Реферати українською

Романо-германська правова система - Правознавство -

Романо-германська правова система - Правознавство - Скачать бесплатно

ЗМІСТ

Вступ ....................................................................................................... 3 – 5.

Розділ 1. Формування континентальної

(романо-германської) правової системи .............................................. 6 – 17.

1.1. Історія становлення романо-германської правової системи…….6 – 15.

1.2. Тенденції змін в романо-германській правовій системі………..15 – 17.

Розділ 2. Теоретичні засади романо-германської

правової системи .................................................................................. 18 – 42.

2.1. Загальні поняття та структура правової системи ....................... 18 – 23.

2.2. Особливості та джерела романо-германської системи права ... 23 – 32.

2.3. Загальна характеристика права окремих країн,

що входять до романо-германської правової системи ..................... 32 – 38.

2.4. Особливості впливу романо-германської системи

права на правові системи неєвропейських країн .............................. 38 – 42.

Розділ 3. Романо-германський тип правової системи

та інші правові системи: порівняльна характеристика ..................... 43 – 48.

3.1. Романо-германська та англосаксонська системи права ............ 43 – 44.

3.2. Романо-германська та соціалістична системи права ................. 44 – 45.

3.3. Романо-германська та релігійні системи права .......................... 45 – 46.

3.4. Загальна характеристика романо-германської системи права

в Україні ............................................................................................... 47 – 48.

Висновки ............................................................................................... 49 – 50.

Список використаної літератури ........................................................ 51 – 53.

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Традиційно в усіх науках базові (тобто загальнотеоретичні) дисципліни вважались ключовими об’єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права, рівно як і теорія держави і права. Обидві ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.

Таким чином, актуальність теми даного дослідження (континентальна або романо-германська правова система) не потребує спеціальних підкріплень. До того ж, на сучасному етапі, в зв’язку з процесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в тому рахунку і правову, знову постає завдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правових систем створити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.

Не зважаючи на це, дана тема є вкрай складною, оскільки потребує дослідження базових засад різних галузей права більшості сучасних європейських країн. Причому, для найбільш повного висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатацію наявного стану романо-германської правової системи (як це досить часто робиться), а подивитись на цю тему ширше – в її історичній ретроспективі та у зв’язку з порівняльним правознавством. Лише такий підхід (на стиці кількох наук) дозволить об’єктивно висвітлити дану тему. До того ж, на сучасному етапі розвитку наукової сфери найбільш перспективними і актуальними в ній визнано саме дослідження, що ведуться на стиці кількох наук. Це і буде базою нашої курсової роботи.

Об’єктом дослідження є романо-германська правова система. Причому вона досліджується в зв’язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.

Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальної правової системи.

Стан наукової розробки теми. На сучасному етапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослідженою. Її вивчали Р. Давид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але більшість дослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цю тему об’єктивно вивчали лише у дореволюційний період (М. Владимирський-Буданов, Б. Кістяківський та інші). Але в радянській період вітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості (давався взнаки ідеологічний чинник – романо-германська правова система переважала у політично ворожих капіталістичних країнах). Окрім цього, більшість фахівців з теоретичних юридичних наук працювали в Росії. Таким чином, на сучасному етапі постало завдання відновлення об’єктивності цих досліджень, залучення закордонного досвіду та вироблення власної наукової школи в Україні з вивчення історії та теорії держави і права.

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності теми континентальної (романо-германської) правової системи. Нашою метою є дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку романо-германської правової системи з урахуванням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

- дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;

- виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної правової системи шляхом короткого огляду історичного розвитку даної правової системи;

- встановити зв’язки романо-германської правової системи з іншими правовими системами світу;

- дослідити структурні особливості романо-германської системи права;

- зробити прогностичну оцінку подальших перспектив розвитку континентальної правової системи;

- визначити риси романо-германського права у сучасній правовій системі України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від моменту зародження романо-германської правової системи (середина І тис. н.е.) і до початку XXI ст.

Географічні рамки дослідження – сукупність європейських країн (як епохи середньовіччя, так і Нового та Новітнього часу), в яких панувала романо-германська правова система. Також, певною мірою, залучаються дані щодо розвитку правової культури в країнах поза межами Європи, що здійснили рецепцію романо-германської правової системи або запозичили її внаслідок перебування в минулому у складі колоніальних імперій, створених європейськими державами з континентальною правовою системою.

Методологічною базою роботи є хронологічний, об’єктивний, структурно-системний, дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.

