитись під владою останньої. Слідуючи цим пунктам 16 жовтня 1918 року Карл I видав маніфест, яким проголошував Австро-Угорщину федеральною державою з поділом на коронні землі, кожна з яких мала свою національну Раду. У зв’язку з появою маніфесту у Львові 18 жовтня 1918 року були скликані збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, по 3 делегати від усіх політичних партій Галичини і Буковини. На зборах було обрано Українська національна Рада, в якості представництва українського народу в Австро-Угорщині . ЇЇ головою став Євген Петрушевич. Тоді ж був прийнятий і статут новоствореної УН Ради, який закликав рішити державну судьбу всіх областей іменем українського народу та прийняти постанови і заходи законодавчого та адміністративного характеру, щодо свої рішення втілити в життя. В той самий час маніфестом УН Ради була проголошена національна територія Української держави, закликались національні меншини для безпосереднього представництва в УН Раді, закликалося до виготовлення Конституції нової держави.

Крім того було утворено:

1. три комісії з функціями виконавчої влади :

а) загально-виконавча комісія на чолі з Є.Петрушевичем,

б) організаційна комісія для Галичини та Закарпаття, очолювана К.Левицьким,

в) організаційна комісія для Буковини, яку очолив О.Попович

2. президія УН Ради, яка представляла її у міжсесійний період,

3. представництво до Відня на чолі з Є.Петрушевичем.

Віденська делегація прагнула здобути офіційний дозвіл на утворення національної української держави. В той же час події відбувались вкрай швидкими темпами: 24 жовтня 1918 року Угорщини , 28 жовтня 1918 року - Чехословаччина, 29 жовтня 1918 року - Сербо-Хорватсько-Словенська держава одна за одною проголошують про свою незалежність. Американський державний секретар Лансінг повідомляє Австрію про визнання Сполученими штатами самостійності вказаних держав, що фактично констатувало припинення існування Австро-Угорщини як єдиної держави.

УН Рада була єдиною хто повідомив про свій намір створити незалежну державу. Одержавши відмову австро-угорської влади надати самостійності новій українській державі, 31 жовтня 1918 року делегація повернулась до Львова, де звернулась з проханням до намісника Галичини графа Гуйна передати владу Українській Національній Раді, однак знов безуспішно.

Незалежно від УН Ради діяла ще одне об’єднання – Українська військова організація, утворена у 1918 році з українських офіцерів, які служили у австро-угорській армії. Ця організація створила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Дмитром Вітовським.

Дізнавшись про відмову намісника Галичини у ніч на 1 листопада 1918 року Військовий комітет вирішив виступити зі зброєю і взяти владу у Львові у свої руки. У розпорядженні комітету було біля 2 тис.вояків і старшин. Дії комітету були рішучими і вже протягом ночі влада фактично була захоплена - були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста (військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки) та затримані і взяті під арешт намісник Гуйн та військовий комендант Галичини генерал Пфеффер. Всюди були вивішені синьо-жовті прапори. Взяття влади відбулось без боїв та безкровно.

Вранці 1 листопада 1918 року на мурах міста Львова з'явилися відозви Української Національної Ради. Одна зверталась до мешканців столиці, а друга — до всього українського народу.

В першій з них було написано: «До населення міста Львова! Волею українського народу утворилася на україн­ських землях Австро-Угорської монархії Українська дер­жава.

Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національ­на Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій те­риторії Української держави.

Дальші розпорядження видадуть цивільні і військові ор­гани Української Національної Ради. Закликається насе­лення до спокою і послуху.

Під цією умовою безпечність громадського порядку, життя і маєтку вповні гарантується.

Львів, дня 1 листопада 1918 року.

Українська Національна Рада».

Друга відозва була така:

«Український Народе.!

Голосимо тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.

' Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвища власть—Українська Національна Рада .

Доля Української Держави в Твоїх руках . Заки будуть установлені органи державної власті я за­коннім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, крайові І громадські уста­нови від імені Української Національної Ради викону­вати власть .

Все здібне до оружжя українське населення має утворити бойові відділи, які або ввійдуть в склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особли­во мають бути оберігані залізниці, пошта і телеграф.

Всім горожанам Української Держави без різниці на­родності і віросповідання дається громадянська національна віросповідна рівноправність.

