має здійснитися правило, що задано у вигляді категорії розсудку. Розсудок
визначає, якого роду правило має прийняти наочну форму, схему. Тут уява є
заздалегідь запланованою, а тому не дивно, що створений нею образ (схема)
відповідає поняттю. Але те, що Кант знайшов комунікативну функцію естетичного судження, дає
змогу виявити інтерсуб’єктивний підхід в естетиці. Краса не лише є єдністю в
самій собі, а й привносить гармонію в людину, поєднуючи її чуттєвість як здатність
індивіда і як належність роду; тим самим вона формує індивідуальність як єдність
індивіда і роду. Ф. Шіллер розвинув ідею комунікативної, суспільно-конструюючої
функції мистецтва. Воно є формою спілкування, яку він називає “спілкуванням
у прекрасному”. інші форми спілкування розділяють суспільство, оскільки
“вони належать чи до спеціальної сприйнятливості кожної окремої особи, чи до
спеціальних здібностей окремих членів, тобто до того, чим люди один від одного
відрізняються”, і лише спілкування в прекрасному поєднує людей, тому що воно
належить до того, що є спільним для всіх”17.
Таким чином, в аналізі смаку і визначенні принципу, який лежить у його основі, Кант наголосив на суб’єктивному та формальному характері краси: суб’єктивний, оскільки він ґрунтується на певній структурі, рівновазі й гармонії суб’єктивних видів діяльності; формальний, оскільки його закон належить до апріорних принципів. Кант надає смаку предикат загальності. Формальний момент такого міркування свідчить, що доцільність має бути визначена як безцільна, а суб’єктивний момент характеризує задоволення, викликане гармонією, як незацікавлене задоволення. У Канта критерій прекрасного як гармонія розсудку та чуттєвості зумовлений суто пізнавальними моментами, які розглядаються суб’єктивно. Він приймає вкрай формальний та абстрактний характер, який обмежує сферу автономності естетичного. Сфері естетичного насправді належить лише вільна краса, яка незалежна не лише від насолодження відчуттів як таких, а й від будь-яких уявлень про природу та досконалість предмета. Кант сам говорить, що апріорність принципу доцільності виходить за межі естетичних пошуків, бо тут постає загальна проблема критичної телеології. Тому подібне обмеження сфери естетичного призводить до того, що вільна краса прив’язується до звичайного образного уявлення як такого (із загальноприйнятим уявленням про предмет) і останнє очищується в ідеалі краси як вираження ідеального вдосконалення, яке дане в уявленні про об’єкт. Краса, яка розглядалася до цього часу в своїй автономії, стає “символом моральності”, тобто носієм іншої цінності, крім суто естетичного начала. Тому, якщо розглядати красу з точки зору емпіричних відносин між людьми, вона не лише є гарантом їх спільного існування, принципом соціального об’єднання (пізніше Шіллер назве цю спільність як “спілкування у прекрасному”), а ще більшою мірою, особливо у відношенні до природи, виступає як “передчуття гармонії” останньої з “сокровенними” спрямуваннями нашого духу, або... як проблиск свободи ціле покладання у “темній необхідності феноменального світу”18. Це є продовженням неоплатонічного уявлення про красу, яке у Новий час знов було підхоплене Ляйбніцом і Шефтсбері. Таке зовнішнє прагнення до монізму не може приховати дуалізму критичної філософії. “Символ моральності” є виразом функціювання мислячого субстрату, який є виявленням кантівського ірраціоналізму. Тому дуалізм Канта знову виявляє себе у вченні про піднесене та його відмінності від прекрасного. Піднесене є “невизначеним поняттям розуму”19, а не розсудку, як у випадку з прекрасним. Воно розглядається вже не як гра наших пізнавальних здібностей, а як “серйозне заняття уяви”. Уявлення розуму приводить до придушення чуттєвості, але за цим придушенням настає піднесення моральнісного “Я”, пробудження його сил. Тут не відчувається цілісності: оскільки душа при спогляданні піднесеного не лише притягається предметом, а й водночас відштовхується ним, то задоволення від піднесеного містить у собі не стільки задоволення, скільки шанування та повагу, тобто цей прояв може бути названий “негативним задоволенням”. Піднесене належить, отже, не до спокійного споглядання гармонії, а до внутрішньої напруги, яка містить у собі як безпристрасність, так і натхнення. Тобто піднесене є виходом за межі суто естетичного погляду на предмет. “Якість почуття піднесеного, — пише Кант, — полягає в тому, що воно є почуттям незадоволення естетичною здатністю погляду на предмет”20. З цього тлумачення П. Гайденко робить висновок: прекрасне “може слугувати містком між