Джерельну базу курсової роботи становлять, по-перше, видання корпусу римського права. По-друге, пам’ятки права епохи середньовіччя, створені під впливом римського і варварського права. По-третє, сучасне міжнародне та національне законодавство. Саме на підставі вивчення подібного комплексу джерел можна аргументовано вести мову про наявність впливу романо-германської правової системи на правову культуру людської цивілізації на сучасному етапі її розвитку; рівно як і робити науковий прогноз щодо подальших перспектив розвитку цієї правової системи.

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ (РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ) ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ.

1.1. Історія становлення романо-германської правової системи.

Для правильного розуміння сучасного становища права, важливим є вивчення історії становлення правової культури країн континентальної Європи, в яких панує романо-германська правова система.

Романо-германський тип правової системи сформувався в XII – на початку XIII ст. „Її основою стало римське право, під рецепцією якого слід розуміти застосування норм римського права, що почалося в ряді країн в умовах середньовіччя. Підставами рецепції стали умови економічного та заснованого на ньому соціального життя Західної Європи ( розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст), а, також, властивості самого римського приватного права, що виникли в результаті певних економічних умов”[1].

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури сприяв сприйняттю римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій.

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простого права; 2) період формування загального права університетів; 3) період законодавчого права.

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони („закони варварів”), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці „закони” регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Нове право мало усну форму та було лише місцевого значення. Спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали позаправові засоби – „судження Боже”, „присяги сторін”, „процедура очищення”, „судове випробування”, „сваволя місцевої влади”.

В період раннього середньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури. Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані його створювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованого на праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства стало братерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому „Посланні до коринфян” радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а не звертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкою XVI ст.: „Юристи – погані християни”. Хоча її застосовували переважно до романістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалось поганою річчю”[2].

Створення романо-германської системи права пов’язано з відродженням, що почалося в XII – XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері. Нове суспільство зрозуміло необхідність права для порядку та безпеки, яких потребує Божественний замисел. Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих; суд сумління і правосуддя, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.

Зародження романо-германської системи права не є результатом утвердження королівської влади чи централізації. В цьому полягає її відмінність від англійського права, де розвиток загального права був пов’язаний з посиленням королівської влади та з існуванням сильно централізованих королівських судів. На Європейському континенті не було нічого подібного. Формування романо-германського права відбувалося в умовах роз’єднаності країн Західної Європи і панування переконання, що таке об`єднання неможливе. Підґрунтям розвитку системи цього права служили переважно спільна культура і традиції, що було обумовлено географічною близькістю цих країн та спільними тенденціями їх історичного розвитку. Романо-германська правова система виникла і продовжувала існувати незалежно від будь-яких політичних цілей, тобто – формувалася стихійно.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей. Першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії.

В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення залишало поза увагою процесуальні процедури, докази, способи виконання (ці питання залишались для адміністративної регламентації), концентруючи увагу на судовому розгляді чи виконанні прийнятих рішень. Університетська наука розглядала право в зв`язку з філософією, теологією, релігією. Вона вказувала суддям як вирішувати справи на основі справедливості, встановлювала правила, якими добропорядні люди повинні були керуватися у своєму соціальному житті. Право, як і мораль, – це належне (яким повинно бути), а не існуюче (яке є). Чи можливе викладання моралі, що описує лише те, що людина звичайно робить, без вказівки на те, як потрібно чинити та жити? Ми вважаємо, це справедливо по відношенню до права.

В більшості країн континентальної Європи право в цей час було в хаотичному, невизначеному стані, було роздробленим, іноді варварським. Під загрозою залишитись місцевими школами процесуального права, що не мали авторитету, престижу, університети повинні були викладати дещо нове, відмінне від місцевого права. Більш того, щоб вийти за рамки відсталого позитивного права було відновлено дослідження римського права, з яким було легко ознайомитися: норми кодифікацій Юстиніана були викладені мовою, яку Церква зберегла і спростила; мовою, якою користувались всі канцелярії і всі вчені – тобто на латині.

Римське право довгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створено язичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в його основі лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церкви і християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край цій критиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, що дохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону і сприяли „вигнанню чортів” з римського права[3]. З цими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права. Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику.

До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII – XIII ст. – з іншого.

Поглиблене вивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які мали відмінні погляди на значення рецепції римського права для практичного застосування. Велику роль в „очищенні”, переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів[4], що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів. Її діяльність продовжила школа постглосаторів. Таким чином, право було підготовлене до нового розвитку, зокрема – появи нових галузей права (торгове право, міжнародне приватне право), і, в той же час систематизоване і приведене в стан, що контрастує з казуїстичним і емпіричним духом юристконсулів Риму. Віднині під назвою „usus modernus Pandectarum” в університетах викладалося римське право, сильно змінене під дією канонічного права.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система – величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку. Ці характерні риси романо-германської правової системи важливо відмітити в наш час, коли знову почали говорити про Європу та європейське право. Романо-германська система права об’єднала народи Європи, зважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.

