Реферати українською

Енополітична карта світу XXІ століття - Народознавство -

Енополітична карта світу XXІ століття - Народознавство - Скачать бесплатно

яка значно посилиться в XXІ столітті. Неконтрольований видобуток вугілля, нафти, газу й інших корисних копалин зумовлюватиме дедалі більший опір з боку корінних народів і тих слов’ян, що все-таки осядуть на Півночі. Отже, боротьба за ресурси між центром і адміністративними національними одиницями, прагнення корінних народів до суверенітету над своїми історичними землями, специфіка природно-географічних умов — усе це є основними чинниками, які додадуться до загальноросійських проблем і спричинять сепарацію північних національних територій.

Проте корінні народи північного заходу (карели та саамі) треба розглядати окремо від решти народів російської Півночі. Адже вони першими зазнали слов’янського впливу — як політичного, так і культурного — ще з часів Київської Русі. Інші ж потрапили під цей вплив значно пізніше, що й сприяло збереженню ними національної ідентичності.

Розглянемо детальніше кожну з цих етнічних територій.

Території, заселені карелами і саамі. Хоча карели й проживають в автономній республіці і прогнозується утворення держави саамі на півночі Скандинавії, проте утворення незалежної Карелії чи приєднання російських саамі до країни саамі Лапландії малоймовірне. Ці народи практично скрізь на своїй етнічній території становлять абсолютну меншість, особливо в містах. Карели в Республіці Карелія перебувають піді впливом північних росіян. Еліта республіки, переважно російська, хоча і вважає себе представником етнічно й географічно відмінної від інших території Російської Федерації — Карелії, проте зазнає великого впливу Санкт-Петербурга. Отже, прогнозується, що карели не будуть виявляти власної сепарації, а підтримуватимуть сепарацію цілої Північної Росії. Щодо саамі, то більша їх частина проживає в малоприступних районах Кольського півострова. Вони територіально відрізані від основної гілки свого народу на півночі скандинавських країн. Невиділення їх в окрему національну адміністративну одиницю робить ще менш імовірним варіант приєднання «російських» саамі до Лапландії. Крім того, і карели, і саамі зацікавлені в якнайтіснішому зближенні між Північною Росією і країнами Скандинавії, східним форпостом яких є етнічно споріднена з ними Фінляндія. Таке зближення практично неможливе, поки Санкт-Петербург буде підпорядковуватися Москві. Тому задля сепарації Північної Русі від Москви і карели, і саамі, і російська еліта Карельської Республіки, найімовірніше, не висуватимуть значних претензій на власне етнодержавне утворення. <…>

Тепер розглянемо території, заселені слов’янським населенням, які класифікуються за типом 1 (європейська частина Російської Федерації за винятком національних адміністративних одиниць і уральських областей).

Більшість територій цього регіону входили до території розселення слов’ян на початку тисячоліття, пізніше — до складу Київської Русі. Решту земель було колонізовано дещо пізніше, проте й їх можна віднести до споконвічно етнічних територій слов’янського заселення.

На сучасному етапі навіть на територіях, де проживають росіяни, населення не є однорідним. Можна виділити принаймні три гілки російського народу (без урахування колонізованих ними територій Уралу, Сибіру та Далекого Сходу): слов’янське населення Прикавказзя (яке, у свою чергою, можна розділити на населення Кубані та Ставрополля), північне слов’янське населення та власне росіяни центральних районів. Цей розподіл, окрім етнічного, ґрунтується й на інших, можливо, ще важливіших чинниках, які стануть основою сепарації Північної Русі та Прикавказзя (див. далі).

Кубань. Прикавказька територія Російської Федерації, яка протягом усієї своєї історії цілковито відрізнялася від центральних районів країни. На початку нашої ери все Прикавказзя було заселене кавказькими народами. Пізніше воно досить активно, особливо після входження до складу Росії, заселялося слов’янами. Проте тут поряд з переселенцями з центральних районів Росії (власне росіян) в усі часи значний відсоток становили переселенці з України, а після виселення сюди Чорноморської Січі український елемент став домінуючим. Як наслідок, упродовж кількох століть Кубань вважалася етнічною українською територією. Підставою для цього є й те, що ще за часів Київської Русі тут був знаменитий Тмутараканський анклав — важливий торговельний центр і південно-східний форпост Русі-України.

