Реферати українською
Міжнародна торгівля та валютні системи - Макроекономіка -



торгівлі. Таким чином, країна могла б взяти короткострокову позику, необхідну для втручання в функціонування валютного ринку, забезпечуючи стабільність національної валюти.

Бреттон-Вудська система передбачала використання в якості міжнародних резервів золота і долару. Долар був визнаний в якості світових грошей по двом причинам. По-перше, США вийшли з другої світової війни з найбільш сильною економікою. По-друге, США акумулювали величезну кількість золота і за період з 1934 по 1971 роки проводили політику скупки і продажу золота іноземним фінансовим органам по фіксованій ціні 35 доларів за унцію. Таким чином долар переводився в золото по пред'явленню; долар став розглядатися як замінник золота і тому вважався "таким же добрим, як золото". Але, нажаль, зростання золотих запасів відставало від швидко зростаючих масштабів міжнародної торгівлі і фінансів. Тому отримав зростаючу роль світового валютного резерву. Країни світу одержували долар в якості резервної валюти в результаті дефіциту платіжного балансу США. По мірі того, як кількість доларів, що знаходилися на руках у іноземців, навально росла, а золоті резерви США скорочувалися, інші країни неминуче стали задавати питання: невже долар був дійсно "таким же добрим, як золото"? Спроможність США зберігати оборотність долару в золото ставала все більш сумнівної. Для збереження за доларом статусу резервних коштів необхідно було усунути дефіцит платіжного балансу США; але ліквідація дефіциту означала б виснаження джерела додаткових доларових резервів для системи. Ця проблема постала у весь зріст на початку 70-х років. Зштовхнувшися з сталим і зростаючим дефіцитом платіжного балансу США, президент Р.Ніксон 15 серпня 1971 року призупинив конвертованість долару в золото. Нова політика розірвала зв'язок між золотом і інтернаціональною вартістю долару, пустивши долар в "плавання" і дозволивши ринковим силам визначати його вартість. Вільне вагання долару позбавило Бреттон-Вудську систему фіксованих курсів підтримки.

Керовані плаваючі валютні курси. Систему виниклу відтоді можна визначити, як систему керованих плаваючих валютних курсів. З одного боку, загальновизнано, що змінні умови економічних відносин між країнами вимагають постійних змін валютних курсів для запобігання стійких негативних чи позитивних сальдо платіжних балансів; валютні курси повинні мати можливість плавати. З іншого боку, короткострокові зміни валютних курсів, можливо посилені спекулятивними операціями купівлі-продажу, можуть викликати часті і значні їхні коливання, що призводить до порушення торгівельних і фінансових потоків. Тому існує спільна домовленість, що центральні банки різних країн повинні купувати і продавати іноземну валюту для вирівнювання подібних коливань валютних курсів. Іншими словами центральні банки повинні "управляти" короткостроковими спекулятивними змінами курсів валют своїх країн, або стабілізувати їх. Ці найважливіші моменти були зафіксовані в 1976 році провідною групою країн-учасниць МВФ. Таким чином, в ідеалі нова система придасть не лише довгострокову гнучкість валютним курсам, необхідну для вирівнювання незбалансованих платіжних балансів, але й забезпечить їхню достатню довгострокову стабільність з метою підтримання і стимулювання міжнародної торгівлі і фінансів.

В дійсності нинішня валютна система дещо складніша. В той час як провідні валюти, такі, як американський і канадський долари, японська єна, британський фунт стерлінгів, коливаються або плавають у відповідності з змінними умовами попиту і пропозиції, більшість країн європейського "Спільного ринку" намагаються прив'язати свої валюти друг до друга. Більш того, багато слаборозвинених країни прив'язують свою валюту до валюти будь-якої провідної промислово-розвиненої країни. Так, наприклад, майже 40 найменш розвинених країн прив'язали свої валюти до долару. Нарешті, деякі країни прив'язують вартість своїх валют до "кошика" або групи інших валют.

