Реферати українською

Французький класичний реалізм в літературі - Література світова -

Французький класичний реалізм в літературі - Література світова - Скачать бесплатно

є набагато ціннішими, ніж люди. Але картина сліпого і одночасно величного пориву невільників до свободи, безумовно є сповненої романтики. Картина божевільного кораблю, захопленого неграми, який, як Летучій Голландець, стихійно носиться океанськими просторами, надала, як і вся новела натхнення Рембо на створення поезії “П’яний корабель”, в якій безглузде і безпорадне людство, п’яне від власних пристрастей, узагальнюється в образі безпритульного кораблю. Романтичний і реалістичний плани зштовхуються також в новелі “Кармен”, де Меріме надає реалістичне осмислення суті бродячого народу циган і автохтонних басків і одночасно створює один із найромантичніших у світовій літературі образів – образ Кармен. В “Матео Фальконе” виключна подія ( вбивство батьком малолітнього сина ) осмислюється з реалістично-історичних позицій. Віддалені від цивілізації корсиканці цінують честь роду набагато вище, ніж життя окремих людей. Реалістичне забарвлення творам Меріме надає і особлива манера розповіді – підкреслено об’єктивна, безособова, протилежна суб’єктивній, пристрасній манері романтиків. Меріме не тільки створює образну картину, він досліджує національний характер, звичаї, менталітет циган ( “Кармен” ), африканців ( “Таманго” ), росіян ( “Здобуття редуту” ), досліджує досить холодно, пропускаючи життєвий матеріал через свою холоднувату, іронічну свідомість. Стиль Меріме не мириться із сентиментами, пристрасті навіть найпристранстніших своїх персонажів він ніколи не розписує докладно, віддаючи перевагу короткому жесту або вчинку. Особливу роль в композиції новел Меріме грає оповідач. Він приходить із звичайного, цивілізованого світу і бачить картини, які є цілком протилежними тому, до чого він звик.

антитеза між раціональною і буденною свідомістю оповідача і стихійністю його персонажів привела Меріме до створення форми еліпсу. Еліпс передбачає наявність двох центрів, в новелах Меріме “Подвійна помилка”, “Душі чистилища”, “Венера Ільська”, “Коломба”, “Арсена Гійо”, “Кармен” ми бачимо два сюжетних центра, які створюють єдиний твір.

Меріме увійшов в історію світової культури не тільки як письменник, а і як історик ( “Історія козацтва” та ін. твори ), літературний критик, перекладач. Особливо цікавими для нас є його зв’язки із східнослов’янською культурою. Володіючи російською мовою, Меріме вивчав в оригіналі і перекладав твори Пушкіна, Гоголя, Тургенєва, популяризував російську і українську культуру у Франції.

з іменем Гюстава Флобера є пов’язаним другий етап розвитку реалізму. Сам він вважав себе учнем Бальзака, і, насправді – його творчість є тісно пов’язаною із реалістичними прийомами, характерними для класичних реалістів першої хвилі. Це і зосередженість на тенденціях, які існують в суспільстві, і осмислення руху історії через показ доль окремих особистостей, але Флобер жив вже в іншу епоху – епоху соціальної і економічної стабільності, коли влада грошей вже нікого не дивувала, коли література кінцево розділилася на елітарну( художню ) й масову ( комерційно спрямовану ). Реалізм продовжує існувати, але стає іншим: на зміну глобальним узагальненням приходить дослідження приватних, домашніх, інтимних випадків, характери героїв стають більш дрібними і звичайними. Франція періоду трьох революцій, барикадних бійок на вулицях Парижу, часів величезного зльоту людського духу відходить у минуле. З’являється Франція буржуазна, меркантильна, торговельно-промислова. Цікаво, що Флобер, Бодлер, поети-парнасці ( Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє та ін. ) із здивуванням бачать: ті, що були рабами, рабами і залишились, не дивлячись на величезний героїзм і на численні людські втрати. Так у творчості Флобера зароджується фаталізм. Він писав: “Мій фаталізм ствердився кінцево. Я заперечую особисту свободу, тому що я не відчуває себе вільним; що ж до людства, то почитайте історію і ви побачите, що з ним не завжди відбувається те, що воно бажає”. Великі лозунги Великої революції – Свобода, Рівність, Братерство – перетворились на парламентські кліше, якими спекулювали парламентські белькотники. Звідси походить недовіра Флобера до будь якого суспільного руху, хоча він і не заперечував республіканські цінності і називав себе “скептичним і розлюченим республіканцем”. Його концепція особистості близько підходить до точки зору Шекспіра на людину, яку англійський драматург називав “двоногою твариною”. Флобер стверджував: “Політичний стан країни підтвердив мої старі апріорні погляди про двоногу безпір’яну тварину, яку я вважаю шулікою і індиком одночасно”.

