Реферати українською

Договір перевезення - Правознавство -

Договір перевезення - Правознавство - Скачать бесплатно

вантажу з ознаками недостачі, псування або пошкодження під час перевезення на відкритому рухомому складі або у критих вагонах без пломб, якщо таке перевезення передбачене Правилами;

∙ прибуття швидкопсувного вантажу з порушенням гранич­ного терміну або з порушенням температурного режиму в рефрижераторних вагонах;

∙ прибуття вантажу, який був завантажений залізницею;

∙ видачі з місць загального користування вантажів, виван­тажених залізницею;

∙ прибуття вантажів у вагонах навалом і насипом за вимо­гою одержувача у розмірах, передбачених Правилами переве­зення вантажів (ст. 52 Статуту залізниць).

Перелік випадків, коли перевізник зобов'язаний перевіря­ти кількість місць, вагу і стан вантажу в пункті призначення, передбачений також ст. 100 Статуту внутрішнього водного транспорту. Згідно зі ст. 165 Кодексу торговельного море­плавства одержувач і перевізник мають право вимагати до видачі вантажу його огляду та перевірки кількості. Зумовлені цим витрати несе особа, яка зажадала огляду та перевірки вантажу. Вантаж вважається виданим з часу, коли одержувач розписався в дорожній відомості про одержання вантажу (ст. 95 Статуту внутрішнього водного транспорту). На авто­мобільному транспорті одержання вантажу засвідчують під­писом і печаткою одержувача на трьох примірниках товарно-транспортної накладної, два з яких залишаються у водія-експедитора (ст. 72 Статуту автомобільного транспорту),

З фактом укладення договору перевезення вантажу певні права та обов'язки виникають також у відправника вантажу. Деякі з них передбачені транспортними статутами (кодек­сами) і правилами перевезення вантажів і передують укладен­ню договору, зокрема:

~ відправник повинен пред'явити вантаж до перевезення у належному стані, у справній тарі та упаковці, відповідно до державних стандартів і технічних умов, які забезпечують повну його схоронність. Усі необхідні для перевезення мате­ріали (стойки, прокладки тощо) заготовляє і подає відправ­ник (ст. 142 Кодексу торговельного мореплавства; статті 52 і 56 Статуту автомобільного транспорту);

~ відправник водночас з пред'явленням вантажу подає пере­візникові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів, а також додає до них усі до­кументи, необхідні для додержання санітарних, митних, ка­рантинних та інших правил. На залізничному та внут­рішньому водному транспорті на посвідчення прийняття ван­тажу до перевезення відправникові видається вантажна квитанція чи квитанція. При морських перевезеннях відправ­ник разом з вантажем подає перевізникові завантажувальний документ, на підставі якого перевізник видає відправникові коносамент (ст. 137 Кодексу торговельного мореплавства).

З метою ефективного використання транспортних засобів відправник повинен, за загальним правилом, повністю і раціонально завантажити їх.

Водночас на морському транспорті на вимогу відправника, якому для перевезення надано все судно (чартер), перевізник повинен відправити судно в плавання, хоч би не весь вантаж був завантажений. Перевізник у цьому разі зберігає право на повний фрахт, тобто плату за перевезення (ст. 155 Кодексу торговельного мореплавства).

Вантажовідправники повинні своєчасно завантажувати подані їм транспортні засоби. На залізничному транспорті строки навантаження та розвантаження вантажів залежать від способу (механізованого чи немеханізованого) проведення цієї операції. При морських перевезеннях строк, протягом якого вантаж має бути завантажений на судно (сталійний час), визначається угодою сторін, а за її відсутності — стро­ками, прийнятими в порту завантаження. Угодою сторін може бути встановлений додатковий, після закінчення строку завантаження, час для очікування (контрсталійний час). Перевізник має право після закінчення контрсталійного часу відправити судно в плавання, якщо навіть увесь обумовлений вантаж не завантажено на судно з причин, не залежних від перевізника. При цьому він зберігає право на одержання пов­ного фрахту (статті 148—150 Кодексу торговельного море­плавства).

За договором про перевезення відправник зобов'язаний сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Плата за перевезення вантажів справляється залежно від відстані, яка визначається згідно з планом формування вантажопотоків.