Проте довготривале відчуження — як територіальне, так і політично-адміністративне — привело до виділення кубанців у специфічний протоетнос. Важливим іспитом для нього, що виявив його специфічність, самобутність та відрубність і від Росії, і від України, стали події після 1917 р., коли Кубань відмовилася входити до складу як України, так і Росії, проголосивши свою незалежність. Хоча вона і втратила її у збройній боротьбі з більшовиками, цей прецедент виявив етнічну зрілість та структурованість кубанців. Отже, можна говорити, що на основі українського етнічного елементу та частково російського та кавказького, у зв’язку з географічною відокремленістю як від українців (Азовське та Чорне моря), так і від росіян (донські та калмицькі землі), на Кубані утворився самобутній слов’янський етнос. Особливу роль в етнічному розвитку кубанців відіграла їх власна військово-політична козацька еліта, яка протягом усієї історії боролася за свої права, в тому числі й за політичний суверенітет над Кубанню. Навіть радянська влада не змогла викорінити цей самостійницький дух козацтва, що призвело вже до теперішніх конфліктів між Москвою та Кубанню. Цю сучасну політичну та економічну конкуренцію доповнює активний розвиток кубанських традицій: козацьке військо, культура кубанців. Крім того, оскільки Кубань знаходиться неподалік такого центру сепарації, як Кавказ, припускаємо, що самостійницький рух на Кубані буде все більше посилюватися. Отже, з дальшим загостренням етнічної, економічної та політичної кризи в Росії можна прогнозувати відділення Кубані від Москви та створення власної держави, яка, ймовірно, стане лідером усього кавказького регіону завдяки своєму географічному розташуванню, економічному розвитку та сильній політичній еліті. Крім того, це державно-політичне утворення, очевидно, стане близьким і надійним союзником України, забезпечуючи український та й узагалі європейський вплив не лише на Кавказ, але й значною мірою на Малу Азію та Закавказзя.

Ставрополля. Ще одна прикавказька територія Російської Федерації, де в чому подібна до Кубані, проте в етнічному плані не така специфічна, як остання. Ставрополля переважно заселене росіянами, але є значний відсоток вихідців з України. І хоча тут етнічна відмінність від Центральної Росії невелика, географічна відокремленість від Москви (Кубань та Калмикія) зумовлює окремішність Ставрополля та зближення його з Кубанню та іншими національними кавказькими територіями. Ставропольському краєві немає жодного сенсу бути форпостом занепадаючої імперії в Кавказькому регіоні, а мирне співіснування з кавказькими народами значно пріоритетніше від збройного протистояння задля чужих інтересів. Військовий досвід населення краю та політична значущість сприятимуть самодостатності Ставрополля. Отже, можна прогнозувати, що у зв’язку з від’єднанням прикавказьких і кавказьких територій, будучи територіально майже відрізаним від Центральної Росії, Ставрополь приєднається до сепараційної політики своїх кавказьких сусідів, щоб вчасно відмежуватися від гинучої імперії та не допустити конфліктів на своїй території. А з відділенням від Москви уральських, сибірських та далекосхідних територій питання про самостійне Ставрополля буде автоматично вирішене.

Отже, прогнозується виникнення нового етнодержавного утворення — Ставрополля.

Північна Росія (Північна Русь).

Сепарація цього регіону буде наслідком практично повного розпаду сучасної Російської Федерації. Відділення Півночі Європейської Росії спричинено кількома важливими чинниками, які додадуться до глибокої кризи в країні.

І с т о р и ч н о - д е р ж а в н и ц ь к и й ч и н н и к. Північна Росія виступає як продовжувач традицій Новгородської землі, яку лише силою було приєднано до Московського царства. Новгородська сепарація була великою проблемою на початках творення Росії. Побудова на цих землях Санкт-Петербурга як нової столиці вгамувала ці настрої, оскільки населення цього регіону вже не було далекою провінцією. Але тут на перший план вийшло протистояння двох столиць — нової та старої, в яких завжди формувалися свої владні та економічні еліти. Отже, на давнє розділення Росії на Московію та Новгородську землю наклалося нове протиборство між двома центрами — Москвою та Санкт-Петербургом.

