Реферати українською

Незнайомий вам Тарас Шевченко - Література українська -

Незнайомий вам Тарас Шевченко - Література українська - Скачать бесплатно

у всіх в голові,

Що ходять до одного вчителі в школі,

що ходять усі чергові...

Що всі побратались, що всюду порада,

що всім нам за матір Украйна свята,

Що школа жіноча й Жіноча Громада,

як мак на горі процвіта... "

На час навчання в Київському університеті племінника прихистили сестри Голіцини, що жили на початку Тарасівської у кам’яниці з колонами... На вакації виїжджав до батьківського Чернігова. Про ті його регулярні відвідини Чернігова збереглись спомини відомого громадівського діяча, члена Державної Думи Іллі Людвіговича Шрага:"Найбільш серйозний вплив на мене за часи гімназії мав Микола Андрійович Вербицький. Він в той час перебував у Києві, де навчався в університеті св. Володимира, але дуже часто прибував у Чернігів до своїх батьків. Він розповідав нам про свої зустрічі з Шевченком в Санкт-Петербурзі, де він також вчився в університеті і мешкав неподалік від Шевченкового житла. Розповідав про похорони Тараса і студентські заворушення, через які був звільнений з Санкт-Петербурзького університету. Розповідав про Громаду, давав книжки, читали ми його "Помийницю";під його впливом склався гурток, який відбирав і записував слова для "Словника", читали "Основу", "Записки о Южной Руси". У Вербицького в Чернігові я вперше побачив Павла Гнатовича Житецького та Івана Петровича Новицького, які приїздили гостювати до Чернігова... "

Та Микола Вербицький так і не створив у Чернігові Громади, лише культурно-просвітницький гурток. А Громаду створив осінню 1861 лікар Степан Дмитрович Нос, який отримав призначення до Чернігова. Чернігівська громада називала себе куренем. До цього куреня входили: Леонід Глібов і його дружина, вчитель гімназії, друг Опанаса Марковича Ілля Дорошенко і сам Опанас Маркович, завідуючий повітової школи Карвасовський, історик Олександр Лазаревський, старший вчитель гімназії Олександр Тищинський, студент університету Микола Вербицький, член земської управи Микола Константинович, брати Білозерські, гімназист Федір Вовк та інші...

Невдоволені тим, що Петербурзька "Основа" не поспішає друкувати їхні матеріали, Чернігівські громадівці того ж 1861 року вирішили видавати власну газету " Чернігівський листок". Спочатку за цю справу взявся Опанас Маркович, та занадто скандальним було ім’я його жінки, відмовили йому в виданні. Тоді за справу взявся викладач гімназії Леонід Глібов, який і отримав дозвіл на видання "Чернігівського листка". З жовтня 1962 по серпень 1863 він був єдиним україномовним друкованим періодичним органом у всій Російській імперії(У кінці 1862 року "Основа» припинила існування), якщо не рахувати сатиричної "Помийниці" Миколи Вербицького, яка з осені і до самого кінця 1863 друкувалась у друкарні університету св. Володимира.

Величезний успіх у Чернігові мав гурток "Шановці своєї народності", активним членом якого були і Микола Вербицький з сестрою Марією. Гурток поставив в Чернігові "Наталку Полтавку" лібрето та музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенко був режисером постановки...

Осінню 1861 знову повернувся до Києва, хотів відновитись у петербурзькому університеті, та Делянов пригадавши йому той переклад "Єщє польська не згінєла" передав йому "височайше повеління: повертатись туди, звідки приїхав" А потім була висилка Чубинського до Архангельської губернії. Микола друкує в останньому, грудневому числі " Основи" вірш-звернення до побратима:

НА СПОМИН ПАВЛУ ЧУБИНСЬКОМУ

Пригадай же милий брате на чужій чужині,

як ми жили, працювали на рідній Вкраїні

Як збиралася біднота до твоєї хати,

Щоб спочити після праці, пісню заспівати,

Щоб забути на хвилину лихо те тяжкеє,

Що так сушить-в"ялить серце, серце молодеє...

