Реферати українською

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко - Література українська -

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко - Література українська - Скачать бесплатно

до поразки під Берестечком. Але вже ставало очевидним, що обидві сторони вичерпали власний потенціал, військові дії велися мляво. Щоб забезпечити собі надійну підтримку па міжнародній арені. Б. Хмельницький іде на Переяславську угод), суть, значення і наслідки якої до цього часу є предметом палких дискусій учених...

Події визвольної художньо інтерпрету­ються в романі Ліни Костенко, при цьому активно використовуються засоби ретроспективи.

У творі немає єдиного наскрізного сюжету, він фрагментарний, належить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якому події відтворю­ються не в традиційній епічній відстороненості, а акцептом на суб'єктивному сприянні її героїв. Роман написаний від першої особи, як роздум, спогад, сповідь гетьмана, який болісно переживає поразку під Берестечком. Таке компонування твору споріднює його з романом Павла Загребельного „ Я, Богдан”, теж побудованого за примхливо-асоціативним принципом у вигляді незвичайного монологу помираючого Богдана, який думає-розповідає не тільки про те, що було з ним і з України, а й про те , що напишуть про нього протягом 300 літ.

Уже з перших сторінок твору Л. Костенко перед читачем розкривається внутрішня драма гетьмана, який зазнав страшної поразки під Бере­стечком. На самоті із власним сумлінням він на­магається відповісти на питання: „Усе ж було за нас, чому ж програли ми?” Шукаючи пояснення (чи виправдання?!) тому, що сталося, полково­дець карається-катується від усвідомлення чис­ленних жертв з козацького боку, вбачає власну причетність до них („І чим я, чим я, чим поразку цю спокутую? Свою провину виправдаю чим?!”). Драматичну напругу оповіді, біль душі, яка праг­не спокути, підсилюють риторичні звертання, ус­кладнені анафорою („Хто в чистім полі витеше труну? Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною? Хто заболить словами об струну? Хто вас впізнає у кривавім клоччі? Хто, крім дощів, поткнеться вас обмить? Хто гайворонням вицабані очі черво­ною китайкою затьмить?”). Ці душевні муки, які спалюють Богдана Хмельницького, нагадують терзання князя Ігоря з поеми Дмитра Павличка «Князь», який теж карається, вважаючи себе призвідцем заги­белі руського війська.

До найменших подробиць зринає в уяві Богда­на битва: люта січа стотисячною козацького війська із крилатими гусарами, тимчасовий відступ ворога, що не витримав натиску („В диму, в огні, в кривавому ошматті... вже відступали най­мані полки”); негода, що ускладнювала проведен­ня військової операції („А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя. Хитає бій, як чорні терези”); підступний вигук хана („Гетьман зрадив!”) і, нарешті, „гостина” у Гірея („Не жалів мені хан ні вина, ні кумису, ні меду. М'яко спати було”), яка була прихованим полоном („чумиза кримський, він мене держав почесним гостем, тільки під сторожею”).

Постать хана Гірея окреслена в непривабливо­му освітленні, викликає огиду вже його зовнішній вигляд. ІІортрет поданий не відразу, а домальо­вується окремими виразними штрихами, витриманими в імпресіоністичній манері („Ідол в шов­ках і шкурах”, „чадів, як головешка, на біло-сіро-му коні”; „ На нього глянути — не скупиш. Як чорт кощавий на корчі, в сорочці чорній, аж лис­кучій, у пурпуровій опанчі”; серед наложниць і дружин — він як суха голівка маку серед настурцій і жоржин.

За непривабливою зовнішністю --- ще огидніше,

дворушницьке єство („ То він ці села кров’ю заскородить. То хоче ласки в короля. Це хитрий хан, він знає, що він робить. Саме зрадницькі, підступні дії хана стали однією з причин поразки, проте Богдан (а разом з ним і автор) не ототожнює його з усім татарським народом („Татари — ні. Народ не зрадить зроду. Їх за два сім тисяч полягло. Або ногайці. Пригорща на­роду. А понад них вірніших не було”) Неприпус­тимо також ототожнювати пихату шляхту І польський народ у цілому. Через те Богдан Хмель­ницький зізнається, що його дії вимушені, спря­мовані насамперед проти панства, яке не­помірним гнітом запалило іскру ворожнечі („Польщу я любив. Сам їй ніколи б зла не за­подіяв. Якби ж то моя воля — не допустив би крові. Не я на ці народи ману таку наслав. Я жив --- би з ними в мирі”). Тому-то діяльність україн­ського гетьмана знаходить підтримку в польсько­му простолюдді.

