Реферати українською
Романо-германська правова система - Правознавство -



типології правових систем світу.

Правова система, яку ми досліджуємо (романо-германська), за класифікацією поділяється на два підтипи, або дві правові групи: романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції); германська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та інші. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини). Також існують такі типи правових систем, як англо-американський, змішаний, релігійно-традиційний та соціалістичний, які також мають свої особливості.

Отже, на нашу думку, правова система є сукупністю особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.

2.2. Особливості та джерела романо-германської системи права.

В країнах романо-германської правової системи використовується відомий з часів Римської імперії, класичний поділ права на публічне і приватне. В підсистемі публічного права переважають імперативні(категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин, а у підсистемі приватного права провідне місце займають диспозитивні норми, причому тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками правовідносин.

Головним структурним елементом романо-германської системи права є галузь права. Всі норми чітко відповідають і прив’язані до певної галузі права. Це є результатом впливу правової доктрини, що вважає обов’язковим врахуванням предмету і методу правового регулювання.

Класифікація галузей права у більшості країн подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). Французька схема класифікації виділяється, наприклад в Італії, Бельгії, Нідерландах, у зв`язку з чим деякі дослідники називають Нідерланди „юридичною донькою Франції”.

Основна класифікація виділяє такі галузі підсистеми публічного права: конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне публічне, процесуальні галузі, основні інститути трудового права та інші. До галузей підсистеми приватного права належать: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне, а також окремі інститути трудового права (у цілому трудове право має змішаний характер) та ін.

Всі галузі права в окремих країнах мають різний ступінь роздробленості і кодифікації. Значна частина приватного права кодифікована, на відміну від публічного. Особливо це стосується адміністративного права, що було розроблене французькими юристами і введено в дію у Франції, а потім і в інших європейських країнах. Правда, в цілому адміністративне право не кодифікувалося навіть у Франції. Тільки частина відносин, що регулюється адміністративним правом, увійшла в створені зібрання законодавчих і підзаконних нормативних актів. У таких країнах як ФРН, Австрія, Бельгія, Італія та Швейцарія творцями адміністративного права були адміністративні суди, що вирішували спори з адміністративно-правових питань. Це, природно, вплинуло на своєрідність формування цієї галузі права в зазначених країнах.

На відміну від конкретного, „прецедентного” мислення юристів англосаксонської системи права, юристи країн континентальної Європи мислили абстрактно, і це дозволило відпрацювати та систематизувати інститути права.

Тепер варто розглянути особливості норм романо-германської системи права. За визначенням Алєксєєва: „Романо-германська норма права – загальне правило поведінки, сформульоване законодавцем чи уповноваженим ним органом”[10]. Законодавець формулює її як соціальну модель поведінки, як загальний масштаб, границю дозволеного („від” і „до”), не звертаючись до перерахування приватних випадків, варіантів поведінки. Навіть якщо приводом для створення норми права слугує окремий юридичний казус, він знаходить відображення і вирішення в узагальненій (абстрактній) формі.

Використання норм (моделей поведінки) дозволяє законодавцю оперативно і ефективно впливати на соціальні відносини, змінювати та перетворювати їх, що є безумовно позитивною рисою даної правової регламентації. Системно-ієрархічний характер романо-германських правових норм означає, що вони об’єднані у взаємопов’язані комплекси з точки зору юридичної сили та соціальної значимості положень, серед яких виділяються головні і другорядні, менш значимі правила. Це допомагає юристам романо-германської системи права значно спростити пошук і застосування чинних законів.

Разом із тим загальний характер надає правовим нормам і негативних рис: чим більш загальною є норма, тим складнішим є її застосовування на практиці. Виникає серйозна проблема її конкретизації і тлумачення. Для того, щоб уточнити волю законодавця, використовується велика кількість прийомів, способів тлумачення. В результаті судовими, господарськими та іншими органами виробляється безліч другорядних правових норм, положень, що роз’яснюють і конкретизують положення законів.