світом природи та світом свободи, воно не стикається зі світом моральності і примирює з уявою не моральнісний розум, а нейтральний розсудок, оскільки сполучною ланкою має виступати піднесене, бо тут справді є зв’язок уяви саме з розумом. Однак і тут у чіткому розумінні про зв’язок не може йти мова, бо гармонія здібностей тут не наступає, а одна здібність пригнічується іншою. Тому Кант, врешті-решт, не проводить “зв’язку між світом природи та світом свободи”, що для нього цей зв’язок ніби виявляється в аналізі його вчення про телеологічні здібності до судження”21. Таким чином, суто естетичний образ не можна створити без зв’язку його з ідеалом. Саме тому геній може створити привнесену красу, яка є відображенням об’єктивної доцільності. Цей тип краси несе у собі конкретний духовний сенс, що приводить до порушення кантівського чистого естетичного смаку. Це розщеплення кантівської позиції знімається тим, що діяльність генія сягає своїм корінням мислячого субстрату, в якому узгоджуються всі здібності в глибині нашої надчуттєвої природи. “Ця містичність концепції пояснює, — пише Банфі, — чому естетична цінність, яку Кант намагався виокремити та визначити її апріорний принцип, змішується у нього з етикорозсудковою цінністю”22. Естетичний ірраціоналізм Канта випливає з труднощів виведення з індивідуального джерела принципу загальності прекрасного, який надає йому необмежену достовірність. Обґрунтування загальності судження смаку Кант вбачає у таких моментах своєї концепції: 1) наявність апріорного принципу; 2) незацікавленість у прекрасному; 3) гармонія наших здібностей розсудку та уяви; 4) функція прекрасного як засобу спілкування. Таким чином, вирішення цієї проблеми відбувається у Канта завдяки переходу від психологічного опису естетичного почуття до визначення його як логічної категорії. Це можливо лише з позицій трансцендентального методу, який виходить за межі докантівських учень, що визначали прекрасне як об’єктивізацію загальних норм або як опис людської психологічної суб’єктивності. Але це не є виходом за межі суб’єктивності взагалі. Кант є початківцем суб’єктивізму, який обмежує естетику лише аналізом апріорних форм естетичної свідомості. Хоча збочений формалізм, який шукає єдність естетичної структури лише в її формі, що протиставлена змісту, не має права апелювати до авторитету Канта, вважає Гадамер. Коли Кант вводив своє поняття форми, він мав на увазі дещо інше. Автор “Критики здібності судження” характеризує “принцип побудови естетичної структури поняттям форми і тим самим він виступає не проти значення змісту витвору мистецтва, а проти матеріального початку відчуттів”23, а тому неможливості зведення до них почуттів. Сьогодні почуття набувають загального значення, яке доповнює калькуляційне мислення. Вони стали, на думку Хоркхаймера та Адорно, “певним понятійним апаратом, тому що буденна свідомість, раніше ніж у ній має місце сприйняття, бачить світ як матеріал, з якого вона для себе цей світ будує. Кант інтуїтивно передбачив те, що вдалося лише Голівуду: вже в процесі виробництва образи проходять попередню цензуру згідно зі стандартами того розсудку, відповідно з яким вони потім мають бути сприйняті”24. Сприйняття, за допомогою якого суспільне судження має в собі впевнитися, було вже опрацьовано цим суспільним судженням ще до того, як воно виникло. Але почуття можуть забезпечити й інший тип загальності. Він полягає в суспільному характері естетичного факту. Якщо при зануренні в естетичний досвід виявляється інша людина, з якою можна встановити спілкування, то цей досвід доводиться до кінця. Звідси випливає суспільний характер естетичності, що проявляється в почутті єднання у процесі спільного споглядання. Краса є надбанням усіх тому, що вона “доцільна без цілі”. Краса складає єдність не лише в самій собі, вона вносить гармонію в людину, поєднуючи її чуттєвість як здатність індивіда і як приналежність роду і тим самим постулює індивідуальність як єдність індивіда й роду. Ця тема більш докладно потім була розроблена Шіллером та романтиками. Але започаткував її Кант, визначивши комунікативну функцію мистецтва як таку, що забезпечує загальність. Список Використаної літератури:
1 Фуко М. Інструмент насолоди // Історія сексуальності: У 2 т. — Х., 1999. — Т. 2. — С. 36. 2 Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Собр. соч.: В 6 т. — М., 1964. — т. 5. — С. 174. 3 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта // Философия искусства. — М., 1989. — С. 176. 4 Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1979. — С. 101. 5 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 181. 6 Там же. — С. 108. 7 Гайденко П. Эстетическое и нравственное в философии Канта // Прорыв к трансцендентному. — М., 1977. — С. 86. 8 Кант И. Критика способности суждения. — С 127. 9 Там же. — С. 118. 10 Там же. — С. 229—230. 11 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 186. 12 Там же. — С. 171. 13 Асмус В. Иммануил Кант. — М., 1973. — С. 436. 14 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 184. 15 Кант И. Критика способности суждения. — С. 233. 16 Басин Е. Кант и коммуникативные проблемы искусства // Философия и история культуры. — М., 1985. — С. 57—129. 17 Шиллер Ф. Письма об эстетическом воспитании человека // Шиллер Ф. Собр. соч.: В 6 т. — М., 1957. — Т. 6. — С. 356. 18 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 188. 19 Там же. — С. 250. 20 Кант И. Критика способности суждения. — С. 267. 21 Гайденко П. Эстетическое и нравственное в философии Канта. — С. 93. 22 Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта. — С. 174. 23 Гадамер Х.-Г. Истина и метод. — М., 1988. — С. 87. 24 Хоркхаймер М., Адорно Т. Диалектика Просвещения. — М., 1997. — С. 107. 4.Вчення Еммануїла Канта про рівні та форми пізнання. ПЛАН: Пізнання прекрасного. Аналітика піднесеного. Дедукція чистих естетичних суджень. Діалектика естетичної здатності судження. Пізнавати – значить розмірковувати, робити аналіз, приходити до певних висновків. На фоні питання про рівні та форми пізнання слід виділити працю І.Канта "Критику здатності розмірковувати". Ця книга Канта є основною його роботою, як по її значенню для розуміння філософії самого Канта, так і по впливу, яке вона одержала в історії післякантовского німецького ідеалізму. У цій роботі навчання кантовского критицизму застосовується, по-перше, до здатності судження про прекрасне і твори мистецтва, по-друге, до здатності судження про доцільність у природі, чи про продуманість будівлі організмів. Навчання Канта про доцільність в органічній природі з його перевагами і недоліками виступають у суперечливому сполученні. Зовсім ясно, що, заперечуючи застосовність до організмів принципу механічної причинності як спосіб теоретичного пояснення, Кант і в рішенні цього питання стає агностиком, однак у кантовському запереченні принципу механічного пояснення доцільних органічних структур звучить і інший, принципово не зв'язаний з агностицизмом мотив, а саме критика однобічності і недостатності механізму як методу, покликаного пояснити походження органічних форм, але все-таки механізм для Канта залишається ідеалом. У той же час він з великою наполегливістю висунув перед філософією і перед теорією пізнання питання про доцільність форм органічної природи. Він з рідкою проникливістю показав, що наука не вправі зупинитися перед загадкою доцільності і не може і не повинна скласти перед нею зброя причинного теоретичного дослідження і пояснення, однак агностицизм Канта паралізує коштовні висновки з його робіт. Кант указує на необхідність доповнити принцип механічного пояснення теологічним принципом із упровадженням фізичних методів у біологію. Успіхи кібернетики переконливо показують нам у даний час, наскільки принциповий був Кант, захищаючи право усе більш широкого застосування до органічної природи і до її доцільних структур методів фізичної причинності. Коротка біографія Іммануіла Канта Іммануіл Кант народився в Пруському королівстві в 1724 році, у місті Кенігсберзі, у родині майстрового - майстра сідельного цеху. Закінчив гімназію і Кеныгзбергський університет. Спочатку працював домашнім учителем. з 1755 року викладав у Кенигсбергском університеті і лише в 46 років / у 1770 році/ одержав професорську кафедру логіки і метафізики /був деканом факультету і двічі обирався ректором університету/. У ході семирічної війни Кенігсберг був зайнятий російськими військами, а в 1794 році Іммануіл Кант обирається членом Російської академії. Хоча книги Канта стали публікуватися в 70-і роки, широку популярність він одержав лише в останнє десятиліття XVIII століття. Почуваючи, що початків старіти, Кант залишає викладацьку діяльність, але продовжує свої філософські дослідження. У 1804 році Кант умер. Він похований у Кенігсберзі /Калінінграді/ на Острові Канта. 