Наскільки добре працює система керованих плаваючих валютних курсів? Хоч досвід цієї системи в історичному плані надто нетривалий і тому недостатній для повної оцінки, у системи є як прибічники, так і критики. Прибічники системи доводять, що за час її недовгого існування вона функціонувала добре, набагато краще, ніж припускалося. Однак досі існують вагомі аргументи на користь системи, що характеризується більшою стабільністю валютних курсів. Ті, хто виступають за фіксовані курси, бачать проблеми нинішньої системи.

III. Регулювання зовнішньоторгівельної діяльності на території України.

На сьогодні інтеграція України в світовий економічний простір є обов'язковим завданням побудови її державності і економіки. Але для того щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, потрібно зрозуміти і реалізувати декілька важливих положень. Вони повинні грунтуватися на:

- знанні і прогнозуванні тенденцій в змінах зовнішньоекономічного середовища (системи світового господарства), в якому повинно функціонувати національне господарство України, а також прийняття його внутрішнього економічного "регламенту";

- чітке поняття необхідних - збалансованих з національними інтересами - трансформацією національного господарства, що могло б забезпечити ефективну взаємодію з світовим господарством на основі високого рівня конкурентноспроможної економіки.

Наша держава лише входить в систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед - можливість подальшого соціального і економічного розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції в світове економічне господарство Україна буде зустрічатися з величезними складнощами. Це зумовлюється рядом причин.

По-перше, Україна ще не визначилася в повній мірі з основними напрямками і механізмами структурної перебудови економіки, критерії якої повинні визначатися з врахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей інтегрування в неї України.

По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки в сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, що необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку.

В третіх, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких можливо тільки з допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних національних пріоритетів і їхнім балансуванням з іншими, що існують в світовому економічному господарстві.

В четвертих, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інстітутами - як гарантами входження України в світовий ринок і оновлення економіки - поки що викликають неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі ще не чітко визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її "внутрішньої" економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.

Перерахування причин, що зумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна продовжити, але достатньо і цих, - тим більше, що й досі, на дев'ятому році самостійності України, не існує, по суті, ані доктрини, ані налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої країни. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так званій "лібералізації" (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення та ін.). Але зовнішньоекономічна політика - це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максималізації своєї частки світового доходу.

Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають суттєвий недостаток: у них фактично відстуні концепція і організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З точки зору змін, що не тільки мали місце, але й розвиваються в сфері міжнародних економічних відносин, слідує відмітити: саме орієнтація на глобальні зміни і тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть призвести до позитивних змін в її становищі на світовому ринку.

Сьогоднішні реалії взаємовідносин України з світовою господарською сферою характеризуються непідготовленістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва.

В сучасній світовій господарській сфері зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, ніж раніше спектр взаємодій: торгівельний обмін переріс в науково-технологічне і інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків як виробничо-інвестиційна.

Як справедливо помічає Е.Кочетов, виробничо-інвестиційне співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить більш ефективним.

Виробництво грунтується на базі технологічного співробітництва, що вийшло за межі національних меж; на нових поділу праці на сучасних формах проводить обмін товарами; суб'єкти ринку виступають в транснаціональній формі. Але для України є притаманним "постачальницько-збутовий" і "посередницько-торгівельний" менталітет виходу на світовий ринок. З точки зору на це, щоб побороти відсталість нашого виробництва, його системну несумісність з світовою, необхідно перейти до нової моделі взаємовідносини національного господарства з світовим. Саме тому слід орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору є не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але й співробітництво по всім напрямкам виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з них за національні рамки. Орієнтація виключно на зовнішньоекономічну модель співробітництва призведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона в значній мірі є похідною від існуючої структури виробництва. В даному випадку мова йде не про вихід на світову арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як певних конкурентноспроможних галузевих і міжгалузевих блоків, регіонально-виробничих анклавів і т.д.

Як показує міжнародний досвід, сьогодні прорив на світовий ринок грунтується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, що перебує з певних заново створених технологічних систем. Його конкурентне ядро позичає необхідну для нього технологічну нішу і інтегрується зі своїми постачальниками і партнерами. Вияв і підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) "кущів" в українській економіці - це дуже важливе і необхідне діло.

Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона чітко сформульована М.Портером, і підходи до її розв'язання широко використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на яких така політика базується:

- національне економічне процвітання грунтується на високому рівні продуктивності праці;

- в галузях конкурують фірми, а не країни;

- національна конкурентна перевага має відносний характер;

- динамічне оновлення призводить до певних конкурентних переваг, а не до короткострокового виграша на рівні зниження затрат;

- конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть або більшого терміну;

- країни домагаються переваг завдяки своїм відмінностям, а не схожістю;

Експортна орієнтація економіки і лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків - як основне завдання зовнішньоекономічної політики України - вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також причин, що їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Причому це питання слідує розглянути в двох площинах:

1) З позицій прирівнених переваг на основі факторів виробництва;

2) З позицій, отриманих (тобто таких, що створюються суспільством) конкурентних переваг.

Ключем до розуміння наших позицій на зовнішніх ринку є інтегрований критерій конкурентноспроможності - рівень ефективності використання ресурсів. Україна має значні природні переваги: достатнє число робочої сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси і т.д. Але це тільки можливі потенційні переваги, що ще вимагається розвивати і реалізовувати.

Дебати, що часто зустрічаються на сторінках масових видань, а також, нажаль в наукових оглядах, про потужний експортний потенціал України не мають під собою достатніх підстав. Таким чином, якщо придивитися, то наші конкурентні переваги не є закінченими, вони мають кон'юнктурний характер по обмеженій групі товару і на ринку, що не визначає дійсний рівень світової конкуренції. А те, що, так сказати, приховано в нас у ВПК і лабораторіях, то з його конкурентноспроможністю ще потрібно визначитися. Таким чином, без ринку такого не зробити, а ми цих товарів і послуг, по суті, ще не продавали.

Також необхідно відмітити, що слід розуміти під економічним (і в тому числі - експортним) потенціалом. Потенціал соціально-економічної системи - поняття відносне, і його вимір виконується в регіональному зрізі (для країн) по багатомірному динамічному критерію, що інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні і інші умови.

Потенціал системи - це її спроможність досягнути поставленої мети при наявних ресурсах і умовах їхнього використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

З такої позиції і слід розглядати експортний потенціал, що можна визначити як суму благ, які національна економіка може виробити і реалізувати за свої межі, без збитків для себе, але в усіх випадках - при певних зовнішніх і внутрішніх обмеженнях - намагаючись максималізувати власний прибуток.

Експортний потенціал країни - це також спроможність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світовій арені. Чи спроможна наша соціально-економічна система відтворювати в значних масштабах закінчені конкурентні переваги в стисло - або середньостроковому періоді? Це питання зажадає ретельного аналізу і змусить дати зважену відповідь.

Певні надії дехто з політиків, економістів і чиновників покладає на іноземні кредити і одержання іноземних інвестицій. Але слід звернути увагу на обставини, що супроводжують таку політику.

У високорозвинених країнах необхідність підтримки значної конкурентноспроможності призвела до народження нового типу господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних структур змінилася на постійні, динамічні послідовні реформи структури господарювання. Слід підмітити вагоме скорочення життєвого циклу продуктів і технологій. Інколи це робиться розвиненими країнами свідомо: ледве застарілу технологію передають в інші країни, а у себе розвивають нову. Завдяки цьому забезпечується лідерство. При таких умовах марно сподіватися, що з допомогою іноземного капіталу Україна посяде гідне місце на світовому ринку. В кращому випадку ми перетворимося в більш-менш ситу країну з розвинутим традиційним і альтернативним виробництвами.

Конкурентноспроможність національної економіки - це вирішальний критерій, на що необхідно звернути увагу при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки, що є першим каменем у фундаменті зовнішньої політики.

По-нашому, сьогодні економіка України - з точки зору на її безнадійно важке становище і низьку конкурентноспроможність - є дуже відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості є зовнішня торгівля. Її частка у ВНП коливається від 8-10% у великих країнах до 70-80% в деяких маленьких країнах (Голландія, Бельгія та інші). По оцінці фахівців, рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, в 1994 році становив більше однієї треті.