Веселий час-стояло літо і зеленів той гай густий,

І красувалось рясно жито на рідній ниві золотій.

Прийшла пора -на ріднім полі зелене жито одцвіло,

Одкрасувалось і додолу колоссям повним полягло,

І гай осипався- у гаю пожовкле листя шелестить,

А в твоїй хаті, в тому раю, мов у могилі- все мовчить...

Там збиралася бідота, гуляла-співала

З журби й лиха, доки доля лихая спіткала

Тебе друже незабутній, названий мій брате!

Ой, не приде вже бідота до твоєї хати,

Не зійдеться, не збереться і не заспіває

Тиху пісню, що нам серце бідне розриває...

Що робити, вірний друже, будем правди ждати,

Поки знову завітає до нашої хати...

Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце

В нашу хату убогую, в розбите віконце... "

А в 1863 на Миколу і на всю Чернігівську Громаду звалилось нещастя. Сталось це так. Працював у Чернігові з 1861 року землемір Іван Андрущенко. Був він членом Московського проводу герценовської "Землі і волі". У Лютому 1863 він повернувся до Москви і отримав завдання облаштувати на Україні гуртки "Землі і Волі" які були поки тільки на Полтавщині. 6 липня 1863 Андрущенко опинився в Чернігові. щоб облаштувати тут агентуру землевольців. Зупинився він у Степана Носа, першими навістив Параску Глібову. до якої залицявся та Олександра Білозерського. Білозерський запропонував йому провести зустріч, як вечірку у нього, Білозерського. На цю зустріч крім Степана Носа запросили і Олександра Тищинського і Леоніда Глібова з дружиною. Глібов не прийшов та й свою красуню-дружину не пустив. Отож була чисто чоловіча вечірка, як звичайно, не без оковитої. Розмова точилась гучніше і гучніше, бо Тищинський, який вже посидів у Петропавлівській фортеці по справі Кирило-Мефодієвського братства, не хотів туди потрапити знову, та й Білозерський і Нос скептично дивились на ту "Землю і Волю". Не змігши їх переконати, Андрущенко перейшов на крик. А у сусідній кімнаті як раз відсипався після обідньої пиячки співмешканець Білозерського поручник Герасимовський. Той лемент і чорта міг розбудити. Отож він мимоволі чув кінець розмови. Коли зовсім допекло, він висунув запухлу пику через напівпричинені двері і попрохав крикливих гостей забиратись. Перейшли на квартиру Носа. Білозерський, ранком, не заходячи до себе, виїхав у відрядження до району.

Просинається ранком Герасимовський, іде до кімнати Білозерського, щоб вияснити причину лементу. Господаря нема, зате на столі лежить надірваний пакет з паперами. Герасимовський почав читати ті розсипані папери, і що ж він прочитав - відозва :"Свобода №1" з печаткою "Землі і Волі", ще з десяток прокламацій та брошурок з закликами до повалення влади. Герасимовський схопив пару паперів і побіг до жандармського полковника, який мешкав неподалік. У того теж розколювалась голова після вчорашньої пиятики. Отож ухопився за жбан розсолу і так, попиваючи розсольник, стали розбиратись в агітках "Землі і Волі". Полковник зразу ж повідомив губернатора і отримав наказ заарештувати Андрущенка, Білозерського і всіх, хто був у нього в гостях. Жандарми, на відміну від нашої СБУ свою справу знали. Швидко зрозуміли, що і Білозерський. і Тищинський ніякого відношення до "Землі і Волі» не мають. А щодо Носа, то він сп’яну заїхав у вухо жандарму, а це вже революційний виступ! Отож вся робота звелась до допитів Андрущенка. Та він ніяк не коловся. То ж зробили звичайний провокаційний трюк. Посадили до камери 18 річного семінариста Грицька Альфонського, що відбував ув’язнення за дрібну крадіжку і скоро повинен був вийти на волю. От з цим Альфонським і передав Андрущенко прямо в руки жандармам лист до Глібова, в якому просив по все повідомити московських знайомих. Ті листи повністю викривали діяльність Андрущенка, ставили під удар майже всіх землевольців з його московського гуртка, ще й зробили співучасником Леоніда Глібова. Отож зробили трус і у Глібова і у всіх учасників гуртка "Шанувальників своєї народності".