С о ц і а л ь н о - п о л і т и ч н и й ч и н н и к. За політичною орієнтацією населення Санкт-Петербурга докорінно відрізняється від Москви та Центральної Росії. Тут значно менше популярні комуністи і зовсім не популярний шовіністичний російський націоналізм. Зате найпопулярнішою є найцивілізованіша й найдемократичніша з впливових російських політичних сил — об’єднання «Яблоко». Більше того, на останніх виборах до міської думи у Санкт-Петербурзі перемогло суто місцеве політичне об’єднання, що відкололося від блоку «Яблоко». На відміну від традиційно «купеческой» Москви в Санкт-Петербурзі найавторитетнішою силою є інтелігенція. За сприйняттям Європи Санкт-Петербург значно ближчий до сусідніх балтійських держав, ніж до Москви. Причому демократизм і європейська орієнтація Санкт-Петербурга не є особливістю теперішнього часу. Це було характерним для міста від самого початку його заснування. Цим відзначався й історичний попередник Санкт-Петербурга — Великий Новгород.

Е к о н о м і ч н и й ч и н н и к. У наш час північноєвропейська частина Росії в економічному плані розвиненіша, ніж центральна, що й проявляється в стереотипах соціальної поведінки (зокрема, на Півночі меншу підтримку мають радикальні політичні сили). В умовах великої економічної кризи, яка поки що ще не досягнула апогею, на розвиненішій і працьовитішій (на відміну від Москви, яка фактично стала містом-паразитом) Півночі виникне ще й економічна сепарація (вимоги суверенітету над власними ресурсами та виробництвом, контролю над податковою системою в регіоні). Однією з перших ознак цього кілька років тому стала ідея (яку досить наполегливо обстоювало місцеве керівництво) надання Санкт-Петербургу разом з Ленінградською областю статусу республіки.

Е т н і ч н и й ч и н н и к. Більша частина земель сучасної центральноєвро­пейської частини Росії ще на початку першого тисячоліття н. е. була заселена неслов’янським населенням й колонізована слов’янами пізніше. Прийшлі слов’яни спочатку змішалися з тамтешнім населенням фіно-угорської групи (поволзькі народи), а пізніше зазнали значного тюркського впливу. Отже, можна говорити, що населення Центральної Росії генетично є сплавом поволзьких, тюркських та слов’янських народів. А землі північної частини Росії були заселені слов’янами ще на початку нашої ери, корінні народи уральської сім’ї були нечисленними, а відсутність значних міграцій перешкоджала інтенсивному змішуванню. Контакти із Скандинавією (варязький вплив) ще більше відмежували їх від населення Центральної Росії. Для населення російської Півночі характерне розвинене регіональне самоусвідомлення (новгородці, псковичі, вологодці). Більше того, аж до минулого століття в багатьох селах Псковщини та Новгородщини розмовляли зовсім відмінною від російської північноруською мовою. Це справді був не діалект, а повноцінна писемна мова, яку російський царизм знищував усіма засобами. На жаль, на відміну від української мови, яка також зазнала подібних репресій, північноруська мова тоді не змогла вистояти — непохитних, але менш чисельних її прихильників знищили фізично.

Ч и н н и к м е н т а л ь н о с т і. Населення Московії за ментальністю близь­ке до азійських країн. Для нього характерні значні прояви шовінізму, національної нетерпимості. В Московії завжди існував одноосібний, диктаторський спосіб управління державою. Ментальність північних слов’ян зовсім інша: несприйняття шовінізму, толерантність, зацікавлення виключно своїми проблемами. На відміну від Центру, деспотія там ніколи не мала підтримки, була у шані думка старшого і поважнішого, що й відобразилося у способі управління (наприклад, боярська республіка в Новгороді). Отже, можна говорити, що ментальність північних росіян близька до європейської, а центральних — до азійської.

В і й с ь к о в и й ч и н н и к. Цілком можливо, що незабаром на перший план вийде проблема проходження військової служби чоловіками з півночі європейської частини Росії. Вже сучасні події показують, що розпад країни не всюди відбуватиметься мирним шляхом (війна в Чечні). Населення буде активно виступати проти загибелі військовослужбовців з півночі в нових «гарячих точках». Це прагнення буде змушена підтримати й еліта регіону, добиваючись, щоб її громадяни служили виключно на півночі, що дозволить вже їй самій контролювати армію на своїй території. Пригадаймо, що цей чинник в Україні використовувався як один із найсильніших доказів у боротьбі за незалежність країни.