Богдан Хмельницький цікавить Л. Костенко най­перше як унікальна особистість — велика в політичних, воєнних діях, у коханні й слові. Поетеса прагне вдивитися в його збурену, складну душу, в його думи-муки, в яких сконденсовані найпекучіші проблеми XVII ст.: народ і вождь, рівність і свобода, злочин і кара, вірність і фала, гріх і спокута, кохання і сім'я, держава і мова, поет і народ.

Характер гетьмана виписаний багатогранно, домінує в ньому патріотичне начало. Не тільки особиста кривда та образа, не користолюбні егоїстичні інтереси („для себе — жив би я в Суботові, в ставку розводив коропів”) керують вчинками полководця, а турбота про долю всього народу, бажання створити могутню незалежну державу, яка б зайняла почесне місце в сніговій спільноті („Ми за державу билися свою”, „не ра­ди слави і не задля помсти, --- а за свободу рідної землі”, „мусив цю державу збудувать...”

Гетьман у романі — не тільки талановитий воєначальник, а й мудра, освічена, з розвинутим почуттям прекрасного людина, що узгоджується з історичною правдою („Я теж, мабуть, не темний чоловік. Горація читав. Словами золотими все залягло скарбницею ума. Врочистий грім високої латини і мудра в’язь слов’янського письма. Турецьку знаю. Польщизну вчив. Французька на мазі”) Він наділений дивовижною здатністю впливати на маси, вести їх за собою („ Ти має чар. Тобі дано від Бога. Ти маєш дивну владу над людьми.”), що також зафіксовано в історичних джерелах. „ Гіпнотичний вплив... Хмельницький умів справляти на маси”, --- констатується в одному з них. Саме ця незвичайна риса забезпечила йому й гетьманство („ Мене зробили гетьманом. Мені дали козацьку корогву і привілеї з королівським іменем”) , і славні перемоги над ненависною народові шляхтою.

Б. Хмельницький — не лише великий держав­ний муж, а й звичайна людина, дбайливий глава родини, який любить своїх дітей, турбується про їхню долю („ А з мене й справді тато був незлий”). Він невимовно страждає, побачивши „кров на спориші”, коли Читинський „до смерті запоров” його сина, що був „мізинчичок, мазунчик, а вже таке сміливе”.

Відомий літературознавець В.Фащенко зауважував: „Людина не може зображати саме лиш „натхнення”, у неї є ціле суцвіття рис, до того ж часто суперечливих”. Це властиво й натурі Бог­дана. Його не раз долали сумніви й оте принизли­ве рабське почуття, що нерідко кардинально змінювало хід подій („Під Зборовом пани були не дуже браві. Та я ж їх міг там всіх до одного, коли заскочив їх на переправі!! І тут я раптом сумнівам уліг. В мені підданець гетьмана пре зміг”). Після поразок йому доводилося укладати тимчасові угоди зі шляхтою, які нестерпним тягарем лягали на плечі трудового люду, вести дипломатичну гру з королем ( „ Я все спізнав, усі закони вовчі. І чорту --- на, і Богу --- на”).

Б. Хмельницький часто замислюється над тим, яка вона — влада. Для нього — не сила привабли­ва й страшна, непередбачувана („Важке не діло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. То всяк тебе ще й брудом облива. Умри за них, і то їм буде мало. Усе віддай — обізвуть хитруном”). Ці роздуми Хмельницького нагаду­ють сентенції ще одного українського державо­творця Івана Мазепи із тетралогії Б. Лепкого („яка приваблива ця гетьманська булава”, й вод­ночас вона — то „хрест, котрий прийдеться дви­гати на нову, українську Голгофу”, бо навіть серед найближчого оточення „нема ні згоди, ні братолюбія. а лиш один другому завидуємо та ногу підставляємо і... на гетьмана свого московським людям усячину нашіптуємо до уха...”).