Така ситуація завдає серйозний неспокій для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості є наслідком не значної конкурентноспроможності, а безсистемної торгівлі на фоні глибокої кризи. Яке-небудь небажане вагання кон'юнктури світових товарних ринків може призвести українських виробників до банкрутства - із-за відсутності запасу міцності.

Спочатку розглянемо, які конкурентні переваги притаманні українській економіці, - для того, щоб, використовуючи їх, можна було б зайняти гідне місце в світових економічних відносинах. Як правило, ставлять на дешеву робочу силу, розвинену промисловість, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і розвинену науку. Давайте розглянемо ці показники критично, бо перебільшений оптимізм є набагато гіршим, ніж врівноваженість і обережність в оцінці своїх реальних можливостей.

Дешева робоча сила. Як правило, цей постулат приймається на віру, тому що вартість робочої сили ідентифікується з низькою заробітною платою, без обліку продуктивності праці. Наведемо приклад: на Україні реальна заробітна плата зайнятого в матеріальному виробництві становить приблизно 13% від відповідного показника по США, а продуктивність праці - приблизно 20%. Таким чином, якщо порівняти ці показники, то на Україні ціна праці, витраченої на виробництво одиниці національного доходу (НД), не так вже сильно відрізняється від США - всього на 35% менше. Але ця різниця збільшується через низьку якість праці а, відповідно й товару, а також великими затратами на виробництво (30-40%).

Не витримує критики твердження про достатньо високий професійний рівень нашої робочої сили. Згадати, що одна третина працівників промисловості, три четвертих в сільському господарстві, і приблизно одна друга в будівництві зайнято ручною некваліфікованою працею. Якщо взяти інші сфери народного господарства, то і тут ситуація приблизно та ж. Не може бути висококваліфікованим лікар, вчитель, учений і інші спеціалісти, якщо вони не знайомляться з досягненнями НТП і не працюють з застосуванням передових технологій.

Якщо до цього додати низьку трудову і суспільну дисципліну, політизованість "пролетаріату", соціалістичний соціальний менталітет та інші притаманні нам якості, то виходить, що робоча сила не є конкурентноспроможною силою з якою можна виходити на світовий ринок.

На сучасному етапі науково-технічного прогресу, що є основним джерелом підвищення конкурентноспроможності, до виробництва ставляться нові, значно жорсткіші вимоги. Передусім, це відноситься до якісних характеристик трудових ресурсів - дисципліни, кваліфікації, ставлення до праці, організації і управління виробництвом (сучасного менеджменту) і т.д. Хіба відповідає сьогодні наша робоча сила цим вимогам? Звісно ні! Значить вона ще дорожче обходиться для підприємця.

Крім того, значне розширення в індустріально-розвинених країнах електронних і інформаційних технологій, з урахуванням їх працезберігаючого ефекту ставиться під сумнів конкурентні переваги, досягнуті за рахунок дешевої робочої сили. Ці технології, що забезпечують різке підвищення продуктивності праці, не тільки зменшують, але й призводять до мінімуму значення низької заробітної плати.

Відносно розвинена промисловість, що при певних маркетингових і політичних зусиллях може зайняти гідне місце на ринку країн, що розвиваються, і країн СНД. Причому головними причинами реалізації такого напряму визнаються довга "присутність" колишнього СРСР в цих державах, невимогливість його ринку до якості продукції, необхідність підтримувати виробничі процеси "радянського" походження, можливі низькі ціни на українські товари, а також причини політичного характеру. Але слід враховувати певні обставини, що роблять ці "конкурентні" переваги достатньо спірними.

Сучасне світове господарство характеризується застосуванням лідерами міжнародної конкуренції глобальних стратегій, в яких нерозривно зв'язується торгівля і експорт капіталу.

Риноки країн, що розвиваються, вимагають значних кредитів. Адже на цьому будувалася торгівельна політика СРСР. Саме в приливі іноземних інвестицій зацікавлена більшість країн, що розвиваються. Але в найближчі 15-20 років Україна вряд чи зможе реалізувати таку політику в масштабах, достатніх для завоювання позиції лідера.