З о в н і ш н і й ч и н н и к. Майже всі європейські країни зацікавлені в роз­поділі європейської частини Росії, оскільки велика напівазійська держава з імперськими амбіціями завжди може бути загрозою для демократичних національних держав. Першою необхідною передумовою для унеможливлення відродження Московської імперії є незалежна Україна. Проте ця умова не є достатньою. Для встановлення стійкої рівноваги й стабільності на сході Європи не повинно бути держави, яка простягає свої володіння «від моря й до моря». Тому достатньою умовою остаточної втрати Москвою імперських амбіції є встановлення (а якщо зазирнути глибше в історію, то відновлення) незалежності Північної Русі. Ця країна стане невід’ємною частиною демократичної Європи, буде вагомою противагою як Московії, так і Німеччині. Тому природними її союзниками будуть країни Північної Європи і Балтії, Польща й особливо Україна.

Отже, ці чинники та глибока економічна, політична та етнічна криза в Росії, найімовірніше, призведуть до поділу європейської частини етнічної території росіян на Північну Русь та Московію. За останньою, напевне, і збережеться назва «Росія».

Межі.

Кубань — сучасний Краснодарський край Російської Федерації без територій, заселених адигейцями (Республіка Адигея). Столиця — місто Краснодар.

Ставрополля — сучасний Ставропольський край Російської Федерації. Столиця — місто Ставрополь.

Північна Русь — сучасні Мурманська, Архангельська, Вологодська, Ленінградська, Новгородська, Псковська області Російської Федерації та Республіка Карелія. Столиця — місто Санкт-Петербург. З огляду на географічне розташування та, частково, етнічний склад можна допустити можливість приєднання до Північної Русі Тверської, Ярославської та Костромської областей. Проте існування сильних зв’язків цих областей з Москвою робить цей варіант малоймовірним.

Росія (Московія) — сучасні Московська, Тверська, Костромська, Кіровська, Володимирська, Івановська, Нижньо-Новгородська, Ярославська, Смоленська, Калузька, Рязанська, Тульська, Брянська, Орловська, Липецька, Тамбовська, Курська, Бєлгородська, Воронезька, Волгоградська, Ростовська, Ульяновська, Саратовська, Астраханська, Пензенська та Самарська області Російської Федерації. Столиця — сучасний центр метрополії місто Москва. Варіанти приєднання до України частин Брянської, Курської, Воронезької та Ростовської областей, які історично є етнічними українськими землями, оцінено під час розгляду України й визнано малоймовірними. Аналогічно недостатню вірогідність мають варіанти приєднання до Білорусі її етнічних територій в Брянській та Смоленській областях. Вартий уваги варіант сепарації Донщини та Південного Поволжя (Ростовська, Саратовська, Волгоградська й Астраханська області). Проте за ментальністю та етнічним складом їхнє населення близьке до іншого населення Московії, ці території не мають спільного досить сильного центру, всебічні зв’язки з Москвою досить стійкі. Тому їх сепарація можлива лише під час швидкого катастрофічного розвалу Росії, який малоймовірний. Проте і в цьому разі сепарація не була б стійкою й незворотною. Обґрунтування сепарації від Росії інших областей подано при розгляді відповідних регіонів.

За типом 1 розглядається більша частина азійської частини Російської Федерації — вся територія, крім Південного Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії) і Далекого Сходу, які належать до типу 3.