Розрахунки за роботи і послуги, пов'язані з перевезенням вантажів, вантажобагажу, пошти, щодо яких не здійснюється державне регулювання тарифів, проводяться за вільними тарифами, які визначаються за домовленістю сторін, у поряд­ку, що не суперечить антимонопольному законодавству.

За користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправники, вантажоодержувачі, власники під'їзних колій, порти, організації, установи, громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності — вносять плату. Порядок визна­чення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами перевезення вантажів.

За договором морського перевезення усі належні пере­візникові платежі сплачує відправник (фрахтувальник). У випадках, передбачених угодою відправника з перевізником, а при перевезеннях у каботажі — чинними на морському транспорті правилами, допускається переведення платежів на одержувача. Фрахт сплачується повністю за вантаж, що загинув або пошкоджений з причин, за які перевізник не несе відповідальності. За вантаж, який загинув внаслідок аварії судна чи іншого нещасного випадку або був насильно захоп­лений, фрахт не береться. Проте повертається у разі його вне­сення наперед. Якщо після загибелі судна вантаж було врято­вано чи після його захоплення було звільнено, то перевізник має право на фрахт пропорційно відстані, яку фактично пройшло судно (статті 170 і 174 Кодексу торговельного мо­реплавства).

На автомобільному транспорті до внесення перевізної плати автотранспортні підприємства вантажі до перевезення не приймають (ст. 104 Статуту автомобільного транспорту). Крім транспортних послуг при перевезенні вантажів, авто­транспортні підприємства за договорами з відправниками чи одержувачами надають за плату додаткові послуги (експеди­ційні операції, зберігання вантажів тощо). На деяких видах транспорту передбачається винагорода (премія) за дострокове навантаження або розвантаження транспортних засобів. Наприклад, за угодою сторін у договорі морського перевезен­ня може бути передбачена винагорода за закінчення ванта­ження судна раніше, ніж це передбачено сталійним часом (ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства).

2.3. Відповідальність сторін за договором про перевезення вантажу

Належне виконання сторонами обов'язків, які випливають з договору про перевезення або норм транс­портного законодавства, веде до припинення зобов'язання з перевезення вантажу та досягнення учасниками цілей догово­ру. На жаль, домогтися цього не завжди вдається. Деста­білізація політичної та економічної обстановки в ряді регіонів, розпад господарських зв'язків, зниження загального рівня виконавчої дисципліни негативно позначаються на ритмі перевізного процесу, призводять до крадіжок і псуван­ня вантажів на транспорті, прострочення доставки їх спожи­вачам та інших правопорушень. У зв'язку з цим важливу роль покликані відіграти заходи майнової відповідальності за порушення договорів перевезення.

Фактичною підставою відповідальності за порушення зобов'язань є склад цивільного правопорушення. Він містить такі елементи (умови): а) протиправну поведінку боржника; б) збитки як результат цієї поведінки; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; г) вину боржни­ка. Зазначені умови необхідні, за загальним правилом, і для покладання майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання сторонами зобов'язань з перевезення вантажів.

Головні обов'язки перевізника за договором про переве­зення полягають у тому, що він повинен забезпечити цілість і схоронність вантажу та доставити його одержувачеві в обу­мовлений строк. Цей обов'язок виникає з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві в пункті при­значення. Порушення цього обов'язку призводить до відпо­відальності за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу.

Втрата вантажу — це не лише фізична загибель, крадіжка або знищення вантажу, прийнятого до перевезення. Втраченим вважається також вантаж, якщо він не виданий на вимогу одержувача на залізничному та внутрішньому водному транспорті протягом 30 днів, на повітряному — протягом 10 днів після закінчення строку доставки, а при перевезенні вантажу в прямому змішаному сполученні — після закінчення 4 місяців з дня прийняття його до перевезення початковим транспортним підприємством (ст.190 Статуту внутрішнього водного транспорту). На автомобільному транспорті вантаж вважається втраченим, якщо він не був виданий одержувачеві на його вимогу: при міському і приміському перевезенні – протягом 10 днів з дня прийняття вантажу, при міжміському перевезенні – 30 днів після закінчення строку доставки (ст.140 Статуту автомобільного транспорту).

