Реферати українською

Особливості зображення українського села у повістях І. Нечуя-Левицького - Література українська -

Особливості зображення українського села у повістях І. Нечуя-Левицького - Література українська - Скачать бесплатно

П Л А Н

• ВСТУП
• РОЗДІЛ І ВИТОКИ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОЇ МАНЕРИ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
• 1.1.Особливості формування стилю І.Нечуя-Левицького
• 1.2. Художнє відображення українського села у творах письменників ХІХ ст
• РОЗДІЛ ІІ ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА У ПОВІСТЯХ І.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
• 2.1. Світоглядні особливості народу у творах І.Нечуя-Левицького
• 2.2. Конкретність та детальність письменника-реаліста у зображенні селянського побуту
• ВИСНОВОК
• БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Одне з найпочесніших місць в історії української літератури належать Івану Семеновичу Нечую-Левицькому (1838—1918) — видатному письменнику-демократу, класику літератури. Почавши літератур­ну діяльність в середині 60-х років XIX ст., він за своє довге життя написав понад п'ятдесят романів, повістей, оповідань, значну кількість науково-популярних нарисів, літературно-критичних праць, комедій та історичних драм.

Формування світогляду Нечуя-Левицького проходило в надзвичайно складних умовах розход­ження між офіційною наукою, ідеалістичною філософією, християнськими догматами і життям народу. Як і кожен письменник, Нечуй-Левицький вчився у своїх великих попередників, проймався силою й чарівністю художнього слова. Не безпідставно критика помічала на перших творах письменника впливи гоголівського гумористичного колориту, епічність і широту тургенєвського зо­браження, продовження тематики Т. Шевченка і Марка Вовчка. Хоч, безумовно, Нечуй-Левицький, як таланови­тий і спостережливий художник, залишався вірним своєму власному почеркові [31, с.416].

Самобутній художник слова, майстер широковідомих епіч­них полотен, він своїми творами прокладав нові шляхи розвитку української прози, оспівуючи своєрідність та красу українського села. За словами О.Білецького, Нечую-прозаїку належить першість у відтворенні краси рідного краю, його безмежних ланів, сивого Дніпра та величного Чорного моря. Це й зумовлює актуальність дослідження „Українське село у повістях І. Нечуя-Левицького”.

Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила націо­нальну культуру, послужила дальшому розвиткові літера­турного процесу на Україні. У той же час він одним з перших серед українських письменників відійшов від традиційної селян­ської тематики і змалював майже всі верстви населення тогочасної. України. Зі сторінок його повістей і оповідань постали картини життя заробітчан, трагічна доля московок, гнівні постаті народних месників, безпросвітна темрява пореформеного села.

Письменник викрив і різко засудив нечувану панську сваволю, в'їдливо осміяв сільську старшину, батюшок та матушок, ченців, всіляких “просвітителів”, які вели сите і безтурботне життя. Він створив цілу галерею образів ук­раїнської інтелігенції, представників професури, артистичної богеми та людей суспіль­ного “дна”.

Слово С. Нечуя-Левицького не раз привертало до себе увагу як сучасників — І. Франка, Панаса Мирного, М. Драгоманова, Б. Грінченка,— так і відомих літературознавців — М. Возняка, Є. Кирилюка, Н. Крутікової, І.Приходько, Ю.Мережко, Р.Міщука, В.Зарви, О.Федорук, М.Конончук, А.Колесник та інших. Оскільки постать письменника складна і суперечлива, нав­коло його особи і цілого ряду художніх полотен близько ста років ідуть суперечки, дискусії, висловлюються найріз­номанітніші міркування, хоч ніхто не може відкинути того великого внеску, який він здійснив у розвиток прозових жан­рів. Він був і залишається улюбленим письменником на­роду, а це найвища оцінка його таланту.

Метою роботи є визначення художніх особливостей у зображенні українського села у повістях І.Нечуя-Левицького.

Мета визначила завдання роботи:

—з’ясувати місце та значення творчої спадщини видатного українського письменника в історії української літератури;

—розглянути своєрідність письменницького таланту І.Нечуя-Левицького;

—проаналізувати особливості зображення українського села у повістях І.Нечуя-Левицького

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, 2-х розділів, висновків та бібліографії.

