Рефераты на украинском
Українська культура в міжнародних відносинах - Культура -



Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими.

Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре­гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у міжнародних відносинах різним чином. Спробуємо з’ясувати, яким чином це відбувалося протягом цілої історії української культури.

За географічним вектором українська культура — це, без­перечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський інди­відуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду ви­явити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж харак­терну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній сво­боді над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії своїх вождів.

Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруван­нях і народній філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив Сканди­навії позначився на державній та військовій організації Русі. Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в архітектурі, міському праві, вживанні латинсь­кої мови, в толеранції до католицької церкви.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Украї­на-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх га­лузях культури.

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запро­вадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — істо­ричні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастич­ної тематики: "Александрія" —- опис завоювань Александ-ра Македонського, "Повість про індійське царство", "Тро­янська війна", "Слово про премудрого Акіра", "Стефаніт і Іхнілат" — "звіриний" епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся пе­рекладна література знаходила місце в різнорідних збірни­ках під назвами "Пчола", "Золотий ціп" та ін.

Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоре­вім" — перлину давньоруської художньої літератури. Цей епос сповнений ми­стецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами, всі картини сповнені чару високої поезії.

"Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів, українською мовою окремі частини "Сло­ва" перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Контакти з візантійсь­кою культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Перші ка­м'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і ус­падкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була вик­ладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Деся­тинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розма­їття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярос­лава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, знач­ного розквіту набуває монументально-декоративний живо­пис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо­пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен­тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко­лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре­сок залишилися лише уламки.

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре­месла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших міс­тах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські розспіви. Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

У той час лікуванням хворих переважно займалися мо­нахи. Наприклад, "Печорський патерик" згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козь-му, св. Агапія, Дем'яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуван­ням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з ви­щих верств тогочасного суспільства. За історичними дани­ми, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволо­дівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст., у Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша

лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерела­ми, перший шпиталь для лікування хворих та перебуван­ня інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Пе-черський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, ціка­вилася народною медициною. В юному віці з успіхом по­чала лікувати хворих, за що в народі одержала назву "Доб­родії". В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при мона­стирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, аку­шерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікуван­ня хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат "Алімма" (Мазі). Трактат служив своєрідною енцик­лопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х ро­ках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлю­ються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси по­яснюється тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літе­ратурі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був ду­ховний та матеріальний світ східних слов'ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описан­ня давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Розвиток української культури в XIV — першій по­ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста­винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревськаунія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн­ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була пер­ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи­ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен­ня українського народу, що в свою чергу спричинило від­критий протест українського населення.

В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Трохи пізніше, у той час, коли в Московії західної науки і культури зав­жди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подіб­ного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою ко­тився до нас. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії по­винен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639—1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645—1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний нарис філософії"), не обмежувались лише викладом кон­цепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, пси­хології та інших наук.

Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демон­струвала зв'язок української культури із західноєвропейсь­кою, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітницт­ва, стала віддзеркаленням демократизму українського сус­пільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.

За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лі­карів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Да­нило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михай­ло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Захі­дної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, медико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров при­був до Львова і при підтримці свідомих громадян органі­зував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарсь­кими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Ост­рога, де надрукував близько 30 творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші, "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найцін­нішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставро­пігійського братства викупляють заставлені у лихваря вер­стати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драма­тичних творів — "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової україн­ської культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

У 16-17 ст. церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У цей час набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із со­бою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.

В Ук­раїні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впли­ви знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запек­лої боротьби за національну державність. Вони дали пре­красні сходи у вигляді відродження національної культури.

Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки полі­тичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура розвивалася під охо­роною держави.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове пись­менство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єднали­ся в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Кшець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи пер­ших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства по­чав змінюватися.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельниць­кого, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спус­тошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основ­ного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де україн­ська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого самовря­дування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господа­рювали угорські магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан культури. Той час, коли в Лівобережній Україні — Гетьманщині — зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки, був сприятливим для творчого розвитку культури.

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу краї­ну освіту і науку.

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоць­кий, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні під­ручники, наукові твори — все це йшло з України в Моск­ву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих гра­мотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначив­ся в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали ну­мерувати кожну сторінку, так само далі стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було дру­ковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичи­ли у нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували ці заго­ловки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літера­тури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопо-вич. Так званий класицизм в московську літературу був за­несений з України. Також українці в XVII—XVIII ст. роз­несли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри. Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкіль­ні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII ст. набирали з українців.

Про український вплив на Москву професор П.А.Безсонов писав: "ПришельцьІ (малороссьі) заняли здесь самьіе видньїе й влиятельньїе места, от иерархов до управлення консисторий, ... от воспитателей семьи царской до насто-ятелей монастьірей, до ректоров, префектов й учителей йми же прозктированьїх школ..."

Українська держава в кінці XVIII ст. впала перед насту­пом краще мілітарне і економічно зорганізованої Москов­ської держави, але все те, що український народ створив за недовгий час своєї державності, не пропало, а залиши­лось у спадщину наступним поколінням.

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кор­дон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Особливо багатьох прихильників мала медицина як на­ука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поши­рення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській ака­демії.

Пізніше визначні здобутки української культури пов'язані з жовківським художнім осередком. Тут пра­цювали майстри з європейською славою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь Петранович.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним вимогам у дворянській культурі.

Українських майстрів за­прошували до Литви, Білорусії, Польщі. Відомими маляра­ми були також М. Петрахович, І. Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та ін.

Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний.

Культурне життя в Україні значно пожвавилося з се­редини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європей­ським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи на­лагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Згодом, як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження. Шевченко створює твори, якими захоплюються не тільки українці, але і російська інтелігенція.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Марке­вич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універ­сальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літе­ратурного життя. Його творчість стала основою комплекс­ного вивчення зв'язків української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водно­час споріднена з новими явищами в європейській літера­турі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад ціка­вого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович, інші видатні композитори.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу­валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь­кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

Українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів. Культура – завжди залишається важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних зв’язків.


Використана література

Українська і світова культура. Підручник. – Київ, 2001.

Б.Субтельний. Історія України. – К., 1994.

Енциклопедія українознавства. – К., 1993.



Назад

 Поиск рефератов
 
 Реклама
 Реклама
 Афоризм
Прогресс сделал розетки недоступными большинству детей, - умирают самые одаренные.
 Гороскоп
Гороскопы
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 Реклама
 Счётчики
bigmir)net TOP 100