Національні меншості Української Держави — поляки, євреї і німці — мають вислати своїх відпоручників до Ук­раїнської Національної Ради.

Аж до видання законів Українськаої Держави діють доте­перішні закони .

Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Укра­їнської Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права Установчі Збори, які вирішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад суверенного Українською Національною Радою кабінету .і його програма будуть оголошені. . Український Народе.'

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Дер­жаву.

Львів, 1 листопада 1918.

Українська Національна Рада»[4].

Формальне перебрання влади від намісника Гуйна від­булося 1 листопада пополудні. Після підписання протоколу намісник Гуйн передав усю власть своєму заступникові В. ДецикевичевІ, а він уже на основі цісарського маніфесту 16 жовтня передав її Українській Національній Раді. На­чальник військової округи генерал Пфефер одержав наказ негайно демобілізувати всі неукраїнські частини, які зразу ж проголосили свій нейтралітет.

Хоч взяття влади українцями у Східній Галичині пройшло мирно, вже у другій половині дня 1 -го листопада польська військова організа­ція у Львові почала воєнні дії. Події у Львові поклали початок збройним сутичкам. інших місцевостях краю. Особливо небезпечно розгортались для українців події у Львові. Переважна більшість населення тут була польською (з 240 тис. чол. — понад 120 тис.). Решту складали українці, євреї, автрійці та ін. нації. Тут, як зазначалось, були зосереджені доволі численні військові сили поляків, доповнені загонами добровольців з цивіль­ного населення, давно вже діяла офіцерська організація.[5]

Більше того, українські власті неодноразово звертались до польських керівників у Львові з пропозиціями мирно врегулювати всі спірні проблеми, сісти за стіл переговорів, припинити братов­бивчу війну. У пресі і у формі листівок було опубліковано до польського населення звернення УН Ради з аналогічними пропо­зиціями.

За таку нерішучість і м’якість ук­раїнців щодо ворогів призвела до загибелі десятків тисяч патріотів. Поляки не бажали вести будь-які переговори з українцями, нарощуючи свої збройні сили, активізуючи воєнні дії.

9 листопада на засіданні Української Національної Ради визна­чено назву української держави — Західноукраїнська Народна Республіка, до складу якої, крім Східної Галичини, входили Пів­нічна Буковини й Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями. Держава ЗУНР охоп­лювала близько 70 тис. кв.км. території з б мли. населення (в т.ч. 71 % українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% інших — румунів, мадярів і ін.)[6]

Розділ 2 „ Організація і структура державного апарату”

В день прийняття офіційної назви нової републіки, 9 листопада 1918 року, Українською Національною Радою був сформова­ний уряд — Державний Секретаріат (або Рада Державних Секре­тарів) на чолі з Костем Левицьким.

У складі Державного Секре­таріату було 14 міністерств — Державних секретаріатів, які очо­лювалися державними секретарями:

§ внутрішніх справ (Льонгин Цегельський);

§ зовнішніх справ (Василь Панейко);

§ фінансів (тимчасово Кость Левицький);

§ військових справ (Дмитро Вітовський);

§ судових справ (Сидір Голубович);

§ торгівлі і промислу (Ярослав Литвинович);

§ земельних справ (Степан Баран);

§ шляхів (Іван Мирон);

§ пошт і телеграфу (Олександр Пісецький);

§ праці і суспільної опіки (Антін Чернецький);

§ суспільного здоров'я (Іван Куровець);

§ освіти (мав бути Степан Смаль-Стоцький, тимчасово — О.Барвінський);

§ віросповідання (Олександр Барвінський):

§ публічних робіт (Іван Макух).

Крім того був створений харчовий виділ, прирівняний до секретаріату, який очолив Степан Федак [7].

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади новоствореної української держави, прийнявши "Тимчасовий Основний закон" . У артикулі і закону закріплювалась назва держави — Західноукраїнська Народна Республіка. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому полі, повернений в свою праву сторону. Прапором став синьо-жовтий стяг.

Згідно арт.5 тимчасового закону найвищим органом влади мали стати установчі збори ЗУНР (до їх обрання діяла УН Рада), виконавчою владою став Державний Секретаріат.