РОЗДІЛ І ВИТОКИ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОЇ МАНЕРИ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

1.1. Особливості формування стилю І.Нечуя-Левицького

Індивідуальна манера є тією емоційно-ху­дожньою домінантою, яка формується в глибоко інтимній сфері митця і є виразом його духовного єства. Неповторним стилем володів І. С. Нечуй-Левицький, роз­винувши у своїй творчості малі епічні жанри і дав перші зразки реалістичного романно­го жанру про сучасність. Вірність правді життя та демократичні симпатії допомогли йому створити чимало справжніх шедеврів, які склали реалістичну епопею тогочасної дійсності.

Відомо, що широкий розвиток худож­ньої прози, зокрема великих епічних жанрів, є важливим етапом формування національ­ного мистецтва слова і пов'язаний з найго­ловнішими закономірностями розвитку нової української літератури, зі становленням у ній реалізму. Наприклад, В.Бєлінський вважав оволодіння романом і пові­стю панівного становища в системі жанрів загальним, навіть всесвітнім явищем [1, с.261].

Загальновідомо, що історико-літературний процес перед­бачає співіснування і взаємодію різних ідейно-літературних напрямів і течій, їх боротьба і зміна не означають повного за­перечення попередніх прийомів і засобів художнього освоєння дійсності: відбува­ється діалектичне зняття й закріплення по­зитивного. При цьому простежується, хай і непряма, зумовленість загальними зако­нами суспільного розвитку.

Розвиток і розквіт романтизму припадає на 30—40-і роки XIX ст. У статті „Загальний огляд найновішої русько-української літератури”(1894) Нечуй-Левицький, характеризуючи наше письменство з 60-х років XIX ст., писав, що „літературні утвори романтичного напрямку” були „ледве примітні в загальній течії літератури пануючого реалістичного на­прямку” [18, с.163].

Варто відмітити, що прозаїк-епік, Нечуй-Левицький певною мірою применшував значення ро­мантизму, в літературі романтичного спрямування він виділяв саме реалістичні тен­денції. При цьому вагомим здобутком романтизму було подолання метафізичного статичного зображення людини, характерного для давньої схоластичної церковно-шкільної, а зго­дом бурлескно-травестійної літератури.

Цікаво, що прояви романтизму спостерігаються і в творчості Нечуя-Левицького, зокрема в його казках „Запорожці”, „Скривджені і нескривджені”. О. Білецький відзначав тут підкреслену поетизацію образів народних протестантів і свідомих борців за волю [2, с.344-345], що було продовженням традицій Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича. Так, обраний Г. Квіткою-Основ'яненком образ оповідача з народу дав змогу поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображене значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів.

Цікаво, що прозі Квітки-Основ'яненка притаманна форма оповіді з ґрунтовними описами побуту, що дало підставу Франкові назвати його „першим українським новелістом-побутописателем” [29, с.120] з біографіями героїв, деталізацією портретних характеристик, зо­крема позитивних героїв у ідеалізованому народно-пісенному дусі, негативних персо­нажів з уподібненням до рослин і тварин. Схожа манера письма була характерною і для Нечуя-Левицького, зокрема у творах з життя й побуту духовенства.

Лірично-поетичне забарвлення до 60—70-х років XIX ст., взагалі визначало стиль тогочасної української прози. Звернення до естетики сентименталіз­му було особливо плідним для розвитку ліричних жанрів, оскільки збагачувало письменство розкриттям внутрішнього світу особи, увагою до людини, незалежно від її станової приналежності.

У першій половині XIX ст., поряд з бурлескно-травестійною стильовою течією, романтизмом та сентименталізмом, в українській літературі утвердився просвіти­тельський реалізм. Саме він виявився на магістральному шляху розвитку літератури, сприяючи становленню критичного реалізму, котрий використав здобутки романтизму та сентименталізму в художньому освоєнні дійсності.

У 40—50-ті роки далі розвивались попередні тенденції, але найпоказовішою була еволюція багатьох письменників од романтизму до критичного реалізму. „Пе­рехід од романтизму до критичного реалізму відбувся, так би мовити, по скороченій дистанції і, незважаючи на швидкість її проходження, був не так етапом боротьби, „розриву”, „ломки”, „переборення”, як еволюцією, переростанням одного в друге, процесом спадкоємного вбирання попереднього наступним” [31, с.142].