він народився неподалік від Руану, у маєтку свого батька Ашиля Флобера, головного лікаря міської лікарні і талановитого хірурга. Ашіль Флобер колись мав чудову практику в Парижі, але залишив столицю заради спокою і служіння науці. Син такого кроку спочатку зрозуміти не міг і вирушив до Парижського університету. Він мріяв про кар’єру столичного юриста. Але столичне життя поступово переконало його: вчинок батька, який замість грошей і зв’язків столичної практики обрав можливість цікавої професійної праці у Руані, був глибоко гідним. Гюстав Флобер залишає Париж о назавжди оселяється у родинному маєтку Круассе. Там він збирає величезну бібліотеку, робить Круассе осередком культурного життя Франції. Флобер ніде не служив, не робив кар’єри, неохоче залишав свій затишний маєток. Інколи їздив до Парижу, інколи мандрував ( Греція, Єгипет, країни Сходу ), але усі його поїздки були пов’язаними із творчістю. Мандри були потрібними для вдосконалення знань про Давній Світ під час написання роману “Саламбо”, до Парижу викликали теж різні письменницькі справи. Свій спосіб життя Флобер називав Вежею із Слонової Кістки: “Нехай собі стверджується Імперія, закриємо свої двері, піднімемося на самий верх нашої вежі із слонової кістки, на найостаннішу площадку, як можна ближче до Нього. Правда, там інколи буває холоднувато. Та хіба не все одне? Там ти бачиш блискаючі зірки і не чуєш індиків”. Індик, для французів, - алегорія дурості. Втеча від індиків складала сенс життя Флобера. Нехай індики ганяються за щастям, кар’єрою, грошима. Флоберу усі ці марення не були потрібні. Він нехтував ними заради Краси і Мистецтва ( ці слова Флобер завжди писав з великої літери ). Служіння Красі і Мистецтву Флобер не уявляв без затишку і спокою: “Щастя – обман, пошуки якого спричиняють всі життєві бідування. Зате існує безтурботний спокій, який є схожим на щастя, він, навіть кращий за нього”.

Флобер не поважав сучасного людства і говорив, що воно скоро вершину Олімпу засадить картоплею. Принципи прагматизму були абсолютно протилежними його натурі. На письменництво він дивився, як на покликання і дуже високо ставив таку якість, як майстерність. Тут Флобер був цілком протилежним Бальзаку, який нерідко ліпив свої романи наспіх. За все життя Флобер написав п’ять творів ( “Мадам Боварі” ( 1856 ), “Саламбо” ( 1862 ), “Виховання почуттів” ( 1869 ), “Спокуса святого Антонія” ( 1872 ), “Проста душа” ( 1876 ), незакінчений роман “Бувар і Пекюше” писав до самої смерті ). Він постійно повертався до написаного, знову і знову переробляючи його, вдосконалюючи свій стиль, намагаючись довести його до досконалості. Ідеальним витвором мистецтва Флобер вважав стіну афінського акрополю, просто стіну, на якій нічого не написано і не намальовано. Але, як зізнавався Флобер, він не міг відірвати від неї очей, настільки ідеально був обточеним камінь, настільки досконало були пригнаними одна до одної плити. Флобер мріяв створити книгу “ні про що”, яка трималась би у свідомості людей тільки силою стилю, як наша планета тримається у космосі силою гравітації, яку не можна побачити. Він мріяв створити щось повністю протилежне масовій літературі, яка приваблює читачів лихо закрученим сюжетом або скандальною інтригою. Він мріяв про книгу, в якій би майже не було сюжету, книгу про буденне життя, яке б осмислилося на рівні історії або епопеї. Естетична позиція Флобера принципово відрізнялась від звичних вимог до епічного твору тим, що звичайно епік ( письменник ) розповідає. Флобер шукав “філософський камінь” у мистецтві і намагався не розповідати, а створювати картини, які б не просто зображували певні моменти життя, а надавали б можливість зазирнути у глибину життя, у ті його моменти, які є непомітними для звичайного погляду. А от щоб зробити свій твір максимально глибоким, письменник повинен розповідати не про себе, а про зовнішній світ. "... чим більш особистого існує в нашій творчості, тим вона є слабкішою”, - стверджував він. Флобер цінував літературу “стильну”, незалежно від того, про що вона розповідала. “Перше кохання”, “Напередодні” І.Тургенєва, “Війна і мир” Л.Толстого, “Жерміні Ласерте” братів Гонкурів, “Падіння Плассана”, “Нана” Золя його цілком задовольняли.