З часом пройшли зміни у структурі та персональному складі вищих органів державної влади і управління. 15 листопада 1918 року на засіданні УН Ради було прийнято закон про доповнення її складу делегатами від повітів та більших міст краю, тобто вирішено зро­бити її більш представницьким органом. Слід було обрати по од­ному делегату від кожного повіту, а від міст:

Львова — 4, Чернівців — 2, Станиславова — 2, Перемишля — 1, Дрогобича — 1, Коломиї — і, Тернополя — 1, Стрия — 1, Ярослава — 1, Самбора — 1, Золочева — 1, Бережан — 1, Борис­лава — 1.[8]

Одним з найважливих актів того періоду став закон від16 листопада 1918 року з назвою "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки".

Відповідно до ст.1 на території ЗУНР залишалось в силі все попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави.

4 січня 1919 року УН Рада прийняла декілька важливих зако­нів. Одним з них вирішено утворити Президію УН Ради у складі Президента (голови) Ради і чотирьох його заступників. Президент скликав УН Раду і проводив її засідання. В законі було також записано, що Рада обирає двох секретарів і одного заступника секретаря для ведення організаційного забезпечення УНРади

Згідно цього закону Президентом УН Ради було знову обрано Є.Петрушевича, його заступниками Льва Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика і Андрія Шмигельського. Секретарями — Степана Витвицького і Осипа Устіяновича. Заступником сек­ретаря — Степана Сілецького.

Крім того на засіданні УН Ради було утворено ,так званий,Виділ УН Ради, який складався з Прези­дента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегі­ального глави держави, що мав права:

§ призначати членів уряду;

§ приймати їх відставку і відкликати їх;

§ оголошувати на пропозицію Державного Секретаріату судів- ництва амністії;

§ затверджувати (підписувати) і публікувати закони.

Виділ мав діяти під час функціонування УН Ради, до обрання нового парламенту. Рішення Виділу прийма­лися більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос Президента.

Виділ складався з: Президента Євгена Петрушевича; Льва Бачинського, Семена Вітика , Антіна Горбачевського , Григоря Дувірака , Михайла Новаківського, Теофілія Окуневського, Омеляна Поповича, Андря Шмигельського, Степана Брика[9].

У березні 1919р. УН Рада прийняла закон про скликання Сейму Західноукраїнської Республіки, а 14 квітня — виборчий закон, яким утворювався однопалатний Сейм. Сейм складався з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори призначав Виділ УН Ради

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поля­ки, 27 жидів і 6 німців. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських і жи­дівських, 1 німецький .

Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у червні 1919 р. Проте розвиток військових подій унеможливив як його скликання, так і проведення самих виборів.

Всі адміністративні органи на території ЗУНР підпорядковувались Державному Секретаріату, який був найвищим органом вико­навчої влади в державі.

Організація місцевого апарату державної влади і управ­ління в цілому проходила чітко та організовано. Після виборів громад­ських, містечкових і міських комісарів у деяких повітах почали проводитись їхні наради .Місцевим представником і основним органом державної адміні­страції став повітовий комісар, яких призначав і звільняв державний секретар внутрішніх справ. У підпорядкуванні повітових комісарів були повітові військові коменданти і коменданти жандармерії.

Що торкається місцевого самоврядування, то у сільських громадах і містах та містечках населенням були обрані громадські і міські комісари та їх дорадчі органи, для яких вищою інстанцією були повітові комісари .

Для охорони громадського порядку у ряді повітів діяла жандармерія, що залишалась з імперських часів, але з неї усунено всіх анти народних службовців. Інші, якщо присягнули на вірність україн­ському народові і державі, могли і надалі виконувати свої правоо­хоронні функції (8). Але не всюди було так. У деяких повітах жандармерію розпушено повністю, а замість неї створено народну міліцію (наприклад, в Бережанському, Долинському) (9). У ще інших — збережено жандармерію, але крім неї створено ще й народну міліцію. В Радехівському повіті, наприклад, створено народну міліцію у кількості 860 чол., і жандармерію — 25 чол. [10]

Розділ 3.” Судові та правоохоронні органи”

В Західноукраїнській Народній Республіці було приділено особливу увагу створенню судової системи держави. За основу організації судової системи була взята попередня – австроугорська. "Устрій судів та виконування самого судочинства ,побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягло у нас майже ніяким змінам, тим більше, що й обсада судейських посад не стрічалася з більши­ми трудностями з огляду на доволі велике число суддів-українців. На перший план висунулася потреба змінити старі закони, як мали на цілі охорону австрійської держави". Так, оцінював створення судової системи один з очевидців тих подій М.Чубатий.[11]

Виходячи з цьо­го, усіх попередніх суддів, які не скомпрометували себе антина­родною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язались служити українському народові та державі і склали про це відповідну при­сягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях

Розпорядженням Державного Секретаріату судівництва на території ЗУНР було створено 12-ть судових округів і 130-ть судових повітів.