З творчістю Шевченка в літературу входить нове розуміння реалізму й народ­ності: не стилізація, не використання окремих фольклорних засобів і прийомів як екзотичної прикраси, не навмисна „простонародність”, „простакуватість” стилю, що вважалося до Шевченка невід'ємною ознакою українського поетичного слова, а орга­нічне злиття з фольклором, розкриття народного життя, світосприймання, народних прагнень, інтересів та сподівань. Його повістям властиві ґрунтовні описи побутових деталей, біографії та ото­чення.

Слід зазначити, що Нечуєві-Левицькому також імпонує епічність у відтворенні предметів домаш­нього вжитку, деталізованої обстановки, біографії героїв, їх настроїв, що дало підставу Франкові сказати: „...він прагне скрізь до повної етнографічної обстановки” [29, с.143].

Окрім того, Нечуй-Левицький вирізниться у літературі 70—90-х років XIX ст. здобутками у створенні багатобарвно­го і рухливого пейзажу. У його творах описи природи стануть засобом виразної психологічної характеристики персонажів.

Отож, в українській літературі 20—40-х років XIX ст. відбувався складний про­цес синтезу і боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: про­довжує функціонувати бурлеск, розвивається романтизм у різних течіях, існують деякі традиції сентименталізму, нарешті, утверджується критичний реалізм. І всі ці напрями набувають своєрідних рис.

1.2. Художнє відображення українського села у творах письменників ХІХ ст.

Традиційна для попередньої літератури близькість до народної творчості породжувала й подібність прозових творів 50—60-х років ХІХ ст. у викладі, якому властива задушевність, ліризм, щирість, емоційність і простота розповіді, мелодійність мови. Зразки такого монологічного письма широко репрезентував журнал „Основа”. Проза „основ'ян” позначена сентимен­тально-ліричною або ж романтично-ліричною манерою, досить характерним для них було моралізаторство, дотримування настанов П. Куліша „на відтворення романтич­но-ідилічних картин із життя українського села” [14, с.222].

Реалістичний метод художнього відображення утверджується і в прозі П. Куліша 50-х років, але знову ж з елементами містицизму, романтизації деяких персонажів. Тому справедливо відзначає Р. Міщук, що „ідеалізація минулого, буколічний опис села, нехтування конкретними реаліями — все це оберталося підроб­кою під художню правду” [14, с.224].

Журнал „Основа” в розділі „З народних уст” охоче друкував обробки народних легенд, повір'їв, казок (В. Кохановського, О. Стороженка, Ганни Барвінок), а в циклі „Людська пам'ять про старовину” вміщував нариси, або „приповісті”, автори яких (С. Ніс, М. Димський, О. Кониський) виявляли нахил до натуралістичного побу­тописання, до етнографічної або родинно-побутової сторони селянського життя, до бурлескно-анекдотичної та сентиментально-дидактичної манери оповіді. З цієї ко­горти „основ'ян” активним використанням народної лексики, багатством живомовних інтонацій О. Стороженко певною мірою був попередником Нечуя-гумориста.

Варто зауважити, що українська література пішла шляхом подальшого поглиблення реалізму. Письменники відтворюють життя народу в типових обставинах, не обмежуючись змалюванням лише побуту й звичаїв, зображають дійсність у її складних соціальних зв'язках. Поступовий перехід від народно-оповідної манери до об'єктивно-епічної спостерігається в багатьох творах 50—60-х років XIX ст. У цей період яскравим представником оповідної прози в українській літературі є Марко Вовчок. Використовуючи традиції етнографічної розповіді, письменниця очищає її від зайвої деталізації, побутовізму, ідеалізації патріархального укладу селянського життя, що властиве було творам „основ'янської” прози. У Марка Вовчка розповідь ведеться од тих осіб, зокрема жінок, які самі пережили лихоліття кріпацтва, яким близькі людські кривди.

Цікаво, що „оповідна” форма на певному етапі виправдала себе у високомистецьких „На­родних оповіданнях” Марка Вовчка, в оповіданнях Д. Мордовця, П. Кузьменка. Однак, прийшов час, коли завдання, що стояли перед українською прозою, зросли, а вироблена оповідна манера не відповідала їм. Нові часи змусили задуматись над питанням про подальші шляхи розвитку укра­їнської літератури, точніше визначити творчий метод, зламати вузьке коло тем, розширити жанрову специфіку, наважитися на створення великих епічних форм, яких українська проза ще не знала. Нова об'єктивно-епічна стильова манера при­таманна вже на початку 70-х років творам Ф. Заревича („Хлопська дитина”), Д. Мор­довця („Солдатка”), А. Свидницького („Люборацькі”).

