Реферати українською

Життя Івана Сошенко - Література українська -

Життя Івана Сошенко - Література українська - Скачать бесплатно

мне этот карандаш ! „І Бідний Іван Максимович ретельно заточує йому той олівець. Та було і гірше тих знущань. Померла каштелянша гімназії. В матраці виявили іменний банковий білет на 200 рублів. Гроші повинні були дістатись її дітям сину і доньці. Директор мав види на ту доньку, тож захотів сфальсифікувати заповіт, якого та не залишила, і в ньому відписати все доньці. Тож знову опівночі терміново викликав Івана Максимовича і наказав написати той заповіт. У завжди покірного Сошенко затрусились руки, йому стало погано і він просто втік, нічого не написавши. З того часу він став чи не найпершим ворогом Єгора Зимовського. І от наприкінці травня 1849 під час уроку каліграфії, який вів Іван Максимович, гімназисти почали казитись. Директор, який з коридору почув шум, розлючено влетів в клас і загорлав до старости: „Кто зачинщик этого бедлама?” . Хоч винним у тому лементі був синок багатого шляхтича, та староста вказав на хлопця з бідної родини. Як не захищав того Іван Максимович кажучи, що цей хлопець самий сумирний у класі і не брав участі в неподобствах, директор наказав сторожу зірвати с хлопця одяг і розтягнути його на вчительській кафедрі. Після того, як сторож втомився бити, він саморучки став з усієї сили шмангати бідного хлопця різками. Бив так, що спина хлопчини перетворилась в криваве місиво. Втомившись, директор притягнув Івана Максимовича обличчям майже до самої скривавленої спини і загорлав „ это не моя, это Ваша обязанность сечь виновных! Нате Вам розги и секите, пока не осознает своей вины!». Іван Максимович соромився навіть голос підвищувати на учня, а тут йому наказують бити невинного. Від виду крові Іван Максимович втратив свідомість. Його довго відливали, а прийшовши до тями, він тут же написав рапорт про відставку. Як не вибачався директор, як не прохав залишитись, хоч би на час, доки знайдуть йому заміну, Іван Максимович твердо відмовився. Тепер він жив тільки на гонорари від малювання. На щастя, ієгуменья жіночого монастиря Аполлінарія, яка разом з монашками перейшла з католицизму в православ’я, замовила йому престольний образ Успення Божої матері величезного розміру з фігурами у натуральну величину. Півтора роки писав Іван Максимович той образ, зате вийшов він незрівняним. Вдоволена ієгуменья не тільки заплатила йому 600 карбованців сріблом ( 3 його річних зарплати в гімназії), але й подарувала ошатний будинок понад річкою. Сошенко з дружиною негайно переїхали в нову оселю, а щоб не було нудно самим у великому будинку (дітей їм Бог не дав), взяли до себе її сестру Емілію з двома дочками.

Життя Івана Максимовича налагоджувалось. Була своя домівка, любляча дружина, веселі племінниці. Хоч він , як і раніше, занадто довго працював над замовленнями, та коштів у сім’ї хватало, адже гувернантки заробляли більше старших викладачів. Та весною 1851 Івана Максимовича чекала нова халепа. Зима того року була холодною і затяжною. Тим радіснішою здалась весна. Наприкінці квітня, Сошенко запросив Чалого і ще декілька друзів - вчителів на пікнік у верболозі над річкою поряд з його будинком. Погомоніли, попліткували, поспівали. Тоді, як і нині, пікніки не обходились без оковитої. Іван Максимович, незвичний до горілки, захмелів і приліг тут же на молодій, зеленій травичці подрімати. Через якусь годинку Марселіна розбудила його і відвела до дому. Але тої годинки на холодній землі виявилось достатнім для сильнішого запалення легенів. Старий Якимович вже не практикував. Марселіна привела молодого, знаменитого лікаря, який з відзнакою закінчив Медичну Академію в Санки-Петербурзі. Світило довго вистукувало і вислухувало Івана Максимовича, нарешті заявило, що у Івана Максимовича вже повністю з’їдена сухотами одна легеня, у розпалі процес у другій. Жити пацієнту залишилось лічені години. Чалий все ж привів Якимовича. Старий лікар довго слухав і обдивлявся Сошенка, нарешті сказав, що справа не така вже й безнадійна, він попробує його вилікувати, але відвари, які треба пити, дуже –дуже не смачні. Марцеліна приготувала ті відвари, але Івана Максимовича знудило, лише він покуштував один з них. Він вирішив покластись на Бога і не пити ту гидоту.

