Реферати українською

Життя та творчість Дмитра Павличка - Література українська -

Життя та творчість Дмитра Павличка - Література українська - Скачать бесплатно

та добрі напластування подій і явищ іще точніше й випукліше підкреслю­ють минуле. І в нових крилах залишається та основа, з якою ти прийшов у життя. Тому і в Дмитра Павличка розвинувся, задзве­нів, зацвів у слові вічний катран прикарпат­ського Покуття, з смереками і дубами, з мо­золистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне залізним плугом і посіяним зерном. Тому в поета зрубана ялиця плаче людськими сльозами, і жаль йому пшеничного колоса, який топче ногами кохана дівчина, бо той колос виплекали хліборобові руки. Лісове пташа свистить у нього за пазухою, як у чародійника, душа гуцула роздмухує бла­китний вогонь слова, і сам він схожий на сі­вача, в якого

...зернини — то слова.

Як відберуть їх на насіння —

Мене чекає воскресіння,

І сонце, і весна нова,

І слави жнива золоті.

Та мав би вищу нагороду,

Як стали б хлібом для народу

Хоч на єдиний день в житті.

Так починається чітко сформований поворот душі і слова. Обриваються на цьому крутому маршруті малі тіснуваті стежки дитячих вражінь і замилувань,— хоч і які вони чарівні,— конденсується внутрішня енергія почуттів, інші фарби лягають на палітрі, і приходить сувора мета суворого слова — служити люди­ні. Явище нібито і не нове, але без нього поезія стає половою, одиноким осиротілим тілом, сірим багаттям, яке нікого не зігріло, чи тією убогою іскоркою, що, не розгорів­шись, погасла на вітрі.

Колись, після війни, відомий український письменник, що проживав у Львові, сказав мені з гіркотою: «Щось не видно у нас моло­дих поетів. Ось би в який час заговорити го­лосом Івана!» Він мав на увазі, звичайно, Івана Франка. Письменник у своїй гіркоті не добачав, як під сірими галицькими стріхами виростають молоді крила, як вони шукають Франкових маршрутів, і стануть лупати важ­кий камінь тієї дороги, що верстав і не докінчив великий співець. А сьогодні на Франковій землі працюють десятки на диво обдарованих і талановитих поетів, а з-поміж них крупним планом, масштабністю поетич­ного слова виділився Дмитро Павличко, кни­ги якого знані тепер по всій Україні та й далеко за її межами. Він з перших своїх кат­ренів став на ту тверду каменярську дорогу кропіткої упертої роботи, без зовнішнього блиску і словесної пишноти, без сухозлотиці дешевих метафор і рим, як стає молодий ко­валь до горна, певний своєї правоти і правди, з надією, що викуваний плуг прокладе бороз­ну і знайдене мужнє, вірне слово породить пісню.

Дмитро Павличко, коли йому радісно чи гір­ко, весело чи сутужно, щоразу звертається до свого порадника і вчителя, до великого Каме­няра, звіряючи йому свої таємниці і знахідки, ніби питаючи, які дороговкази ставити на життєвих шляхах і роздоріжжях.

Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до німоти. Хто ще умів любити так, як ти, Хто кликати умів ще так до бою, Кого ще так боялися кати...

Багато хто з наших віршотворців дарував Франкові свої посвяти і послання. Але Павличкові цикли віршів про Каменяра мають своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіогра­фічне карбування. І їхнє своєрідне, з точним, ніби викутим, словом звучання носить на собі печать творчого духу, який не можна переоцінити, назвавши його Франковим напрям­ком в нашій поезії. Є своя особлива принада у відшуканні і відкритті нового, до тебе не сказаного. Але також є принада відкривати нові скарби на тій дорозі, що нею пройшов твій талановитий попередник. У Павличка є обидві риси цього обдаровання. Вони в його сьогоднішній поетичній практиці злилися в одне добре литво шукань і тверджень, в один міцний корінь, що дає плід і посів. Я не хочу бути настирливим у цитуванні поетових рядків, бо часто цитуванням та пе­реказом самого змісту віршів наші шановні критики підмінюють внутрішню характери­стику творчості, а особу поета роблять таким собі соціологічним придатком до його роботи. Але все ж хочу навести рядки, в яких Павличко певен своїх завдань:

Тепер не коле вже мене стерня,

Я — на хребті осідланого слова,

Дзвенить залізна рима, як підкова,

Прудкий скакун думки наздоганя.