роман “Мадам Боварі” з’явився у 1856 р. і відразу ж став новим словом у європейському мистецтві. Таким чином літературних творів ще ніхто не писав. Знамените ствердження Флобера “Мадам Боварі – це я!” здивувало спеціалістів. Іпполіт Тен, навіть, провів анкетування Флобера з цього приводу, яке залишається одним із найцікавіших документів, що стосуються природи художньої творчості.

роман, який писався “сірим по сірому” передає бачення світу Емми Боварі, тому ми співчуваємо героїні, жаліємо її. Сам Флобер ставився до Емми іронічно, бачив її обмеженість і егоїзм. Але під час створення твору перевтілився на неї, причому перевтілився до такого ступеню, що під час написання сцени отруєння і смерті Емми сам відчув ознаки отруєння миш’яком, в нього навіть з’явилися небезпечні симптоми, і йому викликали карету швидкої допомоги. Точка зору Емми на світ є цілком протилежної світогляду письменника: те, що в Емми викликає огиду, наприклад сільське життя, Флобер дуже любив; література, якою зачитується “учениця Ламартина”, нічого, окрім іронії у письменника не викликає. У роману нібито існує два автори – Гюстав Флобер і сама Емма, яка інколи може переконати нас у своїй правоті. Композиція роману теж дивує: ми прочитали вже півкнижки, а ніякої мадам Боварі перед нами не з’являється. Чому ж тоді роман має таку назву? І чому ми так довго вивчаємо життя Шарля Боварі, майбутнього чоловіка Емми, який ще не зустрівся із нею? Роман Еммою не починається і Еммою не закінчується. У фіналі письменник детально і іронічно розповідає про успіхи революціонера-кар’єрі ста аптекаря Оме, які відбулися тоді, коли Емми вже не існувало на цьому світі. Відповідь надає підзаголовок роману – “провінційні звичаї”. Письменник пише роман не стільки про пересічну жінку Емму Боварі, яка глупо прожила життя і глупо, хоча і трагічно, його закінчила. Флобер пише про Францію, про її долю, про її суть, яку може показати тільки провінція. Столиці завжди є космополітичними. Таким чином картина пересічного життя набуває якості багатовимірності, надає читачу можливість зазирнути у глибину життя. Емма, красива, елеґантна, емоційна до екзальтованості, узагальнює в собі Францію, з її трьома революціями, які Флобер вважав облудою. Так само, як Емма нищить життя своєї патріархальної родини, повірив у “романи-обмани”, так само Франція знищила саму себе, повірив у “ідеї-обмани”. Емма вчиняє жорстоко і одночасно наївно, і ми не помічаємо її жорстокості, тому що її наївність чарує нас. Емма руйнує життя Шарля і Берти, але і сама при цьому страждає, і ми співчуваємо “нещасній”, тому що свідомість саме Емми опинається на авансцені, а сам автор залишається десь дуже далеко, подібно богам, які створили людство і спостерігають за його помилками, перебуваючи на дев’ятому небі. Шарль, сільський лікар, є людиною звичайною. “Молодим дубком” іменує його автор. Але він по-справжньому кохає Емму, і тільки він, той кого вона зраджувала, обкрадала, кому постійно брехала, залишається поряд у скрутну годину. Емма це розуміє, але занадто пізно, вижити вона вже не зможе.