1) Щоб визначити, прекрасно щось чи ні, ми співвідносимо представлення не з об'єктом за допомогою розуму заради пізнавання, а із суб'єктом і його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пізнавальне судження: стало бути, воно не логічне, а естетичне судження, під яким мається на увазі те судження, що визначає підстава якого може бути тільки суб'єктивним. Кант далі підкреслює, що задоволення, що визначає естетичне судження смаку, вільно від всякого інтересу. Він пише: "Кожний повинний погодитися з тим, що те судження про красу, до якого домішується найменший інтерес, дуже пристрасно і не є чисте судження смаку. /У першому виданні "Критики здатності судження" Канта, що вийшла російською мовою в 1798 році, слово "упереджене" переведено як "партійно", тому зміст фрази звучить так: "...судження про красу, до якого домішується найменший інтерес, партійно"/. Тому для того, щоб бути суддею в питаннях смаку, не можна ні в найменшому ступені бути зацікавленим в існуванні речі, у цьому відношенні треба бути зовсім байдужним.", стор.205./Усі посилання в наступному на висказивания Іммануіла Канта будуть даватися по зібранню творів у шести томах, т.5, "Критика здатності судження", видавництво "Думка", Москва, 1966./ Усяка зацікавленість веде не до естетичної насолоди, а до практичного задоволення від приємної чи гарної речі, далі Кант відзначає: "Через це відчуття воно збуджує бажання мати такі предмети...", стор.207. Судження про предмет задоволення може бути зовсім незацікавленим і в той же час дуже цікавим, тобто, воно не ґрунтується на інтересі, але збуджує інтерес: такі всі чисті моральні судження, але судження смаку самі по собі зовсім не обґрунтовують якого-небудь інтересу. Незважаючи, однак, на все це розходження між приємним і гарним /перше те, що подобається зовнішнім почуттям у відчутті, друге те, що подобається за допомогою розуму через одне лише поняття/ вони сходяться в тім, що завжди зв'язані з зацікавленістю у своєму предметі. Судження смаку, очищене від утилітарності, є споглядальним судженням, тобто, будучи байдужним до існування предмета, лише зв'язує його властивості з почуттям задоволення і невдоволення. З трьох видів задоволення, що означають, отже, три різних співвідношення представлень з почуттям задоволення і невдоволення, стосовно якого ми відрізняємо друг від друга чи предмети способи представлення, перші два: приємне - те, що доставляє насолоду, гарна - те, що цінують, схвалюють, є не естетичними, тому що в першому випадку зацікавлені зовнішні почуття, у другому - зацікавлений розум. І тільки третій вид задоволення позбавлений усілякої зацікавленості - прекрасне - те, що тільки подобається і тому воно вільно, а, виходить, і естетичне. "Приємне і добре відчувають і тварини, позбавлені розуму, красу - тільки люди",стор.211. Кант виводить дефініцію прекрасного: "Смак їсти здатність судити про чи предмет про здатність представлення на підставі чи задоволення невдоволення, вільного від всякого інтересу. Предмет такого задоволення називається прекрасним". З цієї дефініції можна судити про те, що судження, вільне від всякого інтересу, містить у собі підстави задоволення для кожного. У цьому суб'єктивному представленні про предмет суб'єкт може припустити, що той чи інший предмет чи може повинний викликати в іншого індивіда таке ж судження - чи задоволення невдоволення. і "хоча воно тільки естетичне судження і містить лише в собі відношення представлення про предмет до суб'єкта, воно подібно з логічним судженням про те, що можна припускати його значимість для кожного",стор.213, однак з понять ця загальність також не може виникати. Отже, судженню смаку, цілком відрізане від всякого інтересу, повинне бути пресуще домагання на значимість для кожного, але без загальності, спрямованої на об'єкти, тобто, з ним повинне бути зв'язане домагання на суб'єктивну загальність. З трьох видів задоволення гарне і приємне базуються на особистих почуттях, тому суб'єкт охоче погоджується з іншими, незбіжними з ним думками про даний предмет. Але в прекрасному суб'єкт свої представлення намагається видавати за загальні і відстоює свою точку зору в суперечці зі співрозмовником, вимагаючи від нього тих же естетичних суджень, що й у нього, але загальність задоволення в судженні смаку представляється тільки як суб'єктивна. У судженні смаку про предмет, представлення про цей предмет може бути лише щиросердечним станом у вільній грі уяви і розуму, передує почуття задоволення від цього предмета і є основою цього задоволення. "Прекрасно те, що усім подобається без /посередництва/ поняття". Всякий інтерес псує судження смаку і позбавляє його неупередженості,
особливо якщо він, на відміну від інтересу розуму, неподає доцільність почуттю
задоволення, а засновує її на цьому почутті. Тому судження, на яке виявляється
такий вплив, не може претендувати на загальзначимість смаку. Смак завжди