Образ гетьмана Хмельницького постає в ро­мані Ліни Костенко як сув'язь особистого й гро­мадського начал. Неоднозначно трактуються його інтимні почуття до Гелени, з образом якої пов'язані відверто еротичні мотиви твору. Дехто з літераторів не приховував неприязні то цієї моло­дої жінки, зображуючи її як примхливу „кумасю”, інтриганку, а то й підступну єзуїтську шпи­гунку. Такою вона є в романі І. Ле. Ця гоноровита «троянда із зів’ялими пелюстками”, мовляв, добровільно пішла до Чаплинського як наречена, але закочалася в Єжи Скшетуського, за його намовою стала шпигункою, звінчалася з Дорошенком, викрала в Богдана царську грамоту, напоїла воїнів Нечля перед боєм зі шляхтою, була схоплена на місці злочину й відправлена до гетьмана на розправу.

У романі „Берестечко” подібна детективно-мелодраматична фабула відсутня. Авторка пропо­нує дещо іншу художню версію.

Пані Гелену Чаплинський забрав силоміць („Вона йому належала з принуки”), але жінка за­лишилась небайдужою до Богдана („потайки при­ходила до мене, приносила у кухлику вина”). Але під час тривалої відсутності гетьмана, втомив­шись від самотності, скучивши за чоловічою лас­кою, піддалася на спокусу дворецького й довіри­ла йому ключі від козацької казни. Якими тільки зневажливо-оціночними означеннями не наділяє поетеса цього лицеміра-лакея („ Дворецький з нього --- перша кляса. Солодкомовний, у лакействі --- зух. Його слова б у мисочку --- маляса, у спеку можна вивестися з мух. Липучий равл в золоченій лівреї, блідий холуй, драглистий від сидні”; „ Така порода вутха і плоха”; „Меткий панок, зі тих, що не погребують. Воно запхне і совість за манжет. Таке нікчемне — кидик, сухо­ребрик”). І „отой слимак”, „нікчемне м'яло”, „блідорота неміч” викрав казну й зі страху всю вину переклав на жінку („А він лякаєсь: це все во­на!”). Гелена, хоч і не встояла перед спокусником, була ніякою не «кумасею», а першою гетьман­шею України, найбільшим коханням Богдана, йо­го щастям і болем („Я кохав не одну. А щасливий був тільки з нею”). Вона для нього — „щастя по­линове”, „перелюбниця”, „лайдачка”, „синів не­нависна мачуха”, „змія зелена” й водночас „моя Гелена... моя Гелена”. Ця жінка стала для Богдана цілим світом жаги й невголеної пристрасті, її вла­да над гетьманом була величезна. Вона являлась йому в снах, він марив нею і жив тим видивом („я згадував її, я жив тим кожним ментом”, „беріг в душі, як найдорожчий скарб”. Прагнучи поясни­ти те, що cталося, сивіючий гетьман і докоряє дружині, яка не зберегла жіночої честі та з нього „серце вийняла”, „ душу всю запомийнила”; і зви­нувачує себе („це я винуватий, це я, кохана”) за те, що за походами та війнами „недолюбив, недоголубив”, а її пристрасна, палка натура прагнула ласки й „рознемоглася в такій розлуці”; і картає сина Тимоша, який, маючи гарячу вдачу, поспішив із карою — „зробив шибеницю з батьківських воріт”, бо мусив вибирати „бать­ківські ворота чи батьківську ганьбу”. Тоді як сам Богдан, навіть переповнений шаленством, не зміг би підняти руку на свою любов („то ж був не на­каз, то ж була розпука, то ж був тільки шал”, „Я ж коли у гніві, то уже не я”). Як засвідчують істо­ричні джерела, Хмель (так його прозвали в на­роді) звичайно був „стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті й енергії.”

Стосунки з Геленою розкривають ще одну грань характеру гетьмана --- благородство і шляхетність у поводженні з жінкою. Це виявилося у тому, що гетьман не принижував кохання мізерними підозрами („ не приїжджав употемку, употай, аби вночі заскочити обох... Поки віриш, поти й душа не піде в жебри до тривог”), і в тій лицарській науці, якої навчав сина Тимора („ я ж тебе вчив, що коліту не можна ударити і квіткою. Щоб ти ж мені виріс лицарем, а не яким душевбогим”).