- роман Сервантеса “Дон Кіхот” породив термін “донкіхотство”, роман Флобера “Мадам Боварі” породив термін “боваризм”. “Донкіхотство” й “боваризм” мають загальні риси: обидва ці явища є пов’язаними із відірваністю мрії від реальності. Але Дон Кіхот, не дивлячись на всі свої помилки, викликає у людства глибоку повагу завдяки своїй сліпій вірі у добро. Реальне життя постійно намагається зруйнувати цю віру, але Дон Кіхот обирає шлях добровільного божевілля, і не дивлячись на всі перешкоди, йде своєю дорогою добра, намагаючись змінити життя людей на краще. Мадам Боварі теж існує у світі мрій і відвертається від реального життя. Але всі її мрій є зосередженими на ній самій: от вона на тропічному острові серед екзотичної природи палає палким коханням; а от вона ж у Парижі, у великосвітському салоні, одягнена у дуже дорогу кашемірову сукню блакитного кольору, спілкується із мешканцями Сент-Жерменського передмістя ( аристократичний район у Парижі ); от вона у шотландському котеджі обперлась об перила вишуканим жестом і слухає поетичний шурхіт листя і чекає свого коханого, який, одягнений бездоганно, пішов на полювання. “Красиве кохання” й “високодуховне існування” у свідомості Емми є переплетеними із англійськими мереживами і дорогими лимонами. Цей набір фальшивих красивостей і поєднання непоєднуваного привели до викривленого сприйняття реального світу, який зараз має назву “комплексу боваризму”. “Комплекс боваризму” – річ небезпечна. Він не дає людині можливості бути щасливою, дякувати Богу, за те, що він дав. “Комплекс боваризму” завжди є пов’язаним із егоїстичним спрямуванням особистості, яка вважає себе кращою за інших, і вірить у те, що вона є вартою кращого, ніж має зараз. Подібні люди часто перетворюють життя своїх близьких на нестерпне страждання, роблять їх жертвами свого честолюбства. “Боваризм” є явищем, протилежним християнському погляду на життя, тому і попадає Емма у пастку диявола, стає жертвою лихваря Леру, який цинічно пропонує жінці, все життя якої складалося із служіння “красі” і “духовності”, розплатитися за борг сексом. “Мене можна погубити, але не можна купити”, - розпрямивши спину відповідає Емма і відмовляється від пропозиції. І от тут наступає прозріння. Адже цинік Леру просто назвав речі своїми іменами: у маленькому містечку всі давно знають, чому дружина лікаря так часто їздить до Руану, і давно вже називають речі своїми іменами. Емма розуміє, що все її життя вже давно перетворилося на злиту неправду, що низькопробному життю вона протиставила низькопробні ідеали, не розуміючи їхньої низькопробності. І тому вона йде із життя. Йде хаотично, задихаючись від неправди, від образи, від розчарування. Сцену смерті Емми було сприйнято сучасниками на рівні естетизації безобразного. Публікацію роману вирішено було заборонити. Флобера звинуватили у тому, що він намагався представити французькій публіці твір, який тримав в собі “бездну хтивості” поряд з “бездною неподобства”. Суд відбувся у Парижі. Права Флобера захищав адвокат Сенар. Тому роман, який все ж таки вийшов у світ після юридичної перемоги Флобера, отримав присвячення захиснику Сенару. Процес мав підтекст: деякі читачі зрозуміли, що в образі не вірної дружини Флобер вивів власне розуміння французької історії. Звинувачували його і в надмірно безобразному зображенні образу сліпого жебрака, в якому бачили естетизацію неподобства. Образ каліки, насправді, лякає буквально фізіологічним зображенням потворності. Але в романі Флобера каліка-сліпець набуває символічного значення. Емма зустрічається з ним по дорозі із Руану, коли повертається після зустрічі з черговим коханцем. Сліпець співає народну пісню про дівчинку та її мрію. А потім вже вмираюча Емма почує ту ж саму пісню під вікнами свого будинку і розсміється на смертному ліжку таким страшним сміхом, що перелякає оточуючих. Каліка буде судитися із учнем просвітників аптекарем Оме, який безсоромно обдурить його, пообіцявши вилікувати, але каліка залишиться сліпим. І от що дивно: пронирливий Оме виграє процес, тому що людина, яка підробила результати виборів у демократичній країні, виграє у цій країні будь який процес. Сліпець – це і двійник Емми, і глибоко песимістичний символ, який втілює вічний потяг людства до поліпшення свого життя.