Зробили трус і у сестер Голіциних у Києві, де тоді мешкав Микола Вербицький. Хоч його у тій справі і визнали невинним, та після того трусу, тітки відмовили йому в домівці. Довелось перебратись у напівпідвал по Назар’ївському провулку, що був поряд. Батько відмовився надалі надавати грошову допомогу, отож жив виключно на гонорари, які в ті часи були такі ж як і нині на Україні... Доводилось обмежуватись їжею з трьохкопієчних булочок"-жуліків" та півкопієчних склянок молока... (знаєте, я й зараз сумую за тими київськими медоводмухняними "Шуліками" та молоком з автомату в Пасажі, моєї студентської юні. На цьому фото з тих далеких часів ми з сестрою в Пасажі, біля того молочного автомату).

Не дивлячичь на ті тяжкі умови життя, а може саме з-за того, що хотілось забути про ту скруту, знову став видавати "Помийницю", а Павло Житецький забезпечив її друкування. А як же знаменитий Валуєвський Указ, який забороняв видання на українській мові? Хочете вірте, хочете ні, а такого Указу взагалі не існувало. Був лист від Міністра внутрішніх справ Валуєва до Міністра народної просвіти. Зацитую цей лист від 18. 07. 1863 за № 364 повністю:

"Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличающихся более или менее замечательным талантом или своей оригинальностью. В последнее время вопрос о малоросссийской литературе получил иной характер, впоследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели ввиду лишь образованные классы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В Санкт-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в с. -Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея ввиду следующие обстоятельства: обучение во всех без изьятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающемся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши;что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами. в особенности поляками, так называемый, украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии.

Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадаэт с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступившим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков . Наконец, киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурою перевода на малороссийский язык Нового Завета.

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея ввиду, что вопрос обучения грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с Министром народного просвещения, обер. прокурором св . Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, создать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произвендения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовеного содержания, так учебных и вообще, предназначенных для первоначального чтения народа приостановиться. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее Государя Императора воззрение, и его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.

Сообщая Вашему превосходительству о вышеизложенном, имею честь покорнейше просить Вас, м. г., почтить меня заключением о пользе и необходимости дозволения к печатанию книг на малороссийском наречии для обучения простонародья.

К сему неизлишним считаю присовокупить, что по вопросу этому, подлежащему обсуждению в установленном порядке, я ныне же вошел в сношение с генерал-адьютантом кн . Долгоруковым и обер-прокурором св. Синода.мне с представлением

Не лишним считаю присовокупить, что киевский цензурный комитет вошел ко мне с представлением , в котором указывает на необходимость принятия мер против систематического наплыва изданий на малороссийском наречии. "

Як бачите, та "справа Андрущенка" таки примусила графа Валуєва зайнятись українською мовою і заборонити нові видання. А як же Миколина "Помийниця"? Адже друкували її вже після того Валуєвського листа? Та вся справа в тому, що "Помийниця" друкувалась в університетській друкарні, друкувалась як студентська газета. Університет в першу чергу підпорядковувався Міністру освіти Головіну, а той вважав:" Сущность сочинения - мысли изложенные в оном и вообще учение, которое оно распространяет, а отнюдь не язык или наречие, на котором оно написано, составляют основание к запрещению или дозволению той или другой книги, и старание литераторов обработать грамматически каждый язык или наречие и для сего писать на нем и печатать - весьма полезны в видах народного просвещения и заслуживают полного уважения. Посему Министерство народного просвещения обязано поощрять и содействовать народному старанию. "

Отож і став Микола друкувати свою "Помийницю" і вміщувати в ній свої українські вірші. Найсмішніше, що членом редколегії був син того самого гонителя українства Михайла Юзефовича -Володимир. От їхня редакція:Павло Житецький, Микола Вербицький-Антіох, Олександр Лоначевський-Петруняка, Іван Косенко, Петро Косач, Василь Семиренко, Семен Полетико, Олександр Стоянов, Володимир Юзефович, Микола Константинович, Йосип та Тадей Рильські, Іван Новицький...