Свидницький став близьким попередником повістярів-епіків — Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, що побуду­вали в українській літературі класичний, об'єктивно-повістевий виклад.

У зрілих творах цих корифеїв української прози переважає епічна інтонація в змалюванні життєвих подій і явищ, учинків і переживань героїв, де авторський голос фактично „розчинений” у об'єктивній розповіді, де на читача діє насамперед об'єктивно відтворений життєвий процес. Стильова манера Свидницько­го становить органічний сплав опису з розповіддю. Схиляючись до описового викладу, письменник водночас не відмовляється і від монологічного мовлення, адресованого уявному слухачеві.

Принципово відмінним, порівняно з попередньою літературною традицією, є в романі „Люборацькі” пейзаж. Якщо у Марка Вовчка описи природи лаконічні, то у Свидницького більш деталізовані, конкретні, хоча ще досить стислі. В еволюції стилю української прози стильова манера Свидницького засвідчує пе­рехід до широких епічних полотен з життя українського суспільства, до об'єктивної манери письма, що їх дали Нечуй-Левицький і Панас Мирний у 70—80-х роках.

Продовжуючи традиції попередніх часів, українська література в 70—90-х роках досягла нових, значних успіхів. Критичний реалізм саме в ці роки стає основним напрямом української літератури, утверджуючи зображення життя у формах самого життя. Культурне життя у другій половині XIX ст. стає тереном надзвичайно актив­них ідейних суперечок. Питання власне художні перепліталися з питаннями суспіль­ними й політичними.

Українська проза, гідно репрезентована такими видатними епіками, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Франко, звільняється від оповідної манери і будується на засадах об'єктивно-повістевого викладу.

У цілому можна зробити висновок про наявність досить міцного ґрунту для нового злету української художньої прози. Саме в цих умовах починає свою творчу діяльність Нечуй-Левицький. Спираю­чись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, він прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо „українська жизнь — то непочатий рудник.., що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі” [22, с.47].

Об'єктом літератури, вважає Нечуй-Левицький, мусить бути передусім народ, селянство у всій його національній та місцевій різнобарвності „од Кавказу й Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати”. Але й інші класи і соціальні верстви в усій характерності побуту, звичаїв, поведінки, відносин чекають на художнє відтворення свого обличчя й місця в суспільстві.

Й справді, до Нечуя-Левицького українська проза не обіймала так широко й повнокровно українського суспільного буття. Саме за таке його реалістичне бага­тогранне змалювання, за багатство суспільних типів, їхню епічну повноту та яскра­вість, за рельєфність побутових і пейзажних малюнків Франко назвав письменника „великим артистом зору”, „творцем живих типів”, „колосальним всеобіймаючим оком України” [27, с.372, 374].

Нечуй-Левицький значно розширив естетичні обрії української літератури, збага­тивши її новими жанрами й виражальними засобами. В його творчості українська проза здійснила перехід від традиційної фольклоризованої оповіді до об'єктивно-епічної манери, відкривши цим простір для відтворення складних причинно-наслідкових зв`язків людини з суспільством, ліричних і філософських відступів, тобто, для урізноманітнення можливостей художнього відображення складного і мінливого об`єктивного світу.

Головною ж заслугою Нечуя-Левицького було створення соціально-побутової повісті й роману, в яких типові характери змальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані етнографічно та соціально правдиві типові обставини.

Отже, митець-новатор, чудовий знавець дійсності, Нечуй-Левицький вторував шлях наступним письменницьким поколінням у правдивому відтворенні життя українського села.

РОЗДІЛ ІІ ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА У ПОВІСТЯХ І.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

2.1. Світоглядні особливості народу у творах І.Нечуя-Левицького

Багатющим джерелом для пізнання національного світогляду українського народу є творчість письменників-класиків, зокрема, І.Нечуя-Левицького.

Аналізуючи світоглядні особливості українського народу у етнографічно-фольклористичній розвідці “Світогляд українського народу”, І.Нечуй-Левицький підкреслював: “Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи…”[19, с. 4]. Природа являлася українцям в геоморфічній та зооморфічній формі: “Небо здавалося українцям то полем, то морем…, хмари здавалися лісами, дібровами, скелями…, сонце – соколом…” [19, с. 5].

