Рефераты на украинском
Марко Черемшина - Література українська -



збірки — в новелі «Село потерпає». Використовуючи фольклорні образи-символи, надаючи мові ритмічності, мелодійності, автор написав дуже емоційний, подібний до музичного, твір. «Село потерпає» Черемшини належить до тих творів, що їх у свій час Леся Українка називала «симфонічним жанром», озна­ками якого е ліризм, музикальність, «де враження пейзажу і рух душі зливаються в одну нероздільну гармонію».

Умови війни значно змінили обличчя гуцульського села. Закони мир­ного часу, хоч вони ніколи не захищали селянина, перестали діяти, так само, як і суди й органи влади; не було кому скаржитись на кривду, не було де шукати хоч якогось захисту. Випадок, якась дрібниця в житті селянина, за жорстокими законами війни, ставали причиною нещастя, тра­гедії. «На війні нема серця, нема жінки, лиш неприятель та й амінь», — говорить одна жінка в новелі «Поменник». У своїх творах Черемшина розповів численні епізоди, які ілюструють цю думку селянки про війну. Ось деякі з них.

Стояв жаркий літній день. Селянин Василь, незважаючи на те, по фронт проходив поряд, працював на своєму господарстві, розмовляв 9 дружиною, тішився синком. На сім'ю, яка жила своїм маленьким щастям» раптом навально впало страшне горе. Причиною цього стала дрібниця: «Муха так утяла Василеву чорну корову, що корова звиріла»; вона зір­валася з налигача і побігла лісом в бік російських військ. За годину в австро-німецькі окопи полетіли набої. Комендант розлютився: «Чорна ко­рова, то був знак для неприятеля...» Він віддав наказ: «Знайти зрадника І повісити». Василя ведуть на страту. Бідолаха пробує втекти, і жовніри пристрілюють його («Зрадник»).

Жовніри вели на страту селянина. Дід Чюрей поцікавився, за що мають стратити людину. «Вояк відповів йому коротко: «За москаля». Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!» Вояк вхопив ті дідові слова і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом»... («Перші стріли»).

А ось як малює Черемшина картину вступу австрійських військ у село:

«Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину. Всі толоки повні, улиці набиті, груні вгинаються, хати ходором ходять, жовніри тут ґазди, а бадіки, гей наймити, увихаються. Гей пацьорки зсилюють вояки ґаздівських коників, доють корови і вівці, рі­жуть воли й телиці, варять собі м'яса та розвалюють мідяними котлами горни над гуцульськими печами».

«Йде селом вереск, зойк і гомін, гей вітер жереповими корчами».

«Село робиться тісарським»,— не без глибокого сарказму резюмує цю сцену автор. Цісарську армію письменник змалював як ненажерну сара­ну, яка напосілась на селянське добро і топтала усе найдорожче, найсвятіше для гуцула.

В зображенні цісарської армії письменник постійно користувався сатиричними засобами, його сатира на перший погляд легка, подібна до м'якої іронії, але насправді досить зла і не раз підноситься до рівня сар­казму. В новелах «Перші стріли» і «Бодай їм путь пропала» Черемшина майстерно показав, як гуцульське селянство переставало вірити з «доб­рого батька-цісаря», як від тієї віри в свідомості селян не лишилося й сліду, а натомість зродилися зневага і ненависть до всього цісарсь­кого.

Страхітливі картини дикої сваволі й жорстокості австро-німецьких військ на Гуцульщині, змальовані Черемшиною, викликають у нас спога­ди про ще жахливіші криваві оргії, що їх чинили фашистські орди на — нашій радянській землі (на Гуцульщині в тому числі) під час Великої Вітчизняної війни. Тогочасні австро-німецькі солдати, про яких з такою ненавистю писав Черемшина, були духовними батьками гітлерівських головорізів, що завдали стільки горя і мук нашому народові.

«Гудить і харчить село, гейби за горло душене»; «Гуцулію за горло тримають», — так характеризував письменник господарювання австрійської армії в селах Гуцульщини.