Ранком, з пісною пикою, з’явився Єгор Яковлевич Зимовський, походив біля ліжка, а потім почав втішати Марселіну: „ Вам , сударыня, всё равно придется плакать, сегодня или завтра, так лучше начать сегодня : ведь надежды никакой нет, это видно!”...

Марселіна вдарилась в плач, а директор тихенько, скромненько вийшов. Тільки за директором зачинились двері. Іван Максимович, який вдавав з себе непритомного, щоб не спілкуватись з ним, гримнув на Марселіну: „ Та замовкни ти, рано відспівуєш! Бреше він! Таки буду я малювати! Буду!”. З пересердя він залпом випив всі три жбаники з відварами, які приготував Якименко , і заснув. Ранком він почув себе настільки добре, що зажадав олівця і став малювати злу карикатуру на Зимовського. Через місяць хвороби як не бувало! Допомогли злість і відвари Якимовича. Та цей місяць Чалий разом з Теодоровичем чергували біля хворого. Мало того, щоб допомогти йому матеріально і дошкулити Зимовському, влаштували в гімназії лоторею, в якій розіграли копії з картин палацу Потоцьких „Водограй”,”Ранок” та „Вечір”, які зробив Сошенко. За копії виручили аж 250 рублів сріблом. З-за тої лотереї у Чалого зовсім зіпсувались відносини з Зимовським і він навіть поїхав у Київ з проханням перевести його до 2-ї Київської гімназії на місце щойно померлого вчителя словесності. Генерал Траскін в той час вже вийшов у відставку і попечителем був призначений сам генерал-губернатор. Звичайно, йому було ніколи займатись освітою, то на цій ниві, аж до 1858, року царював помічник Попечителя Юзефович, який після відставки Траскіна отримав генеральський чин. Генерал прийняв Чалого непривітно. Справа в тому, що на місце старшого вчителя словесності і історії вже претендували багатий поміщик- письменник і професор Київського університету Селін, кандидатуру якого підтримував директор гімназії Ригельман. Юзефович заявив Чалому, що не проміняє знаменитого професора на вчителішку, який навіть дисципліни не знає і подає прохання перед самим початком учбового року, а не за 2 місяці, як це зробили інші претенденти. То ж довелось потратити цілий рік, поки з допомогою впливових друзів Чалого генерал- губернатор Бібіков, через голову Юзефовича, задовільнив прохання Селіна про відставку і призначив на його місце Чалого.

Довідавшись про перевід, останні канікули в Немировській гімназії Чалий вирішив провести у мандрах. Він запропонував Сошенку поїхати по його й Шевченка рідним місцям. Обіцяв взяти на себе всі дорожні витрати. Іван Максимович радо пристав на цю пропозицію. Свої мандри вони почали зі знаменитого Уманського дендропарку, створеному Феліксом Потоцьким для коханої Софії. Милувались фонтаном, мальовничими алеями, підземною рікою, печерами і терасами. Іван Максимович робив замальовки, Михайло Корнійович писав вірші. Потім вони поїхали у Вільшани до першого вчителя Сошенко, його вуйка - самодіяльного художника Степана Превлоцького, який добре знав і пам’ятав юного Тараса Шевченко. З тих його розповідей і почав Чалий свою знамениту книжку про Шевченка. А потім всі разом поїхали до Олександра Превлоцького, який ледь не замучив їх своїми нудними одами, та запам’ятався Чалому тим, що мав з жінкою аж 25 дітей !

Від Превлоцьких поїхали місцями „ які сходив Тарас малими босими ногами”. Спілкувались з його родичами, друзями. Михайло Корнійович старанно нотував їхні розповіді про Тараса. А потім поїхали до Сошенкових батьків у Звєнігородку. Батьки дуже постаріли. Жили убого. Після 20 років служби повернувся у безстрокову відпустку з солдатчини молодший брат Іов. Як грамотного, до того ж відставного солдата, його призначили писарем в міську управу. Недовго прослуживши, він зробів підлог – замість одного селянина, записав в рекрути зовсім іншого. Виправовував це тим, що у першого селянина був „синдром судоми вказівного пальця”. За те відкриття синдрому судоми його забрали в арештантську роту. Довелось , як відкупні, віддати всі гроші, що в них були і повертатись в Немирів.