Нестача має місце тоді, коли перевізник видає одержувачі вантаж у меншій кількості, ніж його було прийнято від відправника за одним транспортним документом. Нестача може бути наслідком крадіжок вантажів під час перевезення чи зловживань з боку відправника, який недовантажує перевізний засіб, тощо.

Псування – це хімічні або біологічні зміни вантажу, а пошкодження – механічні зміни (поломка, руйнування), що спричинюють зниження цінності вантажу внаслідок зменшення ефективності використання за призначенням. Причини пошкодження, псування вантажів полягають у температурного режиму під час перевезення вантажів, які швидко псуються, у неправильному розміщенні їх на транспортних засобах тощо.

Відповідно до ч.1 ст. 362 ЦК України перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини. Отже, за загальним правилом, умовою відповідальності перевізника за несхоронність вантажу є його вина, яка презюмується (припускається). Перевізникові надається можливість спростувати цю презумпцію, довести свою невинність, зокрема послатися на обставини, які він не міг відвернути чи усунути. У транспортних статутах і кодексах дається перелік цих обставин, зокрема при залізничних перевезеннях залізниця звільняється від відповідальності в разі коли:

а) вантаж надійшов у непошкодженому вагоні (контейнері з непошкодженими пломбами відправника чи без пломб, коли таке перевезення дозволено правилами, а також якщо вантаж прибув у непошкодженому відкритому рухомому складі, завантаженому засобами відправника, якщо немає ознак втрати, псування або пошкодження вантажу під час перевезення);
б) нестача, псування або пошкодження сталися внаслідок дії природних причин, пов’язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі;

в) вантаж перевозився у супроводі провідника відправника чи одержувача;

г) недостача вантажу не перевищує норм природної втрати і граничного розходження визначення маси;

д) зіпсований швидкопсувний вантаж, виявлений у вагоні, прибув без порушення встановленого режиму перевезень (охолодження, опалення, вентиляція) і термін перебування вантажу в дорозі не перевищив граничного терміну перевезень, встановленого Правилами;

е) втрата, псування або пошкодження вантажу відбулися внаслідок:

таких недоліків тари, упаковки, які неможливо було виявити під час приймання вантажу до перевезення;

завантаження вантажу відправником у непідготовлений, неочищений або несправний вагон (контейнер), який перед тим був вивантажений цим же відправником (здвоєна операція);

здачі вантажу до перевезення без зазначення у накладній особливих його властивостей, що потребують особливих умов або запобіжних засобів для забезпечення його збереження під час перевезення;

стихійного лиха та інших обставин, які залізниця не могла передбачити і усунення яких від неї не залежало (ст. 111 Статуту залізниць).

Особливі перевезення вантажів морським транспортом пов’язані з мореплавством. Небезпеки і стихійні явища зумовили розширення кола таких обставин. Це, зокрема:

непереборна сила;

небезпеки та випадковості на морі;

рятування людей, суден і вантажів;

пожежа, що виникла не з вини перевізника;

дії або розпорядження влади (затримання, арешт, карантин тощо);

військові дії та народні заворушення;

страйки чи інші обставини, які спричинили зупинення або обмеження роботи (ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства). Отже, Кодекс торговельного мореплавства розрізняє непереборну силу, небезпеки, випадковості на морі.

Якщо непереборна сила – це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (ст.78 ЦК України), то небезпеками та випадковостями на морі на практиці прийнято вважати обставини, що мають ознаку їх непередбаченості. Водночас невідворотність шкідливих наслідків їх впливу визначається з урахуванням конкретних обставин діяльності добросовісного перевізника.

У транспортних статутах (кодексах) можуть бути передбачені випадки, коли доказування вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодження вантажу покладається на одержувача чи відправника. Так, морський перевізник не відповідає за нестачу вантажу, що прибув у порт призначення:

у справних суднових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справним пломбуванням відправника;

у цілій справній тарі без слідів її розпакування в дорозі;

у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що нестача вантажу сталася з вини перевізника (ст. 178 Кодексу торговельного мореплавства).