В образі Богдана Хмельницького акумульовані феміністичні погляди Ліни Костенко, яка нама­гається оцінити поведінку жінки за однаковими мірками з чоловіком, опинись він у подібній ситу­ації. Адже сам гетьман (у чому щиро зізнається) „був женило, джиґун, не послідній таки бабо­дур”, тоді як „жінці варто лиш оступитись, то гріх від Бога і від людей. Уже й гуляща, уже й повія, і поговір на неї, і сором”. Тому органічно впліта­ються в роман християнські мотиви всепрощення вільних чи невільних гріхів („Прости їй, Боже, невільний скором!”). Невимовно страждаючи. Богдан подумки звертається до сина: „Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою, щоб не боса стояла перед Богом?..”

Не буде перебільшенням стверджувати, що Ліна Костенко, показавши незвичайне кохання ге­роїв, подає власну, дещо відмінну від традиційної історичної, версію про причини поразки козаць­ких військ під Берестечком. Суть не лише в тому, що Іслам-Гірей відвів свою кінноту й загримав ге­тьмана. Змучений чорною тугою, полководець не міг ефективно проводити воєнну операцію. А по­руч не було ні Кривоноса, ні Нечая, котрі єдині не боялися гетьманського гніву й могли вивести його із страшного заціпеніння („Я був понижений і вбитий. В мені було зерно поразки”). Так обезсилити велетня могла тільки смерть справжньої любові.

Історія цього трагічного кохання зайвий раз довела, що Богдан — і велика особистість, і зви­чайна, не позбавлена слабкостей, людина. Тягар непоправної втрати („мойого болю безнемірність”), поразка в битві на деякий час па­ралізували силу та волю полководця, змусили шу­кати забуття й розраду в горілці (хоч,

можливо, поетеса гіпертрофує цю згубну звичку) і навіть навіювали думку про самогубство. Вже окремі портретні деталі, розкидані по всій тканині тексту, свідчать про моральний надлом героя („я тут п'ю, розхристаний, розхряпанин, аж мерехтять в очах зелені коники”, „голова на плечах, як горіх-дутель”. „А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель? Який же я там столикий! --- то малий, то великий. Настовбурчені брови, на лобі кривуля, хмуровоке барило, і ніс як багруля.”)

Але як і належить великій особистості, Богдан подолав душевну кризу, зібрав розпорошене військо, твердо вірячи, що „ми ще постанем зі своїх руїн”, „Ми переможем”). Своїм вос­кресінням немолодий уже гетьман значною мірою завдячує вірному коханню, що так не­сподівано спалахнуло, Ганни Золотаренко, сестри ніжинського полковника, чоловік якої, теж пол­ковник, поліг під Корсунем. Любов цієї жінки стала цілющим бальзамом на зранену душу Бог­дана („Ця жінка, що прийшла в моє життя, вона цілюща в дотику і слові. Важкі осмути пізньої любові вона знімає дотиком з чола”).

Окремими яскравими мазками, психологічно переконливо, історично достовірно шальовані в романі образи козацької старшини, найближчого оточення Хмельницького: Богуна, шо є ніби жи­вим докором совісті Богдана („Та найстрашніше — очі, очі! — скажені очі Богуна... А на Страш­ному стрінемось Суді, Богун мені подивиться у вічі,— що я скажу йому тоді!”). Поки гетьман „від горя соловів”, він тридцять тисяч війська у неділю вночі через болото перевів”, звелівши в трясовині „мостити греблю хмизом, жупанами”. Людина рішуча, наполеглива, не здатна до політиканства. Богун міг би стати гідним наступ­ником Богдана, бо „вміє так розколихати духа, --- що Україна загуде як дзвін”. Відчайдушний, са­мовідданий, кароокий полковник - татарин –„всіх добрих слів достойний Джеджалик”, ніжинський полковник Іван Золотаренко, полков­ник Небаба — „правдивий був козак”. Образ ос­таннього несе значне ідейно-художнє наванта­ження, з ним пов'язані фантастично-містичні мо­тиви (типовий романтичний прийом): дух козака Небаби, з'явившись із небуття завдяки во­рожінню відьми, передрікає майбутню долю ге­тьмана і всієї України: підписання Переяславсь­ких угод, які пізніше зневажить „підшитий лисом цар”, смерть Тимоша „в битві піл Сучавою” і Юрія „в турецькій стороні”, смерть самого Бог­дана, який і потому не знатиме спокою („Його Чарнецькпй виверне із гробу і вистрелить з гармати його прах”); появу літ через двісті „гетьмана слова”, який „Богдана п'яним назове”. В цьо­му епізоді відчутні прямі ремінісценції з Шев-ченкової поезії, зокрема з віршів та поем „Чигрине. Чігнрине...”, „Великий льох”. „Розрита моги­ла”, (Стоїть в селі Суботові...” й особливо з вірша „За байраком байрак...”, в якому виписа­ний згідно з романтичною традицією образ козака-нетяги”, що встає з могили й іде степ з тугою-співом(„ нас тут триста , як скло! Товариства лягло! І земля не приймає”).