виявляється варварським там, де він для задоволення має потребу в додаванні
збудливого і зворушливого, а тим більше, якщо він робить критерії свого схвалення,
тим більше часто те, що збуджує, зараховується до краси і навіть видається за
красу. Судження смаку, на яке збудливе і зворушливе не має ніякого впливу є чисте
судження смаку. У понятті смаку існують два види краси: вільна краса - не припускає в собі ніякої мети і своєї внутрішньої досконалості - до цього поняття Кант відносить продукти природи і непрограмну музику. Якщо ж краса припускає поняття мети, що визначає, чим повинна бути річ, а значить і припускає її досконалість, це краса привхідна /обумовлена краса/, до таких понять Кант відносить різні продукти людської діяльності. Судження про вільну красу є чистим, судження про привхідну є прикладне судження смаку. У судженні про прекрасний не може бути ніякого об'єктивного правила смаку, справді, будь-яке естетичне судження є почуття суб'єкта, а не поняття про об'єкт, хоча емпіричний досвід народів створював за всіх часів такі поняття про ідеал краси, вірніше, норми роду краси, але вона, ідея, слабка, і навряд чи може претендувати на критерії прекрасного, хоча на деякі твори мистецтва дивляться як на зразкові. Як далі пише Кант, ідеалом краси може бути тільки те, "що має мету існування в собі самому, а /саме/ людинаа, що розумом може сам визначити собі свої мети, чи де він повинний запозичати їх із зовнішнього сприйняття, все-таки в стані з'єднати їх з істотними і загальними цілями і потім також і естетично судити про згоду з ними - тільки людина, отже, може бути ідеалом краси, також як серед усіх предметів у світі /тільки/ людство в його обличчі, як мисляча істота, може бути ідеалом досконалості". Про прекрасний завжди думають, що воно має необхідне відношення до задоволення, але ця необхідність особливого роду: нетеоретична об'єктивна необхідність і непрактична необхідність. Це, як відзначає Кант, "задоволення є необхідний наслідок деякого об'єктивного закону й означає тільки те, безумовно / без подальшого наміру/ повинне діяти певним чином". Скоріше, це необхідність зразка, що базується на почутті суб'єкта, але цей суб'єкт видає своє особисте судження смаку не за частку, а за загальне і будучи як би чистою ідеальною нормою. При припущенні цієї норми можна по праву робити правилом для кожного судження, що з цією нормою погодиться, хоча ця норма більш ніж невизначена. Таким чином, судження смаку є незацікавленість суб'єкта предметом, засноване на його почутті - вільної гри уяви без залучення яких-небудь понять і законів, тільки в цьому випадку переживання суб'єкта будуть носити естетичний характер. 2) Прекрасне має та подібність з піднесеним, що обоє подобаються самі по собі, вони обоє припускають не істотно визначальні і не логічно визначальні судження, а судження рефлексії. Разом з тим у цих категорій є й істотні розходження, так, наприклад: прекрасне в природі стосується форми предмета, піднесене може знаходиться й у потворному. Таким чином, як констатує Кант: "Прекрасне, очевидно, береться для зображення невизначеного поняття розуму. Отже, там задоволення зв'язане з представленням про якість, а тут - із представленням про кількість",стор.250. Підстава для прекрасного в природі ми повинні шукати поза нами, для піднесеного ж - тільки в нас і в напрямі думок, що вносить піднесене в представлення про природу. Якщо прекрасне викликає в людині почуття чи задоволення невдоволення, то піднесене викликає в людині ідею об піднесеному Кант пише: "Звідси випливає, що піднесене треба шукати не в речах природи, а винятково в наших ідеях. У яких же ідеях воно укладено - рішення цього питання треба надати дедукції",стор.256. Піднесене не треба шукати в продуктах людської діяльності, тому що величина /розміри цих предметів/ визначені метою, піднесене не треба шукати й у доцільних продуктах природи, визначених природою, піднесене необхідно шукати тільки в грубій природі, що являє собою величини - ідеї піднесеної душі суб'єкта. Якщо естетична здатність судження в оцінці прекрасного співвідносить з розумом уява в його вільній грі, що бути в згоді з поняттям розуму, точно також у судженні об піднесеному судження співвідноситься з поняттями розуму, щоб суб'єктивно відповідати його ідеям. Піднесене, як і прекрасне, необхідно шукати не в об'єкті, а в самій людині - у здатності його душі, тільки в першому випадку це необхідно шукати в ідеї, а в другому випадку - у почутті чи задоволення невдоволення. У першому випадку душу |