ПІВНІЧНІ ЕТНІЧНІ ТЕРИТОРІЇ АЗІЙСЬКОЇ ЧАСТИНИ РОСІЇ

Цей регіон — етнічна територія багатьох північних народів (евенків, якутів, евенів, чукчів, коряків тощо). Головною особливістю цього регіону є те, що, незважаючи на величезну територію і природні багатства, він мало заселений. Основна причина цього — складні умови проживання, які далеко не кожна людина може витримати. Переважно тому північ азійської частини Росії — найменш колонізований край, незважаючи на його природні багатства. Проте навіть невелика кількість прийшлого населення змогла докорінно змінити національний склад цих територій. У всіх національних одиницях регіону російське та інше прибуле, переважно слов’янське, населення становить абсолютну більшість. Проте, швидше за все, ця обставина не зможе зупинити сепараційні процеси. Адже, як і на півночі європейської частини Росії, корінне населення проживає по всій території регіону. Виділення більшості територій регіону в окремі автономні одиниці спричинило появу місцевої політичної та економічної еліти. Більшість прибулого населення намагається заробити гроші та повернутися на історичну батьківщину. А те населення, яке осіло в цьому регіоні, все більше зв’язує себе з цією землею, але, щоб насправді вкорінитися, їм потрібно так чи інакше перейняти елементи способу життя місцевих мешканців. Вже тепер бувають ситуації, коли через економічну кризу та віддаленість цілі райони відключають від електро- і теплопостачання, що в умовах Півночі для прийшлого населення — справжня катастрофа. Тому відбувається інтенсивний відтік з Півночі колонізуючого російськомовного населення, яке не пристосувалося до тамтешніх умов життя. Це значною мірою вплине на етнічний склад населення регіону. Крім того, чи не основним чинником буде боротьба за суверенітет над ресурсами. Отже, можна прогнозувати, що північні території азійської частини Російської Федерації реально можуть претендувати на самостійність. <…>

АЗІЙСЬКІ ТЕРИТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, що відносяться до типу 3 (Південний Сибір, за винятком Туви, Бурятії та Хакасії, а також Далекий Схід)

Ці колонізовані росіянами й іншими слов’янськими народами території можна розділити на декілька регіонів відповідно до етапів колонізації і для кожного з них прогнозувати подальший розвиток ситуації.

Тюменська область.

У наш час ця область — нафтова столиця Росії, один з провідних російських регіонів. Намагання Москви приборкати надто самостійний регіон наштовхуються на спротив економічної та політичної еліт, прив’язаних до ресурсів області. Це призводить до проявів сепарації на економічному ґрунті, що в свою чергу є першим кроком до сепарації політичної. З подальшим загостренням ситуації в Росії та виділенням національних окраїн у незалежні етнополітичні утворення прогнозується, що й Тюменська область не захоче надалі спонсорувати помираючу імперію. Щодо можливого об’єднання в одну державу із сусідніми регіонами, то така перспектива малоймовірна. Від Уралу Тюменську область відрізняють економічні інтереси — в першому розвивається переробна промисловість, у другій — видобувна. Обидві потужні економічні еліти мають зовсім різні інтереси, тому їх об’єднання малоймовірне. Ще важливішим чинником проти об’єднання Уралу й Іртишу (Тюменської області) є різний склад і ментальність населення. На Уралі переважає давнє російське населення з першої хвилі колонізації, а на Іртиші — населення першого, другого поколінь, де, окрім росіян, проживає велика кількість українців. Малоймовірним є й об’єднання Тюменської області зі східнішими сибірськими областями, оскільки прогнозується, що там буде значний вплив тюркського населення. Слов’янське, орієнтоване тільки на Європу населення Іртишу буде проти такого об’єднання.

Проте малоймовірно, що Тюменська область залишиться неподільною. Швидше за все, її заселена ненцями північна частина, яка тепер становить Ямало-Ненецький національний округ, стане основою для формування північної держави Ненія. Але сучасний Ханти-Мансійський національний округ залишиться у складі Іртишу, оскільки він економічно повністю у нього інтегрований, а кількість корінного населення в окрузі є дуже незначною.

Отже, прогнозується виникнення «європейського» державного утворення за Уральськими горами, на місці сучасної Тюменської області, — Іртиш.

Сибір (Томська, Новосибірська, Омська, Кемеровська області, Республіка Алтай та Алтайський край).