За принципом контрасту до козацького середовища, у викривально-сатиричному плані змальовані представники польсько-шляхетською табору, які відзначалися не стільки відвагою, скільки пи­хою та зневагою до народу: Чернецький, якому, „чорно в роті, а вже в душі стокрот”: І Страус , „довгоногий”: і Хубальд „висівчаний”: Пшепюрський — „трохи жевжик і трохи патріот”; Потоцький — „старезний вже, подібний до сивої со­ви, — так наче йому розум хтось білими нитками рідесенько і швидко пришив до голови”; Лянцкоронський — „там таке барило, там на такому пиві настояна пиха!”

.'

Гостро сатирично змальовує поетеса й своїх доморощених панів — Ревух, Киселів,— які прийняли чужу віру, блазнюванням, плазуванням досягли влади й майнового благополуччя. На її думку, „такі свої чужіші чужини”, бо й „матір продадуть і Україну по світах оббрешуть”. Автор виносить їм суворий безапеляційний вирок: „Не­навиджу перевертнів. Це кодло, мабуть, не, ніж вороги, нашкодило”.

Найрельєфніше виписаний Єремія —- „бун­дючний син волоської княжни”, який навіки заплямував благородне ім'я свого далекого пра­щура Байди Вишневенького. Змальований згідно з історичною правдою, Ярема є антиподом Б. Хмельницькому. Пихатий, самовдоволений. без крихти сумління, „усе привчений бачити зверха --- не здатен був сумлінням всовіститись”. Огид­на вже його зовнішність, в якій вражаюче точно схоплена деталь — очі, крізь які проглядає його
жорстоке єство („непривабливий з лиця. Воно у
нього зле, байдуже, — щось од вчорашнього млинця. Бліде, холодне, невиразне... Але очі --- як буре небо в сірім клоччі. А то прокотить по лицю як блиск остиглого свинцю. В зіницях зашмор­ги гойдає химерно вигнута брова. Лиця ніхто .не
пригадає. Очей ніхто не забува”). З образом Яре­ми
пов'язана тема зрадництва в романі. Виправдання­
для його нелюдських дій не може бути тому, що­
він не „загарбник войовничий”, а кат свого­
рідного народу, через те для Хмельницького(відтак і
автора „він найгидчий”. І його чекала заслужена кара --- безславна, не лицарська смерть. Всупереч традиціям українського народу говорити про покійника хороше. Ліна Костенко, змальовуючи сцену смерті та похорону Яреми, не знаходить для нього і крихти співчуття. Перевертні й зрадникові не може бути прощення. Адже „прийшов кінець такому сатані. Коли ще світ такого вродить гада?”.

Сатирично-викривальний пафос образу Яреми у романі Ліни Костенко діаметрально протилежний романтичній орієнтації Г. Сенкевича при змалю­ванні цього історичного діяча. У романі „Вогнем і мечем” Ярема —- „многославний”, мальований із захопленням, у дусі билинних богатирів („За­кричить — дерева в лісі тремтять, ногою тупне — яр у лісі зробиться”).

Ліна Костенко добре знає історичний матеріал (події, дати, особистості), сумлінно добирає істо­ричний фактаж, причому виявляє хорошу обізнаність з найдрібнішими деталями й подро­бицями. Поетесі відомо, наприклад, що початок великого повстання збігся з такими астро­номічними та природними явищами, як затемнен­ня сонця, поява комети, напад саранчі, що витлу­мачувалось як застереження чи кара Божа.