- сірість сучасної Флоберу Франції настільки втомила письменника, що він вирішив поринути у ІІІ ст. до н. е., у час Пунічних війн, коли доживав свої останні часи дивний народ фінікійців. Доживав красиво й пишно, не чекаючи римського розгрому Карфагену. Так виник роман “Саламбо”. Для вірного зображення життя і побуту фінікійців Флоберу прийшлось перечитати більш, ніж 1000 томів спеціальної літератури, і він робив це із насолодою, тому що давно вже не існуючий Карфаген, від якого залишилися тільки видатні твори мистецтва, подобався йому набагато більше, ніж час позитивізму. Роман в плані структури наслідує В.Скотта. Історія давнього світу, історичні особистості виступають лише фоном подій. В центрі стоїть вигадана історія двох молодих коханців: Саламбо, дочки карфагенського аристократа, і Мато, воїна-найманця. Саламбо виступає повною протилежністю Еммі Боварі. Емма не стільки любила, скільки хотіла мати коханця, і чекала такої любові, про яку прочитала у книжках. Саламбо навіть не називає своє почуття до Мато, настільки природним є воно. Саламбо просто вмирає після смерті коханого, втрачаючи сенс життя.

- в романі “Виховання почуттів” Флобер знову повертається до сучасності. І показує духовну спустошеність свого покоління. Фредерік Моро є частково автобіографічним персонажем. Також, як і Флобер, він не може робити кар’єру, забуваючи про мораль. Найяскравішою подією свого життя Фредерік і його товариші вважають той вечір, коли вони зібралися піти до публічного будинку і не змогли зайти усередину будинку. Публічний будинок носив назву “установи Турчанки”. Текст роману поступово підводить до думки: продажна установа Турчанки виступає символом Франції. Тому Фредерік і друзі згадують нібито незначну подію із погордою – вони не схотіли стати постійними відвідувачами сучасної меркантильної Франції.

- “Спокусу святого Антонія” Флобер закінчив писати у 1856 р., але довго не наважувався видати цей твір. Поки у 1872 р. І.Тургенєв не примусив його зробити це. Книгу було сприйнято на рівні скандалу. М.Горький назвав її “ударом у дзвін скептицизму”. Проте антисоціальний, підкреслено естетизований твір був із захопленням зустрітий парнасцями, Теном, Ренаном.

- у 1876 р. Флобер написав повість “Проста душа”. Сам він писав про неї: “ “Проста душа – це не більш, ніж історія непомітної, бідної, селянської дівчини, богомольної і містично настроєної, відданої без усілякої екзальтованості і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господарки, племінника, старця, за яким опікується, потім папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його чучело і, вмираючі, плутає його із святим духом. В цьому немає ніякої іронії, хоча так можна подумати, навпаки – все це дуже сумно в дуже серйозно”. “Просту душу” Флобер створив як пам’ятник Жорж Санд, з якою товаришував і яка постійно заохочувала його створити щось для народу і про народ. Соціально налаштована Жорж Санд не могла примиритися із тим, що художник такого рівня існує тільки у світі форми, стилю, і запобігає будь яких звернень до проблем нерівності, несправедливості, які панують у суспільстві. І Флобер створив повість про виключно добру людину з нерозвинутим розумом, показав сумну історію життя людини із народу. Це його бачення проблеми, на яке він мав право. Флобер не визнавав дидактизму в літературі, яка на його думку повинна бути тільки мистецтвом, тому “Проста душа” не стільки налаштовує суспільство на певне ідею, скільки надає імпресіоністичну картину життя жінки з народу. Але за імпресіоністичністю флоберівських картин проглядає не очікуваний для утопічних соціалістів ( Гюґо, Жорж Санд, Е.Сю ) погляд на природу народу, який страждає тільки від фізичних ( голод, холод ) незручностей, а духовне його життя є настільки обмеженим, що проблеми нерівності взагалі не проникають в його свідомість, і страждає він від них набагато менше, ніж ті, хто за ним турбується.