Розпорядження передбачалось створення таких округів з такою чисельністю повітів:

§ Бережанський (9 судових повітів)

§ Золочівський (11 судових повітів)

§ Коломийський (11 судових повітів)

§ Самбірський (10 судових повітів)

§ Стрийський (9 судових повітів)

§ Станіславівський (14 судових повітів)

§ Перемишльський (10 судових повітів)

§ Тернопільський (8 судових повітів)

§ Чортківський (8 судових повітів)

§ Львівський (17 судових повітів)

§ Буковина (9 судових повітів)

§ Сянік (14 судових повітів) [12]

При утворенні нової системи судочинства власті ЗУНР неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних мен­шин.

Крім того, на пропозицію Державного Секрета­ріату судівництва УН Рада 11 лютого прийняла закон "Про скорочення підготовляючої судівської служби", яку необхід­но було проходити після закінчення юридичного факультету, тобто стажування на посаді судді. Раніше воно тривало З роки, а цим законом було скорочено до 2-х років.

У лютому 1919 року Державний Секретаріат Судівництва розмежував компетенцію повіто­вих та окружних судів в цивільному судочинстві . Ці суди повинні були розглядати тільки цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ згідно з законом УН Ради від 11 лютого 1919 р. були створені в повітах трибунали 1-ї інстанції . Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат Судівництва, затверджувала УН Рада або її Виділ.Трибунали і інстанції діяли у складі:

1) одноособового судді, якщо покарання за скоєне правопорушення не перевищувало 1 року в'язниці і грошова кара — незалежно від розміру;

2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі 3-х суддів.

Діяльність суду присяжних у зв’язку з воєнним станом тимчасово була припинена на 1 рік.

Вищою (другою інстанцією) по цивільних і кримінальних справах, згідно закону У Н Ради від 15лютого 1919р., стали Вищий суд у Львові , а третьою, найвищою інстанцією — Найвищий дер­жавний суд . В той же час цей закон передбачав, що за надзвичайних військових обставин, спричинених війною, функції другої і третьої інстанцій належали , відповідно: 1.Окремому судовому Сенату II-ї інстанції

2.Окремому судовому Сенату ІІІ-Ї інстанції.

Згідно розпорядження Секретаріату від 8 березня Сенати були утворені при окружному суді в м.Станиславові .

Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівниц­тва, затверджувала УН Рада або її Виділ.

Одночасно була утворена Західноукраїнська державна прокуратура, яка виконувала функції звинувачення. Оскільки на той час старі кадри прокуратури складались в основному з поляків та австрійців. які скомпрометували себе, то прокуратуру прийшлось створювати з початку. Називалась вона "Державна прокураторія", а її найвища інстанція — "Вища Державна прокураторія" яку очолив Генеральний державний прокурор. До речі слід зазначити, що на цю посаду так і не було нікого призна­чено .Передбачалось, що прокуратура буде утворюватись в судових округах і пові­тах. Призначати прокурорів за поданням Генерального державно­го прокурора повинен був Державний Секретаріат судівництва . Таким чином передбачалось, що прокуратура буде входити в систему судочинства

В дійсності реалізувати плани щодо утворення прокуратури не вдались і створення про­куратури у ЗУНР залишилося тільки на початковій стадії.

Організація захисту в суді покладалась на адвокатуру, яка фактично не зазнала значних змін у організації і діяльності. Адвокатам було запропоновано організуватись в Палату адвока­тів.

1 березня 1919 року розпорядженням Державного Секретаріату судівництва було створе­но нотаріальну службу ЗУНР . У п.1 цього розпорядження вказувалось, що "закони і розпорядження, на підставі яких у колишній австрійській державі урядували нотарі, остають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі" остільки, оскільки не протирічать українській державності. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному Секретаріату судівництва.

Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі належало виготовити відповідні вивіски і таблиці на українській мові, з гербом (тризубом) посередині. Якщо на даній території проживали національні меншини, то написи слід було робити і на їх мовах.

Поряд з організацією органів цивільної юстиції, зокрема, судових і прокурор­ських, була також утворена військова юстиція.

16 листопада 1919 року було видане розпорядження Державного Секретаріату про організацію військового судочинства .

Структура військових судів виглядала так:

1. Найвищий військовий трибунал;

2. Військові обласні суди, які діють на території трьох областей, утворених Державним Секретаріатом військових справ . Головами Львівського, Станиславівського і Тернопільського обласних військових судів автоматично ставали військові комен­данти цих областей. До складу цих судів входили представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися області.

3. Військові окружні суди. Головами їх були окружні комендан­ ти.

Також було утворено інститут військової прокуратури,яку очолю­вав Генеральний військовий прокурор. В областях були вій­ськові прокурори, в округах діяли судові офіцери.

Разом з утворенням і діяльністю окружних польових судів ще одним розпорядженням Державним Секретаріатом Військових справ від 28 січня 1919 р. були утворені:

1.Польовий суд Головної команди Українських військ 2.Польові суди групи "Північ", групи "Південь", групи "Львів".

Польовий суд Головної команди Українських військ розглядав всі справи щодо офіцерів, справи про шпигунство та „про допомогу неприятелеві на фронті”. Голів і членів цих судів призначав Державний Секретаріат військових справ.

Правовий захист в польових судах здійснювали адвокати і оборонці, але вони допускалися тільки за окремим дозволом Державного Секретаріату військових справ.

Недоліком польових судів було те, що оскарження їх вироків не були передбачалося жодним нормативно-правовим актом нової держави.

Розділ 4 „Військове будівництво”

Для ЗУНР збройні сили відігравали дуже важливу роль, оскільки над державою з самого початку її існування нависла загроза експансії збоку Польщі. Тому, процеси державотворення постійно „гальмувалися” через потреби устаткування і організації армії. Відповідно до таких умов законодавець був змушений регулювати відносини в основному пов’язані саме з військовим станом.

Так вже 1-го листопада 1918 року почались бої за Львів. Тому все більшого значення набирала організація збройних сил української держави.

1 -го і 2-го листопада 1918 року УН Рада видала звернення до усіх вояків-українців колишньої австрійської армії з проханням стати на оборону рідного краю. 3-го листопада аналогічне звернення було видане до офіце­рів та старшин[13].

Ще 2-го листопада УН Рада звернулася з закликом до усього чоловічого населення краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави .

Військовими справами у цей час продовжувала керувати Го­ловна команда українських військ, утворена 1-го листопада УН Радою замість Військового комітету.

4 листопада на допомогу Львову прибули з Чернівців Україн­ські Січові Стрільці у кількості біля 2 тис. чоловік. На допомогу столиці йшли й загони добровольців з ближчих і дальних повітів краю. Першими прибули добровольці з Золочева, Рави-Руської, Комарно, Тернополя, Снятина, Коломиї .

Однак таке некваліфіковане військо серйозної допомоги у захисті Львова надати не могло, оскільки добровольці були погано озброєні, не навчені військової справи, не дисципліновані.

Разом з тим не тільки вояки, але й чимало старшин виявилися не здатними керувати бойовими діями у специфічних умовах вели­кого міста. Очевидно, саме тому УН Рада 9 листопада замінила генерального отамана (командуючого) українських військ. Ним став кадровий військовий, полковник Гнат Стефанів.

Необхідність створення регулярної армії ставала оче­виднішою. 13 листопада Державний Секретаріат військових справ видав важливе розпорядження . Вся територія держави була поділена на три військові області: А —Львів, Б — Тернопіль, В — Станиславів. Кожна з них ділилася на 4 військові округи:

А. Область Львів

Округ Львів (5 повітів)

Округ Перемишль (6 повітів)

Округ Рава Руська (4 повіти)

Округ Самбір (4повіти)

Б. Область Тернопіль

Округ Тернопіль (4 повіти)

Округ Золочів (5 повітів)

Округ Чортків (5 повітів)

Округ Бережани (5 повітів)

В. Область Станиславів

Округ Станиславів (5 повітів)

Округ Стрий (5 повітів)

Округ Коломия (4 повіти)

Округ Чернівці (7 повітів)

Одночасно була також оголошена часткова мобілізація. Всі здатні до вій­ськової служби чоловіки з демобілізованої австро-угорської армії.