Згідно з історичною правдою відтворено в романі страшні картини сплюндрованої, спустошеної землі --- справжнього Армагедону ( Горить Волинь. Болить Галичина” ; „Усе в тернах. Бур’ян та кропива... На землі душі дивляться з небес. І риє призьбу здичавілий пес” ; „Усе ж тут поруйноване. Нема притулку півню ані псу. Лиш дикі звірі в заростях зіноваті незриму здобич іклами пасуть... Знущання. Знищення. І зник народ, замучений і чесний”).

Художній історизм роману „Берестечко” спи­рається на народнопісенне історичне мислення і має яскраво виражений фольклорний характер. Приміром, батальні сцени, майстерно передані поетесою, змальовані в дусі українських народ­них пісень та дум з їхньою тропікою, символікою, ритмомелодикою: „Гей, та було ж нас доволі! А зосталось триста. Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті. Дві душі зосталось, та й ті непаристі. І госа, хлопці, госа, понад берегами! Тече річка кервавая темними лугами. Біжать ляхи до берега, да всяк сполошився. Всі козаки повбиваті, а один лишився. . А у нього ж ані шаблі булатної, ні пи­щалі семип'ядної. Тільки й те, що коса, та й та по­щерблена... Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце. Цілять йому у личенько, цілять йому в серце. А він себе лясь по грудях, та й по білім ли­цю — докучають комарики гей у косовицю!..”

Створення історичного колориту козацької епохи досягається широким використанням за­старілої лексики (історизмів та архаїзмів), а також полонізмів, проте деякі з них потребують коментарів, оскільки незрозумілі сучасному читачеві.

Заслугою поетеси в романі є те, що події укра­їнської історії розглядаються не відокремлено, а в загальносвітовому контексті. Так, історичним факт, зафіксований у деяких джерелах, про посольську місію Богдана Хмельницького до Франції художньо трансформується в доказ значимості впливу зовнішньої політики України на загальноєвропейський політичний курс „У доброму віці і зрості я їхав з Варшави, аж де --- Його ко­ролівської мосці посланням до принца Конде. Чи хто пригадає тетерка , як я їм тоді підсобив? Я полк їм послав до дюнкерка, і полк той мене не зганьбив!”). Поділяючи думки тих істориків, які вбачали одну з можливих причин українсько-польської війни в зовнішній нестабільності, воєнному протистоянні між державами („...скрізь одні терни. Лежить Німеччина в руїнах тридця­тилітньої війни. Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті”), Ліна Костенко акцентує на визволь­ному характері цієї війни („Усі держави б'ються між собою. Ми ж за державу билися свою”).

Ставлячись з великою відповідальністю до історичного матеріалу, дотримуючись наукової достовірності подій і фактів, поетеса досліджує їхній вплив на майбутнє рідної землі. Як зауважу­вав німецький письменник і філософ Ф. Шлегель, „Історик — це пророк, звернений у минуле”. Історичний роман Л. Костенко крізь призму ми­нулого освітлює багато явищ сьогодення, проек­туючи їх на майбутнє. Приміром, така болюча проблема, як місце України та її народу у світі. У роздумах Богдана Хмельницького, в яких вчувається голос автора, з сумом констатується факт, що великий народ із багатими традиціями, гідний поваги, який міг зайняти почесне місце у світовому співтоваристві, насправді принижений, занедбаний.( „ От ми такі і є в очах всієї Європи --- козакко, чернь, поспільство для ярма, ізгої, бидло , мужики і хлопи, в яких для світу речників нема”). Щоб нас за поважали у світі, потрібно за поважати самим себе, зняти з себе „тавро поразки”, скинути пута віковічного духовного рабства. В здійсненні цієї величної місії провідна роль належить поезії, українському слову(„ Вмирати вмієм, по степах гасати, але себе не вмієм написати. У цій страшній великій боротьбі на вмієм так сказати о собі, щоб світ здригнувся, і на всі віки були преславні наші козаки... І де той геній, до народу дбалий, щоб розбудив наш умисел оспалий?! І не нікчемним словом, що як належить, а як народу гідному належить!”).

Поетесі болить становище рідної мови --- принизливе, зневажене, тому вона гостро полемізує з тими, хто вважав, що „мова ця погана і невдатна, для філософій різних непридатна. Що це наріччя, як йому здається, для вчених слів ніяк не надається. Що з тої мови, попри всі старання, лише одна невіжа і блукання”.

Ліна Костенко відстоює її повноцінність ( „ Вони вважають темними людьми. Але ж, диви, найпершу в світі Біблію --- слов’янську --- миру появили ми!”).