І така весела студентська газета виходила "раз щотижня(як редактори тверезі)"

Аж до кінця 1863 року. Виходила, мабуть і в 1864 році, та не збереглось ні одного примірника. А виходила таки. бо і Вербицький і його друззі саме в 1864 році закінчували університет. Миколі, дивлячись на дядю -губернатора, дозволили екстерно здати всі необхідні екзамени і розподілили викладачем до Полтавської гімназії, тієї самої, де він разом зі Старицьким не вилазив з карцеру. Тут він зразу ж завоював симпатії гімназистів і гімназисток, і по його словам:"Блаженствовал наподобие птички, весело ходившей по тропинкам бедствий". Не довго тривало те блаженство. Всряг в конфлікт гімназисток з начальницею. Сталось це так- гімназистка випускного класу запізнилась на урок, а начальниця наказала швейцару випхнути її на вулицю й зачинити двері. Подруги ображеної дівчини зразу ж всі разом "подали у відставку". Питання винесли на педагогічну Раду, яка постановила, щоб начальниця вибачилась перед гімназисткою, а всіх дівчат відновили в гімназистках. Таке рішення педрада прийняла під впливом Вербицького. Та начальниця, а вона була впливова в Полтавському вищому світі, відмовилась вибачатись і сама подала у відставку. Цим справа і закінчилась, але у Миколи Вербицького з’явився впливовий ворог. А потім стався інший випадок. Було вирішено ліквідувати пансіон при гімназії. Як водиться призначили ревізію всього майна. При цьому виявилась нестача срібних ложок. В їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після такого вдалого для директора гімназії завершення ревізії, він влаштував добрячу вечерю, під час якої Микола і виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель П. Б. П., про що й заявив на весь голос. Після цього звинуватили в злих намірах, в розбещуючому впливові на учнів і перевели для користі справи в Чернігів. . За околицю проводжала вся молодь Полтави...

Чернігівський період був піком педагогічної діяльності Миколи Андрійовича. Саме тут він став Першим вчителем-наставником Машенькі Адасівської. От що пише в" Біографії Марії Заньковецької" Н. М. Лазурська:

"Запримітивши якось обдаровану дівчинку, Вербицький уже не спускав з неї очей ніколи : дружба Мані з Миколою Андрійовичем продовжувалась і в старших класах... М. А. Вербицький за особистим визнанням М. Заньковецької, справив вирішальний вплив на її духовний розвиток. Місце Вербицького в її біографії тим більше почесне, що цей учитель словесності не тільки вірно відчув загальну обдарованість своєї учениці. її любов до поезії, потяг до книги, але й чуло розгледів її справжнє покликання: сам актор-аматор, він указав своїй учениці її справжню путь-до мистецтва. ., "

Педагогіка була основним покликанням Миколи Андрійовича, та вона не заважала його громадській діяльності. Адже це саме Вербицькому довелось відроджувати Чернігівську громаду після висилки курінного Степана Носа, Білозерського, після від’їзду до Ніжина Глібових... Взагалі то це йому було зовсім неважко, адже разом з ним в Чернігівській гімназії викладали його побратими по "Жиляндії" і "Помийниці" Костянтинович та Хижняков, адже він був улюбленцем Чернігівських гімназистів, які завдяки йому склали кістяк нової чернігівської Громади. Це його учні і друзі Ілля Петрункевич та Ілля Шраг вивели Чернігівську Громаду на новий, всеросійський рівень. Згодом той Петрункевич разом з іншим учнем Вербицького -Миколою Мілюковим створить констуційно-Демократичну партію Російсбкої імперії. Найпотужнішу її партію.