У проекті ЦК України таких відступів від презумпції вини перевізника не передбачено, тобто перевізник звільнятиметься від відповідальності за втрату, нестачу, пошкодження чи псування вантажу, якщо доведе, що це сталося внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти або усунення яких від нього не залежало.

Не виключена можливість, що, наприклад, у псуванні вантажу винними є частково і відправник, і перевізник, і одержувач. Тоді збитки від псування розподіляються між ними пропорційно ступеневі їхньої вини за принципом змішаної відповідальності (ст. 211 ЦК України).

При морських перевезеннях вантажу перевізник не відповідає за втрату, нестачу чи його пошкодження, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або недогляду капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судноводінні або управлінні судном (навігаційні помилки). Морським правом більшості країн також передбачено правило про звільнення перевізника від відповідальності за навігаційні помилки, тобто винні дії. За втрату, нестачу і пошкодження вантажу, спричинені діями та помилками вже зазначених осіб при прийманні, завантаженні, розміщенні, зберіганні, вивантаженні або здачі вантажу (комерційні помилки), перевізник за наявності вини несе відповідальність на загальних підставах (ст.176 і 177 Кодексу торговельного мореплавства).

Розміри відповідальності перевізника за втрачу, нестачу, псування чи пошкодження вантажу визначено транспортними статутами (кодексами), а щодо автомобільних перевезень – також ст. 363 ЦК України. Зокрема, автотранспортна організація відповідає: 1) у разі втрати або нестачі вантажу і багажу – в розмірі вартості вантажу і багажу, який втрачено чи якого не вистачає; 2) у разі пошкодження вантажу або багажу – у розмірі суми, на яку зменшилася його вартість; 3) у разі втрати вантажу або багажу, здатного до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі оголошеної цінності вантажу або багажу, якщо не буде доведено, що вона менша за його дійсну вартість.

Якщо внаслідок пошкодження, за яке автотранспортна організація несе відповідальність, якість вантажу або багажу змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач має право відмовитися від вантажу і вимагати відшкодування за його втрату. Коли втрачений вантаж буде згодом знайдено, одержувач має право вимагати видачі йому цього вантажу чи багажу, повернувши відшкодування, одержане за його втрату або нестачу.

Майже аналогічно вирішувалося питання про розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу або відшкодування вантажу і на інших видах транспорту (ст. 179 Кодексу торговельного мореплавства; ст. 93 Повітряного кодексу України; ст. 195 Статуту внутрішнього водного транспорту).

При втраті чи нестачі вантажу перевізник, крім відшкодування дійсної вартості або оголошеної цінності вантажу, повертає плату за перевезення, одержану за втрачений вантаж, якщо вона не входила у ціну цього вантажу.

Відповідно до ч.3 ст. 13 Закону України "Про транспорт" підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їхньої вини.

За Статутом залізниць залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: а) за втрату чи нестачу – у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його нестачі; б) за втрату вантажу, який здано для перевезення з оголошеною вартістю, - у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості; в) за псування і пошкодження – у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість. Загальна сума відшкодування збитків на незбереження вантажу в усіх випадках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж. Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати залізниця відшкодовує стягнути за цей вантаж перевізну плату, якщо вона не включається до вартості втраченого вантажу. Витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і цим Статутом, не підлягають відшкодуванню.

Отже, відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу залишається обмеженою, бо не всі збитки від цих порушень, зокрема неодержані доходи, у цих зобов’язаннях відшкодовуються.

Раніше зазначалося, що перевезення вантажу морським транспортом пов’язане з різними непередбаченими обставинами (небезпеками та випадковостями), які нерідко завдають шкоди судну чи вантажу. Іноді треба навмисно вдаватися до витрат або пожертв, щоб врятувати судно та решту вантажу (наприклад, викинути за борт вантаж, який сам загорівся). Такі збитки можуть визнані загальною чи окремою аварією.