Як справжній патріот, поетеса бачить негативні риси нашої ментальності: байдужість, терпимість, соціальну інертність --- й водночас щиро бажає щасливої долі для свого народу ( „ Я знаю свій народ. Кляну йому пороки. Але за нього Господа молю!”). В цих словах вчувається пристрасть Шевченкової та Франкової музи.

Вивести „сумний, зацькований” народ на світовий рівень, на думку поетеси, покликані народні проводирі („ То треба ж якось піднімать на дусі, а не в болото втоптувать народ!”). Проте на шляху історичного поступу вожді не завжди дбали про інтереси народу, а задовольняли власні корисливі цілі чи політичні амбіції, прирікаючи маси на злигодні й страждання ( „Отак ми й загрузаємо в убозство. Є боротьба за долю України. Все інше --- то велике мискоборство”). Ці слова могли б стати лейтмотивом усього роману, якби не інші, в яких минуле --- урок для сучасного й основа віри в майбутнє:

Не допускай такої мислі,

Що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

Історичний роман у віршах Ліни Костенко "Бе­рестечко" присвячений змалюванню вікопомної трагічної події (поразки війська Богдана Хмельницького під .Берестечком 1651 р.), осмисленню причин цієї поразки» її ролі в національній історії та духовно­му житті нації. Написаний ще в 1966-1967 рр., ро­ман тривалий час доопрацьовувався автором і був опублікований уже в незалежній Українській державі.

Моє ставлення до творчості Ліни Костенко

На мою думку, Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: „Не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю. Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись ЇЇ чіпати.

На основі власних досліджень можу сказати, що ліричне „я” поезії Ліни Костенко змагається з історією, порушує моральні проблеми, що стоять перед людиною XX століття, замислюється над жорстокістю цієї епохи, яка так брутально топтала будь-які вияви гуманності й водночас була сповнена гуманістичними ідеями. Найважливіша пам'ять (історична, особиста, родинна) полягає в тому, щоб не загубити чогось важливого в процесі побудови власного трибу життя. Поетеса, засвоївши уроки Тараса Шевченка, мовчазно, в щонайвищих алюзіях виспівала пісню про голод, про репресії проти української інтелігенції, і, з другого боку, увібрала досвід чудового світу середземноморської культури з перспективи України, відгородженої від Європи політичною завісою. Звідси така важлива здатність поетеси виражати власний досвід у суперечностях і розтерзаності свого часу без лакування й полірування. У поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль змагається зі стилями культури, вразливість творчої індивідуальності - з ідеями епохи, біографія - з історією. Поетеса, яка не все могла висловити, виспівати, усвідомлює, що з нею завжди залишаються іронія або мовчання. І ці дві останні цінності, які відсилають нас до її біографії і прикмет

індивідуального стилю, вона зберігає як незаперечну печать власної неповторності.

За книжку „Інкрустації”, видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах „Берестечко” і окремою брошурою видана лекція „Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті „Києво-Могилянська академія”. У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.
Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Я вважаю, що саме поезія Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, - “Ще не було епохи для поетів…” Усім цим і дорога для нас Ліна Костенко – наша сучасниця.

Список використаної літератури

Брюховецький В.С. Ліна Костенко. --- К.: Дніпро, 1990.

Гусар-Струк Д.О. Історичний роман Ліни Костенко. // Сучасність. --- К., 1990, №5.

Клочек Г.В. Історичний роман Ліни Костенко „Берестечко”. --- Кіровоград.: Зоря, 2000.

Нечволод Л.І. Посібник-порадник з української літератури для старшокласників та абітурієнтів. --- Харків, 1996.

Панченко В.К. Поезія Ліни Костенко. --- Кіровоград., 1997.

Поезія Ліни Костенко, Олександра Олеся, Василя Симоненка, Василя Стуса. ---К.: Наукова думка, 1998.

Ромашенко Л.М. Минуле --- урок для сучасності, проекція на майбутнє. // Українська література в загальноосвітній школі. --- 2000, №9.

Савка М.В. Життя на барикадах поезії. // Дивослово. --- 2005, №3.

Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів 10-11 класів середніх шкіл. --- К.: Український письменник, 1993.

www.referatna12.ua

www.referats.kiev.ua

www.rambler/top100/literature.ru