Отже, релігійні уявлення тісно пов’язані з природою (бо українець жив у природних умовах), вона була йому зрозуміла, близька. У її поетизації сконцентровані розвинуті чуття прекрасного, любові, духовності, поривання до ідеального, неземного. Тісний зв’язок з природою сформував в українців мрійливість, чуттєвість, романтичність.

Ці риси українського національного характеру І.Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна, героя відомої повісті “Кайдашева сім’я”. “Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби над водою… Лаврін дивився на річку і співав пісні” [17, с. 349]. Відчуття краси природи є виявом ліричності, багатства його душі. Чутливий до краси і ніжності, Лаврін щиро покохав Мелашку. Йому здавалося, що на побачення з дівчиною його “несуть крила…” [17, с. 354]. Епізодом зустрічі закоханих на природі письменник підкреслює, що за вдачею Лаврін – мрійлива і романтична натура, схильний співпереживати, збудливий і нетерплячий.

Глибоке відчуття краси природи українського села вказує на зв’язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля – основний елемент світобудови, головна ланка в світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі.

Окрім того, на переконання І.Нечуя-Левицького, ідеалом мрій земного життя українців була “сім’я багатого господаря-хлібороба” [19, с. 5]. Яскравим свідченням цього є класичні твори І.Нечуя-Левицького на теми життя українського села.

Зокрема, хліборобська праця прищепила Миколі Джері, герою однойменної повісті, надзвичайну любов до природи, а разом з нею – поетичність вдачі. Він – людина обдарована, розумна, добре малює, різьбить, зробив малу скрипочку, гарно грає і співає. Микола прагне мати своє господарство, прив’язаний до землі, не хоче миритися зі своїм становищем, а тому веде боротьбу з суспільством, яке засноване на насильстві та несправедливості.

Отже, ідеал “господаря-хлібороба” не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті “Кайдашева сім’я” видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ’я, безземелля знищили інстинкт господаря.

Змальовуючи людські характери, І.Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця – культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя. З хліборобськими генами пов’язана й така риса українського національного характеру, як пантеїзм, прив’язаність до землі, землі-матері, а також Матері, жінки-матері і жінки, шляхетна любов до якої витворила своєрідний духовний аристократизм українця.

Окрім того, у своїх повістях письменник підкреслює роль жінки-господині. Як слушно зауважує з цього приводу Б.Цимбалістий, “жінка-мати має особливе значення в ментальності українців” [30, с. 85]. Дослідник відзначив роль жінки в українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини.

Українці живуть чуттям інтимним – глибоким і щирим: “Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату – та тебе, моя доле” [17, с. 86], – промовляє Василь до Ганни (“Дві московки”).

Символом родини й родинного життя українців є власна хата. Значення житла підкреслює І.Нечуй-Левицький міфологічним сюжетом: “Двір, сіни, хата…, куди входить панна з-за золотої стіни, то світ, небо” [19, с. 11].

У той же час, українцям не властиве прагнення до колективного життя та спільної власності. Як слушно зауважує Н.Григоріїв, “опіку батьків над дорослими дітьми українець вважає за нестерпний деспотизм” [6, с. 16]. Саме тому Карпо і Мотря, відомі персонажі “Кайдашевої сім’ї”, після одруження хочуть жити в своїй хаті, мати своє господарство і ні від кого не залежати.

Щасливим та багатим прагнув бачити І.Нечуй-Левицький життя українського народу. Разом з тим, реальне життя українського села, змальоване в творах письменника, різко контрастує з народним ідеалом: це солдатчина, кріпацтво, безземелля.

Автор показує як навколишнє середовище, природа впливають на характер українців. Тому введення ним у той чи інший твір елементів прекрасного (описи природи, обрядовий та етнографічний матеріали) треба розуміти не тільки як спосіб “оживити” розповідь, наблизити її до дійсності, але й як намагання показати світобачення людини.

Пейзажі, які майстерно вмонтовує Нечуй-Левицький у свої твори, є ніби продовженням думок і мрій персонажів, полем зіткнення переживань героя і життя природи. Так, поетична душа старого Панаса Крутя (“Рибалка Панас Круть”) може розкритися лише наодинці з чудовою природою. У таких випадках тональність пейзажу мотивована психологічним станом героя.

Отже, знову бачимо глибинний зв’язок людини з природою – чинник, який є головним для українців. Письменник підкреслює: “Пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом” [19, с. 67].