Із таким щирим, відлитим словом, що дзве­нить, як підкова, виріс поет Дмитро Павличко, щоб служити своєму народові. Скільки разів прихильники чистої краси благословляли пое­зію, повну спокою і тиші, слово, одвіяне від гіркоти чи радості життя. «Поезія — це най­кращі рядки в найкращому ладу»,— говорив англієць Кіто. Це гарно, але неповно, бо справжня поезія — це і цвіт землі, зачарова­ний небом, і літопис пристрастей, і людська ду­ша, сповнена торжества і муки, і ще, і ще... А починається вона там, де починається біль за людину; без цього вболівання об'єктивний світ поезії став би мертвим і сірим, як догма, що пережила себе, і всі її прикраси та обладунки стають порожніми брязкотельцями. Молодому поетові Дмитрові Павличку не до­велося обирати символ віри. Така віра вже була втілена в титанічній роботі Шевченка і Франка, революційна поезія України повела її до нових вершин, і йому, дитині гуцуль­ських трударів, плоті від плоті народу, юна­кові, що знає, почім ківш лиха, випало стати в міцний злютований ряд поетів-громадян і з молодечим запалом обстоювати правду жит­тя. А її обстоювати завжди нелегко. Минули літа в роботі, і ми бачимо, як змужнів тембр голосу поета. Тепер його легко можна розпіз­нати серед багатьох; звучання його набрало глибокої розмаїтості: лірична нота переплі­тається з сарказмом чи іронією, філософський роздум — з гнівним громадянським осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в задушевну пісню. Така розмаїтість є добрим свідком творчих перспектив і потенціальних можливостей поета.

Павличко — людина допитливої, неспокійної вдачі; якби не судилося бути поетом, став би, можливо, мандрівником чи відкривачем нових земель. Він багато мандрує. На його палітру лягли кольори польського і угорського неба, зашуміли в рядку сосни Суомі і канадських лісів, чорно-сині тони Куби, картатість нью-йоркського Бродвею. Але поза барвами і ди­вами зовнішнього світу, поза пишнотою рек­ламних вітрин і неонової мішури пильний зір поета бачить людину, в її падінні і зрості, в її внутрішніх пристрастях і конфліктах.

Інтернаціоналізм його мислення і совісті, виплеканий в надрах рідного народу, розкрився і задзвенів високою нотою у віршах суворих і ніжних. Ми відчуваємо, як сердечний біль поета переливається в «біль Гренади і траур­ну зажуру Конго», а глибокі свої симпатії він адресує кубинським дівчатам, що за боро­дачем офіцером ідуть з важкими автоматами за плечима. Душевна розмова його кладеться до убогої негритянки, рукам її він співає «золоту хвальбу».

Чорна моя! У чорну нивку

Малим багато я зерен загріб...

В мого народу у пошанівку

Чорна робота і чорний хліб.

Я все віднині робити буду,

Щоб слово «чорний» чистим було.

Оця повага до людини і її праці на землі, до її революційних, моральних і національних святинь, до її минулого і майбутнього є ха­рактерною для закордонних циклів Павличка. І можливо, саме в ці часи, перебуваючи між іншими людьми, під іншими враженнями, в нього так гостро і по-синівськи ніжно забри­ніла основна струна його творчості, найінтимніша мелодія його життєвого покликання — любов до рідної землі, з її хлібом і сіллю, до її людей, з печалями і радостями, пошана до материнської пісні і мови, бо розлука з нею, в кожної людини поза категоріями пое­тичними, породжує щемний біль, ту невивчену безсмертну ностальгію, яка ніколи не ми­неться.. Вона жила у вогнистих Шевченкових творіннях, будила Франкові думи у європейській ночі, Рильському у Парижі щебетала українськими солов'ями і в молодій поезії України пустила свій животворний корінь. Тож не раз і не двічі мій друг карбує в ряд­ках, в задушевних роздумах це високе почуття.

О рідне слово, що без тебе я?!