Епоха Ренесансу, або Відродження (почалася в Італії на рубежі XIII – XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі) покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії природного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодифікації законодавства), сприяли формуванню правової культури європейських спільнот, новому їх зльоту. Поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила нові норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображують раціональні засади не минулого, а сучасного життя.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Період формування законодавчого права почався під впливом ідей школи природного права, одним з найважливіших досягнень якої стала кодифікація. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить в її основі та багатовікової творчості університетів. Протягом шести століть в університетах викладалось право, що було зразком справедливості. З великим терпінням цю ідею втолковували юристам, в результаті чого вони почали сприймати її як ідеальний зразок права.

Чому ж сьогодні, коли розум наш досяг розквіту і править світом, не створити зразкове право університетів, доповнене і уточнене школою природного права, діючим реальним правом, що використовується на практиці різними націями? З цієї точки зору школа природного права вперше робить переворот в історії, намагаючись зробити діючим ідеальне право університетів. Можна сказати, що вперше виник і інтерес до позитивного права. Вперше також стало допускатися, що суверен може створювати право. Але, вважалось, що ці повноваження надаються суверену для закріплення принципів природного права. На думку філософів, тут справа в створенні кодексів, що відповідають природі, санкціоновані розумом і гарантовані свободою. Але ж, отримавши такі повноваження влада може відступитись від встановленої цілі, законодавець може використати її для змін основ суспільства, не піклуючись про „природні права”.

Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.

В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, „юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Зараз демократичні традиції романо-германського права поповнилися ідеями створення „європейського будинку”, Євросоюзу, що веде до правової інтеграції країн, подоланню національно-державних кордонів, а разом з ними і „правового націоналізму”[5]. Основами інтеграції виступають як загальні принципи, „дух” римського права, так і норми англійського прецедентного права. Третє тисячоліття, в яке вступив світ, стане новим етапом розвитку романо-германської правової системи, ознаменованим зближенням, гармонізацією та уніфікацією законодавчих комплексів континентально-європейських країн і побудовою загальноєвропейської правової системи. Початок цього уже позначений введенням загальноєвропейської валюти (євро), розробкою і прийняттям Євроконституції, впровадженням єдиного громадянства та можливістю безвізового переміщення громадян Євросоюзу в рамках союзу. Складним залишається питання подальшого розширення інтеграційних тенденцій в праві в зв’язку із наростанням ізоляціоністських настроїв серед громадян Євросоюзу та посилення антиглобалістських рухів у світовому масштабі.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

1.2. Тенденції змін в романо-германській правовій системі.

Існує багато факторів, що сприяють єдності романо-германської правової системи (сім’ї). Але важливо акцентувати увагу на тих змінах в системі, які в різні епохи і в різних країнах могли створити відчуття втрати цієї єдності і викликати загрозу, що якась з систем, що входять в правову сім`ю, вийде з неї.

Романо-германське право – живе право, а це передбачає постійні видозміни. Деякі зміни , що направлені на трансформацію системи, виникають спочатку в одній країні чи групі країн а лише потім або сприймаються сім’єю в цілому, або не сприймаються нею. Тому завжди існує розрив між правовими системами, що входять в правову сім’ю. Вони виявляються як би зміщеними по відношенню одна до одної. Право якоїсь країни, в якій проведений відомий експеримент або сприйняті нові тенденції, може опинитися в деякий момент трохи попереду щодо інших країн. І в кожен з цих моментів постає питання, чи не підірвано єдність сім`ї. Все залежить від того, чи сприймуть інші країни зміни, що внесені в право даної країни, чи ні, чи відмовиться сама країна від свого експерименту, щоб повернутися в рамки традиції, чи ні.

При розгляді джерел і структури правових систем Європейського континенту ми зможемо звернути увагу на ті відмінності, які, таким чином, постійно підривають в очах юристів глибоку єдність романо-германської правової сім`ї. Вкажемо на декілька фактів, що ілюструють цей безперервний рух, цей постійний розрив, який характеризує і обумовлює саме життя даної системи.