Відповідно до ст.277 Кодексу торговельного мореплавства загальною аварією визнаються збитки, яких зазнаю внаслідок надзвичайних витраті пожертв, здійснених з наміром і розумно для рятування судна, фрахту та вантажу від спільної для них небезпеки. Так, до загальної аварії належать збитки, заподіяні судну або вантажу навмисно посадкою судна на мілину або гасінням пожежі на судні тощо. Перелік обставин, за яких збитки можуть бути визнані загальною аварією, подано у ст.279 і 280 Кодексу торговельного мореплавства. Збитки розподіляються між судном, фрахтом та вантажем відповідно до їхньої вартості. Пропорційний розподіл загальної аварії між учасниками перевезення застосовують і в тому разі, коли небезпека, що спричинила надзвичайні витрати або пожертви, виникла з вини одного з учасників договору морського перевезення чи третьої особи.

Проте зазначений розподіл не позбавляє учасників загальної аварії права на стягнення з відповідальної особи заподіяних збитків (ст. 281 Кодексу торговельного мореплавства). Для цього спочатку встановлюють наявність загальної аварії. Розрахунок її розподілу (диспаша) проводиться за заявою заінтересованих осіб диспашерами, які володіють знаннями та досвідом у галузі морського права. За складання диспаші береться збір. Розмір його включається в диспашу і розподіляється між усіма заінтересованими особами пропорційно до часток їхньої участі у загальній аварії.

Витрати та пожертви, що не мають ознак загальної аварії, визнаються окремою аварією. До неї належать: збитки та втрати, що їх зазнало судно або вантаж внаслідок продовження тривалості рейсу (від простою, зміни цін тощо); вартість викинутого за борт вантажу, який само зайнявся, чи вантажу, що перевозився на судні всупереч правилам і звичаям торговельного мореплавства, та інші. У цьому разі збитки не підлягають розподілові між судном, фрахтом та вантажем. Їх зазнає або той, хто їх заподіяв, або той, на кого падає відповідальність за заподіяння їх.

Перевізник несе відповідальність за прострочення доставки вантажу, якщо не доведе, що воно сталося не з його вини (ч.2 ст.364 ЦК України). Відповідальність за прострочення настає у формі неустойки (штрафу), розмір якої залежить від перевізної плати та тривалості прострочення. Так, на залізничному транспорті цей штраф сплачується у розмірах від 10 до 30 відсотків, внутрішньо водному – від 10 до 50 відсотків, повітряному – від 5 до 50 відсотків плати за перевезення. За прострочення доставки вантажу при міжміських перевезеннях автотранспортні організації сплачують одержувачам штраф у розмірі 12 відсотків перевізної плати за кожну добу прострочення, але не більше як 60 відсотків цієї плати.

За договором перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні відповідальність за прострочення несе перевізник того виду транспорту, з вини якого затримано доставку вантажу. Проте вимога щодо сплати штрафів за прострочення пред’являється до перевізника, який здає вантаж одержувачеві у пункті призначення.

Якщо прострочення доставки вантажу призвело до його псування чи загибелі, то перевізник, крім неустойки за прострочення, повинен відшкодувати заподіяні ним збитки у розмірі фактичної шкоди. Інші збитки. Що виникли у одержувача внаслідок прострочення доставки вантажу, за чинним законодавством перевізник не відшкодовує. Відповідно до ст. 980 проекту ЦК України у разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати іншій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо погодження сторін, транспортними статутами (кодексами) не передбачені інші форми відповідальності.

Транспортними статутами (кодексами) передбачається майнова відповідальність відправників та одержувачів за неналежне виконання обов’язків, які передують чи необхідні для укладення договору перевезення конкретного вантажу або завершують перевізний процес. Наприклад, за неправильне зазначення у накладній найменування вантажу або за пред’явлення вантажу, який заборонено до перевезення чи потребує особливих запобіжних заходів, з відправника стягується штраф та заподіяні перевізникові збитки.

За пошкодження вагонів (суден) відправник або одержувач сплачують штраф: на залізничному транспорті – у розмірі п’ятикратної, на річковому – трикратної вартості ремонту пошкоджених (втрачених) частин, а також відшкодовують збитки, завдані перевізникові внаслідок пошкодження рухомого складу, перевантаження вантажу та інший засіб.

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідальність перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе одержувач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрафів, зборів та збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправильних дій відправника з даного перевезення.

3. Договір чартеру (фрахтування)

За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами) [5,381].

Так, відповідно до статті 203 Кодексу торговельного мореплавства за договором фрахтування судна на певний час судновласник зобов'язується за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтувальнику для перевезення пасажирів, вантажів та для інших цілей торговельного мореплавства на певний час.