Окружні військові команди спільно з повітовими комісарами приступили до формування збройних сил ЗУНР — Української Галицької Армії (скорочено — УГА).

21 листопада українські частини, які захищали Львів, під натиском переважаючих сил ворога були змушені залишити місто. Владу тут захо­пив у свої руки Польський тимчасовий урядовий комітет, який оголосив, що Східна Галичина приєднується до Польщі, бо це корінні, історичні польські землі .

У структурі УГА спершу були такі роди військ і служби: 1) піхота; 2) кіннота; 3) артилерія; 4) санітарна служба; 5) ветери­нарна служба; 6) військове судівництво; 7) інтедантура; 8) канце­лярська служба.

Грудні-січні , з’явились ще інші роди військ — повіт­ряні сили "летунський відділ", саперний кіш і ін.[14]

4 лютого 1919р. ДСВС видав наказ про "Організацію духівниц­тва Українського війська". Згідно з наказом при ДСВС утворено "вищий духовний уряд" під назвою Преподобництво, а при Голов­ній команді українських військ — Польове Преподобництво. При всіх військових формаціях, лікарнях, лазаретах встановлювалась посада військових духовників, яких призначало Преподобництво.

У грудні 1918 року окремим розпорядженням були врегульовані структу­ра і правове положення окружних військових команд (ОВК), які мали обов'язок набору і формування збройних сил. Ці команди очолювалися військовими комендантами. Кожен з них призначав собі заступ­ника (з санкції Головної військової команди). При ОВК створюва­лись відділи: мобілізаційний,

· евіденційний,

· амуніційно-артиле-рійський,

· інтендантський,

· обозний,

· санітарний,

· ветеринарний,

Також була передбачена посада коменданта запасного куреня.

До обов'язків ОВК відносились: 1)3берігання ладу і спокою в окрузі. 2) Формування з демобілізованих українських вояків ко­лишньої австрійської армії та добровольців відділів української армії. 3) Виявлення, облік і зберігання військового майна. 4) Дис­локація військових частин в окрузі і ін.

Окружним комендантам належало також негайно організувати санітарну службу.

22 квітня розпорядженням ДСВС була введена єдина форма для Українського війська – „зеленаво-землистого кольору”.

Таким чином на початок 1919 р. була утворена чи­сельна — понад 100-тисячна дисциплінована й патріотично нас­троєна армія.

У складі УГА було утворено три корпуси. До складу кожного корпусу входили по 4 піхотні бригади. Кож­на бригада складалась з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії (4-5 батарей легких гармат по 4-6 гармат кожна і однієї батареї важких гармат), кінної сотні, технічної сотні, сотні зв'язку і допоміжних відділів (санітарного, інтендантського та ін.).

Весною 1919 р. у бригадах проведено реорганізацію і з цього часу кожна бригада складалася із двох полків піхоти (по три курені кожен) та інших, вищевказаних, військових підрозділів. Кожна бригада мала свій порядковий номер і назву округи (1-ша коломийська, 2-га бережанська і т.д.).

Серед недоліків УГА був великий брак озброєння, патронів, військового спорядження, обмундирування, ме­дика ментів та харчів та брак досвідчених офіцерських кадрів.

Незважаючи на всі недоліки та величезні труднощі ця Українська Галицька Армія довго чинила опір значно численнішій та краще озброєній армії Польщі.

Створення у таких складних умовах Галицької армії було одним з найбільших досягнень західноукраїнського уряду.

5.Об’єднання ЗУНР з УНР в єдиній соборній Українській державі.

Найважливішим та історично вагомим політичним актом ЗУНР, який не втратив своєї значимості і в наш час, був "Акт злуки" ЗУНР і УНР. Об'єднання у перспективі західних і східні земель України в єдину соборну національну державу було одним з стратегічних завдань як листопадової революції, так і національно-державного будівництва в Україні того часу. Вже 5 листопада , на п'ятий день після взяття влади в свої руки, УН Рада вислала у Київ двох своїх представників (Й.Назарука і В.Шухевича) з метою встановити контакт з гетьманськими властями в Україні і визначитися щодо якнайшвидшого возз'єднання західноукраїнських земель з усіє Україною.