Таким чином, високохудожні твори І.Нечуя-Левицького про життя українського села – це джерело пізнання національного характеру, світосприймання українця. Саме цей аспект знайшов логічне продовження у творчості письменника, знавця народного життя, майстра творення психологічного образу.

2.2. Конкретність та детальність письменника-реаліста у зображенні селянського побуту

Поєднання реа­лістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епіте­тів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери.

Соціально-побутові повісті І. Нечуя-Левицького становлять пев­ний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника — образи простих людей, селян, заробіт­чан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики.

У своєрідному стилі І. Нечуя-Ле­вицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням ху­дожника до поетизації кращих сторін народного життя, до зобра­ження селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Зокрема, у повісті “Хмари” позначилася надзвичайна спосте­режливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи.

Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І. Нечуя-Левицького, зазначимо, що письменник правдиво відтво­рює зв'язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв'язку з соці­альними умовами. В численних описах фабричного побуту, завод­ської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника від хазяїна-фабриканта.

Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за ча­сів панщини у селі Вербівка.

Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробіт­чанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Невипадково в 1898 р. цензор, про­понуючи заборонити видання повісті, у своєму висновку писав: “...благодаря несомненному таланту автора и яркости налагаемых им бытовых красок, эта повесть, полная глубокого интереса, произ­водит сильное и крайне тяжелое впечатление исключительно вслед­ствие упорного и тщательного анализирования автором крестьянско­го быта. Из недалекого прошлого встают во всей неприглядности мрачные явления общественной жизни, частью ставшие достоянием истории, частью и ныне не утратившие своего значения, таковы: во-первых, вражда, даже ненависть, пронизавшие все отношения панов и крестьян; во-вторых, деспотизм панов, жестоких в сознании своей силы и господства, и беззащитное положение крестьян, об­рекаемых на гибель при малейшем отстаивании своей самостоятель­ности; в-третьих, самая наглая эксплуатация рабочих фабричными хозяевами и, наконец, как вывод из всего этого безотрадность кре­стьянской жизни и после освобождения от крепостной зависимости” [16, с.15].

Як бачимо, симпатії Нечуя-Левицького завжди були на боці простого народу. Того­часні соціальні умови не сприяли розвиткові особи. Це був період про­будження людської свідомості, або, як писав В. Бєлінський, “олюднен­ня людини”. Психологія селянина, його інтелектуальний рівень не ви­ходили за коло конкретних, соціально обмежених вражень. Письменни­кові доводилося бути досить обережним у відтворенні певного соціаль­ного типу.

Заслуга Нечуя-Левицького полягає в тому, що він одним з перших змалював типовий позитивний образ селянина — протестанта проти крі­посництва. Микола змальований з усіма сильними й слабкими сторонами своєї натури. Робить це автор шляхом проникнення у його душу через зовнішні ознаки, обставини життя. Внутрішній світ героя по­дається немов другим планом, як доповнення до того, що ми знаємо з подій. Проте все мобілізується для аналізу почуття Миколи, його пере­живань, настрою, думок.

В останньому розділі повісті розповідається про повернення Мико­ли додому. Почувши страшну звістку про смерть Нимидори, “Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село” [17, с.134].

У тому як герой побачив своє рідне село — весь його душевний стан. Тут, мабуть, ніякий психологічний аналіз не зміг би так повно розкрити всю глибину його трагізму, як цей малюнок. Як зазначає Н. Крутікова, “поширеним засобом психологічної ха­рактеристики в повістях І. Нечуя є прийом паралелізму між явищами природи і душевним станом людини” [9, с.28].

У кращих творах письменника сконцентрований сільський пейзаж уже є не лише окрасою твору, а й набу­ває певної психологічної функції в розкритті образу, підкреслює особ­ливості вдачі персонажа. Зокрема, досить яскраво постає душевний стан Нимидори, коли у її снах постає Микола на фоні мальовничої сільської природи. Нимидора бачить, як сонце зійшло серед неба, а “за річкою на горі пишний садок, де між зеленими яблунями поспіло дерево з золотими яблуками”, а на дереві “співали райські птиці в золотому пір'ї” [17, с.124].

Близькі до наведених прикладів і сни смертельно хворого Кавуна, Миколиного побратима. Втративши віру в можливість повернутись у рідне село, він усе частіше бачить Вербівку, залишену сім'ю. У його видіннях переважає вогняна стихія: горить земля, палає і клекоче вода в ставку. “Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, весь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені ”[17, с.85].