- останній, незакінчений роман Флобера, “Бювар і Пекюше”, присвячено проблемі, яку письменник ставив ще у “Спокусі святого Антонія”. Це проблема недосконалості людського розуму. “Бювар і Пекюше” присвячено дилетантизму в науці і тим трагічним наслідкам, до яких він може призвести. Ця проблема завжди турбувала Флобера, який, згідно із спогадами Мопассана, розбирався в медицині, математиці, історії на рівні професорів. Із проблемою профанації науки був пов’язаний і образ аптекаря Оме.

- творчість Флобера мала величезний вплив на світову літературу (Тургенєв, Мопассан, брати Гонкури, Чехов, Пруст ).

- … Шарль Бодлер починає ряд “проклятих поетів” у Франції. Пізніше до нього приєднаються Верлен і Рембо. Останній, який взагалі не визнавав ніяких авторитетів і попередників скаже: “Бодлер – король поетів, справжній Бог”. Їх називали “жахливими дітьми”, цих напівбожевільних людей, які лякали сучасну їм Францію антисоціальністю і аморальністю своїх книжок і дивувала світ силою своєї поезії.

- творчість Бодлера не можна розглядати у відриві від діяльності групи “Парнас”. Після революції 1848 р. французький романтизм розділився на “романтизм для людей”, лозунгом якого став принцип, сформульований В.Гюґо: “Мистецтво заради Прогресу”, і “чисте мистецтво” або “Мистецтво заради Мистецтва”. До другого напрямку примикали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони і створили об’єднання “Парнас” і почали випускати альманах “Сучасний Парнас” (1866, 1871, 1876 ). Сама назва угрупування ( Парнас – гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном ) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Фундатор “чистого мистецтва”, Теофіль Гот’є, стверджував: “Прекрасним є тільки те, що нікому і нічому не служить; все корисне – потворне”. Його збірка “Емалі й камеї” ( 1852 ) підтверджує цей лозунг. Важко сказати, про що вона; можна тільки ствердити - про щось прекрасне. Поезія "Симфонія у білому мажорі” передає гру півтонів, об’єднує в єдине ціле музику, колір і слово і створює унікальний поетичний живопис. Леконт де Ліль у “Варварських поемах” ( 1878 ) реальну дійсність інакше, як “темне існування” не називав, а земну кулю порівнював із тупим і ненаситним звіром, який кружляє своєю безглуздою орбітою. Леконт де Ліль прославився як письменник-анімаліст. Створювати скульптурні портрети екзотичних тварин ( “Слони” ) йому подобалось набагато більше, ніж мати справи з людьми.

- скептицизм і ненависть парнасців до вульгарного у своїй прагматичності світу розділяли Бодлер і Флобер. Лідер романтичного руху “мистецтво заради Прогресу”, Гюґо, не сприймав їхньої естетичної платформи, але шанував як видатних художників та із співчуттям ставився до їхнього конфлікту із утилітарним світом.

- Шарля Бодлера бачили на паризьких барикадах у 1848 р. Революція прилучила його можливістю зруйнувати старий світ. Пізніше Бодлер згадував: “…моє сп’яніння 1848 року. Чим воно було? Смаком до помсти. Єдина утіха від руйнування. Літературне сп’яніння.” Уділом Бодлера стала безмежна самотність посередині держави, яка “проходила фазу вульгарності”. Не варто сприймати участь Бодлера у вуличних бійках під час революції серйозно. "Сучасна шваль уселяє в мене жах”, - скаже він під час перемоги у Франції демократії. Соціум, взагалі, був ворогом Бодлера, ворогом його похмурої і чудернацької поезії.