Тут їх чекало розставання. Чалого виїхав до тепер своєї престижної 2-ї Київської гімназії. Сошенко залишився без єдиного друга. Замовлення він виконував дуже повільно, то ж жили на гроші, які заробляла Марселіна. Бідній жінці доводилось бути з панськими дітьми з раннього ранку до пізньої ночі. Сошенко жаліється Михайлові Корнійовичу:

„Жена только изредка приходит домой посмотреть на хазяйство. Бедная она! Как она трудится! У этой безалаберной шляхты( гдео на гувернанткой) нет никакого порядка: с утра до вечера занимается с детьми и вечера несвободна. Что же касается меня, то кроме известных вам занятий моих, ещё должен слідить за всеми хозяйственными мелосами. Отупел страшно! Тепер бы вы меня не узнали: вместо искусства должен думать о необходимостях и потрібностях – страшно и подумать, на что я извёлся! А что будет дальше, без средств для жизни? Одна надежда на труды, а где взять работы? Мисль , что будет впереди, ужасает меня и руки опускаються”...

В такий безнадії пройшли цілих два роки. Нарешті місцевий магнат Г.Абаза (це його симпатягу племінницю збезсмертнив Тарас Шевченко) захотів мати в своїй Петербурзькій квартирі картини, до яких він звик з дитинства у родовому палаці в Тульчині. Випадково дізнавшись, що зовсім поряд, в Немирові, живе приятель Шевченка, який вчився малювати разом з ним, у тих же професорів, отже малює в тій же, знайомій по портрету племінниці, манері, він запропонував Івану Максимовичу зробити копії з улюблених картин. За це він обіцяв повне утримання і гарну грошову винагороду. Навіть добрячу хату, куди можна переселитись зі всією ріднею запропонував. Знову до Івана Максимовича повернулась удача. Він пише Чалому у вересні 1855: „ Ах, если б вы знали, каное удовольствие для сердца и полное раздолье для воображени, отрешившись от мира, жить для искусства! Эстампы мои разбросаны в живописном беспорядке, гипсовые фигуры – тут же налицо, сов семи известными Вам приналежностями моей рабочей комнаты...Тут же Четьи-Минеи и другие книги дополняют картину мого существования. Одного лиш не достаёт в моей комнате –Жизни!

Р.S. Е.П.Абаза приглашает меня переехать на жительство в Тульчин со всем моим семейством, но жена не соглашается, думая, что зимой неудобно переселиться всем и потому порешили, что лучше мне одному перебраться со всеми своими чемоданами».

В таких комфортних умовах, але один, він прожив тільки рік. У 1856 році Чалий, написав йому, що в гімназії відкрилась вакансія учителя каліграфії та малювання , він запропонував кандидатуру приятеля і директор Ригельман цікавиться його згодою. Сошенко поцікавився подробицями, адже добре знав легендарного І.Я. Краснокутського, який робив вигляд, що викладає каліграфію і малювання, а сам весь віддавався садівництву. Бере та Бергамоти, які вивів Краснокутський, прикрашали сади кращих Київських селекціонерів. Заради того унікального саду, за рахунок якого він і нову хату збудував і численне потомство вигодував і вивчив, Краснокутський відмовився від уроків малювання. Для тих уроків прийняли молодого та дуже талоновитого художника Алєксєєва. На жаль, ще в Академії Мистецтв він, по свідоцтву його однокурсника, відомого художника Іордана „подвергался пагубной страсти пьянства, за что не раз сидел в карцере ”. Після Академії він був призначений в Бориспільське дворянське училище, одружився, перестав пити. Начальство, на його біду, перевело його до Київа. Дружина не спішила переїзджати і він знову запив по чорному. Колеги сторонились його, лише Чалий відносився до нього по людськи і навіть приходив у гості з гостинцями. От як він описує свій візіт до Алексєєва на Великдень, коли він приніс до того освячену паску:

«Вхожу в первую комнату- за столом, ничем не прикрытом, сидит седой кавкалер, протянув вперёд свою деревяшку, а против него пьянчужка-нищая. На столе шкалик, стакан и полба, сильно засохшая. Я в другую комнату- мне представилась такая картина: на обшарпанном диване возлежит сам хозяин в засаленном халате, надетом на голое тело. По столу и по полу насыпана мука, над диваном висит «китара», а по комнате бегает хрюкая и повизгивая поросёнок…»

Як тільки на місце Рагелмана призначили виконуючим обов’язки директора жорсткого Грінкова, він захотів негайно звільнити Алєксєєва. Чалий ледь вмовив його почекати, доки він спишеться з відомим художником Сошенко, який з-за конфлікту з Зимовським зараз сидить без роботи. Хоч Зимовського і примусили у 1852 році, після того, як його відлупцював доведений до безумства учень Вольський, подати у відставку, та вакансія вчителя каліграфії та малювання з 1950 року була зайнята молодим випускником Академії Мистецтв і перспектив у Івана Максимовича знайти місце вчителя на Вінничині не було.

Ясно, що Сошенко з радістю згодився на перевід до престижної Київської гімназії. Марцеліна , як колиись до Тульчина, не схотіла їхати і до Київа, вважаючи, що там вона не знайде місця гувернантки. Тож Сошенко жив У Чалого на всьому готовому а зарплату пересилав у Немирів дружині. Нарешті, йому і Чалому вдалось переконати її, переїхати в Київ, щоправда вона згодилась не переїзд тільки при умові, що забере з собою і племінниць, яким в Київі легше знайти пристойних женихів. Продавши будинок, подарований ієгуменією, загрузивши скарбом дві підводи, вона з двома племінницями поїхала в Київ. Сошенко зняв для сім’ї затишну квартиру у церковному домі, неподалік від будинку Краснокутського, до саду якого навідувався восени по груші. Нажаль, Марселіна дійсно не змогла знайти в Київі міста гувернантки – пани віддавали перевагу корінним киянкам. Вона занудьгувала. Величезним сімейним святом став візит до них Шевченка під час Успенського поста в серпні 1859. Марселіна ожила, не знаючи, як і приймати дорогого гостя, друга молодості її чоловіка. Племінниці, особливо чорнява Ганнуся, не могли надивитись на знаменитого поета, який базікав по польськи з їх матусею та її подругою Леонтинкою. Почувши, що у кращого приятеля гостює сам Шевченко, віршами якого він марив з 1840 року, прибіг Чалий. Іван Максимович познайомив гостей і вони довго втрьох блукали мальовничим Київом.

Та от Шевченко виїхав назавжди з України. Знову потекли сірі будні. Замість дітвори, Марселіну обсіли хвороби. Після того, як у 1861 році вони з Чалими їздили до Канєва хоронити Шевченко, здоров’я її зовсім погіршилось. Вона всі гроші, що були накопичені і що заробляв Сошенко, витрачала на знаменитих лікарів, які відсилали її один до одного, нарешті порекомендували поїхати у Рокитне до екстрасенса. Нажаль, той екстрасенс гроші взяв, а допомогти не зміг. Марселіна вирішила повернутись помирати додому в Немирів, де до того ж ще доживав вік знаменитий лікар Якимович, на допомогу якого вона сподівалась. З Немиріва за нею приїхала сестра Емілія і в Травні 1863 вона назавжди розпрощалась з Іваном Максимовичем. Це було якраз в розпалі польського повстання, тож тяжко хвора жінка вимушена була в дорозі ночувати на дворі. Та поїздка остаточно підірвала її здоров’я. 1 липня вона пише Сошенкові свого останнього листа:

„ Ванечка, мой голубчик! Получила я твоё письмо и 10 рублей серебром, за что тебе премного благодатна. Не оставляй меня, несчастную, в настоящем моём положении и Бог тебя во сто крат вознаградит за это!Зинович, приняв меня в лечение,столько сделал чуда, что с того времени, как я писала тебе до настоящего числа у меня опухоль совсем сошла, и ноги так исхудали, что совершенный скелет; но зато открылась теч возле косточек, а вокруг – раны ужасные...Сколько страданий приходится вытерпепть, того и высказать я не в состоянии! Бувало по двое и по трое суток не могла глаз помкнуть и ничего взять в рот. И только стону и плачу...Теперь, слава Богу, всё то ужасное прошло. Минович надеется вылечить меня, говорит, что это у меня вследствие простуды. Скажу тебе, что Зиновьича ставлю высше всех профессоров Киевских: те только брать умент, а этого не знаю, как и отблагодарить. То ещё счастье моё, что есть кому ухаживать: раны постоянно нужно обмывать и потом тёртою моркоью обвязывать...Что-то и ты, голубчик мой. Не хвалишься добрым здоровьем, и к тебе беда чипляется! Більше не могу писать- во первых нельзя долго сидеть, а во вторах глаза у меня болят: это меня новая напасть, ещё не испытанная.Не забывай меня, крепись!”