В новелі «Бодай їм путь пропала» стисло, але дуже виразно, пока­зано ставлення гуцульського населення до австрійського цісаря і його військ. Відступаючи під натиском царської армії, цісарські війська гра­бують, вбивають, вішають гуцулів, ґвалтують жінок, спалюють садиби, «роблять все цісарським», як саркастично зауважує автор. Посіявши жах і ненависть, панічно тікаючи в гори, австрійська армія жене поперед себе все село.

«Напроти води понад ріку їде людська праця на людських возах.. Гуцули жалують під гору коней, а жовніри б'ють прикладами газдів у плечі і наказують їм, щоби не важилися шкодувати коней, бо коні й во­зи вже не їх, але тісарські, і вони самі також тісарські. Тож ч і с а р с ь к і бадіки б'ють тісарських коней тісарськими пужівнами, і вся дорога біжить і торохкотить, тісарське добро з села везучи. А боками йдуть вояки і женуть маржинку та овечки розблеєні, що не хочуть із селом розстатися». (Підкреслення моє. — О. З.).

Ворожість інтересів австро-угорської монархії інтересам народу під­креслено тут надзвичайно виразно.

Про народне горе Черемшина говорив не тільки голосом плачки-жалібниці, але й як суворий обвинувач-сатирик.

Навздогін відступаючим ордам грабіжників Черемшина, разом із свої­ми героями, посилає гнівні прокляття:

«— Бодай їм путь пропала!

А гори переповідають:

— Бодай їм путь пропала!

А води повторяють:

— Бодай їм путь пропала!»

Трикратне прокляття народу, всієї змученої землі є виявом невгаси­мої ненависті гуцулів до австро-німецьких насильників.

Оповідаючи про страждання гуцульського села під час війни, Черем­шина говорив і про тих, хто на війні грів руки, помножував багатство, зміцнював панівне становище в суспільстві. На народному горі і страж­даннях наживалися багатії, хитрі, спритні, ненаситні в своїй жадобі, не­перебірливі в засобах жмикрути. Війна була для них вигідною, за вся­ких обставин вони почували себе безпечно. Уміло обертаючись серед двох таборів (австро-німецьких і російських царських військ), виступаючи «пат­ріотами» тієї і другої воюючої, сторони, вони збирали багату поживу. Таким у новелах Черемшини про війну виступає багатій Дзельман.

Сама ця колоритна постать, правдиво змальована на фоні загальної руїни гуцульського села, відкидає геть твердження буржуазно-націоналі­стичної критики, ніби у новелах Черемшини про воєнний час соціальний момент пішов на спад, ніби всі трагедії гуцульського селянства письмен­ник пояснював лише війною.

Цикл творів про війну закінчується новелою «Село вигибає», де опи­сано загибель всього села від куль, снарядів, голоду, холоду, хвороб. Це один з найсильніших творів Черемшини. Він вражає похмурістю фарб, згущеністю чорних тонів і в доборі матеріалу, і в розкритті катастрофіч­них душевних бур героїв, і в описах природи, і навіть в поетичних дета­лях. Все підпорядковано одній настанові: показати наслідки трирічного страхіття війни.

Зосереджуючи увагу на показі жахливого, трагічного, письменник своїми творами про життя гуцульського селянства в ті роки протестував проти імперіалістичної війни. В прикінцевій частині новели «Село виги­бає» він уже близько підійшов до показу розкладу фронту, але тут зу­пинився і далі не пішов; дальші шляхи до мирного життя не були відо­мі героям Черемшини, неясні вони були й для самого письменника. Він писав про те, що знав, і з-під його пера в новелах про війну вилився тужливий крик про загибель Гуцульщини — його улюбленого «красного та запашного та веселого краю».

Черемшина поет-лірик. Ліризм становить другу прикмету його реаліз­му. Діалоги, монологи, близькі фразеологією і лексикою до живої гуцуль­ської говірки, в новелах Черемшини забарвлені ліризмом, подібним до лі­ризму народних дум, невольничих плачів і особливо голосінь. В деяких його новелах («Зведениця», «Чічка», «Село потерпає», т. ін.) майже від­сутній сюжет, прямий зв'язок між оповідними частинами, мотивація пове­дінки героїв та інші елементи композиції. В таких випадках автор зосе­реджує свою увагу, головним чином, на заключному, здебільшого трагіч­ному епізоді спостереженої ним життьової історії. Всі події, що зумови­ли цей епізод, освітлюються автором з позицій самого героя в час найви­щого напруження його душевних сил. Умінням глибоко розкривати психо­логію героїв у найкритичніші в їх житті хвилини письменник досягав ви­сокого рівня драматизму. Драматичні переживання героїв Черемшини по­стійно супроводжуються тужливим ліризмом.