- основні особливості стилю Бодлера формувалися під сильним впливом поезії Е. По, в якому поет знайшов рідну собі душу. Американець По раніше, ніж француз Бодлер, відчув страшну для мистецтва силу утилітарно налаштованої маси, відчув і сприйняв дійсність як Ад. Таким же шляхом пішов Бодлер. Його “Квіти зла” і “Біблія пороку” ( яку і досі не дозволено публікувати у більшості країн світу ) відтворюють кола Аду сучасної дійсності. Книгу присвячено Леконту де Лілю. Таким чином Бодлер висловлює свою естетичну позицію, яку у більш розширеному вигляді він розкрив у теоретичних працях “Естетичні пам’ятки” і “Романтичне мистецтво”. Вступ, написаний у вигляді поетичної передумови, розкриває ідейний зміст збірки. Бодлер порівнює докори совісті, які люди відчувають від гріхів, що творяться свідомо ( “розбій” ) і безсвідомо ( “дурість” ), із укусами вошей. Людство, подібно жебракам-волоцюгам, тупо годує собою кровожерливу совість. Бодлер закликає звільнитися від обману добродійності, яку він знецінює, правда, на заміну добродійності він не пропонує нічого, окрім своїх талановитих віршів.

- “Квіти зла” складаються із наступних розділів: “Сплін та ідеал”, “Паризькі картини”, “Вино”, “Квіти зла”, “Заколот”, “Смерть”. Вся книга відтворює духовний шлях поета, його “віру, вивернуту навиворіт”. Епіграф, узятий із творчості одного із найтрагічніших поетів Франції, гуґенота ХУІІ ст., Агріппи де Обін’є, який загинув під час релігійної війни, знову відвертає читача від обличчя благочестя і нагадує про гріхи церкви. Агріппа де Обін’є відстоював право людини на самостійне мислення, на власну точку зору, і Бодлер у “Квітах зла” показує власне бачення світу, не боячись засудження публіки і образи суспільної моралі. “Сплін та ідеал” присвячено естетичним поглядам поета, який констатує фатальну антитетичність реального світу і мистецтва. У поезії “Альбатрос” Бодлер порівнює художника із птахом, прекрасним у повітрі і незграбним на землі. “Цар небесної лазурі” на землі перетворюється на об’єкт знущань для матросів, що втратили від неробства здоровий глузд. Так само поет залишається осміяним й “проклятим” на землі, розмах його крил натовп не бачить, тому що не дивиться на небо, спрямовуючи свої очі на землю. В образі альбатроса, який набув значення емблеми творчості Бодлера, відчувається зв’язок із спадщиною англійського романтика Кольріджа, в поемі якого “Сказання про старого мореплавця” теж є сцена із моряками і альбатросом, якого один із матросів вбиває від безглуздя і тим самим прирікає себе і своїх товаришів на страшну кару Природи. Альбатрос, птиця, яка не в’є гнізд і практично ніколи не сідає на землю, навіть під час бурі залишаючись у повітрі, пройде також через творчість Чехова ( п’єса “Чайка” ), Горького ( “Буревісник” ). Бодлер нібито приєднується до загальносвітового символу художника, його служінню Мистецтву і трагедії його існування.