Правова норма, що не може і не повинна бути творінням суддів, з’являється, як продукт міркування, заснований частково на вивченні практики, а частково на розумінні понять справедливості, моралі, політики і гармонії системи, що можуть залишитися поза увагою суддів.

Правова норма очищує практику від невідповідних або зайвих елементів, чим спрощує пізнання права. Норма права дозволяє суспільній думці, законодавцеві більш ефективно втручатися в певні ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення визначених цілей. Така роль права відповідає традиції, відповідно до якої право розглядається як модель соціальної організації. Розпорядницький і політичний, а не тільки строго судовий аспект права підтверджується і виступає дуже чітко в сучасну епоху, коли від права чекають активної участі в створенні нового правового суспільства.

Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій системі є основою кодификації в тому вигляді, в якому її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею по конкретній справі. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що постають на практиці. Його завдання – дати досить загальні, пов’язані в систему, легкодоступні для розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть виявити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

Взагалі, другорядні норми – це норми, прийняті саме на основі судової практики. Тут постає питання: чи не є наявність таких норм рисою, що зводить поняття правової норми і судової практики в одне ціле? Розвиток такої концепції може привести до трансформації романо-германської правової системи і зближення її із системою загального права.

Яким би не було значення другорядних норм, сформульованих судовою практикою, очевидною є великий ступінь генералізації, порівняно з тим, що створює суддя в процесі судової практики. Тому в країнах романо-германської правової системи „значно менше права”, ніж в країнах, де правова норма створюється безпосередньо судовою владою. Право країн континентальної Європи – це завжди право, що базується на принципах, чого і потребує система. Воно зберігає простоту і ясність.

Правові норми в тому вигляді, в якому юристи і законодавці країн романо-германської правової системи вважають потрібним їх сформулювати, безперечно, недостатні самі по собі. Потрібні такі другорядні норми, які б уточнювали і доповнювали їх, але в твердих і чітких рамках. В цих країнах легше проводити реформи і зміни права, тому що не важко побачити (на відміну від англосаксонської системи), яких норм торкнеться ця реформа, а які залишаться незмінними. Найбільш легко змінюються другорядні правові норми: коливання судової практики, що не торкаються основ системи, не представляють такої небезпеки і не створюють такої невпевненості, як в країнах, де немає загальних правових норм.

Переходячи до розгляду джерел (форм) романо-германської правової системи, слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Закони приймаються парламентами країн романо-германської правової системи, мають найвищу юридичну силу і поширюються на всю територію держави, на всіх її громадян. Вони, з точки зору сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.

За романо-германською правовою доктриною закони поділяються на конституційні (писані закони, що складають основу правової системи – Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р. та інші) і звичайні (кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм). Конституційні закони мають пріоритет щодо інших. Їх верховенство забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Конституційним законам властивий особливий порядок їх прийняття, зміни та скасування, що передбачає згоду на те кваліфікованої частини депутатів. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів. Причому органи цього контролю і його способи можуть бути різноманітними.

Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.

Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об’єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння” для інших норм даних галузей.

Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.

Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.

Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.

Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. „Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – „міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту” – не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році”.[11]

Французькі і німецькі юристи в теорії мають різне відношення до звичаю. Французькі юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як ми разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії і Італії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XIX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд.

Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов’язки – критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?

Не менш важливим джерелом романо-германської правової системи є правова доктрина. До XX ст. правова доктрина, що створювалась в університетах, сприяючи засвоєнню римського права відіграла позитивну роль у становленні романо-германської системи права. З затвердженням буржуазних відносин концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лаванд, К. Бергом – у Німеччині). Відповідно до неї творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися. Тому юридичний позитивізм ще одержав назву статичного (державницького) позитивізму. Головним елементом правової системи, відповідно до поглядів позитивістів, вважалося законодавство. Головним недоліком правового позитивізму було звуження сфери правового регулювання до законотворчості. Позитивом було акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності кожним членом суспільства.