Прикметним є те, що письменник намагається передати найбільш напружені моменти в житті персонажів, як, наприклад, Василини з повісті “Бурлачка”, че­рез зовнішній вияв дії, трагізм становища, напруженість ситуацій. Пси­хічний стан Василини письменник розкриває шляхом зіставлення, з одного боку, трагічної безпорадності героїні, а з другого,— напоєним радістю пейзажем. “А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку” [17, с.211].

У повісті “Кайдашева сім`я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових, осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сце­нах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найпов­ніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства.

Таким чином, творчість Нечуя-Левицького взагалі, а майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності.

Окрім того, характерною особливістю творчої індиві­дуальності І. Нечуя-Левицького є органіч­не поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. Показовою з цього по­гляду є передусім повість “Кайдашева сім'я”. У ній м'які, пастельні описи мальовничої природи українського села, розповіді про найінтимніші, найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються непривабливими картинами сва­рок, бійок, зображенням “ідіотизму” пат­ріархального селянського побуту.

Отже, Нечую-Левицькому селянська тематика була близькою і зрозумілою. Саме завдяки художній майстерності та глибокому знанню українського сільського колориту з-під пера письменника вийшли такі дивовижні твори.

ВИСНОВКИ

Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як один з письменників-новаторів, які виводили прозу з жанрової одноманітності. Він першим спромігся взятися за створення великих повістевих форм, за написання ши­роких проблемних творів.

Письменник-демократ, автор “Миколи Джері” та “Кайдашевої сім'ї”, по праву вважається одним з основополож­ників соціальної повісті в українській літературі, а разом з Панасом Мирним — і соціального роману.

У творах Нечуя-Левицького знайшло художнє відобра­ження життя майже всіх верств тогочасної України, склад­ні життєві процеси, тривоги і радощі людей протягом великої історичної епохи. Найбільшого успіху письменник досяг у змалюванні життя і побуту, у розкритті думок і сподівань українського селянства. Зі сто­рінок його повістей воно постало не безликою масою, а яскравими особистостями, зі своїми самобутніми характерами, звичками, егоїзмом і щирістю, радощами і горем.

Повагою і любов'ю до звичайної людини пройняті роз­думи письменника про потребу просвіти, культури, навчання дітей рідною мовою. Творчість Нечуя-Левицького пройнята вірою в силу людського розуму, гуманістичними ідеями добра і свободи.

Зі зростанням майстерності письменник все повніше зображає духовний світ селянина, його внутрішню сутність. При­чому робить це він своєрідним шляхом — через змалюван­ня зовнішності та сили-силенної побутових деталей, які зрештою дають повне уявлення про психологію персонажа. В цьому полягає своєрідність його творчого почерку.

У свій час І. Франко назвав Нечуя-Левицького “артис­том зору”. Властивість письменника помічати найменші деталі, різноманітні кольори, з небаченою випуклістю охоп­лювати постаті, побут, природу українського села, дозволили йому створити напрочуд колоритні образи, що назавжди залишились у народній уяві, як наприклад Микола Джеря, Кайдаші, безсмертні баба Параска та баба Палажка, Павло Радюк, Балабуха, Воздвиженський та інші.

З творчістю Нечуя-Левицького в українську літерату­ру прийшла своєрідна манера змальовувати образи й при­роду мовою живопису. Тонко відчуваючи різноманітні кольори, багатство їх переливів, письменник створив яскра­ві портрети, багаті своєю різнобарвністю ландшафти і т.ін. Він майстер передавати світлотіні (елемент, властивий жи­вопису), чим досягає виразності образів, зримості картин українського села.

Стильова манера письменника тяжі­ла до поєднання реалістичної конкретності й точності в описах побуту з живописною образністю. Використавши можливості живопису у відображенні багатобарвного об'єк­тивного світу, Нечуй-Левицький дав поштовх до розши­рення зображувальних засобів літератури.

Високу оцінку досягнень його художньої мови дали визначні знавці рідного слова — Іван Франко та Михайло Коцюбинський, виділивши в ній колорит, природну грацію, що свідчило про глибоке знання народного життя.

Під його безпосереднім впливом почали писати Панас Мирний і М.Коцюбинський. Він був першим наставником молодого Б. Грінченка, в нього вчилася Н. Кобринська. Традиції автора “Миколи Джері” були ґрунтом для виник­нення цілої плеяди найрізноманітніших талантів, якими позначилося останнє двадцятиліття XIX та початок XX ст.