Цей регіон у давнину був центром зародження тюркського протоетносу, звідки тюрки й розселилися на велику частину Азії і частково Європи. Лише протягом останніх двохсот років домінуючі позиції в Сибіру займало нетюркське населення. Проте й у цей час регіон був досить тісно зв’язаний з територіями, заселеними переважно тюрками, передовсім Казахстаном. Прогнозується, що велике значення для майбутнього цього регіону матимуть два чинники: розпад Російської Федерації із суттєвим послабленням російського впливу в Азії та загальна криза в Туреччині зі спробами повернення турків до своїх історичних коренів. Зупинення просування Туреччини в Європу, суперечності між прихильниками різних напрямків дальшого розвитку цієї країни спричинюють гостру ідеологічну кризу в турецькому суспільстві. Компромісним варіантом розв’язання цієї кризи є ідеологія пантюркізму, відповідно до якої Туреччина стає провідником та опікуном усіх тюркських народів. Позаяк території проживання цих народів лежать на північний схід від Малої Азії, домінуючим стає північно-східний напрям турецької експансії (до цього турецька експансія була переважно зорієнтована на захід, що виявлялось як у активній підтримці мусульман у Європі, так і в значній міграції турків у європейські країни). Криза й перенаселеність Туреччини разом зі швидким ростом турецького впливу в Середній Азії та Казахстані, ймовірно, призведе до активної міграції турків у країни цього регіону з великою територією та не надто великою чисельністю населення. Ослаблення росіян у Сибіру та активізація тюркських народів сучасної Російської Федерації призведе до посилення міграції турків і в Сибір. Причому низький природний приріст населення в цьому регіоні та розвинута промисловість особливо сприятимуть турецькій міграції (адже нині Туреччина «спеціалізується» на постачанні в Європу дешевої робочої сили). Звичайно, важливим ідеологічним підґрунттям міграції буде й теза про повернення на історичну батьківщину. Імовірна турецька міграція в Сибір буде вигідною і для Європи, оскільки вона відверне від Європи будь-яку загрозу турецької експансії (адже вже сьогодні турецькі емігранти становлять у багатьох європейських країнах неабияку проблему). Крім того, значно вигіднішим є контроль величезних сибірських ресурсів частково європеїзованими турками, ніж абсолютно іншими за ментальністю та культурою китайцями та японцями, які досить наполегливо добиваються такого контролю (ослаблений слов’янський етнічний елемент навряд чи в змозі протистояти китайсько-японській експансії в Сибір і на Далекий Схід).

Отже, на території південної частини Західного Сибіру прогнозується виділення нового етнодержавного утворення Сибір, в основі якого буде тюркський і слов’янський етнічні елементи.

Красноярський край та Іркутська область.

Красноярський край сьогодні виступає як один із регіональних лідерів Росії, намагаючись стати центром усієї її азійської частини. Він уже тепер протистоїть Москві, виборовши для себе суттєву економічну та політичну автономію. Прогнозується, що Красноярськ пришвидшить сепарацію від Москви всього Сибіру та Далекого Сходу. Проте стати центром великого державного утворення Сибіру він, швидше за все, не зможе. Цьому буде перешкоджати тюркський вплив у Західному Сибіру, сепарація національних сибірських республік та національних округів. Єдиною територією, яка повністю з’єднана з краєм (далі етнодержавне утворення, основою якого прогнозується Красноярський край, умовно називатимемо Єнісеєм), є Іркутська область. Також малоймовірно, що Єнісей буде намагатися втримати свої території на півночі: Долгано-Ненецький та Евенкійський національні округи. Для нього вигідніше контролювати іззовні незалежні північні держави ненців і евенків, ніж нести відповідальність за ситуацію в них, особливо за становище непристосованого до умов півночі російського населення; давати їм значні дотації, одночасно стримуючи їхню сепарацію.

Далекий Схід (Амурська область, Хабаровський та Приморський краї).

Цей регіон почав активно колонізуватися лише на початку ХХ століття, і першими, хто переселився туди, були українці. На початку українці були провідним етносом регіону. Найкомпактніше вони селилися в теперішньому Приморському краї, проте розселялися й у нинішніх Хабаровському краї та Амурській області. Недаремно тривалий час назвою регіону була Зелена Україна, або Зелений Клин. Трохи згодом сюди почали переселятися й росіяни, переважно селяни та козаки, які оселялися за течією ріки Амур.

У наш час на Далекому Сході є два центри економічного й політичного життя регіону — Владивосток та Хабаровськ. Хоча вони економічно й пов’язані, проте за багатьма показниками суттєво відрізняються один від одного, унаслідок чого можна прогнозувати їхнє майбутнє перебування в різних державних утвореннях. Основні чинники цього — різний національний склад населення (у Примор’ї дуже багато українців, які реально впливають на ситуацію в краї, а в Хабаровському краї та Амурській області українців значно менше); різні політичні й економічні інтереси (Примор’я-Зелений Клин цілковито орієнтується на Японію, а Амурія сильно пов’язана із сибірською частиною Росії та Китаєм); Примор’я-Зелений Клин значно розвиненіше від Амурії і перспективи його розвитку на близьке майбутнє значно кращі.