Настроєвість, що досягається глибоким проникненням автора в душевний світ героїв, становить третю прикмету реалістичного стилю Че­ремшини. Для створення напружених колізій, драматичних конфліктів письменник часто вдавався до схрещення усмішок і туги. В цьому він був трохи подібним до Леся Мартовича, герої якого уміли сміятися так, «що тільки голос ніби сміється та лице стягається до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх».* На цю прикмету не тільки творчості, але й власного характеру вказав сам Черемшина в автобіографії: «Твар (лице) під високим чолом ділиться на дві половинці: одна весела і промінна, а друга сувора і понура та темна, як ніч». В творчості Черемшини більше суворого і понурого та темного, як ніч, бо таким було тоді життя гуцульського селянства, і менше веселого, промінного. Навіть там, де є веселе, промінне, воно покрите похмурим присмерком печалі, овіяне крилом туги. Тужливість, отже, супровідний елемент ліризму Черемшини. В той час, як Стефаник умів знаходити в душах своїх героїв такі слова, що «гриміли як грім і світили як зорі», Марко Черемшина тужив, приповідав жалісливими словами-голосіннями, чи ліро-епічним речитативом народних дум і колядок.

Роздуми Черемшини про тодішні умови життя гуцульського селян­ства і трудящих всієї Західної України важкі, тужливі; мрії про майбут­нє — абстрактно-романтичні, проте світлі, радісні. Він мріяв про нові, щас­ливі часи, коли і Чорногора і Підгір'я стануть вільні, коли і Дністер і Дніпро потечуть по «об'єднаній вітцівщині» і «врадується вся Україна».

Демократична змістом та ідейним спрямуванням творчість Марка Че­ремшини, поряд з творчістю інших письменників-демократів кінця XIX — початку XX ст., зайняла помітне місце в українській класичній літературі. В новелах збірки «Карби», в творах років першої світової війни та окупа­ції Галичини і Гуцульщини пілсудчиками Черемшина талановито описав безправне, нужденне життя гуцульського селянства більше як за чверть століття.

Тепер, коли трудящі західноукраїнських земель, разом з усім радян­ським народом, живуть вільним, соціалістичним життям, особливо яскраво видно, з якого пекла вирвала їх радянська влада.

На ювілейній сесії Верховної Ради Української Радянської Соціалі­стичної Республіки в день 30-річчя Радянської України товариш В. М. Молотов говорив:

«Минали століття за століттями, а український народ залишався роз'єднаним. Здавалося, безнадійні мрії українців про возз'єднання свого народу. Однак з того часу, як Радянський Союз зміцнів і дістав можли­вість пред'явити права українського народу на утворення радянської дер­жави для всіх українців, мрія українців про національне возз'єднання здій­снилася. Тепер Радянська Україна об'єднує всі українські території, вклю­чаючи західні землі українців, які до того входили в територію Польщі, Закарпатську Україну, що належала Чехословаччині, і Північну Буковину, що належала Румунії. З допомогою Радянського Союзу відбулося об'єд­нання всіх українських територій, і населення нинішньої України майже досягає населення найбільших держав Європи».

Коли б співець гуцульського села — Марко Черемшина дожив до на­ших днів, його «друга сувора і понура та темна, як ніч» половина лиця прояснилася б і стала веселою та промінною. Бо немає більше пана-шляхтича, жандарма, екзекутора в гуцульському селі, бо зелений, запашний, красний та веселий край — Гуцульщина, приєднаний до материнського лона — до Радянської України, живе щасливим радянським життям.

У великій сім'ї радянських народів — Союзі Радянських Соціалістичних Республік — живуть і працюють сини та доньки селянської гуцульської сіроми, вірним захисником і талановитим співцем якої був Марко Черем­шина.

назад |  2 | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Я секс познал в 13 лет, как жаль, что я был один.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100