- Бодлер повністю заперечував можливість раціонального сприйняття поезії. Поет для нього – жрець, який у храмі Мистецтва сприймає “уривки таємничих фраз” ( “Відповідності” ). Коли, пізніше, у Франції та Бельгії зародиться символізм, Метерлінк, Верлен, Малларме будуть вважати Бодлера “батьком” свого мистецтва. Їхня віра у непізнаність світу силою людського розуму буде цілком збігатися із впевненістю у теж саме романтиків ( Шеллінг, Гофман, Шатобріан, Мюссе ) і Бодлера, якого Флобер вважав поетом, що поновлює романтизм. В сонеті “Красота” Бодлер розповідає про своє бачення краси, яка виступає у нього у вигляді “сфінксу загадкового”. Поет, подібно хлопчику Каю, якого у казці Андерсена зачарувала Снігова Королева, один раз зазирнувши в очі Краси, навіки залишається бранцем, полоненим “сяянням вічності”. Гімни мистецтву різко змінюються на цикл поезій, присвячених Жанні Дюваль (№ 22-39 ). “Мій бог, мій Вельзевул”, - називає її поет ( “Одержимий” ). Поезія “Волосся” перетворює волосся коханої жінки на “чорне море, сповнене мріями”, де поет бачить “щогли, вогні, вітрила”… Поезія “Падаль”, можливо, є найнезвичнішою любовною поезією у світі. Картина трупу кобили, який розкладається, пожираємий “хмарою мух” і купою хропаків, які копошаться у череві мертвої, наче “чорна слизота”, присвячується Бодлером коханій жінці. Теж саме чекає незабаром її прекрасне тіло. Хоча естетизуюючи потворне, поет допускає, що і, гніючи, тіло Жанни буде прекрасним. Трупні плями на ньому будуть подібними “великим квітам”. Хропаки будуть не тільки їсти плоть прекрасної Жанни, а і не втримаються від поцілунку, вони будуть цілувати труп “у темряві сирій”. Коли тілесна краса Жанни давно вже не буде існувати, поезії про неї залишаться, тільки поет зможе зберегти “і форму, і безсмертний лад”. Смерть, взагалі, була завсідником поезії Бодлера. Він то змальовує власні похорони ( “Похорон проклятого поета” ), то говорить, що він вже давно помер, і близьким людям тільки здається, що він є живим ( “Веселий мертвяк” ).

- ліричний герой Бодлера нагадує неприкаяну душу, яка вештається світом і ніде не може знайти притулку. Християнських цінностей для цієї проклятої душі не існує. “Не бажаю!” – відповідає похмура душа на вимоги любити людей ( “Нескорений” ).

- Бодлер вважав любов до природи ознакою тупості. Тому в його творчості є практично відсутніми пейзажні картини. Бодлер зображує ландшафт Парижу у циклі “Паризькі картини”, який він особливо любив спостерігати з маленького віконця мансарди, звідки відкривався вид на “крівлі міста, шпилі церков, щогли дзвіниць в мареві з копоти і пилу ”. Навіть лебідь, якого важко уявити поза водою і повітрям, у Бодлера вмирає на вулицях Парижу (“Лебідь” ).

- Бог для Бодлера завжди був синонімом тиранії, тому своїм вчителем і патроном Бодлер обрав Сатану. В епіграфі до основного розділу збірки, який надав назву всій книзі, Бодлер звертається до можливого читача із попередженням: якщо він не є знайомим із Сатаною, йому краще не брати в руки цієї книги, тому що він нічого в ній не зрозуміє ( “Епіграф до засудженої книги” ). Поет, всі книги якого були забороненими, навіть у вільнолюбній Франції, у “Квітах зла” нібито припиняє браваду і зненацька просить в читача просто пожаліти його, і раптом знову відокремлюється від усього людського, відмовляючись від прощення і проклинаючи людство: “Жалій мене… І проклят будь!” В розділі “Заколот” Бодлер приєднується до байронічної традиції, причисляючи себе до братів Каїна і проклинаючи як нечисленних Авелів, що нагадують йому усім задоволених “лісних клопів”, так і несправедливого Бога. Він призиває усіх скривджених піднятися на небо і скинути “неправого Бога” (“Авель і Каїн” ). Поезія лякає своєю безвихідністю – на небо залізти не можна і скинути Бога, якого Бодлер вважає “неправим”, теж не можна.

- Бодлер культивував епатаж як засіб помсти “буржуазії”, яку він ненавидів. Стилістичний прийом оксюморону, як поєднання непоєднуваємого, виконував у нього функції засобу, яким поет намагався “вдарити цей байдужий світ по мозку”. Квіти в нього, замість того, щоб виливати чудові аромати, божеволіють від злостивості. Бог стає “неправим”, поет – “проклятим” і т. д. Через це його поезія лякає і одночасно приваблює своєю незвичністю.

- Бодлер прожив усього 46 років. Зазнавши усі засоби сп’яніння, він помер, за виразом Горького “залишивши Франції свої похмурі, отруйні, сповнені холодного відчаю поезії”.