Отже, прогнозується виділення на півдні Далекого Сходу Росії двох державних утворень — Зеленого Клину (назва краю на початку його колонізації) та Амурії.

Магаданська область.

Можна говорити, що Магаданська область — це «російська Австралія», оскільки тут спочатку основну масу прийшлого населення, як і в Австралії, становили засуджені, для яких ця земля була в’язницею. Проте з часом деякі з них осідали в області вже як вільні люди. Тепер до складу Магаданської області входить, окрім північного узбережжя Охотського моря та нижньої течії ріки Колима, ще й уся Чукотка. Проте малоймовірно, що Магаданська область (Магадан) збереже у своєму складі Чукотський національний округ, для якого прогнозується власний політичний та етнічний розвиток. Таким чином, основну територію Магадану, швидше за все, становитимуть райони, заселені переважно російським й іншими європейськими етносами. Після відділення від Москви сусідніх територій (насамперед Республіки Саха), Магадан, імовірно, розвиватиметься самостійно і навряд чи приєднається до якихось постросійських державних утворень. Найреальнішим із варіантів приєднання Магадану міг би бути варіант приєднання до прогнозованої країни Амурії, основу якої становитиме сучасний Хабаровський край. Проте Магадан відділений від неї тисячами кілометрів малозаселених територій. Крім того, ці регіони колонізувалися зовсім по-різному — поселення українців та росіян на землях Амурії та насильницьке переселення в’язнів у Магадан по-різному вплинули на ментальність і самоусвідомлення населення цих територій. Магадан тісніше пов’язаний із сусідніми Сахою, Камчаткою, Чукоткою, ніж з Амурією. Та й самій Амурії за умов значних економічних проблем Магадан завдав би багато зайвих клопотів.

Отже, прогнозується виділення далекосхідного державного утворення Магадан.

Межі.

Іртиш (держава прийшлого російського, українського населення і місцевих етносів — татар, ханти, мансі, ненців та інших) — Тюменська область за винятком Ямало-Ненецького національного округу. Столиця — місто Тюмень.

Сибір (держава тюркського та осілого на цих землях російського населення) — Томська, Новосибірська, Омська, Кемеровська області, Алтайський край і Республіка Алтай. Столиця — місто Барнаул (центр інтеграції північніших областей з гірським Алтаєм).

Єнісей (держава російських сибіряків) — Красноярський край без Евенкійського та Долгано-Ненецького національних округів, Іркутська область без північно-східного та південного районів (на північ від міста Усть-Кут) і Усть-Ординського національного округу та прибайкальських територій на північ від Іркутська. Столиця — місто Красноярськ.

Амурія (держава російського та частково українського населення Далекого Сходу та місцевого нечисленного корінного самодійського населення — евенків, нанайців, ульчів, удигейців, нівхів та інших) — Амурська, Сахалінська області (без чотирьох Курильських островів — Кунашира, Ітурупа, Урупа, Шикотана та сусідніх з ними островів Хабомаї) та Хабаровський край. Столиця — місто Хабаровськ.

Зелений Клин (держава українського та російського населення Примор’я) — Приморський край без Посьєтського району. Столиця — місто Владивосток.

Магадан (держава змішаного європейського за походженням населення Колими та малочисельного корінного населення) — Магаданська область без Чукотського національного округу. Столиця — місто Магадан.

Сполучені Штати Америки

12 жовтня 1492 року — день, коли моряки кораблів «Свята Марія», «Пінта» та «Нінья» уперше побачили на обрії незнайомий берег — увійшов в історію як народження Нового Світу. Власне, з цього моменту розпочався період європейської колонізації західного континенту. Новий Світ завжди притягував до себе переселенців. Туди намагалися потрапити вигнані зі своєї землі англійські селяни, ірландці, котрі рятувалися від голоду і національних утисків, українці, яким не дозволяла повноцінно розвиватися жодна окупаційна влада. Також в Америку пливли представники неприйнятних для Європи релігійних сект — англійські пуритани, німецькі та чеські протестанти, французькі гугеноти. Часто ті, хто назавжди залишав батьківщину, стояли перед дилемою — сидіти у в’язниці або померти з голоду вдома чи спробувати розбагатіти в «казковому Ельдорадо». Англійцеві, який хотів потрапити за океан, треба було лише скоїти незначний злочин — і його виряджали в бажану подорож.