Цей гіркий лист був останнім. 7 липня Емілія написала, що Марселіна померла. Поховавши дружину, повидававши заміж племінниць, Іван Максимович залишився один, як перст. До того ж Чалого за участь у похованні Шевченко, відправили директорствувати у Білоцерківську гімназію. І тут, як у насмішку, Івану Максимовичу стали поступати дорогі замовлення портретів Олександра 11 для різних присутніх місць та учбових закладів. Коли треба були гроші для хворої Марселіни, не було ні одного замовлення. Тепер же Замовники вистроювались чергою – краще і надійніше Сошенко портрети царя на Україні не писав ніхто. Самотність свою Іван Максимович став ділити з тваринами, перетворивши свою квартиру у притулок для бездомних собак. Він став активістом товариства захисту тварин.

На Україні, як і в Петербурзі, з’явились художники-передвижники, виставки яких стали провадитись в Київі.Іван Максимович був в захопленні від їх творів і водив своїх учнів по декілька разів на кожну з цих виставок.

Наприкінці життя, залишившись самотнім, Іван Максимович став пристойно заробляти. Та от пенсія йому належала тільки після 35 років праці, при цьому роки роботи в Ніжині не зараховувались. Тоб-то раніше 1881 року йому пенсія не світила. Іван Максимович став відкладати на похорон і за 10 років зібрав майже 1000 рублів сріблом. Про такі величезні гроші колись вони з Марселіною і мріяти не могли...

Івану Максимовичу настав 70-й рік. Вік та здоров’я примушували думати про смерть. Перед смертю він схотів провідати рідний Богуслав, вклонитись могилкам предків. В липні він виїхав пароплавом з двома онуками до Черкас, де здав їх батьку, а сам найняв бричку і поїхав один до Богуслава. Це молодому їхати в бричці цікаво і приємно. По дорозі застав дощ. Іван Максимович промок. Легенький вітерець викликав запалення легенів. Візниця-жид здав його на постоялий двір у Корсуні. Слава Богу, у Івана Максимовича були гроші, щоб заплатити за постой та за те, щоб хазяїн сповістив про його стан Варфоломія Шевченко та попрохав у того допомоги.

Варфоломій примчав зразу до друга свого Тараса. Він не міг залишатись при хворому, то ж приставив до нього свою молодшу доньку, яка доглядала за ним, як медсестра. Почувши, що на постоялому дворі лежить хворий друг самого Шевченко, два місцевих лікарі взялись його безкоштовно лікувати. Біля його постілі цілодобово чергували гімназисти та студенти, його колишні учні. Та в такому віці від пневмонії вмирали навіть члени Кремлівського Політбюро, оточені кращими в сіті лікарями. Що могли зробити звичайні провінційні лікарі... З Київа приъхав виконуючий обов’язки директора гімназії Онисим Іванович Пасецький з грошима на лікування та переїзд до Київа. Та пошта йшла так же довго, як і нині. Отож лист про хворобу Сошенка дійшов до Київа тоді, коли Сошенко вже помер. Проводжала його майже все місто. Поховали над Россю. Через деякий час над могилою поставили прекрасний пам’ятник. Завершити цей нарис хочеться віршом великої Ліни Костенко про той пам’ятник:

ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
Ще тут всілякі грози прогудуть.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам'ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.
Лишився тут, спасибі тій вербі.
Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився
твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

К.т.н. Володимир Сиротенко( Вербицький)

Праправнук автора „України” Пантелеймона Куліша

Правнук соавтора „ Ще не вмерли України” Миколи Вербицького

Онук автора „За Україну, за її долю”Миколи Вороного

Син майора, що врятував Святого Карела Войтиллу

Автор 20 винаходів та наукових розробок і 198 публікацій

Координатор ЛОО Міжнародної асоціації російськомовних літераторів