У XX ст. доктрину було відсунуто на другий план основним джерелом – законом, про що свідчить кодифікація законодавства. Сьогодні роль правової доктрини все ж визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності, тобто при тлумаченні норм права. За допомогою доктрини здійснюється розробка сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. Законодавець в процесі створення нормативно-правового акту керується науково-доктринальним підходом до розуміння права та до тлумачення правової держави і інших правових категорій. В тлумаченні правових норм допомагають так звані „Коментарі до кодексу”, що видаються у Франції, Німеччині та інших країнах, що належать до системи континентального права.

Одночасно невірно було б перебільшувати роль правової доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Її вплив є безсумнівним, але характер цього впливу є лише допоміжним стосовно закону – головного джерела права.

Наступним джерелом романо-германського права можна вважати судову практику. Хоча, відповідно до сучасної правової доктрини, норми права можуть прийматися лише самим законодавцем або уповноваженими ним органами. Але широкі повноваження, що надаються парламентами судовим органам, обумовлюють розробку суддями принципових рішень, що уточнюють положення закону, а іноді – бувають відмінними від волі законодавця. Подібні рішення виробляються, як правило, вищими судовими інстанціями і конституційними судами в країнах даної правової системи. Враховуючи роль цих інстанцій в судовій ієрархії, всі нижчі судові органи повинні слідувати сформованій вищими інстанціями практиці вирішення справ конкретних категорій під загрозою відміни інших рішень. Таким чином, створюються своєрідні судові норми, тобто правові положення судової практики, котрі враховуються всіма юристами. Ці правові положення публікуються у відповідних судових збірках, набувають практичного значення і стають частиною правової системи.

Важливою особливістю романо-германської правової системи є кодифікація, тобто наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Ми вже торкались цього питання, а тому згадаємо його лише побіжно.

Велике значення в кодифікаціях надається підготовчим законопроектам, коментарям авторів до проектів законів, матеріалам обговорень. Вони використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.

Основними особливостями кодифікації в країнах романо-германської правової системи є по-перше, те, що кодекси мають галузевий характер. По-друге, у кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється суттєвою роллю делегованої правотворчості. По-третє, створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин в конкретній сфері промисловості, господарства чи культури. У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

Принципи права країн романо-германського типу — традиційні правові цінності, що формувалися століттями. Починаючи з 50-х років XX ст. вони розвиваються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в рамках Європейського співтовариства. У практиці Європейського суду сформувалося поняття „загальні принципи, характерні для права держав-членів”. Воно було сформульовано ще в період існування Європейського об'єднання вугілля і сталі, а згодом знайшло закріплення в „Договорі про створення Європейського Союзу”. „Загальні принципи, характерні для права держав-членів” розглядаються як складова частина права Європейського співтовариства. Їх порушення вважається підставою для скасування в судовому порядку актів співтовариства. На думку Європейського суду, відображеній в деяких його рішеннях, джерелом формування цих принципів є конституційні традиції держав-членів, Європейська конвенція прав людини та інші міжнародні-правові акти.

Отже, дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.

2.3. Загальна характеристика права окремих країн, що входять до романо-германської правової системи.

Французьке право, з одного боку, і германське – з іншого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім’я поділяється на дві групи: романську (до якої, як ми вже зазначали, належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург. Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).

Головні ознаки сучасної правової системи Франції сформувалися у період Великої французької революції 1789 – 1794 pp. і перші десятиліття потому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були: Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р.. Цивільний процесуальний кодекс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р[12].

Більшість з названих актів, за винятком двох процесуальних кодексів, зберігають і донині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також Преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян[13]. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положення Конституції. Звичайні закони – це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відповідають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шляхом видання законів.

Чинна французька Конституція 1958 р. передбачає широкі можливості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою – урядом, міністерствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правового регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси – акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту і згідно з висновком Державної ради у сферах, які регулюються законодавством. Важливе місце у системі нормативних актів займають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.

Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний – прийнятий у 1878 р., з моменту їх прийняття і по нині включають запозичені розділи з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності.

Трудові відносини у Бельгії визначаються пактом „Про соціальну солідарність”, укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, податкової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систематизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів[14].

