Рефераты на украинском
Давньоукраїнські міфи та характерні риси культури південно-східних слов'ян - Культура -



доби Київської Русі, для реконструкції якого використовували металеві деталі, що збереглися (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в со­рочках з вишитими маніжками, довгими рукавами, в гос­троносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Такого типу одяг був поширений і серед інших народів Європи.

Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різно­манітних формах та культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли при­роду численними фантастичними божествами — русалка­ми, лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на­родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по­зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер­ших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате­ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер­житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла­дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон­це було життєдайною силою всього сущого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу­лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Жи-вом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви­ноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо­жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож­ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак­тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах — бджола і "сонечко". Асоціативний ряд зро­зумілий людям і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов'яни вірили у наявність особливої сутності — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від її земних чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянсь­кої доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пан­теоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло, ласку і захист.

Крім системи культів і вірувань, мали наші пращури широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, носить практичну скерованість.

Усна поезія у наших предків з давніх-давен користува­лася широкою популярністю, вона була невід'ємною час­тиною духовного життя трудового народу. В ній знайшли відображення труднощі боротьби з силами стихії, людські погляди на світ, горе і радощі. З широкого загалу виходи­ли співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, зага­док тощо.

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і обрядовій поезії, дос­лідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш втілені ані­містичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням при­роди.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєдна­лись з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) трива­лий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відобража­лися трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишилися в україн­ському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє втілення в казках, легендах, переказах. Образність та художня симво­ліка фольклору створили своєрідний, багатий, неповтор­ний поетичний фонд українського народу. Як більш ран­ня, порівняно з писемністю, народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалася та існувала по­ряд з літературою і слугувала джерелом для численних літе­ратурних творів.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографіч­них джерел, пам'яток історії та культури дає змогу зроби­ти висновок: відбувалася безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій вне­сок у культурну спадщину.

Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом довгого часу, і в цьому процесі знач­ну роль відігравали традиції місцевих народностей, а також культурні зв'язки з сусідніми народами. Культура давніх слов'ян характеризується цілісністю і самобутністю. На її грунті виникла культура Київської Русі.

Використана література:

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

Українське народознавство. – К., 2000.

Історія України. – 2000.

назад |  2 | вперед


Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Жрать гораздо интереснее, чем худеть.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100