До того ж слід враховувати так званий "російський слід" на цих ринках. Адже саме з Росією асоціюється колишній СРСР, саме Росії відійшла зовнішньоторговельна і дипломатична інфраструктури, саме вона найбільш активно діє на них. Тому на будь-які світові ринки ми повинні виходити з конкурентноспроможною продукцією, а не шукати аби-яких клієнтів.

На світовому ринку немає незаповнених ніш (сегментів). Значить потрібно засновувати їх і активно брати участь в їхньому заповненні інакше конкуренти швидко заповнять їх і витіснять з них менш активних учасників ринку. З іншого боку більші можливості - це інший план даної проблеми. Вони оцінюються з позицій запитань ринку, так що вимагається відповісти на питання: а чи зможуть наші виробники зробити те, що необхідно?

Можливість швидкої експортної орієнтації сільського господарства і переробних галузей. З позиції оцінки первинних (тобто природних) факторів конкурентних переваг Україна займає вигідне становище: хороші землі, помірний клімат, велика кількість робочої сили, зручне географічне положення, просторий ринок збуту і т.д. Однак, стан АПК України не настільки задовільний, щоб вести мову про його конкурентні можливості навіть на ринку Росії. Якщо це й стане можливим, то зовсім нескоро. Перспективи на найближчі роки не вселяють оптимізму. Аграрна реформа настільки затяглася, що вона не зможе відразу розв'язати складні питання соціально-економічних взаємин в аграрній сфері і значно підвищити продуктивність праці.

По оцінці експертів, для того, щоб повністю забезпечити себе зерном на використовуваних посівних площах необхідно вирощувати врожай по 33-35 ц. з га. Це зовсім не рекордні врожаї, але вони для нас поки недосяжні.

І нарешті, важливе питання: а кому продавати продукцію? На Заході вона не потрібна. Залишаються лише Росія і колишні республіки СРСР. Однак і тут важливо не переоцінити свої перспективи. Росія - це великий ринок збуту, де розгортається гостра конкуренція між основними виробниками сільськогосподарської продукції.

Наші сільськогосподарські продукти, так сказати, вимінюються на нафту і газ. Такий обмін не може бути еквівалентним, тому що значно легше встановити світові ціни на енергоносії, і практичні ніхто не купує сільськогосподарську продукцію в Україні по світовим цінам. З такими цінами Росія знайде собі продукцію високої якості в якому-нибудь іншому місці за кордоном. Так що по так званим світовим цінам наша продукція сільськогосподарського сектора неконкурентоздатна навіть на російському ринку. Продавати значно дешевше - цю про нашу продукцію і не тільки сільськогосподарську. Отже, експортний потенціал України в цій галузі може стати значущим через 15-20 років.

Значний технологічний потенціал ВПК, а також в середовищі науково-дослідних робіт і науки. Розглянемо одну з його сторін, може бути найбільш важливу, - ефективність виробництва. Слід підкреслити, що основна маса конкурентних технологій сконцентрована у ВПК, де вони розроблялися і застосовувалися, як правило, для випуску малих серій і одиничних примірників, при слабкому контролі за матеріальними затратами. Відомо, що в цій сфері ефективність мала не економічний зміст. Хто сьогодні може сказати, які затрати йдуть на ракети, танки, кораблі, літаки і т.д.? Чи вигідно виготовляти їх і продавати на світовому ринку? І нарешті: розвиток ВПК, з одного боку, і конверсія - з другого, вимагають постійних великих вкладень в НДІОКУ - з тим, щоб його продукція була конкурентноспроможною. Причому йдеться не про необхідність значних затрат на маркетинг цієї специфічної продукції і труднощі, пов'язані з нею на світовому ринку.