Основа сучасної правової системи Іспанії сформувалась у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808 – 1814 рр.) протягом кількох десятиліть приймалися кодекси законів з окремих галузей права. Вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.

Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття законів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з питань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого законодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.

В Іспанії діють Цивільний і Торговий кодекси. Регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин здійснюється окремими законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє Кримінальний кодекс в редакції 1983 p., кримінально-процесуальним правом, яке сконцентроване у законі „Про кримінальне судочинство” 1882 p., і законодавством про владу.

Правова система Португалії складалася протягом багатьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1929 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1936 р.), Цивільний кодекс (1966 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.).

Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права, або ж безпосередньо сформулювала найважливіші його норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку делегованого законодавства право приймати декрети – закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавства Португалії.

Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси наполеонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права. У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. Згідно з домінуючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського Кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий лише у 1889 р.

Після встановлення в Італії фашистської диктатури наведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, замість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. було створено єдиний Цивільний, згідно з яким врегульованим ставало і питання торгового права. Крах фашистської диктатури призвів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію[15].

У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з виданням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону[16].

Сучасна правова система Великого Герцогства Люксембург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідерландська окупація Люксембургу. Після створення самостійного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і останні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламентом, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.

Основи правової системи ФРН були закладені після об’єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу були прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, закон „Про судоустрій” (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.)[17]. Більшість із цих законодавчих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, є чинними і нині.

У 1990 р. відбулося об’єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел германського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається Преамбулою, якою передбачено основні права та обов’язки громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель – суб’єктів федерації[18], а також визначається система органів влади, управління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, федеральними міністрами та урядами земель.

На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев’ять головних галузей: 1) державне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуддя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона;

6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забезпечення;

9) зв’язок, шляхи сполучення, транспорт.

Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивільного кодексу. У 1811 p. було прийнято Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закони „Про оренду”, „Про земельну власність” та „Про право власності”. Як головне джерело торгового права в країні використовується Германське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими нормативними актами. В Австрії також діють новий Кримінальний кодекс

1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.

Створення уніфікованої правової системи Швейцарії розпочалося у

1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основних питань цивільного і кримінального права. Після цього, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, а у 1936 р. – уніфікований Зобов’язальний кодекс. З 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.

Підсумовуючи шлях еволюції романо-германської правової системи, можемо зробити висновок, що він значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.

2.4. Особливості впливу романо-германської системи права на правові системи неєвропейських країн.

Колонізація значних заморських територій повела за собою поширення романо-германської правової системи за межи Європи. Форма кодифікації, прийнята в XIX – XX ст., сприяла цій експансії в інші країни. Розглянемо вплив романо-германської правової системи на розвиток права в неєвропейських країнах. Почнемо з Американського континенту.

Іспанські, португальські, французькі і голландські колонії в Америці сприйняли основні правові поняття романо-германської сім’ї, через те, що становище права в цих країнах на момент їхнього підкорення європейцями перебувало на низькому рівні.

Спочатку повсюди, окрім міст і деяких центрів, застосовувалось примітивне звичаєве право, що було пов’язане з колоніальним статусом цих країн і відсутністю національних юридичних кадрів. В міру розвитку країн Америки право, що застосовувалось на практиці, стало зближуватися з доктринальним правом, що викладалося в університетах Америки і метрополії, потім з правом, інкорпорованим в кодексах, створених за європейським зразком. Питання про відмову від цієї традиції ніколи не поставало. Проте умови розвитку американських країн, зокрема і у сфері права мали свою специфіку, порівняно з розвитком права у європейських країнах[19]. Тому безперечно, не відмовляючись від запозичень у метрополій в правовій сфері, вони разом з тим адаптували ці запозичення до своїх реалій, а тому вони набували тут іншої форми, ставали оригінальними.

Наприклад, в Мексиці, Перу, Гватемалі зберігся своєрідний аграрний режим індіанських общин. Лице, яке, по нашим теоретичним уявленням, є власником землі, насправді може бути не таким, а лише представником общини, за рахунок (і в інтересах якої) воно повинно в відповідності до звичаю використовувати землю[20]. Правовий розвиток на Гаїті в багатьох сферах проходив у відповідності до звичаїв, котрі просто ігнорували формально діюче „вчене” право країни.