Та закінчувала гімназію Машенька Адасівська вже без свого улюбленого вчителя. Зацитую брата жінки Миколи Андрійовича, відомого художника Івана Рашевського:

" В 1875 г в Мглынском и Сурожском уэздах случился голод, а затем и волнения, потребовавшие административных мероприятий. Было в это время перехвачено письмо какой-то дамы, в котором говорилось об участии Вербицкого в организации возмущения крестян в с. Любещаны. Возникло целое дело и на Вербицкого посыпались обвинения в украинофильстве, в подговоре крестьян к бунту... Результат - бумага из Министерства просвещения о переводе Николая Андреевича для пользы службы в Рязань, но в этой же бумаге было обьявлено, что " если он не пожелает воспользоваться предложением, то будет отправлен в Рязань вообще этапом"

Та адміністративна висилка розтягнулась на цілих 25 років. (10 в Рязані і 15 в Орлі. Майже нічого не знаємо про те його животіння в Росії. Хіба те, що був улюбленим вчителем майбутніх письменника Леоніда Андрієва та економіста Микли Мілюкова.

Повернувся на Україну у 1901. Більшість друзів відійшла у інший світ. Молодь забула і про нього, і про стару Громаду. Дружив з Михайлом Коцюбинським. Привів до нього полохливого гімназиста Павлуся Тичину. Та не шукайте згадок про нього в спогадах знаменитого поета. Могли ж зашкодити...

Та навіть друг Коцюбинський на похоронах Миколи Андрійовича у грудні 19о9 згадав його, як "великого руського народного учителя". Нічого не згадав про його вірші, хоч і сам направляв іх до друку не в одну збірку. Бо вважав, що головним в житті Миколи Андрійовича Вербицького була його подвижницька педагогічна діяльність... Ніколи не були надруковані ні збірки віршів Вербицького, ні спогади про його дружбу з Шевченко, Забілою, Марковичем, Глібовим. Обіцяв йому, вже напівсліпому, розібратись з паперами і надрукувати, що можна, його зять Микола Вороний. Та не розрахував часу і не врахував навколишніх обставин. Побачивши, що роблять більшовики з омріяною ним революцією, емігрував на Захід. Та довго не зміг жити без батьківщини. Повернувся на Україну. Та за ті папери засів лиш у 30-х. . Та прийшли червоні чекісти і забрали зі всім. Заслання одне, друге... А потім знищили разом з паперами...

Не залишилось навіть могили Миколи Андрійовича. Поховали його в родовому склепі на Болдиній горі, що поряд з могилкою Опанаса Марковича. Ще через три роки, поряд з тим склепом поховали і його молодшого побратима Михайла Коцюбинського. А потім спалахнула революція і запалала громадянська війна. У людей з’явились зовсім інші цінності. Стало не до поховань предків. А коли в 1922 році під час мозкового нападу у Леніна, той видав наказ про реквізицію церковних цінностей, знищили родовий склеп, та й так все розрили, що дощові зливи проклали через ту розриту могилу яр-стежку з Болдиної гори до урочища „Святе”...

Ше з часів Кирило-Мефодієвського братства нащадки роду Вербицьких-Білозерських-Рашевських, вступаючи в повноліття, приносили Присягу Роду біля Родового склепу. Я вже приносив ту Присягу біля надгробка Марковичу.(Це ми з сестрою під час впорядкування могилки)

Три юних хлопця написали " Ще не вмерла Україна". Стала ця пісня Гімном України не тільки тому. що під словами випадково з’явився підпис Шевченко. Стала Гімном, бо все їх життя було Гімном своїй Батьківщині...

Володимир Сиротенко(Вербицький)

Координатор ЛОО міжнародної асоціації російськомовних літераторів