Творчість Нечуя-Левицького – помітний внесок у подальший розвиток всієї української культури. Взірець високої майстерності, творчість письменника була новим кроком у розвитку критичного реалізму, нових жанрів великої прози, у збагаченні мови художніх творів, у засобах розкриття життя українського села ХІХ століття.

Найкращі твори І.С. Нечуя-Левицького про життя українського села увійшли до золотого фонду класичної спадщини української та світової літератури.

БІБЛІОГРАФІЯ:

Белинский В. Г. О рус­ской повести и повестях Гоголя / Полн. собр. соч.: В 13-ти т. — т.1.— М.: Правда, 1953.— 315с.

Білецький О. І. Іван Се­менович Левицький (Нечуй) / Зібр. праць: У 5-ти т.— т. 2. - К.: Держлітвидав України, 1965. — 438с.

Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Від давнини до сучасності. - т. 1. - К.: Держлітвидав України, 1960. – 423с.

Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. – К.: Радянська школа, 1969. – 194 с.

Власенко О. Засоби психологічної характеристики у творах І.С.Нечуя-Левицького//Українська мова і література в школі. -1968. - №11. - С.18-21.

Григоріїв Н. Українська національна вдача. - Вінніпег: Українська видавнича спілка в Канаді, 1941.

Нечуй-Левицький І.: портрет-пейзаж// Українська мова і література в школі. – 1988. - №10. – С.61-65.

Єфремов С. Іван Нечуй-Левицький.- Торонто: Мости, 2000.

Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. - К.: вид-во Академії наук УРСР, 1961. - 188с.

Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. – К., 1992. – С. 55.

Лисенко О. М. В. Лисенко і І. С. Нечуй-Левицький// Дніпро. – 1959. - №4. - С. 145 -148.

Мацько Л. Роль художньої мовотворчості та наукової діяльності І. Нечуя-Левицького в історії української літературної мови. //Українознавство Календар-щорічник-2003.—К.:Поліграфкнига, 2002.

Міщук Р. С. Українська оповідна проза 50—60-х років XIX ст. — К.: Наукова думка, 1978.— 465с.

Міщук Р.С. Співець душі народної: Про І.Нечуя-Левицького.— К.: Дніпро, 1989.

Мережко Ю. Іван Семенович Нечуй-Левицький. Літературний нарис.—Торонто: Мости, 2000.

Нечуй-Левицький І.С.: Зібрання творів: у 10т. – т.1. – К.: Наукова думка, 1968. – 415с.

Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: у 10 т. - т.3. - К.: Науко­ва думка, 1968. – 410с.

Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів : у 10 т.— т. 10.— К.: Наукова думка, 1968.— 394с.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. (Ескіз української міфології). – К., 1992.

Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький: Літературний порт­рет. - К.: Держлітвидав України, 1960. – 128с.

Приходько І.Українська ідея у творчості І.Нечуя-Левицького.- Львів, 1998.

Середа В. Т. Витоки стильової манери видатного прозаїка // Радянське Літературознавство. – 1988. — №11. – С.43-48.

Соколова С. Фразеологія - джерело гумору та сатири повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім`я». //Дивослово.— № 10.— 2004.— С. 11-15.

Тараненко М.П. Шевченко в оцінці Івана Нечуя-Левицького. //Зб. праць одинадцятої наукової шевченківської конференції.— К.: 1963.

Федорук О. Невідомий лист-спогад І. Нечуя-Левицького про П.Куліша //Пантелеймон Куліш. Матеріали дослідження.- Львів-Нью-Йорк, 2000.

Федосов Л. Шевченківські традиції в сатирі І.С. Нечуя-Левицького.//Зб. праць дванадцятої наукової шевченківської конференції.— К., 1964.

Франко І. Я. Зібрання творів: у 50 т. — т. 30.— К.: Наукова думка, 1982.-397с.

Франко І. Я. Зібрання творів: у 50 т. — т. 35.— К.: Наукова думка, 1982.-397с.

Франко І. Я. Зібрання творів: у 50 т. - т. 41.— К.: Наукова думка, 1982.-397с.

Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. – К., 1992.

Чалий Д.В. Становлення реалізму в українській літературі. – К.: Наукова думка, 1956. – 543с.