З іншого боку, виникло питання відносно деяких територій Америки, котрі знаходились під іспанським чи французьким гнітом, а зараз входять до складу країн, де переважає англосаксонське право, чи країн, які знаходяться під політичним впливом країни цього права. Чи може за подібних умов зберегтися традиційна приналежність до романо-германської правової сім’ї? Заперечна відповідь на це питання повинна бути дана відносно колишньої Французької Луїзіани (за виключенням сучасного штату Луїзіана – колишньої території Нового Орлеану). Колишні іспанські володіння, що на сьогодні є штатами США (Флорида, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Техас та інші), змогли зберегти лише деякі інститути колишнього колоніального права, і в наші дні вони також стали країнами англосаксонського права. Навпаки, штат Луїзіана, провінція Квебек, а також Пуерто-Рико і зараз залишились вірними традиції: тут діє змішане право, що зберегло свою приналежність до романо-германського права.

В Африці романо-германська правова сім’я також поширилась внаслідок колонізації[21]. В країнах Африканського континенту (за винятком Північної Африки, де з середніх віків поширилась мусульманська правова система) взагалі не існувало розвинутої системи права, формуванню якої перешкоджали традиційні структури. Саме поняття права було принесене туди колоніальними державами. Держави, що були в минулому колоніями Франції, Бельгії, а також іспанські та португальські володіння увійшли, таким чином, до складу франко-германської правової сім’ї. Острів Маврикій і Сейшельські острови також в силу історичних причин належать до цієї сім`ї, не дивлячись на те, що вони входять до Британської Співдружності. Лише майбутня еволюція дозволить нам встановити, чи являють собою правові системи Африки одну чи декілька автономних груп у складі романо-германської правової сім’ї[22].

Країни, що входили до Південно-Африканського Союзу до їх захоплення Англією, знаходячись під владою Голландії, належали до романо-германської правової сім’ї. Але романо-голландське право під час англійського панування занепало. Під англійським впливом відбулися зміни, які дозволяють вважати сьогодні право Південної Африки змішаним правом.

Північна Африка також належить до романо-германської правової сім’ї, так як різноманітні країни Північної Африки сприйняли французькі чи італійські закони в результаті колонізації чи під політичним і культурним впливом Франції. Та важливу роль в цих країнах продовжує відігравати мусульманське право.

В країнах Азії романо-германська правова сім’я знайшла прихильників в самих різноманітних її районах. Туреччина, починаючи з епохи Танзімату, що почалася в 1839 р., для модернізації свого права використовувала в якості зразка європейські кодекси. Проте вона зберігала вірність мусульманській правовій традиції аж до Першої світової війни, але згодом відмовилась від неї. З 1920-х років, внаслідок реформ Кемаля Ататюрка, вона повністю належить до романо-германської правової сім’ї.

Що стосується арабських держав, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду Оттоманської імперії в 1918 р., то їх еволюція нагадує скоріше еволюцію Єгипту, ніж Туреччини. Вони зберегли і посилили з 1918 р. юридичні зв’язки з Францією, залишені їм у спадок Оттоманською імперією. Але вони не повністю секуляризували своє право, як це зробила Туреччина. Тому в цих країнах по відношенню до їх громадян, що сповідують мусульманську релігію, широко діє мусульманське право.

Особливий випадок являє собою розвиток права в Ізраїлі. В той період, коли Палестина була англійською підмандатною територією, вплив загального права в значній мірі витіснив тут вплив раніше діючого франко-оттоманського права. Аналогічне становище було в Іраку та в Йорданії. Але відміна британського мандата призвела до відновлення романо-германської концепції права.