З ВПК зв'язуються значні надії виходу на світовий ринок з високими технологіями. Але слід помітити, що цей оптимізм занадто перебільшений. На сьогодні сфера високих технологій (маємо на увазі як самі технології, так і їхнє функціонування) фактично згорнута. Стагнація є спадщиною параліча підприємств, що мають ці високі технології. У них звузився внутрішній ринок, а конверсувати підприємства-гіганти дуже тяжко і з економічної точки зору - неефективно. Першими кроками у вирішенні цієї проблеми стали роздержавлення, демонополізація, реструктуризация, створення системи малих і середніх підприємств, що мають високі технології і можуть їх використовувати у відповідності з попитом ринку. Наприклад, АТ "Арсенал" може об'єднати через холдінг або іншу форму багато різних підприємств, що працюють в сфері високоточних технологій. Вони об'єднуються, кооперуються, роздроблюються, конкурують і всім цим вносять життя в цю сферу, що може стати конкурентноспроможною на світовому ринку. Кожне з них знайде свою ринкову нішу і буде відстоювати її, що можливо тільки з допомогою НТП. Крім того, невеликі підприємства значно легше пристосовуються до ринку - це один з шляхів конверсії.

На мій погляд, ми занадто багато говоримо (саме говоримо) про вияв так званих "технологій світового рівня" і підтримку їх державою. Експертна оцінка (оцінка з боку державних органів, чиновників) ні до чого доброго не призведе, а навпаки принесе шкоду. Адже у кого більше влади, той і тягне на себе бюджетну "ковдру". Цей пережиток соціалізму залишився в умовах економічної і політичної нестабільності приймає свавільний характер (прикладів тому безліч). Тому рахую, що з допомогою незалежної експертизи треба виявити декілька перспективних напрямків для державної підтримки, а частину, що залишалася потрібно кинути в океан ринкових відносин, який держава повинна створити в першу чергу. Ще раз хочу підкреслити: головне при цьому - демонополізація в сфері НДІОКУ, науки і високих технологій. Досягненнями науково-технічної думки як товаром повинні володіти люди, що їх винайшли.

Особливу увагу слід приділяти науці, оскільки для виходу на зовнішній ринок необхідний не лише постійний науковий пошук по створенню нового товару і послуг, але й самий науковий продукт має величезне значення як товар. Українська наука досягла великих висот. В її "портфелі" є безліч готових до реалізації унікальних технологій. Але цього мало. Сьогодні необхідно мати також високорозвинену інфраструктуру, а саме - підготовку високопрофесійних науково-інженерних кадрів, розвинену інформаційну науку і її інтегрування в світовий інформаційний простір, створення обмеженого кола державних наукових органів, що б достатньо фінансувалися державою і були б національними центрами фундаментальних досліджень і т.д. В кінці кінців, потрібно виробити державну стратегію розвитку науки.

Основне завдання, що повинно тубрувати державу по відношенню до своїх товаровиробників, до народу, до майбутнього країни, - швидше створити конкурентне середовище. Але потрібно ще раз підкреслити: без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не варта думати про ефективний вихід на міжнародну арену.

Висновки

Важливим фактором розвитку національної економіки є зовнішньоекономічні зв'язки. Для деяких країн зовнішня торгівля - це єдина можливість отримати той чи інший товар, відсутній в її межах. Але завдяки міжнародному поділу праці кожна країна може зосередитися на виробництві тих товарів, що вона може виробляти ефективніше і дешевше у порівнянні з іншими країнами.

Опора на власні сили - це політика, при якій будь-яка держава прагне не допускати перевищення імпорту над експортом, жорстко контролюючи рух товарів і послуг або ж капіталу через свої кордони. Такої політики, як правило, дотримуються тоталітарні країни, політичні режими яких намагаються максимально обмежити зовнішні контакти своїх громадян.

Нерідко опора на власні сили знаходить своїх прихильників серед певної частини населення, які вважають, що слаборозвинена країна може потрапити в залежність від високорозвиненої і не буде обмежувати себе, виходячи з наявних ресурсів. Кожна країна повинна жити і розвиватися, спираючись на свої засоби але все ж таки жодна країна не може досягнути якихось серйозних результатів в економічному і соціальному розвитку, якщо вона не буде вдаватися до використання вигод міжнародного обміну.