Осміяний людьми кретин-стиляга,

Безрідний, кволий жебручий блудяга,

Що сам забув давно своє ім'я.

Моє ти серце, пісня, і відвага,

І прізвище, і сила, і сім'я.

Ти вся душа нескована моя,

В найтяжчі дні — надія і наснага.

«В найтяжчі дні — надія і наснага»! Це не просто гарний, ефектний рядок, бо в ньому закладена тверда основа того, чим живе поет, що кермує його думкою і роботою. А сьогодні в Павличка тієї роботи задосить. Він добре настроєний, як музичний інструмент, кожна струна бринить, відповідає людині. І думкою, і звучанням, і вболіванням. Художник слова, створюючи хоч найменші цінності, сам зростає в роботі. Так здорове дерево відкладає міцний шар древесу, щоб рясніше плодоносити. І птиця міцнішає в крилі. І вода вергає каміння, шукаючи би­стрини плину. А що ж людина? їй дано мисль і чудодійний дар слова, аби перетворювати буття і формувати людське щастя. Поезія — найтонша форма перетворення і видіння сві­ту, і служити їй — значить щоразу обновлювати себе, нарощувати нові клітини, бо від­творене не є доконечним, а перейдене не відкривається вдруге.

Молодий голос Дмитра Павличка вийшов сьогодні на нове широке коло. Він сам змуж­нів, став скупішим і суворішим на слові. Кру­тий етап роботи вимагає зосередження. Пора плодоносу просить гудзуватого коріння. Він сьогодні його відрощує, нещадно відрубуючи те, що непотрібне в дорозі, хоч іноді і жал­кує за тим, що було несправедливо ображено чи перекреслено. Але не цим характер­ний сьогодні Павличко. Новий час породив не тільки в матеріальному світі нові енергії і відкриття, але і в духовно-творчому житті: заглибив процеси образного мислення, усклад­нив ліричні рефлексії і асоціативні сполу­чення. Ідейно-філософська масштабність віку викликає сьогодні до дії поезію інтелектуаль­ну, мудру на слові, безмежну в своїх катего­ріях і художніх потенціалах, де сфера емо­ційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим — у меті своїй, — найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкрит­тям людської вдачі. Діалектика душі прагне до складної діалектики слова. Отже, поетові із справжнім обдарованням є над чим попра­цювати, відкриваючи нові сторінки ще не баченого і не пережитого, коли диво поетич­ного слова несе в собі величезну напругу на­дій і тривог майбутнього дня. Дмитро Павличко мужньо виходить на цю дорогу. Пульс нової поезії, безкомпромісної до ідилічної бездумності і рожевого лакуван­ня, владно полонив його. Вірші «Руки», «Цим­бали» та інші вірші збірки «Гранослов» є тому вірною запорукою.

Придивляйся до рук своїх. Придивляйся,

Думай, кому ти їх подавав неохоче,

Згадуй усе, що ти ними зробив.

Добре, якщо не затремтять ніколи

З ненависті до тебе твої власні пальці.

Ох, ці руки, ці мозолясті віти трудового жит­тя! Вони пам'ятають звичку батька мислити мозолями, несуть твоє дитинство на глибоких зморшках, спалюють невірно обрану стежку. Підлість боїться помаху цих рук. Поетова мисль, шукаючи глибинних джерел, тепер одягає нову образну тканину: цимбалюк з обличчям, «як місячний вечір», «при­везла мені валізку яблук і серце скарг», «пла­щі із льоду, як з нейлону, блищать на плечах лип і кленів», «скоро їх буде весна палити вітрами темними і солоними...». Ми знаємо, що ця міжрядкова тканина епітетів і порівнянь ще не є доконечною цінністю, але вона кладе хороші містки до складнішої метафоричності та філософських алегорій, які і є в поезії справжнім скарбом.

Мені хочеться побажати Дмитрові Павличку, як і самому собі, більше знайти оцих скар­бів, цієї квітучої папороті щастя, що захована в тайниках слова. Але й то ще не все. Бо з кожною знахідкою кожен з нас іде на твер­дий іспит, на живий суд людського серця. Чи не так? А серце знає, де слово міддю дзве­нить, а де розпадається, як глина. Тож нехай те відлите слово буде йому порадником і су­путником на шляху, по якому ще довго йти.