Чинне законодавство встановлює два види фрахтування морських суден:

• тайм-чартер – це фрахтування судна, за умовами якого судно має бути укомплектоване екіпажем;

• бербоут-чартер – фрахтування, за умовами якого судно не споряджається і не укомплектовується екіпажем.

Договір фрахтування судна на певний час повинен бути укладений у письмовій формі. Наявність та зміст договору фрахтування судна на певний час можуть бути доведені виключно письмовими доказами. У договорі фрахтування судна на певний час мають бути зазначені найменування сторін договору, назва судна, його технічні та експлуатаційні дані (вантажопідйомність, вантажомісткість, швидкість тощо), район плавання, мета фрахтування, розмір фрахту, термін дії договору, місце приймання і здавання судна.

Різновидом договору перевезення повітряним транспортом є договір чартеру (фрахтування). Коментована стаття містить традиційне для транспортного права визначення договору чартеру, який також називають договором фрахтування. Найбільшого поширення договори чартеру набули у сфері повітряних та морських перевезень.

Повітряні чартери використовуються переважно для перевезення пасажирів та їх багажу, рідше – вантажу та пошти, морські чартерні договори здебільшого стосуються перевезень вантажу [5,381].

4. Договір найму (оренди) транспортного засобу

На перший погляд даний договір може здатися подібним до договору чартеру (фрахтування). Однак між ними є певна відмінність. Згідно зі статтею 798 ЦКУ предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо. Отже, при укладенні договору найму транспортного засобу наймодавець передає наймачеві транспортний засіб. Що ж до договору чартеру (фрахтування), то відповідно до статті 912 ЦКУ фрахтувальник отримує не транспортний засіб, а лише всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів.

У деяких випадках, встановлених транспортними кодексами (статутами), фрахтувальник має право укласти самостійний договір фрахтування. На відміну від нього, наймач транспортного засобу самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори залежно від призначення транспортного засобу, в тому числі договори фрахтування.

Як і в договорі фрахтування, договором найму транспортного засобу може бути встановлено, що він передається у найом з екіпажем, який його обслуговує, або без екіпажу. Крім того, сторони договору найму можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення належного використання транспортного засобу.

Статтею 799 ЦКУ встановлено обов'язкову письмову форму договору найму транспортного засобу. Крім того, у разі якщо стороною такого договору є фізична особа, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Підприємство, яке отримало в оренду автомобіль, самостійно використовує його у своїй діяльності. Воно має право (без згоди орендодавця) укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу та умов договору (ст. 773 і 800 ЦКУ).

Саме договір оренди автомобіля, а не довіреність, дає можливість орендарю керувати автомобілем.

При передачі автомобіля в оренду орендодавець має надати орендарю відповідну технічну документацію на транспортний засіб, перелік якої застерігається в договорі оренди.

Слід пам'ятати, що орендарю на період дії договору оренди автомобіля необхідно оформити тимчасовий реєстраційний талон.

Таку необхідність установлено Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою КМУ від 07.09.98 р. № 1388, зі змінами та доповненнями. У п. 15 цих Правил, зокрема, зазначено: якщо власник транспортного засобу передає в установленому порядку право керування та (або) розпорядження ним іншій фізичній або юридичній особі, підрозділом ДАІ такій особі видається тимчасовий реєстраційний талон на період дії документа, що підтверджує право керування та (або) розпорядження. У розглядуваній ситуації документом, що підтверджує право керування та (або) розпорядження автомобілем, є договір оренди автомобіля, а період дії тимчасового реєстраційного талона обмежується терміном дії договору оренди.

Порядок отримання тимчасового реєстраційного талона регламентовано Інструкцією про проведення державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них та здійснення перевірок реєстраційно-екзаменаційних підрозділів Державтоінспекції МВС України, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10.04.2002 р. № 355.