Розглянемо непостійні історичні фактори, що породили ці відмінності. Навіть в самому викладанні права в університетах склалися різні школи: гальська школа, з її тенденцією до історизму, відрізнялась від італійської школи, яка орієнтувалася на застосування правових норм на практиці; іберійська школа виділялася своєю консервативністю, а германська – стала основою для виникнення школи пандектистів. Ці регіональні тенденції могли, здавалось, стати постійною загрозою для єдності європейського континентального права. Та все ж ця єдність збереглася, і відбулося це завдяки школі природного права.

Тріумф школи природного права і ідей кодифікації знову висунув питання про те: чи візьмуть інші країни приклад з Франції в такому експерименті, як наполеонівська кодифікація; чи стануть кодекси Наполеона причиною роз’єднання європейського континентального права. Але за деяким виключенням, право всіх країн Європейського континенту сприйняло французьку форму кодифікації. Таким чином, стало очевидним, що відмінність кодексів, подібно відмінності законів і звичаїв минулого, зовсім не веде до розпаду романо-германської правової сім`ї.

В той же час розрив, який все ж мав місце в плані часової розбіжності у питанні кодифікації у Франції і Німеччині, залишив деякі сліди. В той період, коли французькі юристи займалися тлумачення своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботи над текстами римського права на теоретичному рівні (в рамках університетів). В Німеччині значне становище зайняла школа пандектистів, завдяки якій було досягнуто значно вищого рівня систематизації норм римського права, ніж раніше. Німецьке „Цивільне уложення” було прийняте в кінці XIX ст. на основі праць пандектистів. Звідси і відмінність методів і стилю французького і німецького цивільних кодексів. Ці відмінності, як ми бачимо, – продукт історичної випадковості, оскільки сумнівно, що тут причиною було постійне протистояння французького і німецького права. І вже зовсім невірно було б робити на цій основі висновок про принципову відмінність між латинською і німецькою концепціями права. Такий висновок суперечив би і історії, і тому факту, що правові системи інших „германських” країн (Австрії, Голландії, Швейцарії, країн Скандинавії) завдяки меншому тяжінню до абстрактності більш близькі до французького, аніж до німецького права.

Чи можна говорити про групу латинських правових систем (в яку наряду з французьким правом входить право Італії, Іспанії і Португалії), що відрізняються від систем німецького права? Подібна думка не має одностайної підтримки. Право різних латинських країн Європи, звісно, схоже між собою, хоча б завдяки єдиній термінології. Але між ними існують і відмінності з багатьох питань.

Важливі відмінності між Францією, Іспанією, Італією і Португалією існують у сфері конституційного і адміністративного права, в режимі майнового, сімейного права та в цивільному процесі.

Кожна з правових систем континенту є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати системи в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім`ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ.

2.1. Загальні поняття та структура правової системи.

Термін „правова система” виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він сприяє створенню ніби узагальнюючої конструкції правового змісту, яка функціонує легітимно.

Термін „правовий тип (сім’я)” – це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім`я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв”[6].

Отже, „тип правової системи” і „сім`я правових систем” є тотожними поняттями. Просто поняття „сім`я” має більш соціальне значення, а термін „тип” відображує саме юридичний зміст поняття, позначеного терміном „сім`я”.

Кожний тип правової системи складається із підтипів – груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Під правовою системою взагалі розуміється сукупність внутрішньо впорядкованих, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних явищ, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей і їх об’єднань.

Це комплексна категорія, що виражає всю правову організацію суспільства, цілісну правову реальність. За влучним висловом французького дослідника права Ж. Карбоньє: „Правова система – це місткість для різноманітних юридичних явищ”. Він також зазначає, що юридична соціологія звертається до поняття „правова система” для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якщо б вираз „правова система” був лише простим синонімом об’єктивного (чи позитивного) права, то його значення було б сумнівним[7].

Право – ядро і нормативна основа правової системи. Вони співвідносяться як частина і ціле. По характеру права в даному суспільстві легко можна судити про сутність всієї правової системи, правової політики і правової ідеології цієї держави. Окрім права, як стержневого елементу, правова система включає в себе багато інших складових: правотворчість, правосуддя, юридичну практику, правовідносини, суб’єктивні права та обов’язки, правові заклади, законність, відповідальність тощо. Вичерпний перелік цих складових дати важко, оскільки правова система – це складне, багатовимірне і динамічне явище.

Цінність поняття правової системи полягає в тому, що воно дає додаткові аналітичні можливості для комплексного аналізу правової сфери життя суспільства. Це новий, більш високий рівень наукової абстракції, інший зріз правової дійсності і, як наслідок, інший погляд на неї. Перевага названого підходу в тому, що, будучи гранично широким, він покликаний показати в цілісному вигляді загальну панораму правового простору – той складний юридичний світ, в якому постійно знаходяться і діють учасники соціальних відносин.