Утворивши 9 листопада уряд ЗУНР — Раду Державних Секретарів — УН Рада одним з її найважливіших завдань поставила вжити всіх заходів для з'єднання всіх українських земель одну державу. Виходячи з цього, Рада Державних Секретарів вирішила негайно встановити тісні стосунки з керівництвом Украінської Держави у Києві,

У зв’язку з польською агресією і організацією оборони від неї Державний Секретаріат повернувся до питання возз’єднання тільки у кінці листопада 1918 року. Секретаріатом був розроблений проект попереднього договору, що мав стати правовою основою возз’єднання.

Після детального обговорення цього проекту Директорія і деле­гація ЗУНР 1-го грудня 1918 р. підписали "Передвступний дого­вір" основними моментами якого були:

"Пф. 1. Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим не­похитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику держа­ву з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина держав­ної цілості, в Українську народну Республіку.

Пф.2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівнож свій непохитний намір злитися в одну державу з Західноукраїнською Народною Республікою .

Пф.З. Правитсльства обох Республік уважають себе зобов'яза­ними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоби . обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

Пф.4. Західноукраїнська Народна Республіка з огляду на ви­творені історичними обставинами окремі правні інституції та культурні й соціальні окремішності життя . як будуча частина неподільної УНР дістає територіальну автономію, якої межі озна­чить у хвилі реалізації злуки . окрема спільна комісія . Тоді також будуть установлені детальні условнни злуки обох держав"[15].

Виходячи зі змісту і суті цього "передвступного догово­ру", мова йшла про повну ліквідацію ЗУНР як окремої держави і її входження до складу УНР.

Цей договір був в першу чергу політичним актом, а не стільки державно-право­вим. Метою акту було продемонструвати світові непо­дільність української землі, єдність і солідарність всього україн­ського народу.

3 січня 1919 р. у Станиславові, була прийнята Ухвала "Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Україн­ською Народною Республікою".

В Ухвалі зокрема зазначалось . що "Українська Національна Рада виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжсственно з'єднання з ни­нішнім днем ЗУНР з УНР в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку . та поручає Державному Секретаріатові негайно розпочати пере­говори з київським правительством для 'сфіналізованя договору про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі збори з'єдинсної Республи-ки, законодатну владу на території бувшої ЗУНР виконує Укра­їнська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і вій­ськову адміністрацію на згаданій території веде Державний Сек­ретаріат, як виконуючий орган . Української Національної Ради"

23 січня 1919 року „Акт злуки” був одноголосно ратифікований Трудовим Конгресом .Там же було змінено назву ЗУНР на „Західна Область Української Народної Республіки” (ЗОУНР). Для українців це стало здійсненням багатовікового прагнення об’єднатися у єдиній соборній державі. Не зважаючи на те, що це об’єднання було декларативним , воно залишало глибокий відбиток в історії українського народу. І з того часу саме 22 січня 1919 року і є днем національного свята соборності, возз'єднання ук­раїнського народу в одне ціле. З цього часу і починається новітній час нашої єдності, що була втрачена ще в часи падіння Київської Русі.

5. Висновок

Західноук­раїнська Народна Республіка внесла великий вклад не тільки в українське державо- і правотворення,а і поряд з іншими новоствореними країнами Східної та Південно-Східної Європи внесла свій вклад у будівництво нових національних і що немало значимо демократичних держав. Останнє виражається втому, що в основі всієї діяльності ЗУНР лежали принципи Правди, Закону, Справедливості і Порядку. Особливістю було і те, що встановлювались ці принципи не насильством і терором, а через взаємне порозумін­ня та згоду(на відміну від деяких сусідів).

Підтвердженням вище викладеного виступають акти та документи ЗУНР, які проголошували принципи народного суверенітету, народовладдя, намагалися встановити національну рівність та справедливість, вказували конкретні шляхи їх досягнення.

Особливим проявом демократичності стала реальна турбота про національну рівноправність, забезпечення і гарантування усім національним меншостям, які населяли Західну Україну, тих же прав, що й самим українцям. При цьому з боку держави не було випадків насильства над людьми інших націй, національної дискримінації, навіть до поляків, з якими йшла війна .Щодо останнього, то польська сторона з цим не погоджується, посилаючись на випадки мародерства з боку окремих осіб (не пов’язаних з державою).