5. Договір про буксирування

На морському та внутрішньому видах транспорту переміщення суден, плотів або інших плавучих об’єктів може здійснюватися шляхом буксирування їх, тобто застосування до них зовнішньої тяги, а також методом штовхання. Частіше об’єктами є баржі з різними вантажами та плоти з лісо продукцією. Володільці плотів – це організації, що сплавляють ліс, а суден і барж – організації чи громадяни, яким вони належать на праві власності або повного господарського відання. Буксирувальниками виступають пароплавства (при здійсненні буксирних операцій у портах) та порти, які мають права юридичної особи.

Буксирування здійснюється в основному на договірних засадах. Договір не укладається тільки тоді, коли буксир і судно (об’єкт), яке буксирується, мають один порт приписки.

За договором буксирування власник одного судна зобов’язується за винагороду буксирувати інше судно чи інший плавучий об’єкт на певну відстань або протягом відповідного часу, або для виконання якогось маневру. Отже, договір буксирування взаємний та оплатний. На морському транспорті договір буксирування може укладатися як в усній, так і в письмовій формах. Так, договір портового буксирування укладається в усній формі. Проте угоди про покладення обов’язків з управління буксируванням на капітана судна-буксира можна доводити виключно письмовими доказами.

Договори про річкове буксирування завжди укладають у письмовій формі. При пред’явленні плоту або судна до буксирування його володілець подає накладну, а пароплавство видає йому квитанцію. Буксирування плотів морським шляхом здійснюється за коносаментом.

За договором про буксирування кожна сторона повинна завчасно привести своє судно (об’єкт) у такий стан, при якому можливе буксирування. Володілець буксира не відповідає за недоліки свого судна, якщо доведе, що вони не могли бути виявлені за умови належного піклування (приховані недоліки). Пароплавство повинно перевірити придатність судна чи плоту до буксирування. Це має бути підтверджено сторонами в технічному акті. Буксирувальник зобов’язаний буксирувати судно або плавучий об’єкт на певну відстань чи протягом відповідного часу для виконання якогось маневру, відповідно друга сторона за це сплачує винагороду.

Питання відповідальності за шкоду, заподіяну суднам і майну, що на них перебуває під час буксирування, вирішується залежно від того, капітан якого судна керує буксируванням. Отже, за відсутності іншої угоди сторін відповідає володілець того судна, капітан якого керував буксируванням, якщо він не доведе відсутності своєї вини. При буксируваннях у льодових умовах діє презумпція невинності буксирувальника. Можлива й змішана відповідальність сторін за наявності їхньої обопільної вини. За договором річкового буксирування екіпаж судна або плоту, що буксируються, в оперативному відношенні підпорядковується капітанові буксира, згідно з цим пароплавство відповідає за шкоду, заподіяну володільцеві судна (плоту). Воно звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкода заподіяна, а деревина була розкидана і не могла бути зібрана внаслідок обставин, які воно не могло відвернути та усунення яких від нього не залежало.

За прострочення у буксируванні судна чи плоту пароплавство сплачує штрафи у таких розмірах, як і за прострочення доставки вантажу(ст. 188 Статуту внутрішнього водного транспорту).

6. Договір транспортного експедирування

Цивільний кодекс України в новій редакції передбачає новий правочин – договір транспортного експедирування, який у повному обсязі не викладений у попередньому ЦК УРСР. За цим договором одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу [3, 493]. Сторони договору транспортного експедирування можуть визначити вид транспорту і маршрут, за яким буде здійснено перевезення вантажу. Крім того, цим договором може бути покладено зобов'язання на експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку та одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням. Ці послуги є основними за даним договором.

До додаткових послуг у рамках відносин транспортного експедирування законодавець відносить інші послуги, необхідні для доставки вантажу, а саме: перевірку кількості та стану вантажу, його завантаження й вивантаження, сплату мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання в пункті призначення, отримання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо.

Здійснювати транспортно – експедиторську діяльність можуть суб'єкти господарювання всіх форм власності: юридичні особи – резиденти і нерезиденти України; фізичні особи – громадяни України, іноземці й особи без громадянства.

Більш того, відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-III ліцензуванню підлягає надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів повітряним, залізничним, річковим, морським, автомобільним транспортом загального користування. Тому, якщо експедитор не є перевізником, у нього немає потреби одержувати ліцензії. Ліцензування необхідне тільки у випадку надання послуг перевізника.