Вигода від зовнішньої торгівлі полягає і в тому, що вона дозволяє порівняти економічні умови країн немов би подстегивая їхній розвиток. При цьому одні країни звільняються від напруги виробництва, а інші одержують зовнішній імпульс для економічного процесу. Будь-які обмеження зовнішньої торгівлі негативно відбиваються на економіці країни, однак це зовсім не означає що вона не повинна бути об'єктом державного регулювання.

Розвинена зовнішня торгівля загострює конкуренцію між товаровиробниками, змушуючи їх закривати неконкурентні і шукати прибуткові виробництва, покращувати організацію праці і т.д. Тому хоча населення в цілому і виграє, становище певних галузей виробництва може погіршитися. Роздержавлення зовнішньої торгівлі в ході просування до ринку носить необхідний характер.

В ідеалі ринок повинен саме визначати, які продукти будуть експортуватися і які імпортуватися. В цьому випадку немає необхідності в тому, щоб держава повністю регламентувала зовнішньоторговельну діяльність підприємств. В справі переходу до ринкових структур без сильного впливу держави не можна обійтися, бо на цьому етапі важливо оптимізувати експортні і імпортні групи товарів і послуг.

Проаналізувавши стан справ, що склалися в міжнародній торгівлі і міжнародних економічних відносинах в другій половині нашого сторіччя можна прийти до наступних основних висновків:

Збільшення експорту у порівнянні з імпортом завдяки дії мультиплікатора буде мати для країни експансіоністський ефект. Якщо до цього в країні мали місце безробіття і надлишкові потужності, то результатом стане розширення зайнятості і збільшення випуску продукції. Якщо ж в країні спостерігалася інфляційна напруга, то вона тільки посилиться.

Політика розорення сусіда, якою характеризувався період депресії 30-х років і шляхом якої кожна нація намагається марно експортувати безробіття за межу, б'є по цій нації другим кінцем.

Міжнародний банк, Міжнародний валютний фонд, широкі програми Маршалла і військової допомоги, Європейський Спільний ринок - все це найбільш важливі фактори, що відіграли позитивну роль в розвитку міжнародної торгівлі у 20-му сторіччі на шляху до вільних економічних зв'язків і співробітництва.

Слід відмітити, що домінуючим напрямком у відносинах між країнами світового співтовариства є шлях до найбільш вільної торгівлі, що не визнає жодних штучних перепон.

В роботі була зроблена спроба розглянути особливості нинішньої міжнародної торгівельної політики України, зовнішньоекономічні проблеми і можливі шляхи їхнього розв'язання з максимальною вигодою для нашої держави. В підсумку я прийшов до висновку, що без наявності відповідних конкурентних переваг Україні нічого й думати про завоювання будь-яких ніш, а тим більше про зайняття лідируючого положення на світових ринках.

Список літератури

Основи економічної теорії / За ред. С.В.Мочерного. – Тернопіль, 1993.

Основи міжнародної торгівлі. – К.: BHV, 1995.

Портер М. Международная конкуренция. – М.: Международные отношения, 1993.

Беляцький З. Міжнародний економічний взаємозв'язок і взаємозалежність: проблеми і тенденції // Економіка України. 1996. №6.

Гончарова О. Торговые барьеры на пути к свободной международной торговле // Российский Экономический Журнал. 1994. №8.

Кочетов Э. Геоэкономика и внешнеэкономическая стратегия России // Мировая экономика и международные отношения. 1994. №11.

Омельянович О. Стан і проблеми торгівлі України // Економіка України. 1995. №7.

Онищенко В. Сучасні проблеми зовнішньоекономічної політики України // Економіка України. 1996. №2.

Сокуренко С. Як організувати торгівлю з країнами Європи // Економіка України. 1994. №6.

назад |  2 | вперед


Назад

 Это интересно
 Реклама
 Поиск рефератов
 
 Афоризм
Вратарь ловко овладел мячом. Мяч придется заменить.
 Гороскоп
Гороскопы
 Счётчики
bigmir)net TOP 100