Аравійський півострів раніше зовсім не знав впливу романо-германської правової традиції. Форми його майбутньої модернізації на даний момент неясні: важко сказати, чи буде тут переважаючим англійський чи американський економічний вплив, який є досить сильним в Саудівський Аравії та в Об’єднаних Арабських Еміратах, чи ж більш тісні зв’язки з арабським світом орієнтують право цих країн на приєднання, хоча б часткове, до романо-германської правової сім’ї. Існувала також можливість приєднання права цих країн до соціалістичних зразків (наприклад, Народно-Демократична Республіка Ємен – НДРЄ). Але вона зазнала краху після розвалу світової соціалістичної системи і виявилась на долі цього регіону в ліквідації НДРЄ внаслідок його приєднання до капіталістичного Ємену.

Іран, що також створив свою кодифікацію за французьким зразком, знаходився в такому ж становищі, що й Єгипет, Сирія та Ірак. Тут до „ісламської революції” 1978 – 1979 років також існувало змішане право, наполовину романо-германське, наполовину засноване на ісламі. Але „ісламська революція” обумовила кардинальні зміни в цьому процесі: європейський правовий досвід було цілковито відкинуто і заперечено; натомість право знову почало базуватись виключно на нормах шаріату. Аналогічною ситуація була нещодавно і в Афганістані (в період перебування при владі в ньому талібів). Таким чином ситуація з розвитком права в регіоні характеризується перманентними змінами – від рецепції романо-германського права до його заперечення, і навпаки.

На іншому кінці Азії романо-германське право мало лише тимчасовий успіх в Китаї в період 1920 – 1930-х років. Таке ж становище було й у В’єтнамі та в Північній Кореї. Тісні зв’язки з романо-германською правовою сім’єю характерні також для права Японії[23], Тайваню, Південної Кореї.

Щодо Філіппін, то іспанська колонізація призвела до їх включення до романо-германської правової сім’ї. Однак п’ятдесят років американської окупації привнесли нові елементи до філіппінського права і зробили його змішаним. Право Цейлону (Шрі-Ланки) також можна розглядати як змішане.

Індонезія, колонізована голландцями, у значній мірі належала до романо-германської правової сім’ї. Але концепції романо-германської правової сім’ї існують тут у зв’язку з мусульманським правом і із звичаєвим правом (адатом). Тому і цю систему права можна вважати змішаною.

Таким чином, роблячи загальні підсумки впливу романо-германської системи на право неєвропейських країн, можна сказати, що він мав важливий (часом визначальний) характер. Але при цьому рецепція романо-германської правової традиції завжди враховувала специфіку історичного розвитку, ментальності та релігії кожної з цих країн. Відповідно ця рецепція мала відмінні риси: в різній мірі поєднуючись з місцевими правовими традиціями та звичаями. Тому більшість правових систем неєвропейських країн на даному етапі не можна беззаперечно віднести до романо-германської правової системи, а краще розглядати як змішані.

РОЗДІЛ 3. РОМАНО-ГЕРМАНСЬКИЙ ТИП ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ТА ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ: ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

3.1. Романо-германська та англосаксонська системи права.

Роблячи порівняння романо-германської та англосаксонської правових систем, слід відмітити, що в обох цих правових системах в основу було покладено варварське та римське право. Але вплив останнього в Англії був мінімальним, на відміну від країн континентальної Європи. Саме тому в Англії право базувалось не на теорії, а правовій практиці, отже – стало прецедентним. Іншим важливим джерелом англосаксонської правової системи (поряд з правовим прецедентом) стали укази центральної влади, оскільки тут в середні віки зберігалась сильна центральна влада, в той час як на континенті запанувала феодальна роздробленість. Тобто історичні відмінності обумовили формування особливостей кожної з цих правових систем.

Прецедентне право Англії, яка стала батьківщиною англосаксонської правової системи, суттєво вплинуло на правовий розвиток багатьох країн світу. Воно стало пануючим у США, Канаді, Австралії, Індії, Новій Зеландії та інших країнах (переважно у колишніх англійських колоніях).

До особливостей англосаксонської правової системи належить наявність двох видів норм: законодавчих та прецедентних. Перші являють собою (як і в романо-германській правовій системі) загальні правила поведінки. Водночас



Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Если Вы искренне считаете женщин слабым полом, попробуйте ночью перетянуть одеяло на себя.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100