Спеціальним нормативним актом у сфері відносин щодо транспортного експедирування є Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 липня 2004 р. № 1955-IV. Стаття 8 цього Закону передбачає, що експедитори надають клієнтам послуги відповідно до вимог законодавства України і держав, територією яких транспортуються вантажі, згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедиторської діяльності, а також інші послуги, визначені за домовленістю сторін у договорі транспортного експедирування. Такі послуги надаються у разі: експорту та імпорту в Україну; внутрішніх перевезень і транзиту територією України чи інших держав. До послуг експедитора вказаний Закон відносить:

• забезпечення оптимального транспортного обслуговування, а також організацію перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав, крім трубопровідного транспорту, згідно з умовами договорів (контрактів), укладених відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс»;

• фрахтування національних, іноземних суден і залучення інших транспортних засобів, а також забезпечення їх прибуття в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об'єкти для своєчасного відправлення вантажів;

• здійснення робіт, пов'язаних із прийманням, накопиченням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, перевезенням вантажів;

• ведення обліку надходження та відправлення вантажів з портів, залізничних станцій, складів, терміналів або інших об'єктів;

• організацію охорони вантажів під час їх перевезення, перевалки і зберігання;

• організацію експертизи вантажів;

• оформлення товарно-транспортної документації та її розсилання за належністю;

•надання в установленому законодавством порядку учасникам транспортно-експедиторської діяльності заявки на відправлення вантажів і наряду на відвантаження;

• забезпечення виконання комплексу заходів з відправлення вантажів, що надійшли в некондиційному стані, з браком, у пошкодженій, неміцній, нестандартній упаковці або такій, що не відповідає вимогам перевізників;

• здійснення страхування вантажів та своєї відповідальності;

• забезпечення підготовки та додаткового обладнання транспортних засобів і вантажів згідно з вимогами нормативно-правових актів щодо діяльності відповідного виду транспорту;

• забезпечення оптимізації руху матеріальних потоків від вантажовідправника до вантажоодержувача з метою досягнення мінімального рівня витрат;

• здійснення розрахунків з портами, транспортними організаціями за перевезення, перевалку, зберігання вантажів;

• оформлення документів та організація роботи відповідно до митних, карантинних і санітарних вимог;

• надання підготовленого транспорту, який має додаткове обладнання згідно з вимогами, передбаченими законодавством;

• надання інших допоміжних та супутніх перевезенням транспортно-експедиторських послуг, що передбачені договором транспортного експедирування і не суперечать законодавству.

Істотними умовами договору транспортного експедирування є: відомості про сторони договору; вид послуг експедитора; вид і найменування вантажу; права та обов'язки сторін; відповідальність сторін; розмір плати експедитору; порядок розрахунків; пункти відправлення і призначення вантажу; порядок узгодження змін маршруту, виду транспорту, указівок клієнта; термін виконання договору, а також всі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Зовнішньоекономічні договори (контракти) транспортного експедирування повинні відповідати вимогам законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність

Функції експедитора може виконувати й перевізник за договором перевезення. У цьому разі укладається так званий змішаний договір, що містить у собі елементи як договору перевезення, так і договору транспортного експедирування.

Договір транспортного експедирування укладається в письмовій формі. При цьому у випадках, коли умовами договору передбачено вчинення експедитором дій від імені клієнта, останній повинен видати експедиторові довіреність.

Транспортна експедиція вважається допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу.

Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

Стаття 307 ГКУ визначає, що договір перевезення вантажу – це договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Крім того, ГКУ покладає на перевізника обов'язок забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Господарський кодекс встановлює спеціальні назви для довгострокових договорів перевезення залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення:

• довгостроковий – на залізничному і морському транспорті,

• навігаційний – на річковому транспорті (внутрішньому флоті),

• спеціальний – на повітряному транспорті,

• річний – на автомобільному транспорті.

Щодо договору транспортного експедирування ГКУ встановлює особливість, відповідно до якої плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що визначаються главою 21 цього Кодексу. Стаття 189 ГКУ зазначає, що ціна є істотною умовою господарського договору та вказується в договорі у гривнях. Лише у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору відповідно до статті 180 ГКУ.

За невиконання або неналежне виконання обов’язків за