Право, як ми вже зазначали вище, – епіцентр правової системи. Юридичні норми, спираючись на можливості державного примусу, виступають інтегруючою основою. „Це свого роду каркас, що несе конструкція правової системи, без яких вона могла б перетворитися в простий набір елементів, не пов’язаних між собою нормативно-вольовою основою”[8].

Норми права, разом з викликаними ними правовідносинами – це необхідні кріплення, зв’язуючи ланки правової системи. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми складають її першооснову, надають їй життєвих сил. Саме через ці норми досягаються, перш за все, основні цілі правового регулювання.

Право домінує у правовій системі, навіть грає в ній роль консолідуючого фактора „центру тяжіння”. Всі інші її елементи є фактично похідними від права. І будь-які зміни в ньому породжують зміни у всій правовій системі чи в багатьох її частинах. Однак ми вважаємо, що правова система не може бути охоплена поняттям права навіть в широкому розумінні.

Ми згодні з тим, що для характеристики правової системи головне значення має сутність і зміст права, але з цього зовсім не випливає, що будь-яку правову систему достатньо звести до права.

Цікаву характеристику правової системи і її ролі в житті суспільства запропонував американський юрист Лоуренс Фрідмен. За його уявленням, в сучасному американському суспільстві правова система супроводжує людину у всіх його справах. Не проходить і дня – навіть години без взаємодії особи з правом в широкому розумінні. Автор пише, що правова система присутня всюди, хоча часто її присутності людина не помічає, але тим не менше правова система, подібно „Великому брату”, уважно слідкує за нею. І ми розуміємо, що закон насправді в якійсь мірі постійно слідкує за нами[9].

Правова система безперервно змінюється, однак її складові частини зазнають змін з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється настільки ж швидко, як інша. В той же час існують деякі постійні, довго існуючі елементи – принципи системи, які були присутні в системі завжди і будуть такими ж протягом ще довгого часу. Вони надають необхідну форму і чіткість правовій системі в цілому.

Право – явище світової цивілізації, в рамках якої сформувалась і діє велика кількість правових систем. Для того щоб зрозуміти правовий розвиток в цілому, як складову частину прогресу світової культури, необхідно поглянути на право під таким кутом зору, під яким можливим стало б пов’язати правову систему з конкретним історичним часом і регіоном, національною і релігійною специфікою тієї чи іншої цивілізації.

Через співставлення однорідних державно-правових інститутів, принципів, норм виділяються загальні закономірності правового розвитку, його напрямки, етапи, перспективи. Таке співставлення, базуючись на порівняльно-історичному методі пізнання, дозволяє виявити загальне і специфічне в правових явищах, що зустрічаються у світі, ступені і тенденції їх формування і функціонування, що дає змогу звести всю різноманітність конкретно-національного регулювання в чітку „періодичну систему” світового права, де елементарною, основною часткою виступає вже не норма права, а цілісна національна правова система, і навіть їх група (тип, сім`я). Все це потрібно, в кінцевому рахунку, для поглиблення наших уявлень про природу права, його закономірності, генезис, властивості.

Такі аспекти вивчення права виступають предметом порівняльного правознавства. Результатом застосування порівняльного методу є класифікація правових систем за різними ознаками. Класифікація означає розподіл національних систем по класам (типам) залежно від тих чи інших критеріїв. В цьому плані класифікація (типологія) – важливий спосіб наукового пізнання, що дозволяє під додатковим кутом зору розкрити як внутрішні взаємозв’язки права, так і його відносини з більш широким соціальним контекстом, що відкриває нові можливості у вивченні юридичних явищ.

Якщо система права – це своєрідна „внутрішня карта” національного права, то типологія (класифікація) правових систем створює своєрідну „правову карту світу”, що розкриває специфіку інститутів, які використовуються для юридичного регулювання в тих чи інших країнах, і що показує, яким правовим сім’ям належать правові системи народів (держав) Земної кулі.

Щодо питання типології правових систем існують різні підходи, кожний з яких заслуговує на увагу.

Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі „Основні правові системи сучасності” (1953р.). Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології (яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури) та юридичної техніки (яка включає джерела права як основний елемент).

Натомість німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій „правового стилю”. „Стиль права” складається, на думку цих авторів, із п’ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення;

3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи – провідні інститути і галузі права.

Слід також віддати належне українським теоретикам права – авторам підручників з „Теорії держави і права”, які спеціально присвячували розділи „правовим системам світу” і запропонували свої критерії