Першою англійською колонією на американській землі була сучасна Вірджинія. Переселенці мріяли почати нове життя на вільній землі, де, як їм здавалося, все залежатиме лише від їхньої праці. Проте культ «золотого долара» цілковито заволодів раннім американським суспільством. Власниками життя на «вільній землі» ставали не піонери-відкривачі чи працьовиті фермери, а земельні спекулянти та промисловці. А інститут рабства затьмарив увесь романтичний образ Нового Світу. Найбільшим же злочином «культурних» європейських переселенців було винищення корінного населення Америки — індіанців. Коли перші іспанські каравели кинули якір біля берегів Нового Світу, на території сучасних Сполучених Штатів проживало близько трьох мільйонів чоловік. Саме тут винищення індіанців було найжорстокішим, оскільки, на відміну від Латинської Америки, де колонізатори руйнували лише основи традиційного індіанського способу життя, а прості індіанці здебільшого змішувалися з прийшлим населенням, створюючи тим самим нові етнічні сукупності, у США корінне населення знищували повністю. Таким чином, початкова ідея вільної держави для вільних людей не здійснилася. Англійські колонії в Північній Америці, а потім і незалежні Сполучені Штати Америки стали типовою за європейськими стандартами імперською державою, «державні інтереси» якої стосувалися почергово: Атлантичного узбережжя Північної Америки, Північної Америки, усієї Америки, а тепер і цілого світу.

Після короткого історичного екскурсу звернімося до аналізу етнічної та територіальної ситуації в країні. На перший погляд, тут нічого аналізувати, адже скрізь говориться про єдину американську націю «вільних людей» і, незважаючи на федеративний устрій, це — одна з країн, де внутрішньополітична ситуація є найстабільнішою. Проте чи має це твердження рацію?

Американська нація почала формуватися у кінці XVІІ століття. На початках її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом змішалися з голландцями (після передачі Англії Нового Амстердаму — Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури. Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які були роз’єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика голландська громада, в Пенсільванії — німецька, у Північній і Південній Кароліні —громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності, зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ) і Південь розвивалися зовсім різними шляхами — вільне підприємництво і фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних «янкі» та південних «джентльменів» призвело до тимчасового розпаду країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було знову об’єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США. Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні мексиканські землі внесли значний «чужий» компонент у переважаючу англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється від приатлантичних американців.

Передусім, специфічною територією з яскраво вираженою регіональною ментальністю й усвідомленням власних окремих інтересів є Техас, який має певний досвід незалежності. Далі за рівнем прояву регіональної специфіки йде населення штатів, за якими збереглася колишня назва «Захід». Власне, якщо й існує американський етнос, то ним є населення цього регіону, стиль життя якого поєднав культуру та досвід перших європейських переселенців з традиціями та світосприйняттям корінного індіанського населення. В цих штатах нині триває досить активний процес «укорінення» людей на землі, тобто люди намагаються знайти історичні підстави для проживання на цій території. Переселенська американська традиція вже не в моді. Жителі внутрішньої північно-західної частини США та гірських штатів у районі Скелястих гір дедалі більше ідентифікують себе як спадкоємців колишнього індіанського населення цих земель. Якщо на початку ХХ століття існувала загроза цілковитого зникнення індіанців як етнічної сукупності, то в наш час вже більше мільйона американців Заходу вважають себе індіанцями, а близько десяти мільйонів стверджують, що в них тече індіанська кров. У цих штатах престижно знаходити пращурів серед індіанців, це надає великого авторитету. Можна припустити, що на колишньому американському Дикому Заході людей, які «знайшли» свої індіанські корені, з часом буде все більше. Тим самим ці штати будуть все більше відособлюватися від приатлантичних та приозерних штатів, де панує культура «переселенців».

Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному узбережжі.

Намагаючись об’єднати різношерсте населення своєї країни і посилити внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення консолідації «американської нації». Просто було знайдено нову мету, яка повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним. Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні прибутки від двох світових війн, США по праву стала «супердержавою» світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний «ворог». І чим сильніший ворог, тим більше країна мобілізується і, відповідно, більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій боротьбі з Англією, корінним населенням — індіанцями, з Мексикою. І лише сильний ворог міг об’єднати населення такої різнорідної за всіма параметрами території, як США. Таким чином у країни